Роксолана знала про свій вплив на падишаха й користувалася цим, бо на кожному етапі мала вирішувати складні завдання. Спочатку вони стосувалися виживання, пристосування до чужого, ворожого стану. Потім народилися діти – відповідальність зростала з появою кожного немовляти. Діти дорослішали – проблеми змінилися. Тепер вони були пов\'язані з владою, з самим життям. Один із її хлопчиків повинен зійти на султанський трон. Важкий вибір, але султанша зробила його і діяла проти совісті лише заради спасіння сина. Позаду був шлях інтриг та зрад, апогеєм якого мала стати перемога Селіма. Бо тим часом «Мустафа вже мав у собі все від справжнього мужа. Усе осягнув, усього навчився, мав прекрасне, досконале тіло, точний розум, що виявлявся в ще точнішому вислові, безмежно мужній… він підхоплював усіх, мов ріка, і ніс за собою нестримно й свавільно. Вражав усіх величчю, якої досягнув не за правом народження й спадку, а власними здібностями, які означали, що його обрав сам Аллах» (10). Єдине, чого ще не досягнув, – султанської влади. Був певен, що все це попереду, треба лише трохи почекати. Він знав, що отримає те, що належить йому за фактом народження. Він – законний спадкоємець, тому для нього є лише два шляхи: досягнути вершини або загинути.
Усією своєю поведінкою Мустафа підкреслював майбутнє призначення. Поводився чинно, поважно, промовляв повільно й суворо. Він ніколи не хотів бути схожим на батька, бо мав надію, що зможе перевершити його у всьому: керуванні державою, стосунками з жінками, синами. Мустафа чекав на це майже все своє свідоме життя – приклад терпіння. Мабуть, бажання влади все ж розпирало його зсередини. Якось емоції вийшли з-під контролю й були вилиті на папір. То була велика помилка: на охороні спокою султана та своїх дітей стояла невтомна султанша Хасекі. Усі потаємні думки Мустафи ставали для неї відкритою книгою. Настав час негайно діяти. Роксолана не вагалася.
Восени 1553 року Сулейман Пишний готувався до війни з перським шахом. Час від часу в султані прокидався суворий воїн. Він з\'являвся у Стамбулі лише для того, щоб зустрітися з дружиною, за якою дуже сумував. Ця жінка стала для нього чимось значно більшим, ніж коханою. Згадував, як після першої ж ночі не міг позбутися спогадів про незвичайну рабиню. Минув час – вона стала частиною його самого, але до кінця ніхто, навіть він, не знає Роксолани. Вона мовби оселилася в його душі. Іноді падишах замислювався над плітками, що вкладали йому у вуха: вона рудоволоса відьма. Може, й так, але він, не вагаючись, віддав би свою душу за її любов. Скориставшись його довірою, Роксолана діяла вже не сама, як у перші роки свого перебування в гаремі. Уже не було й самого гарему, тільки велика й мудра зеленоока султанша Хасекі. Жінок перемогла. Залишилося зробити все можливе, щоб змінити закони, за якими її синам ніколи не дістатися вершин влади. То була мрія і помста. Мрія матері й помста жінки – ніби дві людини жили під маскою колись усміхненої Хуррем, мудрої Роксолани, тепер – непередбачуваної й жорстокої султанші Хасекі.
Роксолана та Рустем-паша зуміли переконати султана, що його спадкоємець Мустафа зав\'язав тісні стосунки з персами і прагне повалити його. Нібито перехоплено листи, в яких син Махідевран тільки й говорить про те, що Сулейман давно перестав бути справжнім султаном. У цих листах відчувався відгомін війни. Війни, яку Мустафа був готовий розпочати проти свого батька, бо занадто довго довелося чекати на спадок. Рустем-паша переконав султана в тому, що юнак поводить себе вкрай необачно й намагається залучити візира в спільники. Ворожі слова султанового сина сповнені неповаги до володаря імперії. Він пише, що держава потребує іншого володаря, такого непохитного, невблаганного, жорстокого, але справедливого, як він – Мустафа.
Світ потьмарився в очах розлюченого султана. «Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненависті» (2). У жовтні 1553 року Сулейман викликав сина до себе в табір. Мустафа мовби чекав на це. Був упевнений, що настав його час. Уявляв, як зрадіє мати. «Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу, бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з сином» (2). Неможливо уявити почуття обох: один мав надію, що сходить до омріяної вершини, інший стояв перед безоднею, бо вже зробив вибір.
Розмова не відбулася. За наказом Сулеймана Мустафу було задушено. «Усе це відбувалося на очах султана-батька», – доповідав французький посол. Представник германського імператора Бузбек додав: «Сулейман, відділений стіною шатра від місця, де розігрувалася трагедія, висовував з нього голову й кидав жахливі і грізні погляди на «німих», дорікаючи їм за повільність гнівними жестами». Пророк заборонив проливати кров падишахів та їхніх спадкоємців, тому Мустафу, а згодом його єдиного сина Мехмеда, Баязида і його п\'ятьох малих дітей, онуків султана, було задушено зеленим шнурком.
Мати Мустафи збожеволіла від горя. їй довелося ще дванадцять років залишатися на цьому світі, оплакуючи смерть сина та онука, своє безрадісне життя. Мабуть, то була кара за роки щасливого життя поряд з коханим володарем її душі й тіла. Колишня Володарка Віку Махідевран жила всіма забута, в бідності, жадала смерті своєї суперниці, одного дня діждалася, та чи одержала задоволення? Чи можна його відчути крізь стільки років болі й розпачу? Коли нічого не можна повернути, нічого й очікувати.
Тим часом військо довідалося про несподівану смерть Мустафи. То була страшна звістка. Хвиля невдоволення прокотилася у лавах вірних султанові яничарів. Жорстоким був Мустафа, але в тому світі це не вважали за ваду. Воїни поважали сміливого, гордого чоловіка, що згодом мав посісти трон Сулеймана. У таборі були переконані: те, що сталося з нащадком султана, є підступами Рустем-паші. На нього було спрямовано гнів війська: тільки голова візира могла вдовольнити його.
Султан знав, що грати з яничарами надто небезпечно: то була б справжня гра з вогнем. Виказуючи незадоволення, вони завжди чогось вимагали, чогось хотіли, й султан вирішував питання, даючи обіцянки або обдурюючи яничар. Так зробив і цього разу: «на дивані відібрав державну печать у Рустема-паші, звелів йому негайно повертатися до Стамбула» (2). Великим візиром призначив іншого. Почався занепад слави Рустема. На нього чекала невідомість.
Тепер Сулейман відчув: настав час оголосити спадкоємця. Султан перебував у поході, тому радитися з дружиною не міг, але був певен, що знає її думку. Селім був старший син. «Окрім того, в ньому є необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої незворушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє всидіти на місці – не вміє думати. Мудрість – у незворушності, у вмінні зосередитися». Сулейман був у розпачі.
Ніби прокляття нависло над султановими дітьми. Двох синів оплакала його Хуррем, згодом саме її звинуватять у смерті Мустафи. Серце здригалося від болю за свою кохану. І не було її поруч, тому не було можливості почути її мудрі думки. Але в тяжкі часи вибору сама доля підказала падишаху ім\'я спадкоємця – Селім. Роксолана мала радіти. Урочистості зіпсувала поведінка молодшого сина. Він не мав сумніву, що в долю його брата втрутилася безжалісна матір. Джихангір звинуватив її в тому, що через неї імперія залишилася без розумного, благородного спадкоємця. І все заради нікчеми Селіма.
Улюбленець Роксолани був схожий на неї тільки зовні. Він цікавився лише жінками, випивкою, але мати не хотіла помічати цього. Джихангір ніколи не поважав Селіма, маючи добрі стосунки з Мустафою. Після смерті очевидного спадкоємця султанського трону молодший син почував себе в небезпеці. Раніше не думав про жорстокість закону щодо вибору спадкоємця, а тепер збагнув: він тільки заважає всім. Ходили чутки, що Джихангір приймав опіум. Він остаточно зруйнував його тіло й душу. Хоча є інша версія: після однієї з розмов матері й сина вранці того знайшли мертвим. Легенда приписує цю загадкову смерть Роксолані. «Вже понад тридцять років Роксолана була свідком найбільших злочинів на землі, їхньою жертвою, а натовпам видавалося, що вона причина тих злочинів. Темний поговір ставив Хуррем над самим султаном, царство Сулеймана звали «царством жінки» (2). Османські хроністи писали про Хасекі, що стала вона всемогутньою, а султан втратив свою велич й виглядає слухняною лялькою в її руках. І ніхто не знав, як хотілося Роксолані відмити руки від пролитої султаном крові, в якому розпачі була вона від тих незмивних слідів».
Згідно з іншими історичними джерелами, мати, дізнавшись про смерть молодшого сина, довго була невтішною. Скільки страждань випало на долю цієї жінки, скільки втрат! У серці її була порожнеча – ані сліз, ані слів. І поруч не було чоловіка. Знову надто затяжний похід розлучив їх. Вони вже дуже давно не бачилися, листувались, як завжди. Тож сумні листи писали одне одному останнім часом. «Аллах покарав нас за те, що ми не любили Джихангіра. Ріс забутий нами, мало не зневажений, а коли помер, зрозуміла, що він найдорожчий», – докоряла Роксолана. Сулейман відчував, як розривається його серце від таких слів, усе питав, чим може їй допомогти, та знав – не зможе її втішити.
Велика Хасекі перебувала в тяжких роздумах. Життя здавалося марним. Ніби в одному тілі існувало дві жінки: одна волелюбна, смілива, інша – принижена, підступна. Спочатку рабиня, потім – коханка, тоді – султанша. Тепер Сулейман поводиться з нею, мов із святою. То було від розуміння непоправного. Руйнуються стосунки від довгих розлук. Султан немов тікав від себе, оточуючи себе темною хмарою війська, виступав у походи, все відвойовував, перемагав, знищував. Сумував за своєю Хуррем, але відчував, що чим далі, тим менш упевнений, що знає цю жінку. Мабуть, гнав думки, що вони зовсім різні і такими були завжди.
Ніколи не знала Росколана спокою, бо все довкола було чуже, ненависне. «Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу… Земля встелена людськими трупами, а вона пишається з того, що сидить на троні поряд з найбільшим убивцею і ще й припадає йому до ніг» (2). За те й кару отримувала: мати ховала дітей, жінка продавала свою душу. Приречена на вічний неспокій, після смерті молодшого сина вона замкнулася в собі, не хотіла бачити ні Рустема, ні Махріму, ні Баязида. їй було байдуже, хто хоче бути з нею в цю страшну мить. Яка ж вона мати: серце не підказало, що лихо на порозі. Що то за серце таке? Безнадійна, безмежна туга оволоділа нею. Вона витісняла всі інші почуття. Передусім – любов, надію. Султанша відчувала, що втратила любов до султана. А може, й не любила його?
Дедалі більше її непокоїло минуле. «Безодня була вже й не коло ніг, не під ногами – вона оточувала звідусіль, брала в мертвий зашморг» (2). Золота клітка, якою стало її життя, затісна й огидна. Обертатися назад з кожним разом все важче. Роксолана вже сама не розуміла, чи варті всі жертви її омріяного ще в стінах гарему плану? Що залишилось у неї від Анастасії? Втратила віру, а тому – й душу. Десятки років лицемірства, самообману. Вона відчувала себе зброєю в умілих руках великого падишаха. Хоча кажуть, що саме вона мала на нього величезний вплив. Що з цього правда? Бо перейняла його методи боротьби та доказу своєї правоти: Роксолана згадувала часи, коли після сходження Селіма доручила вбити інших його братів. Вона хотіла бути впевненою, що влада не вислизне з його рук. Пізніше були знайдені інші сини Сулеймана, яких йому народжували інші жінки та наложниці. Життя були позбавлені близько сорока чоловік.
На виправдання Хуррем можна сказати лише те, що якби вона не повелася таким чином, то з нею трапилося б те саме, що вона робила з іншими. Тобто, можливо, з точки зору нашого часу це виглядає неприйнятним, але з погляду тієї епохи це був спосіб виживання і самозбереження. Наприклад, братовбивство – це засіб уникнення міжусобиць, які могли призвести до розколу держави. Жорстокість не вважалася злочином.
Що довше залишалася наодинці з думками, то більше смути підіймалося в душі Роксолани. Минув час – великий лікар, який не допоміг зарубцюватися ранам на багатостраждальному серці жінки. Сулейман повертався з довгого походу. Стамбул прийняв його урочисто, пишно. Змучена смертями синів, Роксолана зустрічала султана майже з байдужістю, але, як завжди, приховувала свої почуття. Дивилася на нього й не впізнавала: посивів, постарів, схуд. Виснажливі походи давалися взнаки. Роксолана піймала себе на думці, що до Стамбула повернувся інший Сулейман. Він не кликав її до себе, а вона ніби зраділа тому. Минуло кілька днів, султан не приходив уночі. Але все ж щоразу, як це було багато років поспіль, дивився на свою Хуррем із захватом. А вона намагалася бути привітною, хоча вже тоді знала, що нема кінця й краю її нещастям, є край тільки в цих неймовірних стосунках.
Попереду на Роксолану чекало ще одне випробування. «Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, запитання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, відстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося довкола неї, час гримів над нею стосильно» (2). Рана від смерті Джихангіра ще саднила. Тільки не можна було з головою надовго занурюватися в те горе. Два сини, які зосталися в неї, вже їй не належали. Синів двоє, а трон один. Про це Роксолана не припиняла думати і вдень, і вночі. Вона добре знала закони цієї держави, певною мірою уособлювала її.
Мала вплив на султана, але не на закони, що прийшли з минулих століть. Тому улюбленець Селім усе ще перебував у небезпеці. Залишався ще один брат Селіма, який не втратив надії зійти на престол. Він здогадувався про плани батька й матері, відчував загрозу своєму життю. Закони спадкоємства залишалися й гарантували шлях до майбутнього лише одному нащадку. Жорстокість вибору. Тому Баязид вирішив покинути країну разом із гаремом, дітьми. Він знайшов притулок в сусідньому Ірані.
Роксолана давно зробила свій вибір. Розуміючи, що Баязид становить загрозу для Селіма, умовила султана починати переговори з іранським шахиншахом. Той мав видати Баязида за будь-яких обставин. Переговори тривали довго, але все же таки Сулейман отримав голови сина та п\'ятьох його малолітніх діточок в обмін на одну із захоплених турками провінцій. Кривавий шлях до султанського трону було прокладено.
Є версія, що Роксолана не дожила до цієї жорстокої події, бо «вирушила в мандрівку до найтемнішого сховища на людському шляху, і ніщо не могло її зупинити» (2). Хоча все було дуже просто й вочевидь: прожила Анастасія всього п\'ятнадцять років, а решту життя вмирала. Смерть поступово перемогла жадобу до життя, бо було воно кривавим, підступним, жорстоким. В останні свої роки Роксолана часто хворіла. Під час її хвороби Сулейман наказав зламати й спалити всі музичні інструменти в палаці, щоб не порушувати спокою своєї коханої.
Нічого не могли вдіяти султанські лікарі й відступали в розпачі. Вони не здогадувались, що це вмирала не велика султанша Хасекі, а та усміхнена рудоволоса дівчинка, що майже сорок років тому дала собі обіцянку вижити, вистояти, зберегти гідність. Запобігти цьому не міг жоден найкращий у світі лікар.
Сулейман відчував себе безсилим, був у розпачі. Не відходив від Хуррем, може, у думках звертався до свого могутнього Бога й просив повернути здоров\'я Роксолані на будь-яких умовах. Але смерть була непідкупною. Завоював півсвіту, а втрачав найдорожчу людину і був безсилий це змінити. Над султаншею читали Коран, а вона, безсила, заплющивши очі, згадувала слова псалмів… В останню мить повернулася в часи, коли дівчинкою носила на шиї ланцюжок з золотим хрестиком. Здавалося, це відбувалось не з нею. Такий важкий тягар долі. «Вмирала, знала, що вже кінець без вороття, але воскресла, ожила в стогоні, в зойку, в останньому відчаї: “Мамо, порятуй свою дитину!” Вона померла не від часу, а від страждань» (2).
Коли Роксолана померла, Сулейман був невтішний і плакав на очах своїх підданих. Він не боявся втратити їх повагу. В цю мить він не міг думати про свою велич. 15 березня 1558 року стало для нього чорним днем – зупинилося серце його коханої. Кінець безмірної любові, найсильнішої пристрасті. Пішла з життя велика султанша, неймовірна жінка. Повідомляючи про це, посли європейських держав виражали впевненість у тому, що змін в політиці османів не буде. Провідні пости по-давньому займали люди Роксолани, які мали забезпечити її синові шлях до султанського трону.
Різні погляди на одну особистість