«І кожна з рік…»
І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,
кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.
І скільки б ти
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.
Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.
Ніби сувої тче
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.
…Так і вона —
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,
стільки слів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,
що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні.
І все, що є, —
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,
і попри бої
та всі порахунки свої
просто триматись її, триматись її.
Розділ четвертий
Камені
І
Ми говоримо про міста, в яких ми жили
і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,
про міста, які раптом утратили здатність опиратись.
Про те, що відбувалось на наших
очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі
акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це
заворожено, не відриваючи погляду,
непомітно виростаючи
серед циркових декорацій.
Щось подібне сталось і з нашими містами —
їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,
дивлячись, як хитрі клоуни з пітними долонями стрибають
крізь вогняні обручі, лишаючи
по собі запах паленої шкіри,
горілий дух пекла, який вони
приносили в наше життя.
* * *Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось
перетинатись в одних коридорах.
Двірники й нічні продавці хліба,
сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,
таксисти з клаксонами замість сердець,
діти, які виростали поміж старих меблів,
що пахли лісом та морем.
Ціле місто робітників і дрібних перекупників,
щемкої базарної бідноти, яка розганяла своїми
криками осінній туман.
Перехожі, з якими разом доводилось потрапляти
під дощ на трамвайних зупинках,
старі пролетарські замашки, вагони підземки,
набиті безробітними, мов магазини патронами.
Які слова подяки й розуміння
висловлювали ми долі за те,
що кинула нас серед нічного
співу цикад до глибоких під’їздів, за те, що
над нашими головами горіло це приміське
повітря, здатне перепалити залізо і камінь.
* * *І ось тепер ми говоримо про тих,
хто відібрав у нас наші міста,
про міста, які помирають, ніби домашні тварини,
про те, що нас позбавили ключів та паролів,
за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,
проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,
де зблискувало на ранковому сонці
все знеболювальне цього світу.
Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,
рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.
* * *Хто прийшов до влади в наших містах?
Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,
від яких їхні голоси стають холодними й небезпечними?
Хто ці крикливі клоуни,
котрі стоять і вирішують,
чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускати
з них теплу малинову кров?
Їхня політика – бите скло,
яке вони сиплять тобі під ноги,
примушуючи рухатися за ними, не стояти
на місці.
Їхня політика – це канати замість краваток
на їхніх шиях, міцні мотузки,
за які їх підвішують, коли вони
виходять із гри.
Ось вони сходяться всі разом, в своїх
чорних костюмах, схожі на сажотрусів,
на сажотрусів, що прийшли до влади і тепер
просто не знають, з чого їм починати.
* * *Але запитай у них, що вони зробили з будинками,
в яких ми жили, чому вони виловлюють, наче
псів, усіх, хто бачив їхні обличчя без гриму.
Запитай, що у них там, під чорною тушшю,
і коли вони нарешті залишають у спокої
понівечену інфраструктуру дерев,
коли вони повернуться туди, звідки прийшли
і звідки їх насправді ніхто не кликав.
* * *Ей, сажотруси,
ваші збиті долоні,
в які ви б’єте, плескаючи від задоволення,
занадто багато фарби і крові запеклось
у вас під нігтями.
Ви пролазите в наші помешкання
через вікна й балкони,
ви прослизаєте в наші життя, виносячи з них
спокій і впевненість.
Ваша гнила пропаганда, якою ви засипаєте
підвали й дахи, вона розкладається просто між нами,
отруюючи водойми,
з яких ми вперто намагаємось пити.
* * *І тому що нам ніколи не повернутися в ті будинки,
на ті загальні кухні, де повітря було червоним
від сонця і снігу, тому що навіть пам’ять вони
випалюють своїми машинами,
я говорю про холод, про тонку павутину помирання,
яка з’являється в дитячих кімнатах
і коридорах, що виходять
просто в минуле.
* * *Бо чим є наші спогади?
Наші спогади – це прапори, які ніхто не опускає,
незважаючи на те, що влада
давно і надовго змінилась.
Бо доки ми дивилися, як золоті птахи з палаючими
язиками вилітали з рукавів чергового циркача,
доки ми заворожено слідкували, як із наших кишень
безнадійно зникають монети й ключі від поштових скриньо
доки ми всі були закохані в увесь цей цирк,
вони перекуповували нашу пам’ять,
всю нашу нерухомість, скажімо, наше
нерухоме небо або нерухомі планети,
що стояли за нашими вікнами.
Вони просто робили свою роботу, доки ми
намагались відчути, як час виникає
й починає світитися в темному
прокуреному просторі циркової вистави.
* * *Фінанси – це повітря, яким ми дихаємо,
пояснювали вони,
і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені
розриваються, наче торпеди.
Ми знаємо ціну твоєму минулому.
Ми знаємо ціну твоєму голосу,
який ти тримаєш при собі, ніби столове срібло.
Ми знаємо ціну всім твоїм сумнівам.
Ми знаємо ціну всій твоїй злості.
Фінанси – це трава, яка не обов’язково
належить тому, хто підстригає газони.
Для нас ці міста – лише канали,
в яких ми полюємо на чорних акул
фінансової стабільності,
лише озера, наповнені
потопельниками,
яким ми теж знаємо ціну.
* * *Але нам із тобою, на кого нам нарікати?
Ми самі здали їм все, що в нас було.
Ми здали їм міські рослини і пам’ятники поетів.
Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.
Ми просто стояли й дивились,
як наші міста зникають в грудневому тумані.
Тому давай, повертайся,
ще можна все відіграти.
Вони все одно не можуть вибити з нас нашу
прив’язаність до цієї географії.
Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся
і все пригадаєш.
Наговорюючи знову те, що встигло забутись.
Витягуючи з пам’яті імена, як інструменти з футлярів.
Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.
Щоби нічого не втратити.
Щоби все повернути.
ІІ
Тоді все лише починалось, і ночі були такими короткими,
що сни не встигали снитись,
виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,
і заважаючи спати.
Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,
і кров вибухала у вугільних затоках ночі.
Того безкінечного літа, на розпечених
вулицях, в місті, яке нам ставило голос,
життя видавалось близьким і таким зрозумілим,
воно віддавало тепло,
ніби ванни, наповнені
дощовою водою.
* * *Десь там, між тих коридорів,
гарячих газових плит, на яких підігрівалось
червневе небо, я пам’ятаю, нас тримав разом
присмак вогню на піднебіннях, голос свободи
на сходах, позбавлений страху голос
нашої свободи.
І все життя вміщалось у кількох будинках
на одній із тихих вулиць,
і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,
наша зануреність у глибоку воду надії,
доки буде битись останнє серце за відчиненим
в ніч вікном,
доки можна почути щасливий жіночий стогін,
від якого діти вві сні посміхаються
і просипають ранкові сеанси кіно.
* * *Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє
впольоване темне сонце,
ступали колючими ковдрами,
мов птахи жовтневими полями.
І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.
І дощова вода робила їхнє волосся міцним,
як корабельні линви.
Тоді вони повертались довгими коридорами,
які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.
Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.
Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.
Їхні нігті були такі холодні влітку й такі гарячі пізньої осені.
* * *Як вони швидко виростали,
як навчались цієї повільності рухів
та поглядів, як їхня шкіра набувала стиглості й глибини.
Дорослішаючи, вони ставали схожими на водойми,
в яких нарешті з’явилась риба.
Як вони вперто вишукували свою любов,
довго цілуючись, так довго, що ти встигав забути їх імена,
так довго, наче ділилися з тобою киснем,
аби ти міг дихати
в отруєному пропагандою місті.
Дорослі жінки, які втратили все в цих коридорах печалі,
грілись щоранку на загальних кухнях,
палячи газ, підігріваючи небо.
І газ, вириваючись із забуття,
світився в темряві тьмяними соняхами,
мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,
які мали прилетіти й розбомбити ці
кухні.