2 жовтня 1990 року на площі імені Жовтневої революції в Києві (тепер – майдан Незалежності) розпочалася акція протесту, яку нарекли «студентською революцією на граніті». Керовані київськими та львівськими студентами, молоді люди з усіх регіонів України зібралися в центрі Києва і почали голодування протесту. Вони вимагали демократичних перетворень, заборони компартії, відставки деяких членів уряду, скасування обов’язкової служби в армії, а для тих, хто піде служити, вимагали проходження служби лише на території України – список вимог був великим. Спочатку влада робила вигляд, що нічого не відбувається. Але згодом ігнорувати студентів вона вже не могла, і лідери голодування, серед яких були Олесь Доній та Маркіян Іващишин, спочатку зустрілися з Леонідом Кравчуком, а потім були допущені для виступу в Верховну Раду. За два тижні влада домовилася зі студентами щодо основних пунктів вимог і частково задовольнила їх, хоча згодом більшість домовленостей було скасовано. Але процес було не зупинити: національно-демократичні сили вже могли цілком реально тиснути на діючу владу. 2 березня 1991 року Президія Верховної Ради на чолі з Леонідом Кравчуком постановила демонтувати скульптурне зображення В. І. Леніна в сесійній залі. Рік тому Леонід Макарович подібну пропозицію категорично не підтримав, тепер же, за його словами, для цього настала відповідна ситуація. Протягом цього, без перебільшення, історичного року такого роду «відповідні ситуації» виникали дуже часто, і Леонід Макарович завжди користувався ними – причому так, що сам факт їх виникнення виглядав його особистою заслугою.
Загибель імперії
Критична межа
Наприкінці 1990-го на початку 1991 року складалося враження, що український рух досяг необхідної критичної маси і що тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади в республіці. Можливість легального приходу до влади відкрилася після прийняття ще наприкінці жовтня 1989 року Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів до рад усіх рівнів. Однак результати березневих виборів 1990 року стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 43 із 44 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як-от Донецьк і Харків, демократичний блок зазнав поразки. Вибори 1990 року показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є недостатньо сильною, щоб перебрати цю владу в свої руки. Комуністично-номенклатурне ядро об’єдналося у групу «За суверенну Радянську Україну», лідером її став Олександр Мороз. Ця політична сила налічувала 239 осіб із загального числа 442 депутатів. Так виникла спільнота під невибагливою назвою «Група 239».
«Що можна сказати про «Групу 239»? – згадував згодом Леонід Кравчук. – Це комуністи-депутати, які, з одного боку, хотіли ще більшої незалежності, але – незалежності від Москви, від Києва, взагалі – від усіх. Але, з іншого боку, вони не хотіли такої незалежності, щоб Україна була державою, такою державою, яка б мала державний статус. Вони бачили Україну тільки в Союзі РСР, тільки в складі КПРС і бачили її тільки як частину великої держави СРСР, тільки з якоюсь більшою часткою незалежності від Кремля, ніж тепер». Цій групі протистояло об’єднання більшості демократичних і декількох незалежних депутатів під назвою «Народна Рада», головою якого був Ігор Юхновський, а чисельність його становила 115—133 особи. Хоча «Народна Рада» була в меншості, їй нерідно вдавалося проводити свої рішення, уміло використовуючи різні методи парламентської боротьби – від бойкоту засідань до перетягання на свою сторону ціною далекосяжних компромісів незалежних і по-реформаторськи налаштованих кандидатів. «Коли демократи зібрали свою фракцію і назвали її «Народна Рада», то таким чином у нас стало дві ради: Верховна і Народна, – пригадує Кравчук. – Я відразу сказав: це неконституційно, бо Конституція не передбачає ніякої Народної Ради ніяким законом. Назвати можна як завгодно, але ж це не означає, що це якась альтернативна незалежна Рада».
З перших днів своєї діяльності Народна Рада заявила про свій намір боротися за здобуття Україною повної політичної та економічної незалежності. Вона поставила перед собою ряд завдань, головними з яких були усунення компартії від влади, демонтаж централізованої імперської системи Радянського Союзу і створення ефективної ринкової економіки. «Група 239» не почувала себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках, у першу чергу – в Росії та балтійських країнах. В умовах такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекосяжне значення. Одночасно поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, які ідеологічно пов’язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-1950-х років і критикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Влітку 1990 року вони об’єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА). Прийняття Декларації про суверенітет та утворення політичних партій засвідчили, що основні програмні положення Руху виконані. Другий з’їзд Руху (25—28 жовтня 1990 р.) прийняв нову програмну мету – здобуття самостійності України мирними методами. Разом з тим, його діяльність набрала відверто антикомуністичного спрямування – з’їзд заборонив членство в Русі тим організаціям, керівний центр яких знаходився поза Україною (малися на увазі КПУ – КПРС).
«Мені не раз давали прочухана, – згадує Леонід Кравчук. – Мовляв, я заграю з опозицією. Я кажу: не можна, щоб у Верховній Раді були дві течії. Їх менше, нас більше, що захочемо, те зробимо. Але це не демократія. Демократія – це коли меншість має право щось сказати. Я залишився на своєму, комуністи – на своєму. Секретаря ЦК ніхто ніколи в житті не критикував, вони до цього не звикли. Потім пішло на вирішення проблем, зі скрипом – але пішло. Вже великих конфліктів у Верховній Раді не було. Вже й комуністи почали виступати, а частина їх почала прислухатися до демократичних принципів». Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншостей в Україні. Вони творили прообраз самоорганізованого громадянського суспільства, яке виникло на противагу комуністичній владі і привело до повалення соціалістичних режимів у 1989 році в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Східній Німеччині, підірвало комуністичну монополію у трьох балтійських республіках СРСР, а в самій Україні – відтіснило від влади комуністів у трьох західних областях – Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській.
Але на відміну від Польщі й балтійських республік в Україні сильно відчувалася різниця у рівнях національної свідомості. Рух, що базувався в основному на інтелігенції Західної і Центральної України, не міг знайти спільної мови з масовим робітничим рухом на Сході, особливо на Донбасі. Самим робітникам не вдалося розвинути не те що почуття національної солідарності, як це було в Польщі, але навіть почуття солідарності всередині свого класу. Вони відчували недовіру до будь-якої форми політичної організації, що робило можливості їхньої політичної мобілізації дуже проблематичними. Відносна слабкість і роз’єднаність опозиції не дозволяли їй відіграти роль рівноцінного суперника КПУ в боротьбі за владу, але вона могла чинити ефективний тиск «знизу». «Бракувало аналізу, тільки емоції», – оцінював ті політичні процеси Леонід Макарович і визнавав: якби демократи не чіплялися за депутатські крісла, можна було б приймати рішення про дострокові вибори, і до серпня 1991 року в республіці був би принципово новий парламент.
Агонія радянської України
Пізньої осені 1990 року Україну, як і весь Союз, захлеснула відверта антиреформаторська хвиля. Комуністична більшість Верховної Ради ввела обмеження на проведення демонстрацій. 7 листопада, під час чергового святкування річниці Жовтневої революції, в Києві була вчинена провокація проти депутата і колишнього дисидента Степана Хмари – в переході на площі Жовтневої революції він побився з полковником КДБ Григор’євим, відповідаючи на провокаційні дії з його боку. «Група 239» позбавила його депутатського імунітету, і Хмара був заарештований прямо в парламенті. Однак сили комуністичної більшості були підірвані розколом у її рядах. Розбіжності виникли в першу чергу між першим секретарем КПУ Станіславом Гуренком і Леонідом Кравчуком. Викликані вони були різним ставленням до подій 13—20 січня 1991 року, коли центральна влада застосувала військову силу в Вільнюсі і Ризі для протидії сепаратистським настроям у Литві й Латвії. Президія Верховної Ради УРСР наважилася на безпрецедентний крок – прийняла заяву, в якій засудила дії Москви і розцінила їх як порушення державного суверенітету двох балтійських республік. На лютневому Пленумі ЦК КПУ 1991 року Кравчук захищав Верховну Раду від партії, вимагаючи від комуністів розстатися з ілюзією, що парламентом можна управляти з партійних кабінетів.
Позицію Кравчука підтримала група партійної еліти з числа директорів великих підприємств, серед яких були Леонід Кучма та Володимир Слєднєв, і апарату Верховної Ради – зокрема Іван Плющ, Микола Хоменко та інші. За ініціативою «націонал-комуністів» до Всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року про збереження СРСР як «оновленої федерації суверенних республік» було включене додаткове республіканське питання: «Чи Ви згодні з тим, щоб Україна була частиною Союзу Радянських Суверенних держав на основі Декларації про державну суверенність України?» Контрольовані опозицією ради трьох галицьких областей включили ще й третє питання: «Чи Ви хочете, щоб Україна стала самостійною державою?» Результати референдуму дали нову легітимізацію для «націонал-комуністів». Громадська думка в Україні виявилася більш консервативною, ніж в інших республіках: на перше питання ствердно відповіли 70,5% учасників, тоді як населення балтійських республік, Вірменії і Молдови взагалі бойкотувало референдум. Зате 80% виступило за зміцнення державної суверенності України.
Офіційна Москва й офіційний Київ трактували результати референдуму кожен по-своєму. Якщо Горбачов приступив до переговорного процесу з республіками про укладення нового Союзного договору за формулою «сильний центр – сильні республіки», то Леонід Кравчук й українські «націонал-комуністи» віддавали перевагу другій половині цієї форми, де йшлося про «сильні республіки», не бачачи необхідності у збереженні сильного центру. Весною-літом 1991 року в балансі політичних сил в Україні сталися нові зміни. Після виникнення «націонал-комуністичного» крила фактично перестала існувати «Група 239». У березні 1991 року Україною прокотилася нова хвиля шахтарських страйків, яка на той раз мала виразно політичний характер: відставка Горбачова, розпуск Всесоюзного з’їзду народних депутатів і надання Декларації про суверенітет конституційного статусу. Вперше за довгі роки національному рухові вдалося зблизитися з робітничим рухом: 21—23 червня у Києві було утворено Всеукраїнську спілку солідарності трудящих («ВОСТ»). Спілка, що складалася в основному з робітників, включила до свого керівництва національно-радикальних депутатів Ларису Скорик та Степана Хмару.
Нові політичні зміни означали не стільки зростання популярності українського опозиційного руху, скільки падіння престижу центру і комуністичної партії. Поява «націонал-комуністичного» крила означала спробу більш далекоглядної частини партійного керівництва знайти нову легітимацію своєї влади – і таким впровадженням на цей раз стало служіння ідеї зміцнення української суверенності. У цьому українські «націонал-комуністи», ідеологом яких лишався Леонід Кравчук, наслідували позицію Бориса Єльцина та його прибічників з Росії, що видокремилися зі старої комуністичної номенклатури і твердо вели лінію на суверенізацію РРФСР. Приклад балтійських республік був дещо іншим, бо тут місцеві компартії оголосили про свою незалежність від КПРС – крок, на який українські комуністи так і не змогли наважитися. Зрозуміло, що сама по собі Україна не мала шансу вийти з Радянського Союзу, якби для цього влітку 1991 року не склалося декілька обставин.
Але це не значить, що Україна була лише пасивним спостерігачем. Насправді в українському суспільстві розвинулося декілька центрів опозиції, які сильно дестабілізували радянський режим. Львів і Західна Україна дали найбільш радикальний рух, який на літо 1991 року практично перебрав владу в регіоні. Говорячи про той період, Леонід Кравчук відзначав, що в самому Києві опозиція мала за собою владу в місті, а на «республіканському рівні» спричинилася до глибокого розколу колись єдиного партійно-державного апарату. «На Сході України діяв сильний робітничий рух, під тиском якого значна частина старої номенклатури мусила відійти від влади, – говорив Леонід Макарович. – До того ж майже у кожному великому місті діяли свої осередки опозиції. Вони мали різні політичні програми, але їх об’єднувало одне – недовіра, а то й ворожість до центру». Ось із якими настроями радянська Україна зустріла ранок 19 серпня 1991 року.
Під тиском путчистів
У багатьох публіцистичних статтях можна зустріти тезу, що проголошення української незалежності у 1991 році було виключно заслугою київських комуністів, які таким чином намагалися втримати за собою владу в нових обставинах. Насправді ж улітку 1991-го українська партійна еліта приймала свої рішення під тиском опозиції. Це не означає, що опозиційний рух мав вирішальне слово – із колишніх 15 республік СРСР кожна дістала незалежність безвідносно від рівня своєї політичної активності. Але не можна недооцінювати іншого факту, що на нього звертають увагу дослідники історії Російської імперії та Радянського Союзу: як у 1917—1920 роках, так і в 1989—1991-му Україна разом з балтійськими державами, Молдовою та Кавказом були районами підвищеної політичної активності, тоді як Центральна Азія, Білорусія, Північний Кавказ, Поволжя та Сибір були значно скромнішими у своїх політичних прагненнях. Україна не була першою у списку, але не була й останньою. Однак з огляду на її стратегічне становище в Радянському Союзі її поведінка мала вирішальне значення для розпаду цієї останньої імперії. Це показав розвиток подій, що послідували після невдалого комуністичного перевороту у Москві 19—21 серпня 1991 року.
«Про ГКЧП я дізнався від Станіслава Гуренка, – згадував Леонід Кравчук. – Він подзвонив мені рано, десь відраз після шостої. Телефон не вгавав, бо я, зізнаюся, сплю сном праведника. Сплю я міцно, тож телефон поподзвонив, поки я нарешті прокинувся, спустився вниз до свого вузла зв’язку і зняв трубку. Ясно було: главі держави о шостій ранку не дзвонитимуть з приводу якогось дріб’язку. І передчуття тривоги хутко справдилося. На другому кінці дроту був Станіслав Гуренко: «Ти радіо слухаєш? Ти не знаєш, що сталося?» Метнувся до приймача – там саме читали постанову про створення ГКЧП. Я поклав трубку і почав слухати радіо. Хвилювання було велике, просто аж на душі холонуло, бо добре розумів, що це таке – державний переворот, та ще й комуністичний. Закони СРСР уже поставили заколотників над законами республіки – так можна швидко втратити суверенітет, не здобувши його до кінця».
Майже відразу з Леонідом Макаровичем зажадав зустрітися уповноважений від ГКЧП генерал Варенников. Відразу після цього, коли Кравчук уже їхав із Кончі-Заспи в Київ, йому в машину подзвонив Борис Єльцин, повідомив про свою невдалу спробу зв’язатися з Горбачовим, попросив київського колегу зробити те ж саме. Додзвонитися до заарештованого в кримській резиденції Президента СРСР Леонід Макарович теж не зміг. Тим часом генерал Варенников приїхав не просто налагоджувати контакти, але й привіз ультиматум із Москви від керівництва ГКЧП: якщо Україна не підкориться рішенню заколотників мирним шляхом, то в республіці буде введений надзвичайний стан. Війська, за словами генерала, вже перебували під Києвом у стані бойової готовності. Кравчук тоді заперечив: «Надзвичайний стан в Україні може ввести тільки Верховна Рада республіки своїм рішенням». Тоді генерал запропонував ввести надзвичайний стан вибірково – в деяких регіонах, зокрема в областях Західної України. Кравчук знову не погодився: на це, на його думку, не було нагальної потреби. В той самий час, коли відбувалися ці переговори, Кравчуку подзвонив з Москви голова КДБ Крючков – один із активних учасників заколоту. Спроба з’ясувати в нього, що, власне, відбувається і головне – чим це все закінчиться, ні до чого не привела. Коли генерал Варенников відмовився показати документи, котрі б засвідчували його повноваження, посланець почав посилатися на повідомлення, яке звучало зранку по радіо. На що Леонід Макарович заявив, буквально зірвавшись на крик: «Для мене радіо – не документ! Кого ви представляєте? Документи де? Посвідчення? Мандати?» Намагаючись іти в цій ситуації принципово бюрократичним шляхом, Кравчук таким чином зволікав час – ситуація мала прояснитися дуже скоро. Проте загострювати її до реальної загрози запровадити в Україні воєнний стан він теж не хотів з тієї ж причини: реальних повноважень Варенникова він справді не знав.