В іншому інтерв’ю, яке Кравчук дав газеті «Волинь» у січні 1994 року, він говорить так: «Канада і Америка не жили в одній державі 340 років. А у нас у січні минає 340 років Переяславській раді. Це життя десятків поколінь. За триста сорок років України як держави не існувало. Був якийсь «малорос». І зараз більшість людей не витравила в собі психології «малороса». Творити державу означає бути державником. Причому не обов’язково українцем за національністю. Тому нам треба неодмінно розвестися з Росією. Для того, щоб українці і росіяни не ворогували, а відчули справжню дружбу. Але – дружбу не на одній кухні, такої дружби не буває. Якщо ми сваримося з Росією – незалежної України не буде». Між тим, саме конфлікти з Росією з того часу впливають на більшість внутрішніх та зовнішніх проблем України.
Попри невідрадні стосунки з Росією, ситуація України ускладнювалася її міжнародною ізоляцією. Головною причиною стала непослідовність Києва у здійсненні своїх обіцянок щодо ядерного роззброєння. Після розпаду СРСР Україна успадкувала 15% радянської атомної зброї, що автоматично зробило її третьою найбільшою у світі ядерною державою – після Росії та США. Щоправда, 11 жовтня 1991 року Верховна Рада визначила статус України як без’ядерної держави, що не бере участі у військових блоках. Але цей крок виявився погано прорахованим і надто поспішним. Загострення стосунків з Росією показало, що у найближчі роки Україна не може розраховувати на цілком дружнє зовнішнє середовище. 30 вересня 1992 року Україна заявила в ООН, що готова знищити свою зброю лише за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки і фінансової допомоги. Верховна Рада України довго зволікала з ратифікацією договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а коли у листопаді 1992 року нарешті прийняла його, то зробила аж 13 застережень. Така позиція України викликала недовіру і острах з боку Заходу і вміло використовувалася Росією для створення вкрай негативного образу її південно-західного сусіда. Після довгих торгів, переговорів і тиску 14 січня 1994 року в Москві Леонід Кравчук спільно з президентами США й Росії підписав тристоронню декларацію, яка узаконила без’ядерний статус України взамін за гарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій.
«Маємо те, що маємо»
Сьогодні ця фраза, сказана першим українським президентом на адресу першого українського парламенту часів незалежності, вже стала крилатою. Її вставляють із посиланням на авторство Леоніда Кравчука з будь-якого приводу і по відношенню до будь-якого процесу, що відбувається в Україні. Та сама історія – з першим українським політичним анекдотом після 24 серпня 1991 року, героєм якого став Леонід Макарович. За сюжетом, першому українському президентові треба вийти під дощ. Йому пропонують парасолю, на що Кравчук відмахується: «Нічого, я якось між крапельками». Цей анекдот невідомого автора досить чітко відтворює сутність Кравчука-політика і, відповідно, кравчуківської внутрішньої та зовнішньої політики. Приблизно в той самий час до Кравчука приклеїлося напівофіційне прізвисько «Хитрий Лис», яким Леонід Макарович, як видно з його пізніших інтерв’ю, трошки пишається. Майстер апаратних підкилимних ігор та багатоходових комбінацій, перший український президент зробив їх частиною державної політики. Але фраза «Маємо те, що маємо», котру він сказав в інтерв’ю і яка тут же пішла в народ, свідчила не лише про ситуацію, яка склалася в українській владі зразка 1992—1993 років, а й деякою мірою говорить про визнання Кравчуком власної безпорадності. Навіть маючи величезний досвід роботи в партійному апараті, авторитет і вміння домовлятися, котрим наділила його природа, Леонід Макарович все одно не зміг знайти спільної мови з парламентом, що призвело до першої в Україні парламентської кризи і, як наслідок, до позачергових президентських виборів.
Успіхи в державотворенні все ж таки були. На початку 1992 року офіційно затверджено гімн, прапор і малий герб України – усі державні атрибути, що виводилися ще з часів Української Народної Республіки. Трошки раніше, 4 грудня 1991 року, вже на четвертий день свого президентства, Кравчук приступив до створення українського війська, адже за Конституцією голова держави одночасно є і головнокомандуючим. До речі, військове звання Леоніда Макаровича – полковник, працівники ідеологічного фронту, як і деякі цивільні працівники ЦК КПУ, за правилами мали військові звання, хоча й не проходили жодної військової перепідготовки. Сам Кравчук у Радянській Армії взагалі не служив, бо при університеті була військова кафедра. Словом, усе нібито складалося для молодої держави добре. Але вже весною-літом 1992 року почуття первісного оптимізму почало випаровуватися. Політичне й економічне становище України виявилося надто вразливим. Закріпивши незалежність на законодавчому та політичному рівні, будучи визнаною світом та подавши приклад іншим колишнім радянським союзним республікам, Україна мала дуже обмежені енергетичні ресурси. Функціонування її господарства залежало і далі залежить від поставок російських нафти і газу. Та й взагалі, залежність української економіки від російської виявилася майже абсолютною. У січні 1992 року Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до такого ж кроку. Розрив всесоюзних економічних зв’язків поглибив кризу у промисловому виробництві.
«Економічна криза була і далі буде лишатися ахіллесовою п’ятою нашої держави, – визнав Леонід Кравчук наприкінці 1992 року. – У цьому – основна загроза безпеці України». Говорячи про небезпеку, президент говорив саме про внутрішні проблеми. Ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. Залежність Естонії від зовнішніх російських поставок у 1990—1991 роках була набагато сильнішою, аніж України, але естонське керівництво зуміло переорієнтувати свою економіку завдяки швидким і рішучим крокам. До того ж сама Росія з 1992 року теж стала на шлях радикального реформування. На відміну від російських чи естонських лідерів, керівники української держави не виявляли бажання проводити радикальні зміни. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор. У результаті восени 1992 року місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією. «Маємо власного ворога, страшнішого за зовнішнього, від якого і ракетами не відіб’єшся, – відзначав Кравчук. – Навіть те, що маємо, дехто намагається зруйнувати, витягуючи з нашого, щойно зведеного, фундаменту по цеглині. Сьогодні для нас як ніколи важливо, аби в Україні були мир і злагода, а не конфронтація. Бо тим, хто ще тільки зводиться на ноги, не до бійки».
Зростання цін, інфляція, постійні спроби зовнішнього втручання в українські справи, традиційний для багатьох людей стереотип мислення – все це викликало в суспільстві велику соціальну напругу. У жовтні 1992 року прем’єр-міністром України став Леонід Кучма, колишній директор найбільшого військового підприємства в СРСР – заводу «Південмаш» у Дніпропетровську. Спершу надії на початок реформування пов’язувалися з ним. Однак головний наголос у своїй політиці він поставив не на впровадженні елементів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою. Цей курс зазнав провалу навіть після того, як на початку 1993 року Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану. До травня 1993 року уряд розробив аж 7 програм виходу української економіки з кризового стану. Усі схвалила Верховна Рада. Проте криза як була, так і залишилася. Становище України на той час визначали як стан країни, котра щойно вийшла зі світової війни. Прогнози стосовно виправлення ситуації дорівнювали нулю – і це говорили оптимісти. Песимісти постійно відправляли Україну «в мінуси», і до таких песимістів належала, передусім, парламентська опозиція. Тобто політики, котрі визначали себе як демократи. У ті дні Кравчука як голову держави критикували з усіх боків. Націонал-демократи кричали, що президент потурає комуністам, гальмуючи нормальний розвиток держави. Комуністи, зі свого боку, всі проблеми бачили в розірванні зв’язків з Росією та в ненаданні російській мові статусу другої державної.
Народ усе частіше закликали на вулиці – і люди виходили з гаслами протесту. У вересні 1993-го Леонідові Кучмі не залишилося нічого іншого, як піти у відставку. Тоді ж під тиском масового невдоволення, у першу чергу – хвилі шахтарських страйків, Верховна Рада прийняла рішення про дострокові парламентські і президентські вибори. Загалом поведінка української влади у 1992—1993 роках увійшла до підручників з економіки як класичний приклад того, як не треба проводити господарські реформи. У 1993 році рівень інфляції в Україні становив 10 200% і, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. Навіть після деякої стабілізації у 1994 році середня зарплата в Україні дорівнювала (в еквівалентному підрахунку) 25-ти американським доларам, тоді як у Росії цей самий показник сягав 100 американських доларів. Саме в цей момент остаточно виявилася слабкість економічних аргументів, котрі до того часу являли собою фундамент політичної незалежності. Адже в грудні 1991 року багато українських громадян голосувало за самостійність з розрахунку на те, що Україна має кращі шанси вижити як самостійна держава, а не як республіка у складі СРСР. За умови проведення економічних реформ це відповідало істині. Але коли замість обіцяного благополуччя жителі України одержали погіршення свого матеріального становища, 52% з них, за даними соціологічного опитування, після першого року самостійності уже шкодували за СРСР. А навесні 1993-го відомий астролог Павло Глоба пророкує: «Леонід Кравчук швидко видихнеться і піде зі сцени до кінця року».
Дострокові вибори
Політ над прірвою
Попри астрологічні прогнози, Кравчук утримався на посаді. Правда, той самий Глоба напророчив відставку Кучми з прем’єрського поста, що таки сталося. Крім того, складаючи прогноз для всієї України, Глоба заявив: «Рік 1993-й стане для країни піковим роком польоту над прірвою». Справді, про той рік газети писали, як про «рік на мінному полі». Після оприлюдненого пророцтва Леонід Макарович зустрівся з астрологом особисто. Бажання виявив сам Павло Глоба. До того часу колишній головний ідеолог з провидцями ніколи не стикався. «Я зрозумів, що він – підготована людина, – ділився потім враженнями Леонід Макарович у книзі «Президент». – Він не просто говорить, він має астрологічні календарі. Я зрозумів, як він будує пророцтва, віщування, які наукові категорії вживає». Поки що все, що віщував астролог на 1993 рік, збувалося. Про рік наступний, 1994-й, він нічого не говорив. А Кравчук, у свою чергу, не питав. Але, як і слід було сподіватися, з кожним наступним роком ставлення до нової української держави і її політики сильно різнилося від регіону до регіону.
Найбільш національно свідомий Захід України надавав повну і безумовну підтримку державним реформам. Проблема полягала в тому, що, як традиційно аграрний регіон з дуже сильними консервативними настроями, Галичина не могла представити всій Україні зразка економічного процвітання. Дещо нижчим, однак все ж таки порівняно досить високим, був рівень підтримки української самостійності у двох інших західноукраїнських регіонах – Волині і Закарпатті. Ситуація в останньому ускладнювалася відродженням тут русинського руху, зокрема того його крила, яке вимагало приєднання Закарпаття до Угорщини, Словаччини чи навіть Росії. Україномовна і також значною мірою сільська Центральна Україна теж прийняла без будь-яких застережень існування української держави, але ніяк не виявляла своєї відкритої підтримки через загальну політичну апатію свого населення – за винятком хіба що жителів Києва. Зовсім інакшим було ставлення населення Сходу і Півдня України. Як жителі регіону з високим рівнем індустріалізації, вони найбільше відчули на собі вплив економічної кризи, яка, очевидно, найдошкульніше зачепила великі підприємства. Обмежені й обережні спроби київського уряду у 1992—1993 роках ввести в дію закон 1989 року про державний статус української мови викликали хвилю активізації російськомовного населення, настрашеного наступом «українського націоналізму». Підтримка української самостійності станом на весну-літо 1994 року була тут мінімальною, натомість частка її противників коливалася від 30 до 60% населення. Їхні вимоги були спрямовані не на подальше прискорене реформування, а на повернення назад до державного соціалізму і Радянського Союзу.
Хоча в той же час на міжнародній арені Україна здобула чималих успіхів. Зокрема, у лютому 1993 року Леонід Кравчук побував з офіційним чотириденним візитом у Великобританії. Основною частиною візиту були переговори президента України з прем’єр-міністром Джоном Мейджором, результатом яких, зокрема, стала підписана угода про технічну допомогу Україні та намір Великобританії підтримати економічну, політичну й адміністративну реформи в країні. Під час цього візиту Леонід Макарович був прийнятий англійською королевою в Букінгемському палаці – разом з дружиною Антоніною Михайлівною завітав на ланч. «Ми зіткнулися з ситуацією, коли Україна прийшла в світ, а в світі її не знають», – говорив потім Кравчук, і це стосувалося не лише підсумків візиту до Великої Британії, а взагалі – сприйняття України в світі. Здебільшого, за спостереженнями президента, Україну сприймали частиною в кращому випадку – Радянського Союзу, в гіршому – Росії. А наприкінці 1993 року радіо «Свобода» передало: «Зовнішня політика – найяскравіша сторінка дворічного періоду існування історії суверенної України. Це саме та галузь, де протягом двох років відбулося найбільше подій і вони найрельєфніше засвідчили становлення молодої української держави. Київ у своєму протистоянні з Росією одержує чудовий шанс здобути потенційних партнерів на своїх західних рубежах». На початок 1994 року Україну визнало 145 держав, а дипломатичні відносини були встановлені з 132 державами. У Києві – 50 іноземних посольств, 44 дипломатичних представництва є в іноземних країнах. У розвитку міжнародних стосунків заслуга Леоніда Кравчука безперечна. Проте внутрішні протиріччя далі розривають Україну.
Криза влади
Головним винуватцем внутрішніх і зовнішніх невдач української держави була «партія влади», що складалася головним чином з представників старої номенклатури. Вони ототожнили свої інтереси з українською самостійністю не стільки з патріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації, не маючи більше потреби озиратися на вказівки й команди з Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, діюча українська влада могла наживатися в умовах гіперінфляції за рахунок дешевих державних кредитів. Це поставило давніх опонентів влади, діячів демократичної опозиції, перед дилемою: треба боротися проти цієї влади, ризикуючи послабити українську державу, чи, навпаки, йти на союз з колишніми комуністами ради зміцнення української незалежності. Два роки тому, в 1992-му, професор Мирослав Попович констатував крах національної ідеї в Україні. Патріотичні організації дедалі частіше ставали на націонал-радикальні позиції. В тому, що відбувалося в Україні, демократичні сили звинуватили Леоніда Кравчука. Головним опонентом діючого президента став один із лідерів опозиції, колишній комсомольський працівник, згодом – політв’язень В’ячеслав Чорновіл, який у 1993 році перетворив Рух у партію і поставив його в опозицію до Кравчука.
Опоненти Чорновола, в свою чергу, утворили Конгрес національно-демократичних сил, що ставив собі за мету підтримку Кравчука у його державотворчій діяльності. Хоча з весни 1994 року відзначалося поступове падіння авторитету президента, особливо – на Сході та Півдні України. До того ж і прихильники, і противники пана Кравчука відігравали, за оцінкою тодішніх політологів, більш декоративне, аніж реальне значення в українській політиці. Зазвичай у часи великих політичних перемін злиття старої і нової еліти є гарантом мирного і стабільного розвитку. Проте особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш-менш рівносильних частин, а радше поглинання численною партією влади тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів та опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень. У рішучу опозицію до урядової політики стали украй ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 року частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України, яку очолив Олександр Мороз. У квітні 1992 року СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об’єднань утворили коаліцію «Трудова Україна». 19 червня 1993 року самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком. 5 жовтня 1993 року вона була офіційно зареєстрована і швидко стала чи не наймасовішою партією. Головним пунктом їхніх політичних програм, окрім традиційних і туманних обіцянок захистити інтереси трудящих, є відновлення зв’язків з Росією, тісніша інтеграція України у склад СНД, а в перспективі – відновлення СРСР.