— Підійдіть сюди. Ближче, ближче!.. — владно, хоча й неголосно наказав товариш Манасенко, і Шлойма, озирнувшись, зрозумів, що звертаються саме до нього, і звертаються на «ви». Ніхто з його супроводжуючих не переступив порога кімнати, залишившись за різьбленими дверима. Хоча, окрім чоловіка за комп’ютером, якісь дві чи три постаті все ж пересувалися кімнатою, але були вони такими сірими, непомітними й безтілесними, що швидше скидались на духів, аніж на смертних людей з плоті і кості. Та й роздивитись їх у затишній напівтемряві покою було нелегко. Лінійні лампи скеровували своє стримане світло під стелю так, що навіть тіней під ногами не було. Натомість на підлозі під ногами широко лежав гарний м’який килим шляхетного візерунка, мабуть, шалено дорогий. Шлойма зачаровано опустив погляд на східний лабіринт ворсистих ліній, і лабіринт раптом сам собою склався у плутаний, кучерявий, але доволі розбірливий напис: «Участникам дней украинской культуры в Таджикистане на долгую память с благодарностью от свободных трудящихся предгорий Памира».
— Та підійдіть же сюди, Шлойма Ецірван! Я до вас звертаюся… — Тон, яким промовлялись ці слова, був зовсім не загрозливим, а швидше коверзливо-нетерплячим. Шлойма зробив кілька кроків уперед і знову зупинився. У цей час перший секретар, гойднувшись дещо сильніше, вхопив з різьбленого столика кришталеву склянку, а один із чоловіків-тіней налив йому у неї кілька грамів коньяку з приземкуватої пляшки, попередньо віртуозно діставши ту пляшку з червоної коробки із написом «Геннессі», звісно ж, латинськими літерами. Продовжуючи гойдатися за все меншою, згасаючою амплітудою, товариш Манасенко зробив зі склянки кілька маленьких ковтків, використовуючи для цього саме крайні точки розхитування, передню й задню. Після цього він з усміхом сказав Шлоймі, неначе дражнячись: — А вам спиртного ми не наллємо. Вам не можна.
— Обійдусь… — Шлойма з усієї сили стримав ковтальний рух у горлі. — Я ще сьогодні вип’ю. — Другого речення він, здається, так і не вимовив уголос, лише подумав. Так, напитися сьогодні після прем’єри не завадить. Якщо ти ще туди потрапиш, на свою прем’єру. Бо досі справи йдуть трохи не в тому напрямку. Ці їхні збори, обговорення роману, цей всезагальний осуд — скидається на те, що усе воно робилося немарно.
— Так-так, усе в нас робиться немарно… — приголомшив його товариш перший секретар, елегантно вигнувшись у кріслі й рукою в білосніжній манжеті, яка визирнула з широкого рукава халата, ухопивши зі столика присмажену гріночку з сардинкою. Хрупнувши нею, він знову з переможною усмішкою подивився на письменника Ецірвана. — Недаремно ми провели ці збори. По-перше, ви нарешті почули, якої думки наші трудящі, наш простий народ про всю вашу так звану писанину-базгранину. А це і є ваші читачі. Бо інакше — для кого ж ви пишете? Адже письменник повинен писати так, щоб його розуміли всі — і бабуся на базарі, і водій тролейбуса, і останній пияк, а не тільки ті переучені професори, академіки з різних там інститутів. По-друге, ви переконались, що ми можемо… ну, якщо не все, то досить багато. По-третє, ви впевнились, що і в нас тут існує життя, функціонують суспільні й державні інститути. І що ми тут… що ми тут… ми тут господарі! На своїй землі! Зрозуміли ви, чи ні?
Останні слова товариш перший секретар вже нервово прокричав, різко хитнувшись у своїй гойдалці й аж виляпнувши решту коньяку зі склянки собі у розхил халата, на лацкан дорогого двобортного піджака. Котрась із постатей, безгучно виникнувши у нього з-за спини, одразу ж промокнула пляму серветкою.
— Так ось, ми нарешті підійшли до головного. Пора вам уже довідатися, для чого ви тут. — Товариш перший секретар, знову гойднувшися, вхопив зі столика тарталетку з грибами і блискавично вкинув її собі до рота. Водночас він встиг поставити на стіл спорожнілу склянку, й та сама (а може, й інша) безлика постать наповнила її трохи понад третину. — Ви тут з дуже важливою метою. Зараз ви отримаєте пропозицію, від якої, як то кажуть, не зможете відмовитися.
— Жодних пропозицій від вас я не прийму. — Зрозумівши, що гру доведеться довести до кінця, Шлойма намагався непомітно додати в голос переконливості, як ото буфетниця доливає чверть склянки горілки в пиво для перевіряючих з обласного відділу торгівлі. — І ви не маєте права мене тут утримувати. Невже ви не розумієте, що завтра увесь світ дізнається про моє зникнення.
— Яке зникнення? — товариш Манасенко знову люб’язно заусміхався. — Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібні живий, здоровий і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібні ви нам.
— І для чого ж? — самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.
— Задля великої справи. Для такої великої справи, що ви й самі нею потім пишатиметеся. — Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. — А що стосовно можливості вашого зникнення… Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б… У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірван. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях — на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у «Білому сонці пустелі», пам’ятаєте?.. — Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. — Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього великого російського народу.
— І які ж вони, ці ваші види? — Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в Західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівненських соціал-демократів… Хоча ні, остання версія цілком невірогідна — швидше б самі західнорівненські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у Східний сектор. Тоді — чого ж вони можуть хотіти?
— А хочемо ми від вас зовсім небагато… — Голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. — Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто.
— Що значить — «відкрити»? — Шлойма не розумів, хоча десь за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.
— А те й значить. Відкрити місто, об’єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною, всі свої важливі справи, клопоти й турботи… — У голосі першого секретаря з’явився пафос диктора державного радіомовлення. — Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірван.
— Тобто? — Шлойма вимагав ясності, він не любив недомовок поза межами літературної творчості.
— Не прикидайтесь, письменнику Ецірван. Ви чудово-пречудово розумієте, чого від вас вимагають. Скажу навіть більше — на рівні підсвідомості, так-так, не дивуйтесь, — нам відомі й такі категорії! — так ось, на рівні підсвідомості ви самі хочете цього не менше за нас. У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?
— Ні! — Ецірван вирішив бути твердим і незламним. — Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму.
— Воно — не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний і наївний письменнику Ецірван! — Пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.
— Спільне у нас тільки небо й повітря. — Письменник Ецірван не здавав позицій. — А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною.
— Гівно у нас спільне! — загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. — Гівно або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з’ясував у лікарів. Отож, у нашого міста чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому ні на мить не сумнівалися!
— Ну, припустимо. Але яке це має відношення до…
— Ага-а! Ось ми й підходимо до найголовнішого. Каналізаційна система, на відміну від периметра Стіни, контролюється не нами. А — вами. Тобто ні, ними. І саме тому нам потрібна ваша допомога. — Товариш Манасенко нервово схилився у кріслі над столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув («Нормально це робити перед, а не після вживання алкоголю», — відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки: хить-хить. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову: — Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем’єра, чи не так?
— Чи не так… — підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. — Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами.
— Ви ж нас зовсім уже за лохів не тримайте… — У голосі першого секретаря з’явилось незлостиве обурення, й він чомусь перейшов на дещо інші теми. — Ми ж таки люди з освітою, дещо читали… Знаємо особисто і академіка Джугалинського, до речі, земляка нашого, з Ровенщини, й того другого київського академіка, Івана Будзу. Ще в партшколі нам його працю викладали, відому таку, напівзаборонену. «Націоналізм чи українізація» називалася, як зараз пам’ятаю. Я іще по ній семінарську роботу писав. На відмінно склав. Але це я відхилився від предмета нашої розмови. Так, ми знаємо про всі ваші справи там, у Західному секторі. Ми вже давно відслідковували кожен ваш крок. І вибір свій саме на вас ми зупинили недарма… Так ось, ваше завдання полягатиме в тому, щоб… — Товариш перший секретар знову випив зі склянки, цього разу не видихаючи і нічим не закусюючи. — Одним словом… Ми дамо вам одного ключика. Маленького ключика, який відкриває декілька дверей там, у приміщенні вашого театру. Така хитра загранична штучка. Один ключик до багатьох замків. — Ласкавим примруженим поглядом товариш Манасенко подивився на Шлойму знизу вгору. — Гей там, а налийте-но йому якогось тоніка! — наказав він голосно, й одна з безликих постатей, підлетівши з глибини кімнати, швиденько тицьнула Шлоймі до рук високу прозору склянку. — І стільця йому якогось дайте. Бо розмова в нас ще трохи затягнеться!
Та сама постать поставила позаду кругленького дзиґлика без спинки й на одній трилапій ніжці, притягнувши його від рояля, що дрімав у далекому затемненому кутку, праворуч від комп’ютера. Шлойма обережно опустився на оксамитову вишневу таблетку. Для спини опертя не було, тож сидіти довелося в скутій позі, випроставшись і стуливши докупи коліна. Правою рукою він стискав склянку з тоніком, а ліва зависла в повітрі, бо він не мав куди її подіти.
— Не вимахуйте рукою! Ви ж не вождь! — суворо зауважив йому Тарас Панасович і, зробивши черговий ковток зі склянки та дещо зм’якшивши свій тон, продовжив розмову: — Отож, як ви знаєте, каналізація в нашому місті розділена.
— Звідки я можу про таке знати? Я не фахівець з каналізаційних питань. — Шлойма знову намагався взяти себе в руки, опанувати перебігом розмови й повернути її у вигідне русло.
— Та це неважно! Я вам так говорю, і так воно є! — Перший секретар знову ніби почав втрачати самовладання. — І не перебивайте мене! У мене ще нарада сьогодні увечері, з директорами цукрозаводів області, а я все з вами ніяк не закінчу. Сидіть і слухайте! Ви думаєте, ми шо, тільки заради вас пленум скликали? У нас іще хозяйствєнних вопросів по горло! — Тарас Панасович провів долонею на рівні свого виразно опуклого вола.
Шлойма вмовк і приготувався слухати.
— Да, так от, каналізація розділена. Це вже ваші спец-служби постаралися… — Наголосу на слові «ваші» в останньому реченні першого секретаря не зауважив би лише безнадійно глухий співрозмовник. Хоча, з іншого боку, товариш перший секретар навряд чи розмовляв би з безнадійно глухим співрозмовником. А якби розмовляв, то заздалегідь подбав би про хорошого сурдоперекладача, який швидкими змахами рук також зумів би відтворити той наголос на слові «ваші», якого не можна було не зауважити в мові товариша Манасенка. Тож Шлойма лише кивнув головою, зауваживши цей наголос. А товариш перший секретар продовжував: — Установили, понімаєш, рєшотки, ґрати, такі, як ото ви, може, на Усті бачили. Перегородили всі труби й усі колєктори. Одним словом, проникнуть ні в ту, ні в іншу сторону нєльзя. Єслі, конєшно, ви не криса, а нормальний чоловік… Ви ж — нормальний чоловік, письменнику Ецірван? — Знову лукавий примружений погляд, ковток зі склянки з коньяком. — Нормальний ви, нормальний, інакше ми б до вас не обращалися. Хотя — який ви там нормальний! Ви ж — отброс, покидьок! — Емоційні перепади в мові першого секретаря обкому настільки почастішали, що вже робилися милими й майже звичними.
Шлойма підніс до рота склянку, яку затискав у правиці, й собі зробив ковток. Гіркувата рідина не потамувала спраги, а лише неприємно обволікла ротову порожнину й заструменіла в горло колючим потічком. Ецірван із зусиллям проковтнув «тонік» і далі звернув свій погляд на товариша першого секретаря.
— Ви ж — покидьки! Ви, усі ті, кому вроді би нормально живеться у тій квазідержаві, тій вашій ЗУР. Але особливі покидьки зібрались у квазі-квазідержаві, в тому вашому сраному Західному Рівному, хай йому грець! Сволочі! Врєдітєлі! Думаєте, я не зауважив, що епідемія коров’ячого сказу в Гощанському районі розпочалася одразу ж після відвідання району вашою западноровенською делегацією з гуманітарною допомогою? — Тон першого секретаря став таким вишукано-обуреним і непристойно-літературним, що Шлойму аж трішки занудило. Хоча це й тонік міг так подіяти. Хто його зна, що вони у нього підмішали… — У майбутньому, після нашої остаточної перемоги… — вже засвоював якусь нову свою думку товариш перший секретар, — …після неминучої нашої перемоги, ми, напевно, залишимо для вас і таких, як ви, певні, конкретно визначені гето. Виберемо для цього міста… яких не шкода… частини міст… Західне Рівне, Західний Львів. Можливо, Західний Луцьк або Тернопіль… Ми також можемо бути великодушними. Якщо ворог не здається — його відселяють. Та й скільки вас там є, тих патріотів-маргіналів… (Шлойма, хоча вже й почав звикати, все ж здивовано звів брови догори від такої лексики.) Так-так, нам і такі слова відомі, ви не думайте, ми в партшколі не бомки били. Щось таки читали. І Колара цитуємо з усієї сили, і Шафарика, і Ганка, і в слов’янофіли… Можемо, коли схочемо. Ну, а стосовно тих міст, які я щойно перелічив, то ви ж самі розумієте, що Рівного… тобто — Ровно, в цьому списку бути не може. Уран — це, як ви знаєте, не тільки античний бог підземного світу, а й досить конкретний метал, хімічний елемент номер 92! І він, цей елемент, може бути використаний не тільки в західних, наскрізь прогнилих, буржуазних атомних електростанціях і бомбах, але і в наших, передових, прогресивних, таких, що несуть… пардон, ви самі знаєте, як важко в українській мові з герундієвими формами, я ж не можу сказати «несучих», тому кажу — «таких, що несуть», а несуть вони світові добро і благо, всім і кожному. І тяжко пригнобленим безробітним багатодітним неграм у кам’яних джунглях Нью-Йорка, і невільникам-індіанцям у справжніх джунглях Латинської Америки, і південнокорейським, в’єтнамським, китайським, тайванським, бірманським, сінгапурським, гонконгівським знедоленим селянам, рикшам і кулі, і погоничам слонів в Індії і на Цейлоні, і грецьким патріотам, і курдським повстанцям, і палестинським борцям за незалежність, котрі саме зараз заново відвойовують собі Східний Єрусалим, і багатьом іншим національно-визвольним рухам у всіх куточках нашої неосяжної планети…
«Це вже скидається на розширену політінформацію», — подумав Шлойма, стискаючи в долоні склянку з тоніком на денці. Товариш перший секретар також, здається, збагнув, що захопився, і швиденько актуалізував та конкретизував свою промову.