Юнак весело засміявся й побіг уперед, назустріч обрію. Йому було байдуже, що його може хтось почути, а все навколо здавалося новим, сонячним і сповненим надії.
ПРОЙТИ ШЛЯХ НА САМОТІ
В Ерагона сильно забурчало в животі.
Він лежав на спині, зігнувши ноги в колінах, і цей звук був такий несподіваний, що юнак скочив і схопився за палицю.
По землі шурхотів легенький вітерець, сонце сідало за обрій, і без нього все починало здаватися блакитним та пурпуровим. Усе застигло, окрім травинок, що ледь помітно тріпотіли, та Слоуна, чиї пальці нервово тремтіли, певно, через якісь не зовсім приємні сновидіння. Із початком ночі стало дуже холодно. До того ж Ерагон страшенно зголоднів. І в цьому не було нічого дивного — варто було лиш згадати, скільки сил у нього забрали битва з разаками, чарівні закляття й Слоун, якого йому довелось нести на собі майже цілий день. Якби юнак умів мандрувати в часі, то зараз залюбки опинився б на бенкеті в гномів, який ті влаштували на честь його візиту до Тарнага. Ерагон пригадав аромат смаженого награ, велетенського вепра, і його рот миттю сповнила слина.
Однак у нього не лишилося жодних припасів. Здобути воду він міг досить легко, витягнувши її з-під землі, а от знайти їжу в цій місцині було вкрай складно. Учитель Ерагона, гном Оромис, приділяв доволі багато часу вивченню різних видів клімату й географічних зон, які існували в Алагезії, тому, залишивши табір, юнак упізнавав більшість рослин, що траплялися йому на шляху. Деякі з них були їстівними, проте жодна не була достатньо великою або поживною, щоб послужити вечерею для двох дорослих чоловіків. Ерагон знав, що в місцевих тваринок мали були схованки із зернятками та фруктами, однак він і гадки не мав, де їх шукати. До того ж користі з цього було б зовсім небагато, оскільки одна польова миша могла назбирати не більше двох жменьок харчів.
Тепер у нього залишалося два варіанти, але жоден із них йому не подобався. Він міг забрати енергію в рослин і комах, які жили довкола табору, проте тоді тут лишилась би мертва земля, місце, на якому не вижив би жоден найдрібніший організм. Це дозволило б йому та Слоуну рухатись далі, але їхні шлунки все одно були б порожні. Крім того, він міг вийти на полювання, але після того як Ерагон став розуміти думки тварин, його починало нудити від самої лиш згадки про те, що він їх колись їв.
Однак виходу не було. Він не міг знесиліти, урятувавши життя кролика, а натомість дозволивши Імперії взяти себе в полон. Він довго думав над словами Сапфіри й Рорана, які намагалися втовкмачити йому, що кожне живе створіння виживає тільки тому, що поїдає інших, слабших за себе. «Наш світ жорстокий, — визнав Ерагон, і я не в силах його змінити… Можливо, ельфи й мають рацію, коли не вживають плоті, але мені зараз не до того. І я не збираюсь почуватися винним, скуштувавши чийогось м'яса або повечерявши фореллю».
Ерагон продовжував переконувати себе, але від однієї думки про те, що йому зараз доведеться вбити й засмажити ні в чому не винну істоту, його знову починало нудити. Так він і стовбичив на місці майже півгодини, не наважуючись зробити те, що йому підказував голод.
Проте юнак усе ж таки не витримав. Картаючи себе за те, що змарнував стільки часу, тоді, коли важила кожна мить відпочинку, він став посилати навколо мацальця своєї свідомості й перевіряти землю. Мацальця знайшли двох великих ящірок і колонію гризунів, яка мирно спала в нірці, — вони нагадали Ерагонові щось середнє між щуром, білкою та зайцем.
«Джиєрда», — мовив юнак, і його магічне закляття вбило ящірок та одного гризуна. Вони померли водночас, не відчувши жодного болю, та Ерагон усе одно заскреготів зубами, адже він знищив істот, чиї думки міг відчувати.
Ящірок він дістав руками, відкинувши каміння, під яким вони ховалися, а гризуна витяг із нірки за допомогою магії. Ерагон витягував тільце нагору дуже обережно, щоб не розбудити решту тварин. Адже це було б дуже жорстоко — дати зрозуміти їм, що невидимий хижак може вбити їх у найпотаємнішому місці.
Потому він випатрав свою здобич і закопав шкуру та нутрощі якнайглибше в землю, щоб їх не дістали стерв'ятники. Зібравши кілька тонких плоских камінців, юнак зробив невеличке вогнище, розпалив вогонь і став готувати м'ясо. У нього не було солі, але деякі з місцевих рослин мали дуже приємний запах, тож Ерагон розтер їхні листочки між пальцями й напхав у тушки.
Гризун засмажився швидше, бо був менший за ящірок. Витягши його із саморобної пічки, Ерагон понюхав м'ясо, і його ледь не знудило. Так чи так, голод був настільки сильний, що юнак, продовжуючи слідкувати за вогнем, став повільно-повільно жувати.
Перший ковток був найважчим — шматок застряг йому в горлі й обпік його гарячим жиром. Потім стало трохи легше. Ерагон дуже радів з того, що м'ясо було прісним, бо майже повна відсутність смаку допомогла йому забути про те, що саме він зараз жував.
Упоравшись із гризуном, юнак з'їв шматочок ящірки й задоволено зітхнув. Як би там не було, а ця простенька вечеря здалася Ерагонові дуже смачною. «Можливо… — подумав він, — можливо, колись я знову повернусь до цієї звички… якщо сидітиму за столом Насуади або короля Орина… Адже за їхнім столом відмовлятися від страв — дуже нечемно… І я з'їм кілька шматочків м'яса… проте вже ніколи не їстиму стільки, скільки їв раніше. Головне — вживати його помірно».
Раптом головешки відкинули світло на руки Слоуна, який лежав за кілька ярдів від Ерагона. Його довгі, кістляві пальці з надто великими кісточками були вкриті десятками тонких білих шрамів. Швидше за все, вони були не від катувань разаків, а від того, що він усе своє життя працював з ножем. Нігті м'ясника, такі акуратні в Карвахолі, тепер були пощерблені, порепані й почорнілі від бруду, шкіра вкрилася зморшками, й крізь неї проступали вени, схожі на хробаків, хоча м'язи Слоуна й залишалися твердими та міцними.
Ерагон усівся поруч із м'ясником і схрестив на колінах руки.
— Не можна його відпускати, — буркнув юнак собі під носа.
Адже Слоун вистежить Рорана й Катріну, а це зовсім ні до чого. Окрім того, хоч Ерагон і не збирався вбивати Слоуна, він був свято переконаний у тому, що м'ясник має бути покараний за свої злочини.
Розмірковуючи про це, юнак згадав Бірда. Вони не були добрими друзями, проте Ерагон знав, що той був хорошою, чесною й надійною людиною. Він також добре пам'ятав дружину Бірда — Фельду та їхніх діточок. Ця порядна карвахольська сім'я кілька разів давала притулок Герроу, Роранові й Ерагону на ніч. Смерть Бірда стала для Ерагона справжнім потрясінням, і він гадав, що родина охоронника заслуговує на справедливість навіть у тому разі, якщо вона ніколи про неї не дізнається.
Але як можна було покарати Слоуна? «Я відмовився бути катом лиш для того, щоб стати суддею, — міркував Ерагон. — Але що я знаю про закон?»
Звівшись на ноги, він підійшов до Слоуна й нахилився до його вуха. «Вакна», — мовив він. Слоун здригнувся й заборсався на землі. Його повіки затремтіли, й здавалося, що він намагається розплющити очі. Та попри всі зусилля, м'ясник був приречений провести решту свого життя в темряві.
— На, з'їж ось це, — сказав Ерагон і простягнув Слоунові смажену ящірку. Той нічого не міг бачити, проте напевно відчув її запах.
— Де я? — поцікавився Слоун і тремтячими руками заходився обмацувати каміння й рослини довкола себе. Потому він торкнувся своїх скалічених зап'ястків та гомілок і, схоже, був украй збентежений тим, що на ньому більше немає кайданів.
— Колись давно ельфи й Вершники нарекли це місце Мірна тор. Гноми називають його Вергадн, а люди — Сіра Пустка. Але якщо це нічого тобі не говорить, скажу простіше: зараз ми за кілька ліг на південний схід від Хелгрінда, де тебе було ув'язнено.
Слоун здригнувся й прошепотів: «Хелгрінд».
— То ти врятував мене?
— Урятував.
— А як же…
— Залиш свої питання на потім. Спочатку з'їж м'ясо.
Суворий тон Ерагона подіяв на м'ясника, ніби удар нагайкою. Слоун зіщулився й простягнув свої закам'янілі пальці до ящірки. Віддавши її, Ерагон повернувся до вогнища й засипав його землею, щоб їх не змогло помітити жодне вороже око.
Спочатку Слоун обережно помацав ящірку, аби зрозуміти, що саме дав йому Ерагон, а потім жадібно вп'явся в неї зубами й відкусив чималий шмат. Він пхав м'ясо до рота, скільки міг, і ковтав його, майже не пережовуючи. Упоравшись, м'ясник обсмоктав кожну кісточку й склав їх акуратною купкою ліворуч від себе. Тоді Ерагон подав йому ще одну рептилію. Слоун пробелькотів слова вдячності й знову став запихатися м'ясом, час від часу намагаючись витерти жир на підборідді.
Друга ящірка виявилась для Слоуна надто великою, тож, не доївши її, він поклав рештки м'яса на купку кісточок, випрямився, витер губи рукою, а потім заправив своє довге волосся за вуха:
— Спасибі тобі, невідомий пане, — мовив він, — за твоє частування. Я так давно не їв гарного м'яса, що вдячний тобі за їжу анітрохи не менше, ніж за власну свободу… А тепер дозволь спитати, чи не знаєш ти, бува, бодай щось про мою доньку Катріну? Її кинули до Хелгрінда разом зі мною, — у голосі м'ясника вчувалися повага й страх до незнайомця, а також сум і тривога за долю дочки, проте він був твердий і рішучий. Юнак гадав, що Слоун говоритиме з презирством, як це завжди було в Карвахолі, однак від його колишніх гордощів не лишилося й сліду.
— Вона з Рораном.
Почувши таку несподівану звістку, Слоун аж закашлявся:
— З Рораном? Але як він туди потрапив? Невже разаки і його захопили в полон? Чи… може…
— Усі разаки мертві.
— Ти їх убив? Але як? Хто… — Слоун на мить застиг, щось прошамкотів губами й, схопитись за кущ, аби втримати рівновагу, увесь зіщулився. — Ні… Ні… Ні… Цього не може бути. Разаки питали про тебе, вони вимагали від мене відповідей, яких я не знав, а я ж думав… Та хіба в це можна повірити? — м'ясник дихав так глибоко й уривчасто, що Ерагон почав побоюватись, як би з ним не сталося чогось поганого. Насилу заспокоївшись, Слоун прошепотів:
— Ти не можеш бути Ерагоном.
Вкладаючи у свої слова всю тугу й лють, так що вони ставали важкими, мов удар молота, Вершник дуже повільно заговорив:
— Я не просто Ерагон… Я Арджетлам, Убивця Тіні й Вогнемеч. У мене є дракон на ймення Сапфіра, а ще його знають як Б'яртскулар і Вогняний Язик. Ми довго вчилися в Брома, який свого часу був Вершником, а також у гномів та ельфів. Ми зійшлися в смертельному двобої з ургалами, Тінню й Мертагом, сином Морзана. Ми служимо варденам і народу Алагезії. І я привів тебе сюди, Слоуне Алденссоне, щоб судити за вбивство Бірда, а також за те, що ти зрадив Карвахол, віддавши його на поталу Імперії.
— Ти брешеш! Цього не може бути.
— Брешу?! — скрикнув Ерагон. — Я брешу? — Із цими словами він тут-таки проник у свідомість Слоуна й передав йому свої спогади, щоб той ні на хвильку не сумнівався, з ким має справу. Юнакові дуже кортіло, аби м'ясник відчув усю його силу й збагнув, що він тепер не просто хлопчак. Цілковита влада над колишнім ворогом, який повсякчас кепкував із нього й завдав так багато прикрощів його родині, давала Вершникові неабияке задоволення. Однак за якусь мить він вийшов зі свідомості м'ясника й насуплено зиркнув на нього.
Слоун увесь тремтів, і Ерагонові здалося, що він ось-ось впаде на землю, проте старий м'ясник швидко взяв себе в руки, й від нього повіяло колишньою впевненістю й суворістю.
— Будь ти проклятий, — сказав він. — Я не буду нічого тобі пояснювати, Ерагоне — бозна-чий сину. І ще — усе, що я зробив, я зробив заради Катріни.
— Знаю. Можеш мені повірити, бо це єдине, що й досі тримає тебе на цьому світі.
— Роби зі мною, що хочеш, мені все одно, якщо моя донька в безпеці… Ну ж бо! Що ти зробиш? Поб'єш мене? Поставиш тавро? Ці потвори вирвали мені очі, а ти чого хочеш? Може, тобі потрібна моя рука? Може, ти хочеш покинути мене тут, щоб я помер з голоду або мене знову схопили слуги Імперії?
— Я ще не придумав.
Слоун кивнув і різким рухом закутався у своє лахміття, аби хоч якось захиститись від нічного холоду. Вдивляючись порожніми очницями в морок, що оточив їхній табір, він сидів струнко, ніби воїн. Хоробрість м'ясника вразила Ерагона: той навіть не думав просити в нього пощади й не заперечував своїх злочинів, а просто чекав на його вирок.
Темрява була такою ж глибокою, як і роздуми, в які поринув юнак. Адже зараз від його рішення залежало все подальше життя старого Слоуна. Він знав про нього дуже багато. Знав, що той любить Катріну, любить так сильно, що часом вважає її своєю власністю. Знав, що той ненавидить і боїться Хребта, який забрав життя його дружини Ізміри. Знав, що він відцурався всієї рідні й був дуже гордий зі своєї роботи.
Ерагон намагався зібрати всі думки докупи, ніби фрагменти мозаїки, але спочатку в нього майже нічого не виходило. Він відчував кожну емоцію Слоуна, бачив кожну ниточку, що зв'язувала одну подію його життя з іншою, і врешті-решт виплів для себе ціле мереживо його існування. Це допомогло краще зрозуміти всі м'ясникові вчинки, й Ерагон почав трохи хвилюватися. Аж раптом йому на думку спали три слова прадавньою мовою, що, здавалось, якнайкраще могли описати Слоуна, тож юнак мимохіть прошепотів їх собі під носа.
М'ясник не міг їх почути, проте поворухнувся — його руки, якими він охопив стегна, нервово засовалися, а обличчя набуло збентеженого виразу.
Ерагон витріщив очі від здивування, а коли в його голові промайнув здогад, йому аж мороз пішов по шкірі. Тоді він узяв і ще раз прошепотів три слова. Слоун знов заворушився, і Ерагон почув, як він пробелькотів: «…Хтось пройшов по моїй могилі».
Юнак не міг повірити, але тепер не лишалося жодних сумнівів: він зовсім випадково назвав справжнє ім'я м'ясника Слоуна. Це було просто неймовірно, адже знання справжнього імені давало цілковиту владу над людиною. Ельфи, приміром, майже завжди приховували своє справжнє ім'я, а якщо про нього хтось і дізнавався, то лише той, кому вони довіряли так само, як і собі.
Ще жодного разу в житті Ерагонові не доводилось дізнаватися чиєсь справжнє ім'я. Юнакові чомусь завжди здавалося, що коли це й станеться, то йому просто його скажуть, і це буде якась дуже близька людина, про яку він піклуватиметься все своє життя. Але справжнє ім'я Слоуна він дізнався сам, дізнався й тепер був геть розгублений, бо зовсім не уявляв, що ж його робити далі. Схоже було на те, що він пізнав Слоуна глибше, ніж той міг пізнати сам себе, адже м'ясник навіть не здогадувався про своє справжнє ім'я.
Такий поворот подій змусив Ерагона задуматись. «Адже я й сам не все про себе знаю, — думав він, — і може статися так, що хтось із моїх ворогів дізнається про мене більше, ніж знаю я сам, і тоді мені вірна смерть. Я неодмінно маю знати своє справжнє ім'я, хоч Оромис і Глаедр уже давно могли б мені його сказати».
Насилу впоравшись із хвилюванням, Ерагон усе ж таки придумав, як йому вчинити з м'ясником, але навіть після цього ще добрі десять хвилин не наважувався зробити те, що задумав, бо не був певен, чи спрацює його затія.
Урешті-решт він закрокував геть від табору, розчиняючись у темряві.
Почувши кроки, Слоун повернув у його бік голову.
— Куди це ти пішов? — схвильовано гукнув він навздогін.
Та Ерагон не відповів.
Юнак ішов і йшов долиною, аж доки не надибав плаский, подекуди вкритий лишайником камінь із заглибиною посередині. Уважно його обстеживши, Вершник прошепотів «Адурна, рейза», й тієї ж миті довкола каменя з'явилося безліч краплинок, що вже за хвильку перетворились на срібні струмочки, які поповзли до заглибини. А щойно вона наповнилась, Ерагон відпустив магічний потік і став чекати, доки водна гладінь не заспокоїться. Коли ж поверхня води зробилась рівнесенькою, ніби дзеркало, сам камінь почав нагадувати кошик із зорями. Тоді юнак вимовив «Драумр копа» й став шепотіти безліч інших слів прадавньої мови, намагаючись переказати закляття, що дозволило б йому не лише побачити, а ще й поспілкуватись із кимось на відстані. Зрештою, у самому заклятті не було нічого складного, адже перш ніж Ерагон і Сапфіра вирушили з Елесмери до Сурди, Оромис навчив Вершника багатьох різних способів, за допомогою яких можна було зазирнути в кристал.