Проте досить про запах. Пора до дії. Та, умовна, нехай собі потриває на сцені, а ти берись до конкретної. Невиправної. Неповторної. Невідворотної. Ось уже нарешті ти прибув. Приїхав. Опустився. Вже підвал.
* * *Двері ліфта різко розчахнулись у напівтемряву підвального коридору, і Шлойма сахнувся — прямо перед дверима хтось стояв. Та цей миттєвий чи то шок, чи то мандраж зменшився і зник одразу, як він роздивився, що в напівтемряві підвалу перед ним стоїть солдатик — один з тих, котрі несли варту перед металевими дверцятами з написом «АТТЕNТІОN!»
Це був молоденький польський жолнєжик, світловолосий, акуратний, вмитий і поголений, тільки що добряче виснажений десятигодинним стоянням на варті в театральному підвалі. Побачивши Шлойму, він по-військовому клацнув підборами й майже відрапортував — видно було, що всі фрази ним заготовані заздалегідь, вишикувані в необхідній послідовності й перевірені на предмет доцільності кожного слова. Десяти годин варти на це вистачало з головою.
— Czekam na pana juz od dawna! Moj kolega nie doczekal sie i odszedl. Prosze, niech pan to zrobi najszybczej. Czeka na to Ukraina, i Polska na to czeka. Wreszcie uwolnimy sie od siebie[3].
Проказавши це усе єдиним духом, воячок різко й водночас плавно відступив убік, звільняючи Шлоймі дорогу. Ецірван пройшов повз нього, навіть не озирнувшись. Він добре знав, куди йому тепер.
* * *Затиснувши в долоні розпроклятого ключика (а він аж пропікає руку своїм холодним металевим доторком!), я повільно йду коридором у темне черево театру, в глибину його підземель. Видно, уникнути свого призначення мені сьогодні не дано, не судилося. Ця прем’єра, увесь цей люд, Оксана, Зоммер, Маульвюрф, навіть Боніфацій — усі хочуть від мене цього вчинку. Зрештою, я ж сам завжди картав себе за нерішучість, за ті дурні рефлексії-медитації, в наслідку яких я стільки пропустив, не встиг, недобрав у своєму житті. Так ось він тепер переді мною — мій шанс на чин, на дію, на звитягу! Більшість люду в залі, там, нагорі, вбрані у свої найкращі строї, надухані парфумами, радісні й збуджені — та більшість безперечно заслуговує на це. На це… на цю… на цю раптову зміну декорацій, даруйте літературно-театральний термін, але я ж усе-таки драматург! Творити дію — моє призначення, моє завдання! Я намагався про це сказати у своєму сумбурному виступі — хто ж їм винен, що вони реготалися?..
Що ж, бувай, прощавай, моє любе, маленьке, затишне моє місто, моє Західне Рівне, моє Рівне вечірнє, Рівне ранкове, Рівне полуденне й опівнічне, залите сонячним, місячним і світлом ліхтарів, занурене в тумани осені, всипане інеєм і снігом, залите дощем, бите раптовим градом, безкінечно рідне й дороге. Місто моє… Недо-місто моє… Як люблю я тебе і як я тебе ненавиджу, і повік не розділю цих двох відчуттів, і ніколи не визначу, яке з них сильніше, яке з них правдивіше. По усих тих Парижах, Берлінах та Амстердамах я гуляв тимчасовим зайдою, минущим туристом, — і мав я там хліба шматок, і пива ковток, і слави кавалок, і півсотні розумак-інтелектуалів зазирали мені до пломбованого рота на читаннях та прес-конференціях, і гонорарні суми з кількома нулями я отримував там в акуратних конвертиках, щоб там-таки їх розпустити-розтринькати, але тільки в твоєму рідному затхлому лоні бував я щасливий з десятьма копійками в кишені. На твоїх вулицях, під твоїми дахами пізнавав я уперше і пекуче нестерпне щастя, і таку солодку ганьбу. Перемогу й поразку їв я тут досхочу. Пил доріг твоїх, вулиць і площ, алей, стежок і завулків повік віків не струшу я зі стіп своїх. Блідий і грішний стою перед лицем твоїм, безлике й пересічне місто моє, велике й опереточне місто моє, заздрісне і шляхетне, жадібне і продажне, велико- і малодушне, часом навіть цілком бездушне, всепрощаюче й незлопам’ятне. Зі зціпленими зубами, з закушеними губами люблю тебе усе — і селянські хати у Тинному, і котеджі довкіл Грабника, і стару забудову на Замковій, і крупнопанельну безликість Льонокомбінату й Ювілейного. Люблю тебе й ненавиджу, обожнюю і проклинаю, плачу й сміюся в передчутті того, що зараз муситиму зробити.
А зрештою — що ж такого надзвичайного я зараз зроблю? Приведу в дію примітивний механізм — та й то, якщо вдасться. З’єднаю два умовно, лише умовно роз’єднаних потоки нечистот, два космоси фекалій, два моря гівна, які течуть собі із Заходу й зі Сходу. Вони й самі, без мене колись у майбутньому, трохи пізніше окислили б, роз’їли б ті вельми символічні ґрати і безперешкодно злилися б воєдино. Та й чи зроблю я це, і як я це зроблю? І чом би я не мусив це зробити, адже ж я не останній, не найгірший між блудних синів твоїх, блудне місто моє. Блудний батьку, сам прийди та покайся перед лице блудного сина твого — і простить тобі син, як і ти простив би його, і багатьох братів і сестер його, ще навіть не народивши і не зачавши їх… Місто зіллється з містом, місто уявне з містом реальним, і друге поглине перше, як, власне, і має бути. Ніколи тебе не існувало, моє вимріяне, моє несправжнє, присутнє лише на кількох десятках попередніх сторінок місто. Ніколи досі й ніколи опісля. Тільки зараз, тут і тепер, доки читач перебігає очима ці майже заключні рядки. Зрідка десь у майбутньому ходитимуть поодинокі туристи моїм сьогоднішнім маршрутом, гортаючи пожовтілі сторінки зачитаного видання мого роману в пом’ятій м’якій палітурці з заламаними краями, лякатимуть недоречними запитаннями простодушних перехожих на вулицях твоїх, і ті здивовано витріщатимуться у відповідь — який роман? Який Шлойма Ецірван?
Це вже кінець. Кінець роману й кінець незалежному місту, оточеному місту. Західному Рівному — кінець. Стіна не впаде, вона просто щезне, розтане у вечірній імлі. Місто об’єднується, поєднується, возз’єднується. Зникають, неначе розвіюються, розчиняються в повітрі яскраво ілюміновані башти п’ятизіркових готелів над містом — раз, і нема їх. «Європейський-Гоф», «Театральний-Редіссон», «Холідей Інн»… Щезають ресторани й прогулянкові тераси понад Устею — весь той Гідропарк перетворюється на понуру, заболочену і кримінальну місцину. Базар побіля Стадіону залишається, але немає вже на ньому ні турків, ні китайців з в’єтнамцями — таких екзотичних, таких яскравих і незвичайних. Без них уже місто — не те. Бо кілька десятків іноземних студентів водного інституту — це лише затуркані азіати, ялові, нездатні створити обличчя міста, додати йому своїх неповторних рис. Один по одному зачиняються дорогі крамниці-бутіки, вмить перетворюючись на пересічні державні установи зі стінами, помальованими олійною фарбою нестерпно ординарних кольорів, з облупленими сходами-переходами, запльованими соняшниковим лушпинням і слиною вдячних і вдоволених відвідувачів.
Ключик підійшов до металевих дверей, увійшов до шпари легко, ніби змащений. За дверима був вузенький пенал, десь метр на метр, не більше. Нештукатурена цегла де-не-де взялась павутиною, але просто за дверима, чисто протерта, на висоті грудей чоловіка середнього зросту темніла вертикальна шпарина, облямована металом. Зі шпарини стриміла донизу, приблизно на «за двадцять п’ять сьома» металева ручка, звичайний шматок арматури з нагвинченою згори невеликою круглою ебонітовою кулькою.
Як усе просто… Зараз ти лише піднімеш цю ручку, до кінця, на повний клац — і все. Який короткий зрозумілий вчинок, або «чин», як то полюбляють писати радикальні газети, поведені на чистоті граматичних форм.
Немов з висоти пташиного польоту побачив Шлойма рідне своє Рівне. Він неначе летів понад трасою, зі сходу, з боку Антополя, понад рестораном «Горинь», понад зоопарком, понад корпусами обласної лікарні, понад недолугим пальцевидним шпилем кострубатого монумента до якоїсь там річниці якоїсь там Перемоги, обставленого танками, гарматами та іншим мілітарним залізяччям, яке згори здавалося бурими земляними жабами, що посповзалися на своє жаб’яче весілля. Понад автовокзалом, друкарнею, понад перехрестям Відінська — Соборна, яка там іще Ленінська. Чи вже — Київська? Місто лежало під ним, ціле і єдине. Снували тролейбуси, автобуси й автомобілі, перехожі перебігали вулиці, людський мурашник кипів і вирував. Чверть мільйона людей, якщо не триста тисяч. Не велике й не мале, дуже середнє місто…
Письменник Шлойма Ецірван глибоко видихнув і якомога твердіше поклав руку на чорну ебонітову кульку, яка вінчала ручку рубильника.
* * *Надвечірнім травневим парком йшли хлопчик з дівчинкою. Точніше — хлопець із дівчиною. Йшли вони непоквапно, майже гуляючи. Йшли від центру, повз фонтан з богатирем, повз каскад водограїв, повз танцмайданчик-пательню, повз атракціони-каруселі. Дерева розпрямляли над ними своє свіже, ще липке молоде листя, не запилюжене, мошкою не поточене. Хмари пливли у небі, рожеві й легкі. Хлопчик, дивлячись дівчині у сірі-сірі очі, ритмічно похитувався й римував свого першого вірша у житті. Слова незвично перевалювалися, переливалися, зливалися, злипалися і солодко терпли на вустах: сіресирітстводнів маєглибиннийзміст містомоїхснів містомоїхміст чашанектаруйлайна вип’юїїдодна ценемоявина ценемоявина аледлякогожіще налитавонаущерть ущертьналитавона бувменізнакщоя зовсімінакшийія всецепізнавши втямивназавше ценевинамоя середтвоїхслів здравиційматюки середтвоїхсинів ялишодинтакий хочіневсівони бевзітамудаки духтвійненачедзвін внебоповільносплива виростеіншийсин якнавеснітрава можепротебевін знайдеінакшіслова
На місто повільно опускалися сутінки. І місто в них було одне. Одне-єдине.
1995 р., Берлін.
1999–2000 рр. Рівне — Ірпінь
Автор вважає за необхідне наголосити, що всі події, обставини та персонажі, описані в тексті роману, існують лише в його, авторовій, уяві. Як саме місто Рівне ніколи не було (й повік не буде) розділене жодною стіною, так ніколи й не існувало нікого з осіб, описаних на сторінках роману. І взагалі — прекрасне місто Рівне одвіку населене винятково працьовитими, добрими, щедрими та щирими людьми.
Автор з притаманною йому незлобивою щирістю висловлює глибоку подяку за надану допомогу у створенні цього роману
Анатолію Мізерному
Анатолію Квашніну
Олені Сергеєвій
Георгу Траклю (м. Краків)
Тимофію Гавриліву (м. Львів)
Олені Гецко-Охрімчук
Олені Білоус
Олені Савіновій (м. Київ)
Валентині Романюк
Ігорю Олексюку
Лесі Олексюк
Оксані Олексюк
песику Цюпику
Сергію Никонюку
Тетяні Дейнезі
Михайлу Коломійцю (м. Київ)
Юлії Крикун (Ґете-Інститут)
Петру Козакевичу (Польський інститут)
своїй сестрі Юлії Мельник
Миколі Мельнику
Ількові Мельнику
Андрію та Юрію Крітянкам (Штутгарт — Київ)
Барбарі Штолль (м. Штутгарт)
своїм батькам Зої Леонтіївні та Василю Митрофановичу
дружині Оксані
Без кожного з них цей роман не був би написаний або був би зовсім не таким, яким він є.
ОПОВIДАННЯ
День Перемоги
Усім великим перемогам і їхнім переможцям присвячую
Автор* * *Була п'ятниця, восьме травня. Западав ясний, погожий вечір, свіжий і зоряний. Марко з Яном сиділи під парасольками вуличного кафе, допиваючи вже по третій гальбі пива.
Вони заприятелювали порівняно недавно — трохи понад рік тому, на засіданні літературної студії при редакції міської молодіжної газети. Обоє виявилися зволенниками поезії, тож і зараз, присьорбуючи пиво, вели ту саму нескінченну розмову, яка тривала поміж ними вже понад рік.
— Ну добре, української літератури нема. Усі ті тичини-сосюри давно повимирали. Та й що вони писали!.. — запально-запитально колошкався Ян. — Друге діло — російська література. Особливо — Поезія.
— Поезія — це завжди інша річ. Чи «друге діло», як ти ось щойно сказав, — Багатозначно підтакнув Марко й одним духом допив своє пиво. Подивившись у порожню гальбу, він раптом народив пропозицію: — Слухай, а як стосовно того, щоби полірнути?
— Що полірнути? — Ян, занурений у свою викривально-похвальну промову на честь поезії, не одразу вхопив зміну теми. — А, полірнути? Чом би й ні?
У пожежній частині, де Марко заробляв свій хліб насущний художником-оформлювачем, саме сьогодні видали премію за перший квартал. Марко вже встиг купити в пенсіонера біля вокзалу томик Теккерея в доброму стані, тому тепер він не почувався зобов'язаним доносити додому й усю решту грошей. Дружині ж завжди можна сказати, що премію зрізали. Тож він помахом руки підкликав офіціанта й рішуче замовив пляшку портвейну.
Коли важка червона рідина солодко й повільно потекла стравоходами, Ян зробив було спробу повернутися до попередньої теми.
— Але й у російській поезії все не так просто. Ось я, наприклад, ціную Йосипа більше, ніж усіх тих жень, андрюш і робертів, разом узятих. Занадто багато вони про червоні прапори писали…
Марко, не маючи що заперечити (та й не особливо бажаючи заперечувати), лише кивнув головою й удруге приклався до склянки, у якій передбачливо залишив на два пальці вина. А Ян саме тим часом (часом Маркового ковтка) несподівано й раптово загубив нитку розмови. Він подивився на пляшку таким запитально-благальним поглядом, якого важко було не зрозуміти, і, коли Марко хлюпнув із неї до склянок, Ян швидко вхопив свою, підніс її до вуст та, замість перехилити напій, раптом запитав:
— Скажи, а звідки вони беруться?
— Хто — вони? — Марко не зрозумів запитання. — Поети?
— Та ні. Ветерани, — притишивши голос до гучного шепоту, вів своєї Ян.
— Як це — звідки? — і далі плутався Марко.
— Зараз поясню, — пообіцяв Ян, цокнувши склом об скло. Друзі випили, перевели подих, і Ян продовжив. — От я сьогодні вранці їду до бібліотеки, коли в тролейбус на Театральній площі заходить ветеран. Невеличкий такий сивий дідок, орденів на ньому ось так от, — Ян провів ребром долоні собі по талії, нижче рівня столу, там, де Марко й не побачив, тільки вгадати міг. — І він так владно, так жорстко подивився на всіх нас, хто їхав у тому тролейбусі: «Ану, хто мені тут місцем поступиться?», що одразу троє чи четверо людей встало. Він тоді сів, іще раз нас усіх поглядом обвів і поїхав собі…
— Ну і що тебе тут дивує? — запитав Марко й знову хлюпнув до склянок. — Завтра ж цей, День Перемоги.
— Так! — Ян перейшов уже на тихий шепіт, хоча окрім них у радіусі метрів десяти не було жодного відвідувача, лише понурий офіціант бовванів оддалік у дверях. — У тому то й уся річ. Скажи, чому їх не видно в інший час, протягом року? Ні влітку, ні восени, ні взимку?
— Гм, цікаво… — Марко замислено подивився в склянку й долив ще потроху, спершу собі, потім приятелеві. — Якщо чесно, то я теж колись думав над цим. Давай!..
Цього разу портвейн уже пройшов плавно й нечутно, лишивши по собі тільки гіркувату солодкавість у горлах. Сковтнувши слину, Марко продовжував:
— Як мені ще було років десять-дванадцять, до нас у школу теж часто приводили цих, ветеранів. Я тоді дивився на них і думав: «Коли я стану дорослим, вони вже всі повмирають, і моє покоління буде пишатися тим, що бачило ще живих учасників тієї війни».
Ян подивився на Марка впритул і нервово гигикнув. Марко кивнув, неначе зрозумівши це гигикання:
— А тепер ось мені вже сорок два, а я й далі щороку бачу їх у травні, на парадах. І бачитиму ще, за рік, за два, за п'ять. Спершу мені просто здавалося, а зараз я вже переконаний: я проживу своє життя, помру, а вони все йтимуть і йтимуть на тих своїх парадах.
Запанувала пауза. Ян замість відповіді простягнув руку через стіл і сам розлив пляшку до кінця. Вийшло майже по повній склянці. Друзі ніби за командою піднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лізли з горла назустріч алкогольному напоєві.
— Слухай, а ти ніколи не замислювався, може, вони й справді вже померли?
Марко підвів на нього очі.
— А давай перевіримо…
* * *Друзі розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв із кишені п'ятірку, але старший товариш зверхнім жестом руки зупинив його: облиш. Він дав понурому офіціантові п'ятдесятку і, щоб було без здачі, показав на пляшку коньяку місцевого розливу, яка сиротливо стояла в скляній стінці бару серед горілок і портвейнів: