15 травня 1660 р. Юрій Хмельницький вирядив посольство (В. Золотаренко, Ф. Коробка, К. Матюта) на переговори з представниками Речі Посполитої у Борисові. У даній їм інструкції мова йшла лише про кордони, ліквідацію церковної унії, звільнення батька генерального осавула Івана Ковалевського тощо. Ні про яке підданство королеві в інструкції не говорилось…
Ставши одноосібним правителем Гетьманщини, Юрій Хмельницький видав 11.11.1659 р. одразу три універсали: два на користь Мгарського, а один — на користь Свято–Микільського Крупицького монастирів. Узагалі цей місяць був дуже напруженим для молодого гетьмана, який мусив зайнятися невідкладними адміністративними справами, виїжджав з Чигирина до Ведмедівки, Корсуня та Богуслава. Тоді ж він підтвердив або видав нові універсали на користь Софійського монастиря у Києві, Свято–Микільського Крупицького та Свято–Троїцького монастирів у Козельці, дав грецьким купцям право на безмитну торгівлю, автономний суд. Взагалі 1660 рік був досить врожайним на універсали, бо пішли нові надання Юрія Хмельницького вищезгаданим Крупицькому та Лубенському Мгарському монастирям, а також Ніжинському монастиреві (на містечка Мрин і Салтикову Дівицю), Спасо–Преображенському Новгород–Сіверському, Св. Параскеви у Чернігові, Пустинно–Микільському, Межигірському, Флорівському в Києві та ін. Відомі універсали Юрія Хмельницького, якими стимулювався розвиток торгівлі: про звільнення від мита київських купців, про заборону чинити кривду чернігівським міщанам. У даному випадку Юрій Хмельницький продовжив політику своїх попередників (Богдана Хмельницького та Івана Виговського). Дістали за універсалами Юрія Хмельницького права і маєтності Ніжин, коростишівський протопіп, ждановський священик о. Іван Степанович, вибельські сотник Стефан Шуба та обиватель Данило Знойко, лубенський отаман Павло, військовий товариш Карпо Мокрієвич, чернігівський козак Василь Болдаковський, Улас Федоренко та ін. Щоб посилити свій авторитет на Сіверщині, гетьман взяв під опіку всю любецьку шляхту.
Зайнявся Юрій і зовнішньополітичними справами, від яких багато в чому залежало, бути чи не бути Гетьманщині. Він мусив оперативно реагувати на всі події, що відбувалися в столицях сусідніх держав, і втримати хитку рівновагу, продовжити якомога надовше мирний перепочинок для України. Однак цього важко було тоді досягти, і гетьман із своїм урядом не уникнув помилок та прорахунків. До їх числа можна віднести зокрема спроби продовжити молдавську політику в дусі Богдана й Тимоша Хмельницьких. Привід до цього подала сама молдавська сторона. Тамтешній господар Костянтин Щербан опинився у скрутному становищі, бо проти нього збирав війська протурецьки налаштований конкурент — колишній господар Георгій Гіка та син колишнього молдавського господаря Матвія Басараба — Василь. Ще 16.11.1659 р. Костянтин просив допомоги у царя Олексія, зокрема прагнув уплинути на Юрія Хмельницького, щоб той дав військо на підмогу. Гетьман написав 29 листопада цареві про свою згоду дати поміч, але Москва зволікала з відповіддю. Щербан не зміг утриматися на престолі й мусив тікати в травні 1660 р. з невеликим військом до Могилева–Подільсько–го, потім до Умані й Чигирина. У гетьманській столиці в липні 1660 р. йому довелося знову просити заступництва у Юрія Хмельницького та царя Олексія. Останній тягнув з відповіддю і врешті заборонив Юрію Хмельницькому давати господарю–емігранту військову допомогу, боячись конфлікту з Османською імперією. Але гетьман через уманського полковника Михайла Ханенка і Остафія Стаматієнка вів активні переговори з Щербаном, котрий осів у Кам’янці–Подільському, а в січні 1661 р. послав у Молдавію кількатисячний козацький корпус, який навіть зумів узяти молдавську столицю — Ясси. Однак ця акція не мала особливого успіху, лише погіршила стосунки з Османською імперією та Кримським ханством. Усе ж не на молдавському напрямку вирішувалася доля України…
Юрій Хмельницький та його найближче оточення (Т. Носач, І. Ковалевський, Г. Лісницький), розуміючи суть Переяславських статей 1659 року, намагалися використати їх принаймні як чинник у боротьбі за звільнення тих українських земель, котрі ще залишилися під владою Речі Посполитої. Було вирішено підтримати ідею нового спільного походу на Західну Україну, як свого часу (у 1655 р.) блискуче вчинив Богдан Хмельницький. Ще 28 квітня 1660 р. Юрій Хмельницький видав універсал до сотників Чернігівського полку із закликом готуватися до відсічі польсько–ординському наступу. Через три дні він наказав виступати в похід проти поляків козакам Ніжинського полку. У липні 1660 року формувалися дві групи військ, які мали на меті визволити Львів і навіть (за сприятливої ситуації) дійти до Кракова. Пізніше з Києва на Захід вирушила 40–60–тисячна російська армія на чолі з боярином Василем Шереметєвим («Шереметом»). Останній не вирізнявся талантами полководця, покладався на чисельну перевагу московських військ, був людиною надто самовпевненої, грубої, навіть хамської вдачі. Досить послатися на приклад, що його наводить на сторінках свого літопису Самійло Величко. Напередодні виступу в похід «Шеремет» похвалявся перетворити Польщу на попіл, а короля доставити до Москви у срібних кайданах. Коли ж ректор Києво–Могилянської академії (ним тоді був учитель Юрія Хмельницького Йоаникій Галятовський) відповів, що треба насамперед молитися Богу, а не покладатися на свою силу, боярин відповів, «що при такій силі війська можна справитися з ворогом і без Божої помочі». Під час наради боярин, зовсім не остерігаючись, сказав на адресу Юрія Хмельницького образливі слова: «…прилично бы тому гетманишке еще гуси пасть, а не гетмановать». Що й казати, «добрий» і «своєчасний» стимул для союзника! Під Фастовом до війська Шереметєва приєдналися одинадцять українських полків під командуванням наказного гетьмана Тимоша Цицюри, і об’єднані війська продовжили похід на Любар та Чуднів. Юрій Хмельницький зібрав основні сили українського війська на Ташлику (до 40 тис.) і мав доганяти Шереметєва на Волині. З ним у похід виступили досвідчені старшини, які добре зарекомендували себе ще в часи Богдана Хмельницького: генеральний обозний Тиміш Носач, миргородський полковник Григорій Лісницький, брацлавський — Михайло Зеленський, чигиринський — Петро Дорошенко, вінницький (кальницький) полковник Іван Богун, могилівський — Остап Гоголь, уманський — Михайло Ханенко, а також Іван Груша та Іван Кравченко. Характерно, що до обох груп військ, як і в минулі роки, почало стихійно приєднуватися українське селянство, прагнучи якнайшвидше визволитися від гніту Речі Посполитої.
Зовні події розгорталися подібно до кампанії 1655 року. Але тоді цар Олексій кинув на західний напрямок майже всі свої війська і сам узяв участь у поході. Того року російській армії, яка діяла разом з українським корпусом Івана Золотаренка, вдалося добитися блискучих успіхів у Білорусії, що вплинуло на ситуацію і на українському фронті. Крім того, Українська держава до кривавої міжусобиці 1658–1659 рр. мала значно більший військово–економічний потенціал. Врешті, й міжнародна ситуація в 1660 році склалася значно гірше для України, ніж у 1655–му. Тоді проти Речі Посполитої діяла з усіх боків могутня коаліція, а тепер російсько–українським військам доводилося сподіватися лише на свої сили. За таких умов ведення походу двома окремими групами військ було просто явним прорахунком російського та українського верховного командування. До того ж «герой» каральних операцій в Україні 1658–1659 років князь Борятинський непорушно засів у Києві й не надав допомоги Шереметєву. Тим часом армія Речі Посполитої об’єдналася з військами Кримського ханства і їхні спільні сили склали понад 100 тисяч чоловік. Головне командування цього війська (Станіслав Потоцький, Єжи Любомирський, Ян Собеський, Амурат–солтан) обрало логічний план дій, вирішивши перехопити ініціативу й розбити російсько–українські війська поодинці. Водночас було зроблено все, щоб використати невдоволення козаків Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. Це теж спрацювало. Досить сказати, що вже на початку оборонних боїв під Любаром спільний табір російсько–українських військ розмежувався, Шереметєв поспішив відгородитися земляним валом від козацького корпусу Цицюри.
З 14 вересня зав’язалися тяжкі бої під Любаром, в яких одразу виявилася перевага коронного війська, що ним командував польний гетьман коронний Єжи Любомирський. Не витримавши тиску противника (особливо потужного удару було завдано 28 вересня), Шереметєв «оборонною рукою» став відступати до Чуднова. Тут його надійно обложили, а 5 жовтня розпочалися штурми його табору, причому з польського боку тут відзначилися і такі знані особистості, як колишній гетьман Іван Виговський, полковник Стефан Немирич (брат Юрія Немирича), поручник Патрік Гордон — майбутній сподвижник Петра І. На виручку «Шеремету» й козацькому корпусу Тимоша Цицюри поспішив Юрій Хмельницький. Про його наміри уже знав Любомирський і скерував до Юрія посольство з пропозицією перейти на польський бік, даючи гарантію збереження усіх прав та вольностей Війська Запорозького. У складі цього посольства були представники української православної шляхти, імен яких, на жаль, не знаємо. Посольство стимулювало пропольські настрої серед оточення Юрія Хмельницького. Тим часом тривали потужні польські атаки на табір Шереметєва, а потім їхнє командування повторило по суті план Богдана Хмельницького, котрий він блискуче реалізував свого часу під Зборовом: частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновом, а друга, більша, на чолі з Любомирським була кинута напереріз Юрію Хмельницькому. Вже 7 жовтня передові частини війська Речі Посполитої, якими командував Іван Виговський, і татари вдарили на Юрія Хмельницького під Слободищами. Розгорілася битва… Коли поляки оволоділи самим містом, вони з подвоєною енергією взялися штурмувати козацький табір. Його оборонці, в т. ч. й чимало старшин, не виявили тут належного бойового духу, бо не мали відповідних стимулів до воювання. Тим часом нависла загроза тотальної поразки. Саме тут Юрій Хмельницький дістав справжнє бойове хрещення: потужний удар польсько–кримських військ приголомшив його, до того ж усі подумали, що Шереметєва вже розбито… І в розпалі тяжкої битви, коли вороги нібито вже брали гору, Юрій Хмельницький у розпачі замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з кривавої січі. Лісницький мусив перервати молитву гетьмана, сказавши: «Відклади своє набожество на потім, а тепер подумай про нас». Досвід деяких полковників — ветеранів Визвольної війни (Івана Богуна, Григорія Гуляницького, Григорія Лісницького, Тимоша Носача та ін.) дозволив українському війську вистояти того дня і завдати полякам тяжких утрат. Але було ясно, що Слободищенську битву українське військо програло… Потім український хроніст Феодосій Софонович відзначав, що козаки «не хотіли з поляками битися под Слободищами, але кричали передатися». Інший літописець, який переробляв твір Софоновича, додав важливі деталі: в ході битви «Виговский, будучий з ляхами, просил примиря, аби и кролю голдовали, але Хмелницкий не хотіл того. Козаки крикнули, аби змирил з ляхами… волали: “Здаймося”». На скликаній старшинській раді все виразніше зазвучали голоси прихильників замирення з Річчю Посполитою. Першим цю думку висловив Григорій Гуляницький, який раніше був одним з найвпливовіших прибічників Виговського і тепер зайняв непримиренну позицію щодо Москви. Його підтримали полковники Іван Груша, Павло Тетеря та інші, які стали схиляти гетьмана до зміни зовнішньополітичного курсу. Відіграли свою роль і настрої козацьких низів, і послання Виговського, який запевняв у необхідності розриву Переяславського договору 1659 року. Деморалізований Юрій Хмельницький врешті погодився розпочати мирні переговори, хоча про всякий випадок вислав посольство і до царя, яке було арештоване московськими воєводами. Було налагоджено контакти й з Нурадин–солтаном, який погодився виступити в ролі посередника між українською та польською сторонами, і, дійсно, його місія була успішною. До табору військ Речі Посполитої, насамперед до коронного гетьмана Любомирського, козаки послали Петра Дорошенка на чолі групи дипломатів (Г. Лісницький, М. Ханенко, І. Кравченко, М. Махаринський), і той швидко досяг згоди щодо перемир’я. 27 жовтня 1660 року Юрій Хмельницький з деякими представниками українського уряду підписав договір з 10 пунктів, який багато в чому повторював Гадяцьку угоду, за винятком статті про Велике князівство Руське, а наступного дня відбулася взаємна присяга української та польської сторін. Про цю подію чимало писалося й друкувалося в іноземній пресі та хроніках. Зокрема німецька брошура «Достовірне розгорнуте донесення…» («Wahrhafer ferner Bericht…») вмістила на своїх сторінках низку документів, у т. ч. лист Юрія Хмельницького до короля Яна Казимира від 20.10.1660 року. Після поразки розтанули сподівання на корисні для України умови договору… Представники Речі Посполитої не погодилися відновити Гадяцький договір, а відклали цю справу до переговорів у Варшаві. Там Гадяцький трактат формально поновили, але фактично він мав увійти в життя у надто обтятому вигляді.[2]
Тепер Україна ставала автономною одиницею уже в складі Речі Посполитої… Після цього польське військо повернулося до Чуднова, щоб остаточно розгромити «Шеремета». Про поразку під Слободищами та кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу гетьмана було повідомлено Т. Цицюру та підлеглі йому війська. Зачувши про таку новину, чимало козаків стали масово полишати табір, і врешті сам Цицюра перейшов на бік Польщі. Шереметєв же під новими ударами мусив капітулювати 23 жовтня…
У цій битві пропало потужне російське військо, через що цар знову почав готуватися до евакуації з Москви на Волгу, а сам Шереметєв опинився у кримській неволі. Найголовнішим пунктом капітуляції була відмова російського уряду від претензій на Україну, чого цар не міг пробачити своєму боярину (той вийшов з кримської неволі лише через 22 роки!). За словами літописця Величка, частина ординців не втрималась від спокуси пограбувати українські землі і невдовзі, набравши ясиру, поверталася з Волині до Криму. Їх перестріли запорожці на чолі з Петром Суховієм, які поспішали на допомогу Шереметєву, розбили напасників і звільнили всіх полонених. Довідавшись про результати Чуднівської битви і укладення миру, запорожці вирішили змінити свої плани і помститися за Тимоша Хмельницького. З цією метою вони здійснили напад на Трансільванію і, взявши шість прикордонних міст, повернулися із здобиччю на Січ.
Тим часом Москва, довідавшись про сумні для неї результати походу і про укладення Юрієм Хмельницьким Чуднівсько–Слободищенського миру, засипала його листами з вимогою розірвати цей договір і повернутися «під руку» царя Олексія. 18 листопада було навіть послано з цією метою до Чигирина гінця Феоктиста Сухотіна, але безрезультатно.
Через деякий час у Корсуні відбулася козацька рада, яка підтвердила обрання Юрія Хмельницького гетьманом. Ми маємо її опис у першій польській друкованій газеті «Польський Меркурій». Отже, рада відбувалася таким чином:
«У Корсуні при Спаській церкві є велика площа. Туди зійшлася чернь і згідно зі звичаєм утворила коло. Найперше приїхав зі своєї квартири його мость пан воєвода (чернігівський воєвода Станіслав Казимир Беневський. — Ю. М.) і послав по пана гетьмана, котрий тут же прибув із полковниками. Там, поклавши на шапку на землі булаву (це є у них знаком відставки), він [Юрій Хмельницький] промовив кілька слів до черні, кажучи, що ми з Божої і вашої волі повернулися до природного пана; а щоб уже жодні московські уряди між нами не залишалися, король його мость, наш милостивий пан, зволив прислати свого комісара, щоб той вчинив між нами лад і т. д. Після нього слово взяв пан воєвода і промовляв добрих півгодини при надзвичайній тиші всіх присутніх, виводячи батьківське старання його королівської мості у справі довірених йому Богом земель, бо король не мечем, а своєю ласкавістю прагнув направити заблуканих на вірний шлях. При цьому воєвода вказав на всі їхні вади, кажучи, що вони пішли за поганою радою і при ній були б пропали. Він зробив висновок, що його королівська мость, пан милостивий, знає все, що робилося ними, але жертвує Господу Богу за наші гріхи і пускає в непам’ять все, що діялося. У відповідь вони кричали до неба, дякували Господу Богу і королеві його мості, нарікали на старшину, котра задля власної вигоди завела їх на манівці. Кричали, що як хто буде бунтувати, то вони самі такого, навіть рідного батька, будуть убивати. Врешті пан воєвода, скасувавши царські уряди, підняв із землі булаву і від імені короля його мості віддав її Хмельницькому. Другу ж булаву він віддав Носачу на обозного, що було прийнято із вдячністю та ентузіазмом. Врешті пан воєвода вимагав, щоб [козаки] свою вірність підтримали присягою тут же, в церкві. Всі закричали, що вони всі готові до присяги, і з цим пішли до церкви. Там вони подякували Богу, а потім поставили аналой посередині церкви, а на ньому — Євангеліє і в дуже урочистій формі присягли, голосно повторюючи за писарем [слова присяги]. Не з примусу, але добровільно вони з великою охотою тиснулися до присяги і відприсягалися московського царя та його урядів. Після виходу з церкви їх достатньо частував пан гетьман. Бенкет тягнувся кілька годин до ночі, при цьому потужно били з гармат. З особливою честю вони згадували королеву її мость, пані нашу милостиву (дружину Яна Казимира Людвіку Марію Ґонзаґа. — Ю. М.), віддаючи належне особливій турботі його королівській мості, завдяки чому вони після таких значних провин були милостиво приведені до королівської милості і до єдності з Річчю Посполитою.