Вислухавши її, Фадавар примружив очі, задер носа й гордо мовив:
— Жіноча гордість — велика дурниця. Ти не витримаєш без нашої допомоги.
Він сказав це рідною мовою, тож Насуада теж була змушена перейти на неї. Це було щось жахливе, й за такий підступний крок дівчина, не задумуючись, убила б Фадавара, якби на те була її воля. Насуадина вимова й розгублені інтонації свідчили про те, що вона кепсько знала рідну мову й виросла не в їхньому племені, а отже — була чужинкою.
— Я завжди рада новим спільникам, — сказала вона, — проте не збираюсь виконувати ваших забаганок. Ваші племена сильні та розумні, й вони самі зможуть показати варденам усе, на що здатні Гадаю, що покладатись на мою милість для них буде просто принизливо. Тож скажіть мені, хто ви — голодні собаки, що скавулять і канючать під моїм столом, чи справжні чоловіки, які самі здатні себе прогодувати? Якщо на те ваша ласка я радо прийму вас до лав варденів, щоб ми спільними зусиллями якнайшвидше розбили Галбаторікса.
— Тьху! — вигукнув Фадавар. — Твоя пропозиція така ж підступна, як і ти сама. Ми не станемо вашими слугами, ми обрані! Ти ображаєш нас, дуже ображаєш! Твоя посмішка тепла й привітна, але в серці у тебе отрута скорпіона.
Насилу вгамувавши свій гнів, Насуада спробувала заспокоїти воєначальника:
— Я аж ніяк не збиралась вас ображати — я тільки сказала те, що хотіла сказати. І якщо ви спитаєте мене, чи люблю я мандрівні племена я відповім вам — ні, не люблю, проте й не відчуваю до них жодної ненависті. Що в цьому поганого?
— Це ще гірше, ніж просто погано! Це справжнє віроломство! Твій батько ніколи не відмовляв нам, бо ми були однієї крові, а ти чхати хотіла на те, що було в минулому, й виганяєш нас, ніби жебраків, із порожніми руками!
Зачувши це, Насуада збентежилась. «Виходить, Елва мала рацію — цього ніяк не уникнути, — подумала вона. — По її тілу пробігло легке, ледь помітне тремтіння. — І якщо це має статися, то навіщо мені зайві теревені».
— Ми звертались до вас із проханнями, — голосно мовила вона, — але ви не виконали їх навіть наполовину.
— Ні, ми все виконали!
— Брехня! І навіть якби ви говорили правду, то вардени зараз у надто хиткому становищі, щоб давати вам щось і не отримувати з того жодної користі. Ви просите мене про послугу, але що за це отримаємо ми? Ви допоможете варденам своїм золотом і коштовним камінням?
— Не зовсім, але…
— Ви дозволите нам скористатися послугами ваших майстрів безкоштовно?
— Напевно ні…
— То як же ти хочеш, щоб твої люди отримали керівні посади? Ви навіть не можете заплатити своїм воїнам, бо ваш народ уже б'ється на нашому боці — у лавах варденів і в лавах армії короля Орина. Воїне, бери те, що належить тобі по праву, і не канюч чогось більше.
— Ти брешеш, аби прибрати до рук усю владу! Адже я прошу те, що належить нам по праву! І саме тому я тут. Ти забагато говориш, але жодне з твоїх слів не має сенсу, бо ти зрадила нас своїми вчинками. — Він розвів руками, ніби говорив перед багатотисячним натовпом, і браслети на його зап'ястках дзвінко брязнули. — Ти визнаєш, що ми твій народ. Тоді ти ще й досі маєш дотримуватись наших традицій і вірити в наших богів!
«Ось воно що, — подумала Насуада. Вона не: могла збрехати й сказати, що вже не живе за старими законами. Адже якщо вона таке скаже, то вардени втратять племена Фадавара й решту кочівників разом з ними. А їхня допомога дуже їм потрібна. — Я маю втримати всі сили, які зараз зі мною, щоб зберегти бодай примарну надію перемогти Галбаторікса».
— Я дотримуюсь, — відповіла вона.
— Тоді я скажу, що ти геть безсила, аби очолювати варденів. І це моє право — я викликаю тебе на випробування довгих ножів. Якщо ти переможеш мене, ми визнаємо твою силу, а якщо програєш, то змушена будеш піти, і варденів очолю я.
Насуада помітила, як в очах Фадавара зблиснули радісні вогники. «Ось чого він хотів, — збагнула вона. — І він би кинув мені виклик навіть тоді, якби я пристала на його пропозицію».
Кілька секунд подумавши, дівчина відповіла:
— Може, я й помиляюся, але я гадала, що, за цією традицією, той, хто виграє, отримує над племенами супротивника таку саму владу, як і над своїми. Хіба не так?
Вона насилу стримала посмішку, коли побачила на обличчі Фадавара вкрай розгублений вираз, і сказала собі: «Ти навіть не чекав, що я можу про це знати?»
— Твоя правда, — озвався Фадавар.
— Гаразд! Я прийму твій виклик, але з однією умовою: у разі моєї перемоги твої корона й скіпетр мають стати моїми. Згода?
— Згода… — понуро кивнув Фадавар і так грюкнув скіпетром об землю, що той аж угруз у неї, а потім схопився за браслет на лівій руці й став його знімати.
— Зажди, — мовила Насуада. Потім вона підійшла до столу й, узявши в руки маленький мідний дзвоник, подзвонила спочатку двічі, а після невеличкої паузи ще чотири рази.
За мить до намету ввійшла Фарика. Вона здивовано зиркнула на гостей Насуади й, уклонившись, сказала:
— Я слухаю вас, моя пані.
— Можеш продовжувати, — кивнула Насуада до Фадавара, а потім звернулася до служниці: — Допоможи мені зняти сукню, бо я не хочу її зіпсувати.
Фарика геть збентежилась від такого прохання:
— Прямо тут, пані? Перед усіма цими чоловіками?
— Авжеж тут. І бажано хутчіше, бо в мене немає часу сперечатись із власною служницею. — Дівчина відповіла надто грубо, бо її серце шалено калатало, а шкіра стала такою чутливою, що м'яка підкладка вбрання здавалась їй грубшою за полотно. Тож повага й витримка були зараз не для неї. Зараз вона думала тільки про майбутній бій.
Доки Фарика розв'язувала й витягувала шнурівки її сукні, що йшли від самісіньких плечей аж до кінця спини, Насуада стояла непорушно. Потім служниця здійняла Насуадині руки вгору й витягла їх із рукавів, а легка сукня впала до ніг дівчини, і та залишилась у самій тільки білосніжній сорочці. Насилу вгамувавши тремтіння, Насуада спробувала не зважати на жадібні погляди чотирьох воїнів і переступила свою сукню, яку служниця миттю підхопила з брудної долівки.
Фадавар тим часом знімав із рук браслети, замерехтівши гаптованими рукавами своєї сорочки. Упоравшись із браслетами, він зняв з голови велетенську корону й передав її одному зі своїх людей.
У цей час знадвору долинули якісь голоси, а вже за мить до намету влетів хлопчик-посильний на ймення Джарша. Зробивши кілька кроків, він, уважно роздивляючись стелю, оголосив:
— Король Орин із Сурди, Джормандер від варденів, чаклунка Тріанна із Ду Врангр Гата та Наако й Рамусева з племені Інапашунна.
Клацнувши підборами, Джарша вилетів із намету, після чого досередини, на чолі з королем Орином, увійшли всі, кого він згадав.
— А, воєначальнику, — мовив король, побачивши Фадавара. — Це велика несподіванка для мене. Я довіряю тобі… — він затнувся, так і не договоривши, і витріщив очі на Насуаду. — Що таке, Насуадо, що все це означає?
— Я б теж хотів це знати, — буркнув басом Джормандер, схопившись за руків'я меча й роздратовано поглядаючи на чоловіків, що витріщались на оголену дівчину.
— Я покликала вас сюди, — мовила вона, — щоб ви стали свідками випробування довгих ножів між мною та Фадаваром, а також для того, аби потім ви всім розказали правду.
Наако й Рамусева, двоє сивоволосих чоловіків, схоже, були неабияк збентежені такою звісткою, бо підійшли один до одного й почали про щось шепотіти. Тріанна схрестила руки, блиснувши браслетом у вигляді змії, що звивалась довкола її тонкого зап'ястка, проте залишалась спокійною. І тільки Джормандер вилаявся й мовив:
— Ти що, з глузду з'їхала, моя пані? Адже це безумство! Ні, ти не можеш!
— Можу й буду!
— Моя пані, якщо ти це зробиш, то я…
— Я знаю, що ти неабияк хвилюєшся за мене, але це моє остаточне рішення. І я нікому не дозволю втручатися! — дівчина бачила, що Джормандер був готовий не послухатись наказу й кинутися її захищати, адже він був вірний їй як ніхто інший.
— Але ж, Насуадо, — мовив король Орин, — це випробування не зовсім те…
— Саме те!
— Тоді, чорт забирай, чому ти не облишиш цю дурну затію? Невже ти втратила глузд?
— Я вже дала слово Фадавару.
У наметі запанувала ще більша напруга. Адже те, що вона дала слово, означало, що вона не може порушити своєї обіцянки, не визнавши себе клятвопорушницею. А всі клятвопорушники були приречені на зневагу й прокльони з боку інших людей. Орин трохи помовчав, проте за мить спитав:
— Яка ціна? Я маю на увазі, якщо ти програєш…
— Якщо я програю, вардени більше не підкорятимуться мені, і їх очолить Фадавар.
Сказавши це, Насуада чекала шквалу обурення від усіх своїх друзів, однак у наметі запанувала мертва тиша, а розгніване обличчя короля Орина стало навіть більш спокійним.
— Ти наражаєш на небезпеку всі наші раси, і я цього не схвалюю, — мовив король, а потім звернувся до Фадавара: — Невже ти не можеш зробити хоч щось розумне й звільнити Насуаду від її обіцянки? Я гарантую тобі щедру винагороду, якщо ти відмовишся від цієї затії.
— Я й так багатий, — відповів Фадавар, — і мені не потрібне твоє олов'яне золото. Нічого, чуєш, нічого, окрім випробування довгих ножів, не може спростувати той наклеп, який Насуада звела на мене й на наші племена.
— Покляніться прямо зараз же, — попрохала Насуада.
Орин міцно вхопився за поли свого одягу й процідив крізь зуби:
— Так, я клянуся бути свідком.
Тієї ж миті чотири воїни Фадавара витягли зі своїх велетенських рукавів маленькі барабани з волохатої шкури козлів. Сівши навпочіпки й затиснувши барабани поміж колін, вони забили в них із такою силою, що їхніх рук майже не стало видно. Ця дика музика заглушила всі звуки навколо, а разом із ними й неспокійні думки, що вирували в голові Насуади. Її серце калатало так, ніби наслідувало скажений ритм дикого барабанного бою.
Тоді найстарший із воїнів Фадавара поліз за пазуху, дістав звідти два довгих, вигнутих ножі й підкинув їх під стелю намету. Насуада, немов заворожена, споглядала, як вони крутилися в повітрі, а коли один із ножів опинився недалечко від неї, різко випростила руку й відчула крижаний холод металу.
Фадавар також упіймав свого ножа й, ухопивши лівий рукав, задер його вище ліктя. Рука воєначальника була велика й м'язиста. І хоча Насуада вважала, що це навряд чи допоможе йому перемогти, вигляд його м'язів усе ж таки збив її з пантелику. Одне-єдине, що не давало дівчині цілком утратити контроль над собою, було пророцтво Елви — дівчинка сказала, що в цьому двобої Насуада обов'язково переможе. Тож вона подумки схопилася за ці слова, так, ніби не знала жодних інших. «Елва сказала, що я маю перемогти, отже я повинна перемогти Фадавара… — повторювала вона про себе. — Я повинна його перемогти!»
Оскільки виклик кинув Фадавар, то перший крок мав зробити саме він. Відтак воєначальник випростав праву руку вперед, тримаючи долоню догори. Потім, приклавши лезо ножа до долоні, він провів ним по ній, після чого пильно глянув на Насуаду.
Дівчина спокійно посміхнулась і так само приклала ножа до своєї долоні. Метал був холодний, наче крига. Суть випробування полягала в тому, що найсильніший мав витримати якнайбільшу кількість порізів, а правила випробування засновувалися на давньому віруванні, згідно з яким, той, хто зможе витримати сильніший біль, буде здатен на все задля свого народу. Бо як інакше можна було завоювати довіру сили-силенної люду? І хоча ритуал випробування довгими ножами більше важив для чорношкірих, Насуада все ж таки сподівалася, що після перемоги над Фадаваром її ще дужче шануватимуть як вардени, так і люди короля Орина.
Дівчина помолилася богині Гокукарі й повільно провела лезом ножа по руці. Гостра сталь легко ковзнула по її шкірі, хоч Насуада й намагалася зробити поріз не надто глибоким. Відчувши раптовий спалах болю, вона була дуже близькою до того, аби відкинути зброю й притиснути скалічену руку до себе, проте залізна воля дівчини дозволила їй залишатись непохитною.
Насуада намагалася не напружуватись, адже тоді біль би став іще нестерпніший. А коли ніж повільно розтинав Насуаді долоню, з її обличчя не сходила посмішка. За кілька секунд усе скінчилося, але цих кількох секунд було досить для того, щоб сто разів відмовитись від випробування. Проте Насуада була не така. Опустивши ніж, дівчина помітила, що люди Фадавара ще й досі б'ють у барабани, але вона не чула нічого, крім биття свого власного серця.
Тоді Фадавар зробив іще один поріз. Коли він розтинав свою шкіру, вени на його шиї випнулись так, що здавалося, ось-ось мали луснути від надміру крові.
Після Фадавара знову настала черга Насуади, проте знання того, що на неї чекає, зробило її страх іще сильнішим. Інстинкт самозбереження, сила, яка стільки разів ставала їй у пригоді, вимагав припинити це криваве божевілля, але дівчина намагалась його не слухати й думала тільки про дві речі, яким присвятила все своє життя: як їй захистити варденів і як поставити на коліна Галбаторікса.
Перед її внутрішнім зором промайнули Джормандер, Ерагон, народ Вардена, і вона ледь чутно прошепотіла: «Задля них! Я роблю це задля них. Я народилась, щоб служити, і саме це і є моя служба».
І вона зробила ще один поріз.
За мить Фадавар утретє скалічив власну руку, однак Насуада навіть не думала поступатися.
Далі вони порізали свої руки вчетверте…
І вп'яте…
Після цього Насуаду огорнула цілковита байдужість, вона була страшенно стомлена й відчувала неймовірний холод. Якоїсь миті їй почало здаватися, що переможе не той, хто витримає більше болю, а той, хто не знепритомніє від утрати крові. Цівочки крові, які стікали по Насуадиному зап'ястку, а потім по пальцях, утворили чималу калюжку біля її ніг. Схожа, а може, ще й більша калюжка багряніла довкола черевиків Фадавара.
Смуги глибоких порізів на руці воєначальника нагадали Насуаді кістяк риби, й ця несподівана думка здалася дівчині настільки смішною, що їй довелось прикусити язика, щоб не захихотіти.
Скажено завиваючи, Фадавар порізав собі руку вшосте.
— Спробуй, зроби так само, відьмо! — гаркнув він на неї, заглушаючи гуркіт барабанів і падаючи на одне коліно.
І вона зробила.
Тремтячи всім тілом, Фадавар переклав ножа з правої руки в ліву, бо правила вимагали, щоб на одній руці було не більше шести порізів, інакше можна було скалічити вени й сухожилля, розташовані близько до зап'ястка. Коли Насуада повторила його рух, король Орин не витримав, став між ними й закричав:
— Припиніть! Я не дозволю, щоб усе це продовжувалось! Ви вб'єте себе!
Однак йому тут-таки довелося відскочити, бо Насуада блискавично махнула ножем і прошипіла крізь стиснуті зуби:
— Не лізь…
А Фадавар уже взявся за свою правицю, випустивши з неї цілу річку крові. «Він стиснув кулак», — збагнула дівчина й стала молитися, щоб ця помилка стала для нього фатальною й зламала його дух.
Коли ніж торкнувся Насуадиної правої руки, вона не стрималась і зашипіла від болю. Лезо ножа пекло ніби розпечене, а коли воно було якраз посередині долоні, її ліва рука несподівано здригнулась, і ніж залишив на її шкірі довгий, кривий слід, удвічі глибший за всі попередні. На мить дівчині перехопило подих. «Я більше не можу, — подумала вона. — Я більше не можу… Я не можу! Це надто важке випробування для мене. Ліпше б я померла…
Нехай усе це скінчиться!» Але цей напад душевної слабкості несподівано заспокоїв її, вона відчула полегшення, а також упевненість у тому, що тепер уже нізащо не відступить.
Коли Фадавар увосьме приклав ніж до руки, його блідий метал застиг за чверть дюйма від чорної шкіри. Піт заливав воєначальникові очі, а його рани стікали рубіновими сльозами. Здавалося, відвага ось-ось покине його, проте він загарчав і різким рухом лишив на правій руці другий поріз.
Сили Насуади теж майже вичерпувались, але вагання супротивника миттю змусило її оговтатись, і біль став нагадувати їй відчуття насолоди. Дівчина лишила на руці другий поріз і відразу ж замахнулася ножем іще раз.
— Витримай це, — прошепотіла вона сама до себе.