Працюючи так тяжко і здійснюючи трудові подвиги, Леонід Кравчук переслідував суто меркантильну мету: заробити грошей і купити собі нормальний одяг. Тому, коли його однокашники вже повернулися до Києва, він ще лишився на цілині, пересівши з трактора на вантажівку. Возив зерно на елеватор, долаючи за день по триста кілометрів в обидва кінці. За ці більш ніж чотири місяці, проведені в степах, Леонід хворів і мучився від спраги: годували погано, з водою виникали постійні проблеми. Та все ж таки, перемігши труднощі, він отримав як моральну, так і матеріальну винагороду. На зароблені гроші Леонід справив собі хороше пальто і купив свій перший в житті наручний годинник. Причини мати гарний зовнішній вигляд на той час були вагомими: Леонід закохався.
Студентське весілля
З Антоніною, своєю майбутньою дружиною, Леонід Макарович вчився на одному курсі. Це було не перше кохання юнака: раніше він зустрічався з дівчиною на ім’я Грета, котра пізніше вийшла заміж за військового льотчика. Але якщо це було захоплення, що минулося, то до стосунків з Антоніною хлопець поставився більш серйозно. Сама дівчина була родом із Сумщини. Її батько загинув на залізниці, мама теж рано померла. Познайомилися молоді люди, як водиться, на танцях. Оскільки жили в одному гуртожитку, перепон для частих зустрічей не було. До четвертого курсу вони, попри те, що всі довкола заочно поженили їх, лишалися просто друзями. Та коли зайшли перші розмови про розподіл після закінчення університету, стало зрозуміло: разом Леонід з Антоніною зможуть поїхати кудись працювати лише в тому випадку, якщо стануть чоловіком та дружиною. Роблячи пропозицію, Кравчук процитував коханій дівчині вірші Максима Рильського. Дівчина погодилася не відразу, проте довго приховувати свої наміри Леонід не міг. І подруги Антоніни, і його друзі чим далі, тим частіше почали запитувати, коли ж, нарешті, весілля.
У той знаменний для обох день ішов сильний дощ. Розписавшись у ЗАГСі Залізничного району міста Києва, новоспечене подружжя відгуляло студентське весілля в гуртожитку. Як на ті часи гулянка вийшла досить скромною. Згодом молода сім’я отримала окрему кімнату. Скоро наспів час розподілу, і Леоніду Макаровичу запропонували місце викладача в Запорізькому алюмінієвому технікумі. Та виявилося, що там уже були свої викладачі: політекономія перебувала під патронатом керівних органів комуністичної партії, і насамперед її мали викладати ті, кого направили з міськкому чи райкому партії. Навіть якщо ця людина ніколи в житті не вивчала політекономії. Отже, університетське направлення Кравчука нічого не означало. Допоміг випадок: приятель мав добрі знайомства в ЦК партії, звідти звернулися до міністерства фінансів, і в результаті Леоніда Макаровича направили в 1958 році викладати політекономію в Чернівецький фінансовий технікум.
Труднощі далі переслідували молодого спеціаліста. Жити довелося у червоному куточку жіночого гуртожитку, тому Леонідові щодня доводилося умиватися і голитися у громадському туалеті на міській площі. Потім Кравчуків поселили у флігелі гуртожитку, на другому поверсі, просто над «ленінською кімнатою». Насправді то був не другий поверх, а швидше горище: коли випростатися, головою можна було торкнутися стелі. Для Антоніни роботи в Чернівцях не виявилося, адже за направленням влаштувався лише її чоловік. Тому спочатку вона не працювала, а згодом вдалося влаштуватися викладачем погодинно в тутешній індустріальний технікум. Спільна зарплата родини становила 900 дореформених радянських карбованців (90 рублів на нові гроші). Вистачало її лише на харчі. «Викладав я рідною мовою, – згадує Леонід Макарович. – Тоді, наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років, уже починалася українізація. Та вже за десять років її згорнули, а потім зовсім припинили. Навпаки – почалася активна русифікація». Там же, у Чернівцях, у родини Кравчуків народився син Олександр. Майбутнє бачилося стабільним та безхмарним. Кравчук був молодим і повним сил.
Але в той самий час Леонід уже був членом комуністичної партії. На останньому курсі університету його запросили в партійне бюро і запропонували написати заяву. Відмовитися від такої пропозиції, посилаючись на те, що подібної честі не достойний, було можливо. Проте на ідеологічному факультеті, яким був економічний, подібні відмови з часом могли дуже дорого коштувати. Зрештою, отримати пропозицію вступити в партію вже вважалося за честь. І відхиляти простягнуту руку означало відмовитися від честі, знехтувати довірою. Між іншим, отримати направлення на викладацьку роботу в Чернівці Леонід Кравчук не зміг би, якби не вступив на той час у компартію. Правда, як згадував сам екс-президент, він не особливо й опирався. Адже насправді вірив у партійні гасла, сприймав їх, як належне, хоча чомусь забув про сутички НКВС із повстанцями в лісах його рідного Полісся. «Коли б мені сьогоднішнє бачення мого життя і знання історії, я б ніколи не вступив у партію, – признався він, уже будучи головою української держави. – Якби я знав тоді, скажімо, про Голодомор і всі репресії в такому обсязі, як тепер, у таких картинах, як нині, – я б ніколи цього не зробив. І зв’язав би своє життя не з партійною, а з викладацькою роботою».
У 1960 році Леоніда Кравчука викликали в Чернівецький міськком КПУ. Там йому пояснили: відповідальні товариші відвідали його лекції з політичної економії, відчули в молодому комуністові потрібну їм жилку і вирішили не губити такий талант – викладачеві запропонували працювати лектором у міськкомі. Тоді Леонід відмовився, адже навіть гадки не мав про специфіку такої роботи. На деякий час йому дали спокій. Аби потім знову викликати, тепер уже – в обласний партійний комітет. «Ми знаємо, що ви, Леоніде Макаровичу, хороший лектор-пропагандист, – сказали йому. – Ви вмієте працювати з людьми. Тому пропонуємо вам перейти в обком на посаду консультанта з політичної освіти». Через багато років Кравчук признався: головну роль у всій цій історії зіграло житло. Новому працівнику обкому партії квартиру виділили дуже швидко. Оскільки для радянської людини квартирне питання було найактуальнішим, нема нічого дивного в тому, що він погодився. На той момент Кравчуку не виповнилося ще й тридцяти років. Далі, бажаючи зробити наукову кар’єру, він навіть почав писати дисертацію. Але остаточно його плани поховали так звані «вербувальники» з Москви: Кравчука запросили в аспірантуру московської Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Дружина Антоніна лишилася в Чернівцях – залишати викладацьку роботу не мала наміру. Тому кілька років родина жила на два міста – то Леонід приїздив навідати сім’ю з Москви, то Антоніна їздила до нього в радянську столицю.
На партійній роботі
Від Шелеста до Щербицького
Після закінчення Академії Леонідові Кравчуку запропонували лишитися в Москві для продовження кар’єри, закріпитися на кафедрі. Та прийняти пропозицію завадили діючі на той час бюрократичні закони. Направляв людину на навчання обком партії міста Чернівці. Значить, повернутися людина повинна теж у Чернівці, аби відпрацювати направлення. Кравчук мусив обійняти посаду секретаря Чернівецького міськкому. Проте впливові друзі знову допомогли – надійшло запрошення на роботу з Києва, з ЦК КПУ. Влаштувавшись тимчасово в елітному готелі «Жовтневий», він відразу ж став до роботи, заодно дізнавшись: для того, аби працювати в ЦК партії, не треба писати спеціальних заяв, досить лише автобіографії та заповнення облікової картки. Нового спеціаліста рекомендували на посаду завідуючого сектором оргвідділу ЦК КПУ, який займався підготовкою та перепідготовкою партійних кадрів. Туди входили: вища партійна школа в Києві та Одесі, мережа курсів в областях та інші подібні заклади. Повернувшись до Москви та захистивши дисертацію, Леонід Макарович уже остаточно осів з родиною в Києві, отримавши «цековську» квартиру.
Ставши завідувачем відділу ЦК, він перетворився на закриту особу. «Не мав права, не мав можливості жити, як усі, – говорив пізніше Кравчук. – Це просто було заборонено чиновникам такого рангу. Захотіла людина піти в ресторан – і пішла собі, а ти не можеш. Знайомляться, спілкуються, а ти не можеш. Ти весь час відчуваєш обмеження. А коли людину охороняють… Ти вже думаєш іншими категоріями, не можеш собі дозволити поводитися як заманеться. Скорочується час на спілкування з рідними. Втомлюєшся до такої межі, що не здатен нікого бачити, поки не наберешся сил, не відпочинеш». Через цю закриту специфіку роботи про те, чим саме займався і чим, власне, відзначився Леонід Макарович Кравчук, працюючи в 1970-х роках завідуючим сектором, інспектором, помічником секретаря ЦК, першим замом завідувача відділу, завідуючим відділом агітації і пропаганди ЦК КПУ, відомо дуже мало. Але можна припустити: це не тому, що він виконував якусь секретну роботу, а насамперед через те, що в часи так званого «застою» він не особливо виділявся серед інших партійних функціонерів радянської України. Тому краще за все сприймати той період біографії Леоніда Кравчука через загальну призму української історії тих часів.
Першим секретарем ЦК КПУ, фактично – керівником Української РСР, у той час був Петро Юхимович Шелест. Він хоча й був партійним функціонером, тим не менше підтримував ідеї українізації та намагався, наскільки це можливо, триматися від московських вищих партійних керівників на відстані. Згадуючи його, Леонід Кравчук, якому довелося після Шелеста тривалий час працювати під керівництвом Володимира Щербицького, який прийшов тому на заміну, відзначає: «Петро Юхимович стояв до України ближче, ніж Щербицький. І дещо намагався зробити для рідної культури, духовності, літератури. Наприклад, у Запоріжжі почав Хортицю впорядковувати, козацький музей збирався там будувати. Він фактично врятував фільм про Тараса Шевченка «Сон», заступався за режисера Сергія Параджанова, якого радянські спецслужби обсіли з усіх боків, а в 1965 році закликав бережно, з повагою ставитися до української мови. На початку 1970-х років ці та інші подібні висловлювання стали підставою для того, аби головного комуніста Української РСР звинуватили в буржуазному націоналізмі, відправивши у відставку.
Поява на українському політичному олімпі Володимира Васильовича Щербицького була ознаменована ідеологічною кампанією, спрямованою проти УБН – «українського буржуазного націоналізму». Фрагментом цієї кампанії був грубий рознос цілого ряду творів української літератури, що з’явилися на рубежі 1960—1970-х років. Їхніми авторами були Олесь Гончар, Іван Білик, Роман Федорів, Роман Іваничук, Сергій Плачинда, Євген Гуцало та інші. Володимир Щербицький з’явився на найвищій ієрархічній сходинці УРСР у травні 1972 року. Леонід Брежнєв, Генеральний секретар ЦК КПРС, хотів бачити керівником України земляка-дніпропетровця, свого ставленика. У 1964 році відставлений ним тепер Шелест, по суті, був спільником Брежнєва у змові проти Хрущова, але тепер часи змінилися. Брежнєв не хотів повторити долю Хрущова, тому позбувався лідерів, які добре знали про технологію його приходу до влади й бодай потенційно могли складати для нього якусь небезпеку. Колишнього шефа КДБ Володимира Семичастного, який відіграв неабияку роль у поваленні Микити Сергійовича, він відправив з Москви в Україну у 1967 році. Шелеста ж, який користувався в республіці немалим авторитетом, забрали до Білокам’яної, де для нього підготували «почесне» місце заступника голови Ради Міністрів СРСР.
Напевно, крім мотивів, пов’язаних зі зміцненням особистої влади Брежнєва, ця комбінація стимулювалася також абсолютно дрімучими уявленнями кремлівських вождів про національну політику, а особливо про Україну й українське. У своїх мемуарах Шелест часто згадує про «оскаженілий шовінізм» Шелепіна, Суслова, Демічева, Косигіна, які на засіданнях президії ЦК КПРС договорювалися до того, що пошана до Шевченка серед молоді – то прояв націоналізму, що «українська мова – це зіпсована російська», що «на Україні занадто багато розмовляють українською» і що «навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою». Петро Шелест на такому тлі комусь теж міг видатися «націоналістом». У спогадах він розмірковує на тему розширення прав республік, стривожений тим, що «декотрі українці не знають історії свого народу», емоційно реагує на заклики до «злиття націй, культур і мов», обурюється тупоголовістю нового керівника КДБ УРСР Федорчука, який, підозрюючи всіх і вся в недостатньо активній боротьбі з націоналізмом, установив «контроль за радянським і партійним активом», бо ж «ніякої України в нашій роботі немає». Словом, з приходом Щербицького на посаду першого секретаря ЦК КПУ для України настали якщо не «чорні» чи бодай «темні», то принаймні – «сірі» часи. Часи, коли панування сірості стало нормою. Виділятися було небезпечно та й не надто потрібно. Тому Леонід Макарович і не виділявся, ніби бажаючи пересидіти в очікуванні свого часу.
Епоха «застою»
Володимир Щербицький був вільний від частини тих суперечностей, які були притаманні Петру Шелесту. Вже через кілька місяців після обрання першим секретарем ЦК Щербицький підписав листа, яким повелівалося вилучити з усіх бібліотек книгу Шелеста «Україно наша Радянська» як таку, що «завдає шкоди справі інтернаціонального виховання трудящих». Тоді ж, день у день, з’явився замовний висновок «експертів», керівників кількох академічних установ – М. Шамоти (директор Інституту літератури), Б. Бабія (академік, секретар Відділення економіки, історії, філософії і права АН УРСР), О. Шевелєва (заступник директора Інституту історії), які констатували, що автор книги з підозрілою назвою «Україно наша Радянська» (декому в ній вбагалась навіть прихована абревіатура – УНР, не більше й не менше!) допустився серйозних «ідейних помилок». Перелік цих помилок у вердикті Шамоти і компанії починався з того, що в книзі Шелеста начебто «надмірно багато місця відводиться минулому України, дореволюційному періоду», до того ж минуле висвітлено без належного «класового аналізу». У тому ж дусі була витримана й спеціальна постанова ЦК, а також стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973 р.), текстуально дуже близька до висновків «експертів».
«І в роботі ЦК, і для Щербицького зокрема українська мова тоді не перебувала в центрі уваги, – згадує Леонід Кравчук. – Пам’ятаю один партійний з’їзд, перший, коли Щербицький прийшов до влади. Ми довго вирішували таке питання: проводить ЦК Компартії України свою політику чи здійснює? Це для резолюції готувалося. Ви скажете, а хіба не все одно? Все, та не все… Дискусії з цього питання тривали дуже довго. У кожного секретаря це обговорювалося, на спеціальному секретаріаті обговорювалося, все це моя робота була. Можна вжити: «проводили». Але ж одне із значень цього слова – «керувати діяльністю кого або чого-небудь». Компартія України ніким і нічим керувати не могла, це парафія лише КПРС. «Виробляти» – також шкідливе слово, бо КПУ по суті нічого не виробляла сама, лише керувалася генеральною лінією партії. Ну, а «здійснювати» – це якраз для нас. Бо ми – виконавці, ми в радянській Україні здійснювали політику Москви. А Москві розвиток української мови і культури був ні до чого! Для Щербицького Україна була не так батьківщиною, як великою республікою Радянського Союзу!»
Про це нагадувала й постанова ЦК КПРС «Про літературно-художню критику», прийнята в січні 1972 року. Культивувалась атмосфера нетерпимості, підозріливого, що ґрунтувався на догмах, вишукування ворогів, у тому числі – внутрішніх. Естетичні критерії поглиналися політико-ідеологічними. Заклик «викривати ідеологію й практику націоналізму та сіонізму», не допускати «лібералізму в оцінці творчості окремих літераторів і митців» і водночас посилювати «ідейно-виховну роботу серед творчої інтелігенції» звучав як заклинання. Ці слова взято з доповіді Володимира Щербицького 1972 року. Подібна риторика, підігріта 50-річчям СРСР, була щоденним ритуалом. Критика всього, що мало хоч якийсь стосунок до «патріархальщини», звучала й раніше. У 1972—1973 роках покотилася лавина критики, яка мала підім’яти багато творів, у яких ішлося про українську минувшину. Значно пізніше з легкої руки Чингіза Айтматова в активний публіцистичний вжиток увійде поняття «манкуртизм» як синонім історичного безпам’ятства.
Свою роль в ідеологічному обґрунтуванні безпрецедентного «полювання» на твори про історичне минуле України відіграла надрукована в «Литературной газете», а потім блискавично передрукована «Літературною Україною» стаття Олександра Яковлєва «Проти антиісторизму» (листопад 1972 р.). Її автор, доктор історичних наук – це той самий Яковлєв, якому за горбачовських часів дістанеться роль «архітектора перебудови». «У класовому суспільстві немає і не може бути єдиної для всіх «національної самосвідомості», – стверджував О. Яковлєв. Хоча реальна історія могла б тисячу разів спростувати подібний постулат. Ортодоксальна методологія, а також рішучі попередження Яковлєва щодо «небезпек дрібнобуржуазного націоналізму», його критика «концепції “витоків”» механічно переносилися на українську політичну та культурну реальність, тільки в ще більш ортодоксальній, ідеологічно-лихоманковій версії.