На перевірку решти ельфів у Гарвена пішло значно менше часу, а щоб упоратися з останнім із них, він витратив узагалі близько трьох-чотирьох секунд. Насуада пильно спостерігала за своїм охоронцем — вона бачила, як його пальці побіліли й зробилися безкровними, а шкіра на скронях запала в череп, ніби вушні мембрани в жаб. Він нагадував людину, яка плавала глибоко під водою.
Закінчивши перевірку, Гарвен повернувся на своє місце позаду Насуади. Дівчині здалося, що за ці кілька хвилин її вірний воїн зовсім змінився, бо від його колишньої заповзятості й непохитності майже нічого не лишилось. Зараз він більше нагадував лунатика, а коли Насуада спитала, чи з ним усе гаразд, той відповів рівним холодним тоном. Складалось таке враження, ніби його душа блукає залитими сонцем галявинами десь у таємничому лісі ельфів. Дівчина сподівалася, що невдовзі йому стане ліпше, в інакшому разі доведеться звернутися по допомогу до Ерагона або Анжели, щоб ті його зцілили. Проте зараз, доки Гарвен перебував у непевному стані, Насуада вирішила поберегти його й поки що звільнити від служби в лавах Нічних Яструбів. «Джормандер запропонує йому якусь простішу посаду, — міркувала дівчина, — що не наражатиме його на небезпеку й дасть змогу прийти до тями після тих видінь, які лишилися в Гарвеновій свідомості після контакту з ельфами».
Правду кажучи, усе це вивело Насуаду з рівноваги, тож, відчуваючи розпач утрати й злість на всіх на світі, разом із собою, ельфами, Галбаторіксом та Імперією, їй було дуже важко говорити м'яким тоном і дотримуватись манер.
— Блодхгарме, невже ви не могли сказати, що навіть ті, хто повертається до власних тіл після перевірки вашої свідомості, не можуть уникнути психічних травм?
— Моя пані, зі мною все гаразд, — мовив Гарвен. Однак заперечення воїна було таким слабким і невпевненим, що його майже ніхто не почув, і це ще дужче розлютило Насуаду.
Шерсть на зашийку Блодхгарма стала дибки й, здається, навіть погустішала.
— Якщо я невдало висловив свою думку, то дуже перепрошую. Однак не слід звинувачувати нас у тому, що сталося, адже ми не можемо змінити своєї природи. Вам також не варто картати себе. На жаль, ми живемо у час підозри, і якби ви дозволили нам увійти на територію табору неперевіреними, це було б необачно з вашого боку. Мені дуже шкода, що такий неприємний інцидент може зіпсувати історичну зустріч між нами, але тепер ви можете бути спокійні й упевнені в тому, що ми справді ті, ким є — ельфи з Ду Вельденвардена.
Від Блодхгарма війнуло мускусним запахом, і роздратована Насуада знову відчула в усьому тілі якусь незрозумілу слабкість. У її голові промайнули лучники, вбрані в шовковий одяг, чаші з вишневим вином і сумні пісні гномів, що їх вона чула колись у порожніх залах Тронжхейма. Відігнавши ці геть непотрібні думки, дівчина мовила:
— Гадаю, було б значно ліпше, аби вашу свідомість перевірили Ерагон або Арія, вони б напевно не втратили розуму.
Та вже наступної миті запах Блодхгарма вдруге переплутав у голові дівчини всі думки, і їй здалося, що зараз вона візьме й проведе руками по його гриві. Прийти до тями Насуаду змусив легенький доторк Елви. Дівчинка потягла її за руку, а коли Насуада схилилася до неї, вона швиденько зашепотіла їй на вухо:
— Собача м'ята. Думай про собачу м'яту.
Послухавшись її поради, Насуда згадала, як колись вона з'їла цукерку із собачої м'яти на одному з прийомів у короля Ротгара. Від однієї тільки згадки про різкий запах цукерки в Насуади аж у роті пересохло, тож думки про Блодхгарма не знати куди й поділися. Дівчина спробувала приховати свою зніяковілість, тому мовила:
— Моя юна подруга вкрай здивована, що ви не схожі на решту ельфів. Буду відверта, мене це теж неабияк вразило. Адже ви виглядаєте не зовсім так, як інші представники вашої раси, яких нам уже доводилось бачити. То чи не були б ви такі ласкаві усе нам пояснити?
Блодхгарм ніяково знизав плечима, а по його шерсті пробігла ледь помітна хвилька.
— Певно, ви будете подивовані, але така подоба просто припала мені до смаку, — відповів він. — Хтось пише вірші про сонце й місяць, хтось вирощує квіти, зводить чудові будівлі або створює музику. Я дуже поважаю всі ці мистецтва, та мені здається, що справжня краса існує лиш в іклах вовка, у шкірі лісового кота й в оці орла. Саме тому я й набув такої подоби. Але це не означає, що в наступні сто років я не втрачу інтерес до земних тварин й натомість стану вважати, що найчарівніші істоти на світі — це морські створіння. Тоді моє тіло вкриється лускою, руки обернуться на плавці, ноги — на хвіст, я спокійнісінько пірну собі в море, і мене більше ніхто ніколи не побачить в Алагезії.
Ельф розповідав усе це з таким серйозним виглядом, що якоїсь миті Насуаді почало здаватися, що він просто з неї кепкує.
— Це дуже цікаво, — мовила дівчина. — Але я сподіваюсь, що бажання стати рибою не прокинеться у вас найближчим часом, адже ви потрібні нам тут, на суходолі. Хоч якщо Галбаторіксові раптом заманеться втекти на морське дно, то нам і справді стане в пригоді чарівник, який уміє дихати під водою.
Усі дванадцятеро ельфів голосно зареготали, а птахи, що були довкола, зацвірінькали. Їхній чистий сміх був схожий на звуки води, що падає на кришталь. Насуада й собі посміхнулась, хоч зовсім того не хотіла. Її доблесні охоронці також розпливлися в посмішках, навіть два ургали, що були серед них, здавалося, стали не такими набурмосеними.
Проте, коли сміх ельфів стих, світ знову став звичайнісіньким. У Насуади було таке відчуття, ніби вона прокинулась після гарного-гарного сну, тож їй стало сумно, що він так раптово урвався.
Блодхгарм тим часом знову посміхнувся й мовив:
— Для мене велика честь служити поруч з такою розумною й кмітливою жінкою, як ви, пані Насуадо. Днями, якщо у вас з'явиться бодай одна вільна хвилька, я б залюбки навчив вас грати в руни. Думаю, ви були б дуже грізним суперником.
Така несподівана зміна в настрої ельфів змусила Насуаду згадати одне-єдине слово, що його дуже часто вживали гноми, щоб змалювати представників ельфійської раси, — непередбачувані. Бувши маленькою дівчинкою, Насуада думала, що це дуже гарно, й ельфи пурхають від однієї цікавої пригоди до іншої, ніби феї з пелюстки на пелюстку. Проте зараз дівчина зрозуміла, що саме гноми мали на увазі: «Стережися! Стережися, бо ніколи не знаєш, що можна чекати від ельфа». Важко зітхнувши, вона згадала про те, що їй знову доведеться мати справу з істотами, які намагатимуться її контролювати й використовувати задля своїх цілей. «І чому життя таке складне? — міркувала вона. — Чи, може, це тільки в мене воно таке?»
Тим часом з-поміж наметів табору, вдалині, виринув король Орин, який їхав на своєму вірному коневі. За ним тягнулась вервечка шляхтичів, поважних і менш поважних чиновників, радників, помічників, слуг, воїнів і ще бозна-кого, про чиї посади Насуада не мала жодного уявлення. На заході, високо в небі з'явились обриси Сапфіри, яка почала спускатися, планеруючи на своїх розпростертих крилах. У таборі здійнявся галас, і Насуаді довелось майже кричати, аби відповісти ельфові:
— Можуть минути цілі місяці, перш ніж у мене з'явиться нагода прийняти вашу пропозицію, Блодхгарме, але я все одно дуже вам вдячна. Адже часом мені й справді варто відволіктися від своїх справ. А зараз раджу вам запастися терпінням, оскільки невдовзі тут буде купа людей. А ми, як вам, напевно, добре відомо, дуже цікаві створіння, тож на вас посипляться тисячі запитань.
— Ми готові до цього, пані Насуадо, — коротко мовив Блодхгарм.
Коли галаслива кавалькада короля Орина підійшла зовсім близько, а Сапфіра вже була готова приземлитись, у Насуадиній голові промайнула лиш одна думка: «Господи! Мені доведеться поставити довкола Блодхгарма цілий батальйон, щоб місцеві жінки не розірвали його на дрібні шматочки. Хоч це, мабуть, і не допоможе!»
ЗМИЛУЙСЯ, ВЕРШНИКУ ДРАКОНА!
Коли Ерагон відчув попереду загін із п'ятнадцяти воїнів, був саме обід наступного дня, відтоді як він з Арією втік з Істкрофта.
Юнак миттю сказав про це войовничій ельфійці, але та лише недбало кивнула йому у відповідь:
— Я теж їх помітила.
І хоча його супутниця намагалась бути спокійною, десь глибоко в душі Ерагона стала народжуватися тривога, адже важко було не помітити, як брови Арії кілька разів нервово звелися.
Перед ними лежала чиста рівнина, на якій, навіть за великого бажання, навряд чи вдалося б сховатися. Раніше вони вже не раз зустрічалися із загонами, проте тоді їх завжди супроводжували інші мандрівники, зараз же вони були тільки вдвох.
— За допомогою магії ми можемо викопати яму, а потім накриємо її гіллям і перечекаємо, доки вони не пройдуть, — запропонував Ерагон.
Але Арія заперечно похитала головою, продовжуючи швидко крокувати вперед.
— А що ми зробимо із землею, яка залишиться? — спитала вона. — . Адже воїни тут-таки її помітять і вирішать, що знайшли нору найбільшого у світі борсука. Крім того, не варто марнувати на це магію, краще залишити її для бігу.
— Я не знаю, скільки миль іще зможу пробігти, — скрушно пробурчав собі під носа Ерагон.
Безугавний біг уже й так добряче його виснажив: коліна пронизував пекучий біль, гомілки набрякли, а великий палець на лівій нозі почервонів і став удвічі більший. І як би юнак не замотував свої ноги, взуття все одно продовжувало їх натирати, не лишаючи жодного живого місця. Попередньої ночі Вершник загоїв кілька найбільших ран, проте від цього йому не стало легше, оскільки магія ледь не забрала рештки його сил.
За півгодини на обрії з'явилась жовта хмара куряви, і тільки потім Ерагонові вдалося розгледіти коней та їхніх вершників. Мандрівники продовжували бігти ще добрі десять хвилин, їм нічого було боятися, бо воїни не мали такого гострого зору, як вони, тож навряд чи змогли б їх помітити. Нарешті друзі зупинились і стали готуватися до небажаної зустрічі — Арія, діставши з торбинки сукню, натягла її поверх штанів, а Ерагон швиденько заховав Бромове кільце й вимастив брудом ліву долоню, аби замаскувати свою мітку — гедвей ігназію. Потому вони понахиляли голови, згорбились і попленталися вперед, насилу переставляючи ноги. Солдати мали подумати, що зустріли ще одну сім'ю біженців.
Ерагон уже давно чув стукіт копит і крики людей, які керували кіньми, проте минула добра година, перш ніж вони зустрілися на широкій рівнині. Коли загін був зовсім неподалік, Ерагон і Арія зійшли вбік. Поглядаючи спідлоба на дорогу, Ерагон помітив, як повз нього проскакало кілька вершників, але за мить довкола здійнялася така густа курява, що юнакові довелось заплющити очі. Геть нічого не бачачи, він продовжував уважно дослухатися до стукоту кінських копит і був дуже втішений, коли зрозумів, що половина загону вже проїхала повз них. «Схоже, вони не мають часу, щоб зупинятися й розпитувати нас, хто ми й куди прямуємо!» — радісно подумав він.
Але радіти довелося недовго. За якусь мить у курній запоні залунали крики: «Стояти!», «Тпру!», «Спинися тут!», «Спинися там!» — і п'ятнадцять вершників хутко оточили Ерагона й Арію. Перш ніж солдати встигли закінчити свої маневри, курява трохи вляглася, й Ерагон швидко присів до землі за великою каменюкою, а потім так само швидко підвівся.
— Не рипайся! — прошипіла крізь зуби Арія.
Чекаючи, доки солдати почнуть із ними розмову, Ерагон намагався заспокоїти своє шалене серцебиття й, зібравши докупи всі сили, згадував історію, що її вони придумали з Арією на той випадок, якщо раптом доведеться пояснювати, чого це вони опинилися так близько від кордонів Сурди.
Найбільше Ерагона непокоїло те, що незважаючи на впевненість у своїх силах, на тривале навчання, на безліч перемог у битвах й на добрі півдюжини охоронних заклять, у нього з'явилось болюче відчуття того, що годі уникнути ран і смерті. Від одних тільки думок про це юнакові судомило живіт, а в усьому тілі з'являлася якась дивна слабкість. «Ох, тільки не це!» — промайнуло йому в голові. Йому страшенно кортіло щось розбити, неначе це могло зменшити тиск, що розпирав його зсередини, проте таке бажання тільки посилило його розпач, бо він не наважувався поворухнутись. Єдине, що його заспокоювало, — присутність Арії, і він би краще погодився відрубати собі руку, ніж дав би їй привід вважати себе боягузом. Арія вселяла в нього впевненість і, незважаючи на те, що вона сама була вправним воїном, бажання її захищати.
Той, хто кілька секунд назад віддавав накази, вигукнув:
— Ану покажіть свої обличчя.
Ерагон підвів голову й побачив чоловіка — він сидів на коні, міцно стискаючи повіддя руками, на яких були вдягнені рукавиці. Його кумедні кучеряві вуса, спускаючись від горішньої губи до кутиків рота, звисали донизу ще на добрі дев'ять дюймів, неприродньо контрастуючи з абсолютно рівним волоссям, що спадало йому на плечі.
Вуса воїна були темного, ніби напівзогниле листя, кольору. Швидше за все, він ніколи не мастив їх бджолиним воском, тож попри всю свою довжину, вони виглядали зовсім жалюгідно, й Ерагонові весь час здавалось, що вони ось-ось можуть відпасти.
Решта солдатів спрямували на Ерагона та Арію свої списи. Їхні мундири були вкриті таким шаром пилюки, що годі було розгледіти вишиті на них язики полум'я.
— Ось так, — задоволено мовив чоловік, і його вуса захиталися, ніби чаші вагів. — Хто ви й куди йдете? І які маєте справи на землях короля? — Проте вже за мить він махнув рукою. — Хоча ні, можете не відповідати. Мені байдуже, що ви скажете. Світ котиться під три чорти, а ми марнуємо час, допитуючи селян. Ха! Ви — паразити, що сновигають із місця на місце й зжирають усю їжу, розмножуючись із шаленою швидкістю. У маєтку моєї родини поблизу Урубейна ми б запороли вашого брата до смерті, якби дізнались, що він вештається там без дозволу. А якби ми довідались, що ви поцупили щось у свого хазяїна, то ви й оком не встигли б зморгнути, як уже б теліпалися на стовпі. І що б ви мені зараз не сказали — усе буде брехня. Бо завжди так… Що у вас у торбах, га? Їжа й ковдра? А може, ще й парочка золотих підсвічників, га? Столове срібло? Секретні листи для варденів? Чого мовчите? Чи язики поковтали? Що ж, зараз ми швидко з'ясуємо, в чому тут річ. Лангварде, а чому б тобі не поглянути, що там за скарби в їхніх торбах.
Коли один із солдатів штурхнув Ерагона в спину древком списа, той похитнувся й зробив крок уперед. Його зброя була добре замотана в ганчір'я, але воно було надто тонким для того, щоб пом'якшити удар й не спричинити брязкіт металу.
— Ого! — вигукнув чоловік із вусами.
Солдат схопив Ерагона ззаду, розв'язав його торбу й, присвиснувши, витяг кольчугу.
— Погляньте, сер! — крикнув він.
— Зброя! — розплився в задоволеній посмішці вусань. — До того ж непоганої роботи. І це чудово, скажу я вам. Яка несподіванка! Збираєтесь приєднатися до варденів, мої любі, чи не так? Схильні до зради й бунту, гм? — його обличчя враз набуло суворого вигляду. — Чи ти з тих, хто паплюжить чесне ім'я солдата? Якщо так, то ти якийсь дивний найманець, адже в тебе навіть зброї нема. Невже так важко вирізати собі палицю або кийок? Ну, що скажеш? Відповідай!
— Ні, сер.
— Ні, сер? Бачу, ти навіть не додумався до цього. Шкода, що нам доводиться приймати таких недоумків… Ось до чого нас довела ця війна.
— Приймати куди, сер?
— Мовчати, нахабний негіднику! Тобі ніхто не дозволяв патякати! — Чоловік зробив знак рукою, і в Ерагонових очах замерехтіли червоні іскорки, бо солдат, який стояв позад нього, гепнув його по голові. — Хто б ти не був — злодій, зрадник, найманець чи звичайний йолоп, тебе все одно чекає одна доля. Коли ти присягнеш на вірність, у тебе не буде вибору, ти матимеш підкорятися Галбаторіксу й тим, хто наказуватиме від його імені. Ми — перша у світі армія, де панує бездоганна дисципліна. Ми не правимо теревенів про те, що маємо робити. Тільки накази, чіткі й зрозумілі. Ти приєднаєшся до нас і матимеш нагоду допомогти нам досягнути безхмарного майбутнього, як каже наш король. Щодо твоєї чарівної подружки, то для неї знайдеться тисяча способів, якими вона може прислужитися імперії! А тепер зв'яжіть їх!