— Але на чім іншім, — докінчив Бронек, а варшав’янка загрозила йому пальцем.
— Як так, то панська здатність до обсервації даремно пропадає, — завважила, іронічно всміхаючись, чорнява струнка «граб’янка», — бо на Поліссі страшно ординарний тип у селян, навіть у молодих дівчат.
— Вплив клімату й оточення! — з удаваним педантизмом бовкнув Бронек.
— О, то мусить бути дуже неприємно мешкати в такому негарному краю! — сказала варшав’янка.
— А певне! Страх неприємно! — потвердило кілька панянських голосів.
— Але то, може, не скрізь по селах так, — защебетала варшав’янка, — я собі то цілком, цілком інакше уявляла, бо, як я бачила раз у театрі «Wesele na Mazowszu» — то зовсім що іншого, ніж тут, — і строї, і все, навіть не зле, зовсім не зле…
Тим часом дівчата стояли, збившись у гурток, і не знали, що почати. Панна Юзя теж була ні в сих ні в тих. Але покоївка перебила ту ніяковість.
— Чи паннунця кажуть їм по одній сюда підступати, чи нехай я їм роздам, а паннунця подивляться?
— Нехай прийдуть сюди по одній.
Покоївка поставила кошика на ґанку, на поруччі коло Юзі, а сама метнулась викликати дівчат.
— Ну, йдіть хутчій, котора там найстарша чи найменша, а то панна чекають. А баби чого поприходили? — зашепотіла вона до Дарки. — То ж тільки дівчатам даватимуть.
Мартоха почула те і вголос обізвалась.
— То ми, Марисю, тільки-но подивитися прийшли. А я ж і найменшу дівочку принесла, вона ж самейка не зайде, ще ніжки малейкі, — і Мартоха голосно поцілувала свою мизиночку.
— Ну, на таких дівочок ще кісники не поросли! — засміялася покоївка. — Нехай-но перше коси виростуть.
— А воно на шапочку почепить, — облесливим голосом провадила Мартоха, поправляючи на Гапці обшиту барвистими китицями перкальову шапочку. Але Марися вже її не слухала і знов почала кликати дівчат.
— Та йдіть котора! Іди ти, Ярино, ти засватана, тобі годиться перед вести.
Ярина почервоніла й сховалась за Мотруну.
— Ну, то ти, Мотруно! — і Марися сіпнула Мотруну за рукав.
— Ей, бігма, не піду, бігма, не піду, — забурмотіла кидаючи полохливо чорними очима на всі боки.
— Йди ти, Дарко!
Дарка подивилась на Марисю мовчки і не рушила з місця.
— Ото дурні дівки, не хтять іти! — звернулась до Юзі вже розгнівана Марися.
— Та, прошу паннунці, вони не сміють, — озвалась Мартоха, — бо то, відомо, зросло, як у лісі, та й що воно видало? Нехай паннунця будуть вибачні…
Говорячи те, вона крадькома підштовхувала Дарку, щоб та йшла, але Дарка стояла, як вмурована.
— То я вже сама їм роздам, — зважила Юзя і подалася з ґанку вниз по сходах, — Марисю, неси кошика за мною.
І вдвох з Марисею Юзя почала обходити дівчат, наділяючи кожну урізком стрічки. Стрічки були простенькі, з шовкової жички, такої, як на ярмарках по ятках продаються. Багатшим дівчатам ті стрічки були невдивовижу, але вбогі були раді, бо й таких не мали. Юзя, почавши скраю, спершу роздавала всім, і дорослим дівчатам, і малим дітям. Дорослі сами нахилялись і цілували панну в руку, декотрі ще примовляли: «Дзінькую паннунці», — а малих матірки або старші сестри наштовхували, наказуючи: «Поцілуй панну в руцю!» З дорослих тільки «дурна» Грипа не вклонилась і не поцілувала руки. Вона кинула синеньку стрічку додолу і сказала: «Не хочу! Дай красну!» Але «красної» Юзя не дала і пішла далі наділяти інших.
Вже десятків зо два барвистих голів нахилилось до Юзиної руки, але саме як Мартоха виставила свою Гапку через Мотрунине плече до панни, покоївка сказала:
— Прошу паннунці, нехай не дають тим малим, а то дівкам не стане, тут уже небагато зосталося. Мале однаково не розуміє.
І Гапка зосталася без стрічки.
Наділено Мотруну, Ярину, аж ось і Дарчина русява голова з непокритою короною кіс похилилась до білої ручки панни Юзі; запечені від смаги уста торкнули ту руку сухим поцілунком і промовили безвиразно, спокійно: «Дзінькую паннунці». Потім Дарка випросталась і подивилась просто поперед себе через паннину голову кудись удалину.
— А це ж моя Дарка ровесниця паннунці, — не втерпіла Мартоха, — їй же якраз сьогодні сімнайцятий рік пішов.
— Так? — з ласкавим усміхом промовила панна Юзя і чогось поглянула на біле, дуже зашуроване убрання Дарчине, але більш нічого не сказала і, скінчивши наділяння (декому таки не стало), вернулась до ясного гурту панночок.
1 мая 1905 р., Тифліс
Розмова
«Велике, фатальне кохання — се самум, що заносить піском і великі, спокійні озера і тихі струмочки в оазах, заснічує гучні гірські потоки, хоч вони так одважно збігли з гори, несучи долині вісті про нагірну волю; він нагромаджує несподівані гори-переспи навперейми владно-потужному морю, і воно з гнівом мусить відступити, змінивши границі держави своєї…»
Так читав уголос молодий поет, схиливши буйно-кучеряву голову над щільно записаним зшитком. Він сидів край ніг хворої «відставленої» актриси, а вона лежала на софі, безвладна, апатична і слухала його читання, як слухають безнадійно хворі люди гомону морських неспокійних хвиль, лежачи на розпеченому сонцем березі.
Раптом вона засміялась, прикро, — чи то занадто щиро, чи то занадто фальшиво, — здалось поетові.
— Вам смішно? — сказав він вражений, далі додав надміру покірно, винувато: — Правда, я либонь забув про географію, пишучи сеє…
Актриса усміхнулась спокійніше.
— Я ще менше тямлю в географії, ніж ви.
— А можна спитати, чого ви сміялись?
— Чому ж? Тільки се трудно сказати… Мені здалося, що се наче початок мого некролога, чи що… А се якось чудно слухати за життя.
Поет почервонів і кинув рукопис на софу їй до ніг.
— Вашого некролога? Вашого? Яким способом? Чому? Коли се й некролог, то вже ж не ваш. О ні, не ваш, я се аж надто знаю…
В голосі молодого поета забриніло щось жорстке, недобре.
— Хлопче мій! — голос актрисин був, навпаки, ніжний і добрий, хоч трошки насмішкуватий. — Не думайте ви завжди тільки про себе!
Поет не сказав нічого, тільки кинув докірливий погляд, повний і любові, й урази, на її зів'яле обличчя.
— Не докоряйте і не ображайтесь, бо се правда. Ви дбаєте про мене, а себе занедбуєте, ви глядите мене, приносите мені невідплатні жертви, — поет зробив поривчастий рух, але вона спинила його, хитнувши головою, — так, невідплатні жертви, але думаєте ви тільки про себе, про мене ви не думаєте нічого.
— Я більш, ніж думаю про вас! — вирвалось у нього.
— Се може бути… Се навіть так і єсть, але ж таки не думаєте про мене і не розумієте мене, а мені се сумно. Мене ніхто не розуміє, і се не тим, ніби я якась загадкова, незрозуміла натура. Ні, мене було б зовсім легко зрозуміти, треба було б тільки трошечки подумати і ще менше — пізнати, але се, видно, нікому не цікаво. Перше на мене дивились, були «в захваті», казали, що я — «зоря», що я «незрівнянна» і таке інше і таке інше, багато чого казали, ви знаєте, чимало й писали, але думати про мене — ніхто не думав, навіть ви.
Поет замислився.
— Може й правда, — тихо промовив він згодом, — може й не думаю, себто не думав до сеї хвилини. Але ж… мені таке думання не придасть нічого, бо що ж, може ви й не така, як мені здається, то все одно, я б вас любив усякою, і гіршою, і кращою. Ви — мій фатум.
— Гм… «І гіршою, і кращою»… — задумливо повторила вона, — а може б кращою і не любили.
Він здивовано кинув на неї очима.
— Ну вже ж, — провадила вона, — такі, як ви, все шукають дисгармонії, порваних струн, розбитих арф, а тоді, коли я була кращою, в мені не було нічого розбитого, ніякісінької дисгармонії, вам було б нудно від моєї тодішньої гармонічності! Он можете взяти альбом — там є багато моїх молодих портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами, дивіться.
Він передивився один по одному всі її давніші портрети в «коронних» ролях і в «бойових» убраннях, довго передивлявся і мовчки поклав альбом на місце, закривши його.
— Ну що ж? — нервово запитала вона.
— Либонь, ваша правда, — відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а їй стало чомусь його шкода.
— От бачите, мій… я мало не сказала «мій друже», але ж правда, се було б і нерозумно, і не оригінально, і навіть жорстоко? Бувають становища, коли жінка не сміє вживати сього слова, — вона журливо і винувато глянула на його.
— Називайте мене, як хочете, як вам приємно.
Він схилився, взяв її тонку бліду руку, ще марнішу, ніж її обличчя, і поцілував наче релігіозно. Вона закрила очі, і рука її після того поцілунку лягла інертно, невигідно, мовби жінка забула про свою руку. Минуло кілька хвилин в мовчанні.
— Ага… Про що я, власне, хотіла вам розказати? — озвалась актриса, немов поволі прокидаючися з півсну.
— Ви хотіли мені щось розказати?
— Так, здається… От що… Як ви думаєте, чого я погасла?
— Ви? Погасли? — голос поета бринів занадто здивовано.
— Ну, слухайте, я так не люблю, — вона зморщилась мов від фізичного болю, — вам не до лиця нещирість. Ви ж добре знаєте, який був мій захід, коли саме він був, і що він був безповоротний.
— Я нічого не знаю про безповоротність, — сказав поет, ховаючи погляд.
— Бог з вами, не притискатиму вас до стіни. Та й не в тім річ. А як ви думаєте, через що те сталося, що я пішла «в одставку?»
— Ну, річ відома, — ви занедужали… перевтома… се й дивниця: так переживати свої ролі…
— Нічого ви не знаєте! — нетерпляче перебила вона. — Нічогісінько! От, власне, що я перестала їх переживати!
— Бо перетомилися раніше.
— Мовчіть! Не те! — різко й капризно обірвала вона і нетерпляче змінила кілька разів позу.
— Я вас розсердив?
— Ах ні, ні…
Вона повернулася до стіни і почала рахувати пальцем краточки на перському килимі, прибитому на стіні. Обличчя їй мінилося, брови ворушилися; часом вона от-от мала озватись, та й знов стискала уста. Далі вона круто обернулась до поета і глянула йому просто в вічі.
— Та вже все одно, я вам мушу все розказати, — сказала вона з якимсь одчаєм, — хоч я тямлю, що не слід мені вам сього розказувати, — вона зробила притиск на словах «мені» і «вам».
Поет повторив той притиск:
— Ви мені можете все розказувати.
— Гаразд, — зважливо мовила вона, хоч і не зовсім твердим голосом, — так от: я раз була дуже закохана. «Тільки раз?» либонь думаєте ви…
— Я нічого не думаю, — сказав поет на сей раз досить шорстко.
— Кажу «була», бо то звичай говорити в таких разах замість «єсть»…
— Так? — якось злякано протяг поет.
— Так. Ну що ж? Правда ж, тепер ви думаєте: «Нащо вона власне мені се розказує? От бавиться ситуацією, сказано — акторка!» — вона засміялася своїм прикрим сміхом, а бліде від колишніх косметик і від хороби обличчя вкрилося слабким плямистим рум’янцем.
— Я б вас просив, коли ви можете, не сміятись так, — тихо і болісно вимовив поет і одійшов до вікна.
Вона вгамувалася.
— Ну, не буду, не буду. Ходіть сюди, я ж не можу голосно говорити.
Він покірно сів на своєму звичайному місці, на низенькому фотельчику край її ніг.
— Те, що я вам розкажу, дуже неоригінальне, не варт би й розказувати, та ще й поетові, — вас таким не здивуєш.
Він нетерпляче знизав плечима:
— Хіба ви мені «тему» викладаєте? — образився він.
— Та вгамуйтесь, мусите ж ви зрозуміти, що нелегко натрапити на натуральний тон, оповідаючи таке про себе.
— Простіть, я буду терпеливий.
— А втім, нічого «такого» нема в моєму оповіданні. Я тільки була закохана, і далі діло не пішло, як то кажуть. Дуже пісний роман, як на актрису. Ха-ха!.. Ах, правда, я обіцяла не сміятись, — перебила вона сама свій сміх, бо завважила, що обличчя поетове мало дуже мучений вираз.
— Він, значить, не любив вас? — спитав поет, коли вона замовкла.
— Чого ж «значить?» Ні, навпаки, трудно сказати, хто з нас кого більше любив.
— Тоді чого ж…
— Ну, от і не смійся з вами! Невже ви думаєте, що досить любитися, щоб уже й з’єднатися? Гай-гай! А ще поет! Хіба ж не знаєте:
— Хто він був? — спитав поет, насупившись.
— Він був — і тепер єсть — літератор. Не такий, як ви, «обранець Божий» — (поет пильно глянув на неї, але вона не звернула на те уваги) — ні, він звичайний, «рядовий», пише театральні рецензії і провадить який-небудь відділ в провінціальній газеті, тоді провадив: «з газет і журналів», тепер, здається, перейшов на «місцеву хроніку». Іскри Божої у нього в писанні нема, сього навіть мені не здавалось ніколи, але мені здавалось, ні, я в тому певна, що в ньому самому є іскра Божа, що вона світиться в його очах, і що в голосі його є те, чого бракує його фразі. За се я прощала йому все, навіть ті непростимо кепські вірші, що він раз написав на мій бенефіс. А його рецензії на мою гру, хоч були завжди хвалебні, але… хай Бог простить йому їх стиль — се навіть на акторський невибагливий смак бувало часом несмачне. Мені все здавалось, що його іскру треба б якось визволити від тої літератури, викресати з нього, і що я се могла б…
Вона замовкла.
— Чому ж ви сього не зробили?
Вона провела рукою по чолі.
— Чому?.. Бо він не хотів іти за мною, а я не хотіла йти до нього.
— Чому?
— Ах, який ви нудний з тим «чому?» Я ж і без того хочу вам се розказати! Річ звичайна: він хотів, щоб я була його шлюбною жінкою, інакше кохати мене він не хотів, не хотів ділити мене з іншими — він престрашно заздрісний. Жити все в тому місті я не могла, а вдовольнятись стріваннями вряди-годи він не здолав би, вже легше було йому зовсім розлучитись, так він сам говорив. Але я не схотіла піти за нього.
Поет чогось немов повеселів.
— Я розумію, вам шкода було своєї дорогої волі, ярмо шлюбних обов’язків не вабило вашу артистичну натуру. Либонь, думка про якусь присягу, наче примус в любові, ображала вас. Законний шлюб заносив вам міщанством.
Вона прижмурилась на його, потім усміхнулася мляво.
— Ні, не в тім сила. Я просто побоялася злиднів, звичайного матеріального вбожества.
— Ви?!
— Так, я.
— Але ж я рідко бачив людину менше жадібну на гроші, ніж ви.
— Акторських бурлацьких злиднів я б не боялася, бо я вже їх перебула і вийшла з них щасливо, але подружніх, родинних, призвоїтих злиднів — я їх тоді боялась, і тепер боялася б, так, незважаючи ні на що!
— Якось я сього не розумію, — поволі протяг поет і обличчя його прийняло відчужений, розчарований вираз, — мені здається, що либонь ваше кохання не таке-то вже велике було, як вам здавалось.
— А чого ж я вмираю від нього тепер? — з гарячою, щирою розпукою вирвалось у неї.
Вона підвелась на софі і заломила руки. Очі поширшали і почорніли, мов підмальовані. Поет лагідним рухом одхилив її на подушку, і вона знов лягла, покірно, стишившись. Настало мовчання. Поет механічно перегортав листочки в своєму рукописі.
— Не думайте про мене надто зле і зрозумійте, коли можете, — знов заговорила вона, — коли я боялася тих злиднів, то се не тим, що мене лякав голод, холод, пошарпані убрання, подерті черевики.
— Ви боялись за своє кохання? Що воно знидіє в життьовій боротьбі?
— Та… було трохи й сього. Хоча я не за своє, а за його кохання побоювалась. Жінки якось краще вміють задержувати поезію свого почуття серед життьової прози, ніж чоловіки.
— Ви думаєте?
— Мені так здається. А втім, се неважно. Бо се одно не спинило б мене. Адже однаково його кохання могло зникнути як не від злиднів, то від довгої розлуки, а то і просто «так».
— Ви не вірили в нього?
— Ні, не те щоб… Ну, звісно, на себе впевняєшся більше. От і мені здавалось, що моє кохання «сильне, як смерть»…
— А проте? — спитав поет з надією в голосі.
Вона всміхнулася смутно й іронічно: