Щоправда, у Києві довелось трохи поморочитися. Спершу записатись під чужим (про всяк випадок) іменем до парламентської бібліотеки, зокрема у відділ преси. Потім — для повної конспірації — кілька днів поспіль переглядати підшивки чи й не всіх обласних газет УРСР, а поміж них і своєї рідної області. Нарешті, дочекавши нагоди, витягти з внутрішньої кишені куртки заздалегідь приготовану половинку леза для гоління. Тобі здавалося, що шурхіт різання паперу було чути в усьому читальному залові. Публікацій було чимало, більше десяти. Кожну з них, уже вирізану, ще ж треба було непомітно запхати в кишеню штанів. Ти навмисно вдягнув старі, обдемкуваті, із глибокими кишенями. Та на останній добірці, великій, на півшпальти, твоя рука здригнулась. Поріз був неглибокий, кривуватий, недалеко від нігтя. На очах від болю виступили сльози. Увібгавши цілою рукою закривавлену вирізку за пазуху, ти дістав носовичок, під столом швидко обгорнув ним палець і з півгодини, поки не спинилася кров, сидів нерухомо над підшивкою, розгорнувши її на доповіді першого секретаря обкому партії до 70-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Коли вийшов із бібліотеки й витяг перемотану руку з кишені, першою думкою в голові була — «помилки молодості треба спокутувати кров’ю». Потім дістав із-за пазухи зіжмакану й закривавлену вирізку, розгорнув її. Півдесятка віршів, портрет, біографічна довідка. Глянув в обличчя собі, ще молодому, безвусому. Пригадав навіть суму гонорару, отриманого за публікацію — 76 крб. 50 коп. На ці гроші ти тоді повів Її — не дружину свою теперішню, а Її, єдину любов свого життя, — до ресторану. Замовив фрукти, напівсолодке шампанське. Вона мала крупні русяві кучері, кирпатого носика й гострого язичка. Зверталася до тебе «пане поете», при цьому друге слово тобі лестило, а перше — лякало. Часом ти аж озирався нервово: ану ж бо, чи ніхто не почув? «Скажіть мені, пане поете, коли ви щирий? Тоді, як пишете про жебраків на Уолл-стріт, чи коли вдягаєте джинсову куртку „Wrangler“? І ще — чи ви справді вважаєте пісні Олександри Пахмутової кращими за пісні групи „Бітлз“?» На такі Її запитання ти ніяковів і відмовчувався. Читав Їй вірші, проводжав вечорами. Цілував на прощання в щоку, порослу легким персиковим пушком. І все. Зрештою, Вона закінчила музичне училище, вийшла заміж за значно старшого від себе чоловіка й разом із ним виїхала до Ізраїлю. Пізніше нечисленні спільні знайомі зрідка переказували тобі вітання від Неї, але вже з-за океану, із Нью-Йорка, де вона нібито знайшла роботу в оркестрі метрополітен Опера. Утім це знову ж таки тільки згідно з Її словами. І хто зна, як воно там насправді…
«А от я ніколи не зміг би творити на чужині», — Федір Іванович цю думку вимовив майже вголос і прислухався до себе. Твердої впевненості в душі не було.
Здоровань у куртці знову наліг на плечі. Ще одну бабцю пропускає? О ні, цього разу вже не бабцю. Зарослий щетиною жебрак у жіночому пальті з вичовганим хутряним коміром і в облізлій кролячій шапці протискається в напхом напханий вагон. Він щось белькоче, і Федір Іванович, прислухавшись, із подивом розуміє, що волоцюга говорить французькою:
— Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idee comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous a bon prix. S’il vous plait, mesdames, messieurs…[4]
Жебрак звідкись із-під свого пальта видобуває кілька згорнутих руркою полотен. Одне по одному розгортає їх. В очі впадають грубо намальовані квіти: соняшники, півники. У полотен нерівні, засмальцьовані краї, фарба місцями вже полущилася. Від жебрака смердить перегаром, сечею, старим, ніколи не праним одягом. Федір Іванович гидливо відхиляється, механічно прикриваючи рукою кишеню під плащем.
Зрештою, не витримує молода жінка з яскраво нафарбованими губами й нігтями. Вона сидить біля вікна з барвистим журнальчиком на колінах і звідти, зі свого місця, голосно й чітко кричить жебракові:
— Вали, вали звідси! Ніхто тут твою мазанину не купить! Проходь давай, не смерди!..
Жебрак сумно зиркає на неї, понуро згортає свої полотна й повільно, накульгуючи, проходить далі. Федір Іванович ще більше відхиляється, але бомж ніби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже між ними лише кілька сантиметрів. Жебрак протискається між письменником та чоловіком у шкірянці, і Федір Іванович бачить немите рідке волосся, що стирчить із-під зимової шапки, бачить скалічене вухо, мабуть, надірване десь у бійці. Кров запеклася на вусі темною, брунатною плямою, а поверх підсохлої крові проступають, неначе пісок, жовтуваті кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далі відступає убік, аби тільки це антисанітарійне лихо швидше пройшло, минуло.
А онде вже й білицькі гаражі попливли за вікном. Це, вважай, півдороги до Святошина подолано. Бо далі іще два коротеньких перегона — і тоді на метро. Може, хоч там вільніше буде.
«Станція Бєлічі!» — каркає голос зі стелі, і потяг спиняється. Ось тобі й маєш — один раз «Біличі», другий — «Бєлічі»! Де, де в цих людей чуття мови, почуття національної гідності?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усі ці напхані вагони, увірватись до кабіни машиніста й усе-усе йому висловити!..
Тим часом у Біличах із потяга, здається, не вийшов ніхто, а ввійшло таки чимало. Принаймні тиск людських тіл, що його звідусюди відчував на собі письменник, посилився, і то таки відчутно. Його буквально вдавило пахом у спинку сидіння, за край якої він мусив триматися, навіть ноги довелось поставити вужче. Ліва долоня, та, якою хапався за спинку, вже аж заніміла, права, захищаючи ніжний вантаж у піджаку під плащем, укрилася холодним потом.
«Новобєлічі — Без остановки! Слєдующая станція — Святошин!» — знову по вухах різонуло хрипке оголошення. Настрій потроху псувався. Краще б уже цей нафарширований людьми залізний хробак зробив зупинку на станції Новобіличі, аніж слухати цю бридню й нервувати через таку непросвітенність тих, кого вважаєш своїми співвітчизниками. Темні, неосвічені люди без променя шляхетності в душі!..
Аби заспокоїтись, Федір Іванович спробував перемкнути свої думки на щось відсторонене — приємне, високе, світле. Делікатно притискаючи в захисному жесті праву кишеню, він раптово збагнув, осягнув грандіозну у своїй глибині ідею: усе життя, вся діяльність українського поета-патріота має саме цей вищий сенс — оберігати! Дбайливо плекати вогник рідного слова, іскру поезії, стояти на сторожі прадавніх традицій, чистоти та духовності. Бо світ навкруги жорстокий і цинічний. Ним править зиск і чистоган. Тож якби не ми, нечисленні лицарі чистоти й краси, то він, цей світ, уже давно перетворився б на суцільне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стає сили та душевної снаги вийти й стати на герць в обороні того доброго, ніжного і світлого, що, власне, і робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти — місія обранців. І яка ж це висока честь — належати до їх числа!
За вагонними вікнами тим часом почергово промайнула теплоцентраль із гігантською трубою, білицький цвинтар із недобудованою церквою на краю, платформа, а за нею — сірі колони новобілицького мосту. Потім обабіч залізниці потяглись гаражні бокси: деякі металеві, а інші — стаціонарні, цегляні — солідні, із підведеною електрикою та водогоном. Федір Іванович навіть кілька разів крутнув головою, озираючись на ці архітектурні шедеври, які своїм виглядом відбивали естетичні вподобання господарів. Один гараж навіть, як здалося, мав ознаки мавританського стилю. Принаймні дві башточки по його боках нагадували зменшені мінарети. А в себе вдома, за багатоквартирним будинком, Федір Іванович уже багато років тому встановив примітивну дешеву «черепашку», в якій і тримав свою «Таврію Нову», що прийшла на зміну розбитій і виснаженій «копійці». Уже давно час було подбати про якийсь надійніший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина-студента великої надії не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, він умів майстерно, проте у справах практичних був цілковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собі якесь подання на бланку Спілки письменників і йти в обласну архітектуру, де крізь зуби спілкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчої особистості в нас так просто не доб’єшся: це вам не футболіст, якому квартиру дають за півроку, хоч команда обласного центру все одно займає стабільне чотирнадцяте місце в другій лізі чемпіонату України…
Та ось і гаражі залишилися позаду, приватна забудова швидко змінилася багатоповерхівками, і сірість передмість перейшла в сірість Святошина. Електричка спинилась біля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його череві перебував наш герой. Добре, що бодай тиск із усіх боків послабшав і вже можна було розтиснути пальці на спинці сидіння, бо ліва долоня аж заніміла. Правицю теж витяг із кишені: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повільно, ніби неохоче, залишали вагон. Дійшовши слідом за ними до тамбура, письменник зрозумів причину цієї затримки: дві жінки у вовняних хустках і куфайках вивантажували з вагона великі картонні коробки. Протискаючись між ними боком, Федір Іванович крадькома поглянув, і крізь шпарини в нещільно стулених накривках помітив у глибині коробок сині голівки пролісків.
— І вам не соромно? Ці квіти внесені до Червоної книги! — вигукнув письменник, уже ступивши на перон.
— Шо? Купить хочете? — одна з жінок повернула до нього червонощоке обличчя в хустці. — Галю! Оно чоловік купить цвіточків хоче…
— Ми не продаєм. Ідіть у переход, там купите… А ми тіко доставляєм, — Діловито пробубоніла її подруга, в’яжучи дві картонки паском і завдаючи їх собі на плече. Третю вона взяла під вільну пахву й попрямувала пероном у голову поїзда. За нею подалась і перша жінка, теж балансуючи трьома великими коробками.
— Яка байдужість! Яка нелюдська байдужість! Ви що, не розумієте — цими квітами треба милуватися в лісі! Ви ж нищите природу рідного краю! — Федір Іванович, отямившись, наздогнав жінок, задріботів із ними поруч і нарешті дав волю почуттям, що переповнювали його.
— Дядьку, ви як з утра випили, то ідіть собі… — спокійно відрізала Галя, ставлячи свої коробки одна на одну біля сходів, що вели в підземний перехід.
— Дєвчата, шо, какіє-то проблеми? — звідти, із переходу, швидким кроком назустріч піднімався юнак у теплому спортивному костюмі й у бейсбольній кепці.
— Та оно дядько незвєсно чого хоче!.. — кивнула в бік Федора Івановича Галина подруга.
Юнак примружив очі:
— Дядя! На метро — вниз і налєво! — у голосі хлопця вчувалась насмішкувата загроза. — Жетончик купиш — і вперед!
Федір Іванович уже набрав повні груди повітря, щоб належно відповісти цьому столичному жевжикові, та, коли почав добирати найдошкульніші слова з лексикону, зробив невелику паузу, якою і скористався міський піжон. Він повернувся до жінок і підхопив під пахви дві з шести коробок.
— Дєвчата, пошлі. Щас Валік машину подгоніт. Сєводня торгуєм на Лєвобєрєжной. Я за місто проплатіл.
Обидві жінки швидко похапали решту коробок і слухняно попрямували за своїм опікуном.
— Торгаші! Продажні душі! — нарешті вирвалися потрібні слова з горла у Федора Івановича. Та жінки його вже не почули, і тільки нетямущі перехожі, останні з пасажирів електрички, які спускалися в перехід, здивовано обернули до письменника свої трохи заспані погляди.
Федір Іванович обсмикнув плащ, перевірив правицею цілісність умісту кишені піджака й собі почимчикував униз.
У нього торговельного хисту було нуль. Його книжки, які регулярно випускала у світ обласна друкарня (за зниженими розцінками на друк для членів СпУ), нерозпакованими пачками лежали вдома: у кабінеті, на антресолях і навіть на балконі. Щось удавалося продати під час творчих зустрічей з трудящими. «Автограф безкоштовно!» — із усмішкою примовляв у таких випадках вдоволений автор, ховаючи до кишені кілька зароблених гривень і стискаючи в іншій руці заздалегідь приготовану ручку, архаїчну, чорнильну, із золотим пером. «Кому ж це має бути?» — запитував ласкавим тоном у покупця і звично виводив назване ім’я та прізвище в давальному відмінку, далі дописуючи «зі щирою приязню».
Якось він підмовив двох синових однокурсників — сільських, простих, незіпсованих хлопців — спробувати поторгувати його щойно виданою збіркою вибраного в неділю на театральній площі, неподалік базару. Попередньо зійшлися на десяти відсотках. Федір Іванович ще й попідписував суботнього вечора всі призначені для продажу п’ятдесят примірників цією самою фразою: «Зі щирою приязню». Надвечір хлопці принесли й повернули йому сорок дев’ять примірників, і він чесно віддав їм 50 копійок із одержаних п’яти гривень за єдиний проданий екземпляр. Хотів іще запитати, хто ж саме купив книжку, однак студенти, чомусь не попрощавшись, грюкнули дверима. А вже у вівторок в одній із газет, що їх так багато розплодилося останнім часом в обласному центрі, з’явилася єхидна стаття з уїдливим заголовком: «Поет щирої приязні». Автор статті, сховавшись за псевдонімом О. Баранюк, саркастично зауважував, що щирість сама по собі, звісно, риса позитивна, але в поезії значно більше важать талант і майстерність. Федір Іванович довго й безуспішно намагався вирахувати, хто з його численних заздрісників і недоброзичливців не пошкодував банкноти з Богданом Хмельницьким, аби потім отримати в редакції гонорар, що приблизно вдесятеро перевищував видаток. «Непогана оборудка. Ті ж самі десять відсотків, лише в інший бік», — подумки без особливої злоби зазначив письменник.
Купувати жетон при вході, як то порадив молодик у спортивному костюмі, Федір Іванович не мусив — він придбав цілу жменю цих пластмасових кружалець, щойно прибувши до столиці, тиждень тому. Витратив тільки три: один, щоб першого дня дістатися до Святошина, і ще два — на вчорашній візит до лікарки й повернення в Ірпінь. Тож у кишені ще поклацувало, перекочуючись, десь зо п’ять тих зеленкуватих «метрових таблеток», як називав жетони малий син одного київського приятеля. Так що стояти в черзі до каси потреби не було. Пройшовши турнікет, письменник збіг сходами донизу.
Під час його попередніх відвідин столиці станція «Святошин» ще була останньою на лінії, але тепер… Іще дві станції невідь-звідки виникли, проклюнулися крізь асфальт, неначе гриби в кам’яних нетрях столичного мегаполіса! І потяги на Святошин звідти вже прибувають повні, а то й переповнені, як ось зараз, у ці ранкові години.
Уже на пероні Федір Іванович учергове помацав кишеню піджака під плащем і зиркнув праворуч, у тунель.
Звідти під кутом уже било світло й наближався гуркіт п’яти вагонів.
Колись, у часі однієї з незчисленних путівок до будинку творчості, старші, досвідченіші київські колеги показали Федорові Івановичу «сьомий стовп» — колону, біля якої завжди опиняються двері потяга. Пригадавши давню науку, він і зараз зайняв позицію поряд із сьомою колоною, якщо рахувати від виходу до електричок. Та цього разу машиніст загальмував трохи завчасно, і двері не доїхали до нашого героя метра на півтора. До дверей одразу ж метнулося кілька жіночок із возиками на коліщатках та картатими торбами, тож коли письменник спробував і собі ввійти, то опинився в такій самій тисняві, як і в електричці. Тільки триматись тепер потрібно було згори, на рівні голови. Довелося знов трудити ліву руку, правицею й надалі захищаючи дорогоцінну кишеню.
Дорогою (станції «Нивки», «Берестейська») люду до вагона все прибувало. Проте на «Шулявській» тлум поменшав. Багато молодих і середнього віку людей із заклопотаним обличчями залишили вагон. Федір Іванович тепер міг прилаштуватись більш комфортно і безпечно — у глибині вагона, біля самих дверей, тих, внутрішніх, які не відчинялися. Можна було трохи розгледітись довкола й вийняти праву долоню з кишені плаща. Тільки рекламних оголошень на стінах вагона не треба читати, бо знову настрій зіпсується: суцільна безграмотність, кальки з російської, кострубатий синтаксис, убогі, примітивні звороти. Онде — «мішок»! Ресторан «горячих бутербродів»! Одразу видно, які вони українці. Думають по-російськи, ото й пишуть «горячих»! Та й назва ресторану!.. Можна об заклад битися, що «мішок» — це зовсім не лантух, ні! Просто власник ресторану, мабуть, має ім’я Михайло, і в зменшувальній формі його друзі називали мішок. А якщо він ще й повнуватий — а він запевно повнуватий!.. Ото назбирав товстун грошей та й відкрив харчевню для таких самих товстунів!.. Їжте, мовляв, мої бутерброди, поки «горячі»!.. Безнадійна, повна відсутність чуття мови! Та й чого іще від них чекати, від цих космополітичних, зрусифікованих киян?