Вони вже з’їжджали з пагорба. Унизу було видно ставок — такий довгий і звивистий, що він радше нагадував річку. Посередині його оперізував міст, а далі — там, де бурштиновий пояс піщаних кучугур відтинав ставок від темно-синіх вод затоки — вода яскріла мінливими барвами: найвишуканішими відтінками шафранового, рожевого, світло-зеленого, та іншими, ледь помітними, яким іще й назви не було. Вище від моста ставок звивався поміж ялинових і кленових перелісків, і темна напівпрозора вода його виблискувала між хистких тіней. Подеколи до нього з берега нахилялися дикі сливи, мов дівчата в білих сукнях, що стоячи навшпиньках, намагалися розгледіти своє відображення. З болітця, що оточувало горішню частину ставка, долинав ясний, печально-солодкий спів жаб’ячого хору. Невеличкий сірий будиночок виглядав із яблуневого саду на схилі поза ставком, і хоча сутінки були ще зовсім не густі, в одному з його вікон світилося.
— Це ставок Баррі, — сказав Метью.
— Ця назва мені теж не подобається. Я буду його називати — зараз придумаю — Озером Осяйних Вод. Так, саме це і є для нього відповідна назва. Впевнена, бо відчула такий трепет, він у мене завжди виникає, коли я вигадую назву, і вона точно пасує. А у вас є речі, які викликають трепет?
Метью замислився.
— Ну-у-у… так. Мене аж трусить, коли бачу отих білих бридких личинок, і як вони порпаються в землі на грядках з огірками. Фе, яка гидота.
— Ой, ні, це, мабуть, зовсім не той трепет. Хіба не так? Бо личинки зовсім інакші, ніж озера осяйних вод, правда? А все-таки, чому цей ставок називають ставком Баррі?
— Напевно, тому, що пан Баррі живе он у тому будинку. Його обійстя називається Садовий Схил. Звідси вже можна побачити Зелені Дахи, тільки оті великі кущі заважають. Але нам треба переїхати через міст і довкола ставка по дорозі — лишилося ще з півмилі.
— А в пана Баррі є маленькі доньки? Ну, не зовсім маленькі, а десь мого віку?
— Є якраз донька років одинадцяти. Її звуть Діана.
— О! — дівчинка глибоко зітхнула. — Яке напрочуд гарне ім’я!
— Ну-у-у… не знаю. Як на мене, то в ньому є щось жахливо поганське. Мені більше подобається Джейн чи Мері, чи ще яке-небудь путнє ймення. Та в них тоді жив учитель зі школи, і коли народилася Діана, вони сказали — хай він придумає ім’я. То він її назвав Діаною.
— Якби ж то, коли я народилася, і мене якийсь учитель теж так гарно назвав. А ось уже й міст. Тепер я міцно заплющу очі. Я дуже боюся переїжджати через мости. Весь час уявляю, що коли ми доїдемо до середини, вони складуться, як ножики, і ми застрягнемо. Тому я заплющуюсь. А коли ми справді доїжджаємо до середини — розплющуюсь. Бо якщо міст таки складеться, я хочу це побачити, розумієте? Який веселий буде гуркіт! Я завжди люблю уявляти собі цей гуркіт. А правда, це чудово, що у світі є так багато речей, які ти любиш? Ну, ось і все, і міст позаду. Тепер я озирнуся. Добраніч, моє хороше Озеро Осяйних Вод. Я завжди кажу добраніч усім речам, які люблю, так само, як людям. Я думаю, їм це подобається. Ось бачите, вода наче усміхається мені.
Коли вони проминули ще один пагорб, і дорога знову зробила гак, Метью сказав:
— Ми вже майже вдома. Зелені Дахи он…
— Ні, не кажіть, — перебила Енн, затамувавши подих, схопила його за вже підняту руку й заплющилася, щоб не бачити, куди він показує. — Я сама хочу вгадати. Я впевнена, що вгадаю правильно.
Дівчинка розплющила очі й роззирнулася. Вони стояли на вершечку пагорба. Сонце вже сіло, проте лагідні відблиски його променів досі освітлювали все довкола. На заході темний церковний шпиль здіймався до золотавого неба. Під ним лежала невеличка долина, а позаду був довгий плавний схил, уздовж якого стояли затишні фермерські обійстя. Очі дівчинки, меткі й допитливі, перебігали від одного до іншого. Аж ось вони зупинилися на одному будинку, що стояв ліворуч, віддалік від дороги, і тьмяно білів, сховавшись поміж квітучими деревами. Над ним у ясному й чистому південно-західному небі сяяла велика кришталева зірка, немовби світильник, що вказував шлях і дарував надію.
— Оце, хіба ні? — вона вказала на будинок.
Метью вдоволено шмагонув кобилку по спині віжками.
— Вгадала! Але то, мабуть, пані Спенсер так тобі про все розповіла, що легко було впізнати.
— Ні, вона нічого не розповідала, їй-бо. Хіба таке, що можна сказати майже про кожне із цих обійсть. Я зовсім не уявляла, які вони, ті Зелені Дахи. А коли побачила цей будинок, то відразу збагнула, що це — дім. Ох, я наче в казці опинилася. У мене, мабуть, від ліктя до плеча вся рука синя, бо я за сьогодні вже безліч разів себе вщипнула. Щоразу, як нападало страшне поганюче відчуття, що це все тільки сон, я себе щипала й пересвідчувалася, що таки не сплю, а тоді подумала, що навіть коли це сон, то краще його дивитися якомога довше, і перестала себе щипати. Але це й справді не сон, ми вже ось-ось будемо вдома.
Вона захоплено зітхнула й замовкла. Метью ніяково засовався на місці, радіючи, що не він, а Марілла скаже цій убогій сироті, що дім, якого вона так прагнула, виявиться зовсім не для неї. Вони проїхали Долину Лінд, де було вже зовсім темно, але не настільки, щоб пані Рейчел не зауважила їх, чатуючи при вікні, — переїхали пагорб і довгою стежиною рушили до Зелених Дахів. Доки бричка під’їхала до будинку, Метью аж зіщулився, очікуючи, що страшна правда ось-ось має відкритися. Його охопило досі незнане йому відчуття. Він думав не про те, яких клопотів завдасть ця помилка йому чи Маріллі, а про те, яка розчарована буде дівчинка. Коли він уявляв, як у її очах згасне цей щасливий вогник, його сповнювало неприємне відчуття співучасті в убивстві — достоту як тоді, коли він мав зарізати ягня, теля чи інше маленьке невинне створіння.
Вони завернули на подвір’я — там уже споночіло, тільки з тополь долинало шовкове шарудіння листя.
— Слухайте, як дерева розмовляють уві сні, — прошепотіла дівчинка, щойно він переніс її з брички на землю. — Їм, напевно, сниться щось дуже-дуже гарне!
І міцно схопивши ручку саквояжа, у якому були «всі її земні пожитки», вона почимчикувала за ним у будинок.
Розділ З
МАРІЛЛА КАТБЕРТ ДИВУЄТЬСЯ
Щойно Метью прочинив двері, Марілла підхопилася з місця. Та зауваживши дівчинку з довгими рудими косами й допитливими сяючими очима, у тісній потворній сукні, уклякла вражена.
— Метью Катберте, хто це? — зойкнула вона. — Де хлопець?
— Не було там ніякого хлопця, — відповів бідолашний Метью. — Була тільки вона.
Він кивнув на дівчинку, пригадуючи собі, що навіть не спитався, як її звуть.
— Не було хлопця! Але він мусив там бути, — наполягала Марілла. — Ми ж просили пані Спенсер привезти саме хлопця.
— А вона не привезла. Натомість привезла її. Я ще перепитав начальника станції. Ну, то мусив забрати її із собою. Не міг я там покинути цю дитину, байдуже, хто там помилився.
— От тобі й маєш! — вигукнула Марілла.
Упродовж цієї розмови дівчинка не зронила ані словечка, тільки очі її перебігали із брата на сестру, а життєрадісне личко дедалі смутнішало. Аж раптом вона все збагнула, впустила свій безцінний саквояж і кинулася вперед, заломивши у відчаї руки.
— Я вам не потрібна! — скрикнула вона. — Я вам не потрібна, бо я не хлопець! Я мала знати, що так станеться. Я ніколи нікому не була потрібна. Я мала збагнути, що це все занадто прекрасно, щоб тривати далі. Я мала знати, що нікому насправді не потрібна. О, що мені робити? Я розридаюся!
І вона розридалася. Сидячи на стільці, сховала обличчя в долонях і аж захлиналася плачем. Марілла та Метью обмінялися боязкими поглядами понад кухонною плитою. Вони гадки не мали, що казати чи робити. Врешті-решт Марілла спробувала, як могла, утішити дівчинку:
— Ну-ну, тут нема чого так плакати.
— Ні, є! — вона рвучко підвела голову: лице в неї було залите слізьми, губи тремтіли. — Ви б теж плакали, якби були сиротою, а тоді приїхали в дім, і думали, що то буде ваша домівка, а тоді би дізналися, що ви там непотрібні, бо ви не хлопець! О, це найбільша трагедія, що спіткала мене в житті!
Суворий вираз обличчя Марілли мимохіть пом’якшила усмішка, ніби заіржавіла від тривалої бездіяльності.
— Ну годі, не плач. Ми ж не виженемо тебе просто нині. Ти лишишся тут, доки ми з’ясуємо, що сталося. Як тебе звуть?
Якусь мить дівчинка вагалася.
— Прошу вас, кличте мене Корделією, — палко проказала вона.
— Кликати тебе Корделією? Це твоє ім’я?
— Ні-і-і, не зовсім, але я дуже б хотіла, щоб це було моє ім’я. Воно таке неймовірно гарне!
— Я нічогісінько не розумію. Якщо тебе звуть не Корделією, то як?
— Енн Ширлі, — неохоче пробурмотіла дівчинка. — Але я вас благаю, кличте мене Корделією. Вам же байдуже, як мене звати, коли я однаково тут лишуся ненадовго, правда? А ім’я Енн — таке неромантичне.
— Дурниці! — безжально відрубала Марілла. — Енн — дуже просте, хороше й благопристойне ім’я. Не варто його соромитися.
— Я не соромлюся, — пояснила Енн. — Просто Корделія мені більше до вподоби. Я завжди уявляла, що мене звуть Корделією — ну, принаймні останніми роками. Коли була маленька, то уявляла, що Джеральдіною, а тепер думаю, що ліпше Корделією. Але якщо ви будете називати мене Енн, то краще вже кажіть Анна.
— А яка різниця? — поцікавилася Марілла, знову з тією самою, немовби заіржавілою усмішкою.
— О, різниця дуже велика. Це набагато красивіше. Невже ви, коли називаєте своє ім’я, не уявляєте його немовби надрукованим на папері? Якщо надрукувати «Енн» — це буде жахливо, а от «Анна» — це так вишукано. Якщо ви будете кликати мене Анною, я навіть спробую змиритися, що моє ім’я не Корделія.
— Отож, Енн, котра воліє, щоб її кликали Анною — ти можеш нам пояснити, як так вийшло? Ми прохали пані Спенсер привезти нам хлопця. У вашому сиротинці що, хлопців не було?
— О, хлопців там, може, навіть забагато. Але пані Спенсер дуже чітко сказала, що вам потрібна дівчинка років одинадцяти, і наша директриса відповіла, що я саме те, що треба. Ви собі не уявляєте, яка я була щаслива! Навіть не спала всю останню ніч від радості. Ох, — вона докірливо глянула на Метью, — чого ж ви мені ще на станції не сказали, що я вам непотрібна, і не лишили мене там? Якби я не побачила Білого Шляху Зачудування й Озера Осяйних Вод, було б хоч не так тяжко.
— Про що це вона? — Марілла витріщилась на брата.
— Вона… ну, ми з нею про дещо розмовляли дорогою, — поспіхом відповів Метью. — Марілло, я піду розпряжу кобилку. А ти накрий стіл до чаю, доки я повернуся.
— А крім тебе пані Спенсер іще когось узяла? — продовжувала допитуватися Марілла, коли Метью вийшов.
— Взяла Лілі Джонс, — для себе. Лілі всього п’ять років, і вона дуже гарна, з таким каштановим волоссям. А якби я була гарна й мала каштанове волосся, ви б мене залишили?
— Ні. Ми хотіли хлопця, що помагав би Метью на фермі. А з дівчинки яка користь. Зніми свого капелюшка. Я покладу його й твій саквояж на столику в передпокої.
Енн покірно зняла капелюшка. Невдовзі повернувся Метью й вони сіли вечеряти. Та Енн їсти не могла. Марно вона скубала хліб з маслом і копирсала ложечкою повидло в маленькій зубчастій вазочці, що стояла перед нею. Жодних успіхів у цій справі вона не досягла.
— Ти нічого не їси, — суворо зауважила Марілла, дивлячись на неї так, як ніби то була серйозна вада. Енн зітхнула.
— Не можу. Я в безодні розпуки. Ви можете їсти, коли ви в безодні розпуки?
— Ніколи не була в безодні розпуки, тому не скажу, — відповіла Марілла.
— Ніколи? А ви бодай намагалися уявити себе в безодні розпуки?
— Ні.
— Ну, то ви, мабуть, не зрозумієте, як це. А це дуже неприємне відчуття. І тоді, коли намагаєшся їсти, тобі в горлі наче кіл стає, і ти нічого не можеш проковтнути, навіть шоколадної цукерки. Я одного разу їла шоколадну цукерку, два роки тому, вона була така смачнюча. Мені потім часто снилося, що в мене є багато шоколадних цукерок, але я завжди прокидалася, щойно хотіла почати їх їсти. Я сподіваюся, ви не образитеся, що я нічого не їм? У вас усе дуже смачно, але я таки не можу.
— Вона, певне, втомилася, — сказав Метью, що не промовив ані слова, відколи повернувся зі стайні. — Марілло, краще постели їй.
Марілла ніяк не могла вирішити, де покласти Енн. Для такого бажаного й довгоочікуваного хлопця вона приготувала диванчик на кухні. Втім, класти туди дівчинку їй здавалося недоречним, хоч там було охайно й чисто. Про те, щоб віддати цьому бездомному створінню гостьову кімнату, не могло бути й мови. Лишалася хіба кімнатка на піддашші східної частини будинку. Марілла запалила свічку й звеліла Енн іти за нею. Дівчинка мляво попленталася, прихопивши дорогою зі столика в передпокої свого капелюшка й саквояжа. Передпокій аж лякав чистотою, та кімнатка на піддашші, куди її невдовзі привели, здавалася ще чистішою.
Марілла поставила свічку на триногий трикутний столик і зняла з ліжка покривало.
— Ти ж маєш нічну сорочку? — спитала вона.
Енн кивнула.
— Так, маю дві. Мені пошила директриса в сиротинці. Вони страшенно тісні. У сиротинці повсякчас усього бракує, тому весь одяг завжди тісний — принаймні в такому вбогому сиротинці, як наш. Я не люблю тісних нічних сорочок. Але в них сняться такі ж чудові сни, як і в гарних, із мереживом довкола шиї. Оце єдина моя втіха.
— Ну, то перевдягайся швидше й лягай. Я через кілька хвилин повернуся — заберу свічку. Тобі я її гасити не довірю. Ще будинок спалиш.
Коли Марілла пішла, Енн сумовито роззирнулася довкола. Чисто побілені стіни аж відлякували своєю голизною. Дівчинка подумала, що їм і самим, напевно, від цього було боляче. На підлозі теж не було нічого, тільки круглий плетений килимок лежав посередині кімнати; Енн таких досі не бачила. В одному кутку стояло ліжко — високе, старомодне, із чотирма низенькими темними виточеними балясинами. В іншому — той-таки трикутний столик, прикрасою якому слугувала товстенька червона оксамитова подушечка для шпильок, така тверда, що могла б зігнути найвідважнішу шпильку. Над ним висіло невеличке дзеркало, шість на вісім дюймів. Посередині між столиком і ліжком було вікно, запнуте білосніжною фіранкою; навпроти нього стояв умивальник. Уся кімната немовби просоталася крижаним холодом, від якого дівчинку почали брати дрижаки, що проймали аж до кісток. Плачучи, вона поспіхом скинула із себе одяг, вбрала тісну нічну сорочку й пірнула в ліжко, де сховала обличчя в подушку й натягла ковдру на голову. Коли Марілла зайшла по свічку, то лише вбога одежина, безладно розкидана долі, і ледь порушена постіль нагадували про те, що в кімнаті є ще хтось, окрім неї самої. Вона обережно позбирала одяг Енн, охайно склала його на простому жовтому стільці і, прихопивши свічку, підійшла до ліжка.
— Добраніч, — проказала вона боязко, але зовсім не сердито.
З-під ковдри визирнуло бліде здивоване личко з великими очима.
— Як ви можете казати «добраніч», коли знаєте, що це буде найгірша ніч у моєму житті, а ніяка не добра? — дорікнула Енн.
І знову сховалася від сторонніх очей.
Марілла поволі спустилася на кухню й стала мити посуд після вечері. Метью курив — а це означало, що в нього неспокійно на душі. Курив він рідко, позаяк Марілла чинила затятий опір цій шкідливій звичці; та час від часу його все ж тягло до тютюну, і тоді вже вона не зважала, розуміючи, що брат має свої слабкості й мусить давати вихід почуттям.
— Ото ще халепа! — обурювалася вона. — От як воно буває, коли просиш когось замість самому їхати. Мабуть, то в Річарда Спенсера хтось щось наплутав. Тож доведеться комусь із нас завтра їхати до пані Спенсер, еге ж. Дівчинку треба відправити назад до сиротинцю.
— Так, напевне, — промимрив Метью.
— Напевне! Хіба це не очевидно?
— Але, Марілло, вона така хороша дитина. Жаль буде відправляти її, коли вона так хоче жити тут.
— Метью Катберте, тільки не кажи, що ми повинні її лишити.
Навіть якби Метью виявив бажання постояти на голові, це так би не вразило Маріллу.
— Ну… ні, я думаю, що… не зовсім так, — бурмотів Метью, якого необхідність відповідати загнала в глухий кут. — Я думаю… навряд чи мудро буде від нас такого сподіватися.