Цю палицю Ерагонові дав Роран, щойно вони залишили варденів на Палаючій рівнині. «Тримай, — сказав він, — Фіск зробив її для мене, коли разаки поранили мене в плече. Я знаю, ти втратив свого меча, тож вона може стати тобі в пригоді… Якщо ти схочеш мати новий меч, я не заперечуватиму, але повір, майже будь-яку битву можна виграти кількома ударами міцної палиці». Ерагон трохи поміркував і відразу ж згадав палицю, з якою завжди ходив Бром. «Якщо в Брома була палиця, то чом би й мені не воювати нею?» — вирішив юнак і таки відмовився від нового меча. Правду кажучи, після того, як він втратив Зарок, у нього не було жодного бажання мати якийсь інший меч. Тієї самої ночі він зміцнив свою палицю і руків'я Роранового молота кількома закляттями. Тепер вони могли зламатися лише під дією якоїсь надзвичайної сили.
Потому юнак поринув у неприємні спогади: ось Сапфіра пірнає в хмари, переслідуючи червоного дракона та його Вершника. Ось навколо Ерагона сумне жовто-гаряче й пурпурове небо. Ось вітер завиває йому у вухах… Ось його пальці починають терпнути від удару меча об меч під час бою з таємничим Вершником… Ось він зриває з ворога шолом і впізнає свого друга Мертага, якого давно вважав небіжчиком… Ось глузлива посмішка на обличчі Мертага й Зарок у його дужих руках…
Ерагон так заглибився в спогади, що, прийшовши до тями, кілька секунд розгублено кліпав очима й ніяк не міг збагнути, куди подівся шум битви й чому замість смороду крові так приємно пахне ялівець.
Потому він провів язиком по верхніх зубах, намагаючись позбавитись жовчного присмаку, який сповнив його рот.
«Мертаг».
Це ім'я породжувало в Ерагоновій голові химерні сплетіння думок. З одного боку, він любив Мертага, адже той урятував його та Сапфіру від разаків після першого горезвісного походу до Драс-Леони. Як не крути, а він ризикував власним життям, аби допомогти Ерагонові втекти з Джиліда. Мертаг бився як справжній воїн під Фартхен Дуром. Його катували, але він не виконав наказу Галбаторікса й таки відпустив Ерагона та Сапфіру після битви на Палаючій рівнині. Урешті-решт, Мертаг не винен, що Близнюки зрадили його й що червоний дракон Торнак вилупився саме для нього. Та й опиратися Галбаторіксові, який відкрив їхні справжні імена й за допомогою них змусив присягнути прадавньою мовою собі на вірність, у юнака не було сил… У цьому не було його вини, Мертаг став жертвою долі, до того ж став нею від самісінького народження.
Та з іншого боку… Мертаг міг хоча б якось опиратися тій жорстокості, до якої його спонукав Галбаторікс. Проте здавалося, що якась частинка його душі насолоджувалась новою силою. Адже під час битви варденів та Імперії на Палаючій рівнині Мертаг убив короля гномів Ротгара, хоч Галбаторікс і не наказував йому це робити. Він дозволив Ерагонові й Сапфірі піти, ніде правди діти, але зробив це тільки після того, як переміг Вершника, а потім почув з його вуст благання про свободу.
Невимовну насолоду Мертаг отримував і від болю, який закрався в Ерагонове серце після того, коли юнак дізнався, що вони обидва є синами Морзана — першого й останнього з тринадцяти вершників-клятвопорушників, які зрадили свій народ заради Галбаторікса.
Тепер, коли пройшло чотири дні після битви, в Ерагона з'явилася інша думка: «А може, Мертаг отримує насолоду від того, що хтось інший відчуває на власних плечах тягар, з яким він прожив усе своє життя?».
Чи була в цій думці бодай краплина правди, чи ні, а Мертаг нагадував Ерагонові того собаку, якого весь час били без жодної провини і який одного разу вкусив свого хазяїна. Життя завдало Мертагові чимало лиха, і ось тепер у нього з'явилась нагода завдати удару у відповідь цілому світу, що дарував йому так мало тепла й ласки.
І попри те добро, яке ще жевріло в Мертагових грудях, він і Ерагон були приречені стати ворогами, адже присяга Мертага прадавньою мовою поєднала його з Галбаторіксом на цілу вічність.
«Якби ж то він не пішов із Аджихадом переслідувати ургалів під Фартхен Дуром. Якби ж то я був хоч трішки спритнішим, тоді б Близнюки…»
«Ерагоне», — мовила Сапфіра.
Почувши голос дракона, юнак опанував себе й кивнув, вдячний за те, що Сапфіра вивела його з глибокої задуми. Він робив усе можливе, аби не згадувати про Мертага та про їхніх батьків, але сумні думки опановували його саме тоді, коли він зовсім того не чекав.
Потягнувшись і глибоко зітхнувши, Ерагон спробував повернутись до реальності, проте так і не зміг.
Тепер він згадував ранок після грандіозної битви на Палаючій рівнині, коли вардени готувалися переслідувати армію Імперії, що відступала вгору по річці Джиєт. Саме цього ранку Ерагон пішов до Насуади та Арії й став просити, аби ті дозволили йому допомогти своєму братові Рорану. Однак обидві жінки були проти, а Насуада назвала його намір «ідеєю, що народилась у заячому мозку». «Ти навіть не уявляєш, — мовила Насуада, — на яку катастрофу для всіх мешканців Алагезії обернеться твоя затія, коли щось піде не так!»
Суперечка між юнаком і жінками тривала дуже довго, аж доки в неї не втрутилась Сапфіра. Спочатку її роздратований рев заглушив усе навколо, а потім вона сказала: «Мені боляче, і я страшенно втомлена, а Ерагон нічого не може вам пояснити. У нас купа справ, а ми стовбичимо тут та ще й здійняли такий галас, ніби зграя сорок… А тепер послухайте всі мене».
Що не кажіть — сперечатися з драконом доволі важко.
І Сапфіра почала говорити. Вона говорила про те, що Ерагон дуже любить свою родину й саме тому зголосився підтримати Рорана. Адже він добре знає, що його брат усе одно піде визволяти свою наречену, байдуже, приєднається до нього хто-небудь чи ні. Проте самотужки йому ніколи не вдасться здолати разаків. Але найголовніше те, що доки Імперія триматиме в себе Катріну, її заручниками залишатимуться і Роран, і Ерагон, адже варто Галбаторіксу натякнути на те, що він може вбити Катріну, як Рорану доведеться пристати на всі його умови. То чи не краще буде залатати цю дірку у своїй обороні, перш ніж вороги зможуть нею скористатись?
А крім того, нагода була просто ідеальна. Ані Галбаторікс, ані разаки не могли чекати нападу в центрі Імперії, коли вардени билися з військами Галбаторікса біля кордону із Сурдою. Мертаг і Торнак зникли десь біля Урубейна. Насуада з Арією були впевнені, що новий Вершник полетів відбувати покарання, після чого вирушить на північ, аби вступити в бій із королевою Ісланзаді, ельфійська армія якої завдала Імперії першого удару. Тож разаків потрібно було знищити прямо зараз, іще до того, як вони почнуть підривати бойовий дух воїнів-варденів.
Сказавши все це, Сапфіра таки не втрималась і дуже обережно натякнула Насуаді, що якби вона, будучи повелителькою Ерагона, усе ж таки заборонила йому визволяти Катріну, то це могло б зіпсувати їхні стосунки й нашкодити всій великій справі варденів. «І тим не менше, — мовила Сапфіра, — вибір за вами. Можете тримати Ерагона тут, якщо на те ваша воля. Проте його присяга — це не моя присяга. Я буду супроводжувати Рорана. Із цього має вийти цікава напрочуд пригода».
Ерагон широко посміхнувся, згадавши Сапфірині слова.
Вислухавши дракона, Насуада та Арія, хоч і неохоче, але все ж таки згодились. «Ми віримо у ваші серця, Ерагоне й Сапфіро, — мовила нарешті Насуада. — І бажаємо, щоб удача не полишала вас жодної миті». Правда, тон, із яким було сказано ці слова, змусив Ерагона засумніватись. Юнак не міг збагнути, чи щиро говорить Насуада, чи в її словах криється якась погроза.
Так чи так, а решту дня Ерагон із Сапфірою збирали припаси, вивчали карти Імперії й накладали потрібні їм закляття, зокрема й такі, які не дозволили б Галбаторіксу або його слугам побачити Рорана в магічний кристал.
Наступного ранку Ерагон і Роран осідлали Сапфіру, й вона здійнялася в повітря, залишаючи під собою жовто-гарячі хмари Палаючої рівнини й прямуючи на північний схід. Вона летіла без зупинок, аж доки сонце не перетнуло купол неба й не зникло за горизонтом, а потім знову випірнуло, розливши фонтани червоних і жовтих бризок.
Спочатку вони долетіли до кордону Імперії, де жило зовсім мало людей. Там вони повернули на захід до Драс-Леони та Хелгрінда. Звідти вони мандрували вже тільки вночі, аби уникнути цікавих очей селян, оскільки на їхньому шляху лежало безліч маленьких селищ.
Тепер Ерагон і Роран мали доволі дивний вигляд — вони позакутувались у плащі, повдягали вовняні рукавиці й шапки, оскільки Сапфіра вирішила летіти над вершинами гір, вкритих кригою, де повітря було розрідженим та сухим і кололо легені. Вона летіла так високо, що ані фермер, який би шукав свою худобу, ані вартовий із гострим зором ніколи б не відрізнили її від звичайнісінького орла.
І де б не пролягав шлях мандрівників, Ерагон скрізь бачив сліди війни, що тепер була зовсім поруч: табори солдатів, вози з припасами, загони ув'язнених, закутих у колодки чоловіків, яких змусили воювати на боці Галбаторікса. Імперія збирала проти повстанців просто гігантську армію.
Наприкінці другої ночі на обрії уже бовванів Хелгрінд: купа колон, примарна й лиховісна у попелястому передсвітанковому світлі. Сапфіра приземлилась у ярку, де вони проспали майже весь день, а потім розпочали свою розвідку.
Усе було спокійно. Роран копирсався гілочкою у згасаючих головешках, і над ними здіймався попіл. Невдовзі він зустрівся поглядом з Ерагоном, потер собі руки й гмукнув: «Холодно».
Та Ерагон не встиг йому відповісти: юнак несподівано почув якийсь скреготливий звук, схожий на той, із яким воїни дістають із піхов меча.
Не гаючи ані секунди, Ерагон відкотився вбік і припав до землі, звівши над собою палицю, аби відбити удар. Тим часом Роран блискавично схопив щит і дістав з-за пояса молот.
Брати насторожено застигли, чекаючи нападу.
Пильно вдивляючись у темряву, Ерагон намагався вгамувати дрож у м'язах. Його серце страшенно калатало.
«Я нічого не відчуваю», — сказала Сапфіра.
Пройшло кілька хвилин, проте так нічого й не сталося. Невдовзі Ерагонова свідомість поширилась на весь ярок, у якому ховалися мандрівники. «Здається, нема нікого», — сказав він. Поринувши в себе й торкнувшись потоків магії, юнак прошепотів: «Брізінгр раудрх!» І тієї ж миті за кілька футів від друзів з'явився блідий червоний ліхтарик, що плавав у повітрі на рівні очей і освітлював ярок водянистим сяйвом. Ерагон поворухнувся, й ліхтарик тут-таки повторив його рух, ніби був прив'язаний до хазяїна якоюсь невидимою ниткою.
Тоді брати стали просуватись уперед, туди, звідки до їхнього слуху долинув звук, униз до ущелини, на схід. Про всяк випадок вони тримали зброю напоготові й ішли дуже повільно, готові будь-якої миті захищатись. Приблизно за десять ярдів від табору Роран звів руку, спиняючи Ерагона, а потім показав на шматок сланцю, що лежав на траві. Швидше за все, він був не на своєму місці. Ставши на коліно, Роран потер його меншим шматочком сланцю, і брати почули той самий металевий скрегіт, що долинув до їхнього слуху раніше.
— Мабуть, він упав, — сказав Ерагон, вивчаючи поглядом ущелину, і загасив свій магічний ліхтарик.
Роран кивнув на знак згоди і звівся, обтрушуючи зі штанів бруд.
Вони рушили назад до Сапфіри. По дорозі Ерагон міркував про ту шалену швидкість, з якою вони зреагували на цього уявного ворога. Його серце ще й досі з кожним ударом оберталося на тверду болючу грудку, руки тремтіли, а сам він почувався так, ніби кілька миль, не спиняючись, пробіг пустелею.
«Раніше ми не були аж такими обачними, — думав він. — І в цьому немає нічого дивного: кожен бій знищував наш спокій, не залишаючи від нього нічого, крім оголених нервів, які тепер тремтять від найлегшого дотику».
І Роран, певно, думав те саме:
— Ти бачиш їх?
— Кого?
— Тих людей, яких ти вбив. Ти бачиш їх уві сні?
— Іноді.
Пульсуюче світло головешок вихопило з темряви обличчя Рорана, кинуло на його рот і чоло глибокі тіні, через що його очі зробились зловісними. Роран говорив повільно, ніби кожне слово було йому важким, мов камінь.
— Я ніколи не хотів бути воїном, а про кров і славу мріяв тільки тоді, коли був маленьким… як і будь-який хлопчисько. Для мене найважливішою була земля. Земля та наша родина… А тепер я став убивцею… Я вбивав і вбивав, а ти, мабуть, убив іще більше людей, ніж я, — його погляд прикипів до чогось дуже далекого, такого, що міг бачити тільки він. — Там, у Нарді, було двоє чоловіків… Я розповідав тобі про це раніше?
Роран уже якось розповідав йому цю історію, проте Ерагон мовчки заперечно похитав головою.
— Вони були вартовими біля головних воріт… Їх було двоє, розумієш… А той, що стояв праворуч, мав біле-біле волосся. Я добре його пам'ятаю, бо він був зовсім молодий — двадцять чотири чи двадцять п'ять років… Вони мали знаки Галбаторікса, але розмовляли так, ніби були з Нарди. Мені здається, що це були звичайні чоловіки, які хотіли захистити свої домівки від ургалів, піратів і розбійників… Ми не збиралися їх чіпати. Присягаюсь тобі, Ерагоне, це не входило в наші плани. Але я не мав вибору. Вони впізнали мене, і я вдарив білявого знизу в підборіддя… Пам'ятаєш, наш батько перерізав так горлянки свиням. А потім був той другий… я проломив йому череп. Мені ще й досі вчувається, як хруснули його кістки… Я пам'ятаю кожен удар, якого завдав, — від солдатів у Карвахолі до наших ворогів у Палаючій рівнині… І знаєш, коли я заплющую очі, то часом довго-довго не можу заснути, бо світло пожежі в доках Тейрма, причиною якої були ми, випікає мені мозок. Тоді мені здається, що я ось-ось збожеволію.
Ерагон тільки зараз відчув, що стискає палицю з такою силою, що в нього побіліли кісточки й випнулись на зап'ястках сухожилля.
— Авжеж, — сказав він. — Спочатку це були тільки ургали, потім люди й ургали, а тепер ця остання битва… Але я впевнений, що ми робимо правильно, хоча правильно не завжди означає легко.
Вардени знають, хто ми такі, і хочуть, щоб я й Сапфіра стояли попереду армії та знищували цілі батальйони солдатів. Ми так і робимо. Ми повинні так робити, — Ерагонові несподівано забракло слів, і він замовк.
«Хаос супроводжує кожну велику зміну, — сказала їм обом Сапфіра. — А ми відчуваємо значно більше, ніж нам того хочеться, адже ми і є посланцями цих змін. Я дракон, і мені не шкода тих, хто був нашими ворогами. А щодо вбивства вартових у Нарді, то це й справді не той учинок, яким слід пишатися, проте й не привід для того, аби все життя відчувати провину. Ти мав так вчинити. А коли ти повинен битися, Роране, то хіба не люта радість бою змушує твої ноги літати? Хіба ти не відчуваєш насолоду, коли б'єшся із гідним супротивником і бачиш тіла переможених ворогів? Ерагоне, ти мав це відчувати, тож допоможи пояснити це твоєму братові».
Проте Ерагон лише роздивлявся головешки, бо Сапфіра казала правду, якої він не хотів визнавати. Адже якщо він погодиться з тим, що хтось може насолоджуватись насиллям, то стане сам собі осоружний. Юнак не зронив ані слова, а навпроти нього сидів до краю схвильований Роран.
«Не сердься, — сказала Сапфіра вже значно м'якшим тоном, — я не хотіла тебе засмучувати… Часом я забуваю про те, що ти не звик до таких слів. Але мені довелось боротися за своє життя відтоді, як я вилупилася з яйця».
Ерагон звівся на ноги й підійшов до сідельної сумки. Він вийняв із неї маленький глиняний глечик, який дав йому Орик, коли вони прощалися. Юнак двічі ковтнув журавлиної медовухи, і його нутро сповнилось приємним теплом. Скривившись, Ерагон передав глечик Роранові. Той також скуштував варива.
Ще кілька ковтків — і медовуха таки здолала кепський настрій. Тоді Ерагон сказав:
— Завтра в нас можуть бути проблеми.
— Що ти маєш на увазі?
— Пригадуєш, — продовжив Ерагон, звертаючись водночас і до Сапфіри, — я казав, що ми — Сапфіра і я — легко можемо подолати разаків?
— Авжеж.
«Ми й справді це можемо», — сказала Сапфіра.
— Так от, я казав це, коли ми шпигували в Хелгрінді, проте зараз я вже в цьому не так певен. Адже є безліч способів керувати магією. Скажімо, якщо я схочу розпалити вогонь, то можу зробити це за допомогою жару, який зберу з повітря або землі, я можу створити полум'я з чистої енергії, я можу викликати удар блискавки, я можу сконцентрувати багато сонячних променів в одній точці, я можу скористатися тертям… розумієте?