У травні 1994 року Анджей пішов на ринок купити трускавок, які дуже любив. І тут розірвалася бомба. Його поховали на цвинтарі у Сараєві.
Вона тужила.
Тужила за ним постійно. Відчувала тільки спрагу й тугу. Ні холоду, ні тепла, ні голоду. Тільки тугу і спрагу. Їй були потрібні лише вода і самотність. Тільки на самоті вона могла втопитися у своїй тузі так, як того хотіла.
Навіть уві сні не було відпочинку. Вона не тужила уві сні, бо тужити уві сні неможливо. Вона могла тільки бачити сни. Їй снилася туга за ним. Вона засинала зі сльозами на очах і в сльозах прокидалася.
Її друзі бачили це. Не радили їй нічого. Вони були надто добрими друзями. І занадто добре знали її. Єдине, що могли зробити, це вирвати її на кілька годин із цієї туги. Кіно, дзвінки, несподівані візити, раптові прохання опікуватися чужими дітьми. Тільки щоб у неї не було часу думати. Вони організовували вечірки, без жодного приводу, тільки для того, щоб була нагода витягти її надвір. Хоча б на кілька годин.
Вона приходила до них зібрана й усміхнена, хоча не могла бачити усміхнених людей. Вона приносила їм квіти, вони складали їх у вазонки, а їй ці квіти ввижалися вже зів’ялими.
Вона намагалася не носити чорного одягу. І не мати темних кругів під очима. Постійно була зосереджена. Максимально. Усі її зусилля були скеровані на те, щоб не показати свого болю. Вона сміялася тільки обличчям. Відтворювала сміх інших. Це було помітно, бо часом вона починала сміятися пізніше за інших.
Вона не скаржилася. Ніколи не згадувала про нього. Не хотіла розмовляти про нього ні з ким. Тільки раз, один-єдиний раз щось тріснуло в ній, немов шкіра на ще свіжому шрамі.
Це сталося на Мартиних іменинах. Бо саме завдяки Марті вона зустріла Анджея. Якби Марта одного разу не вирішила вийти заміж, то Ада не зустріла б Анджея.
Того дня Марта без попередження прислала по Аду таксі. Просто так. Хтось подзвонив у двері. Вона відчинила. Молодий таксист подав їй аркуш паперу. Вона впізнала почерк Марти. Ми на тебе чекаємо. Таксист знає, що не може поїхати без тебе. Марта.
Вона зробила макіяж, залпом випила один за одним два келихи червоного вина «для відваги», взяла з нічного столика подарунок для Марти і поїхала. Вони обійнялися в порозі. Марта прошепотіла їй на вухо:
— Іменини без тебе не мали б сенсу. Я дуже рада, що ти приїхала.
Вона познайомила її з усіма. Серед гостей був молодий семінарист. Марта згадувала колись, що познайомилася з ним, коли робила репортаж, — вона працювала журналісткою в одному з усепольських видань, і що він «був цікавий». Семінарист ходив за Адою хвостом. Не відходив ні на мить. Був зарозумілий, поверхово начитаний і довкола його вуст виступала піна від невтомного оповідування про себе і про те, що «привело його до правди і Бога».
Вона ніяк не могла його позбутися. Не допомогла навіть втеча до туалету — він чекав на неї під дверима. І щойно вона вийшла, одразу ж почав говорити. З того ж місця, на якому зупинився перед тим, як вона його покинула.
Коли він почав про «жахливе безглуздя релігійної війни на Балканах», вона зрозуміла, що їй час додому. Нервово шукала поглядом Марту, щоб попрощатися. І тут раптом почула це пусте речення, яке семінарист промовив театральним, добре поставленим голосом:
— Ми не втратили Анджея. Ми отримали нового ангела. Ти теж повинна так думати.
Вона різко повернула до нього голову. Побачила його складені як до молитви долоні, погляд ментора, який знає все на світі, й огидну піну в кутиках вуст…
І тоді не витримала. Впустила на підлогу келих, наблизила до його обличчя і сказала:
— Що ти, придурку, можеш знати про втрати?! Ну що?! Чи ти хоча б раз, один-єдиний раз у житті бачив Анджея?!
Вона кричала. Кричала істерично. Усі в кімнаті замовкли і повернули голови в їхній бік.
— Чи ти знаєш, що я віддала б усіх твоїх засраних ангелів за одну годину з ним?! Одну-єдину годину! Щоб сказати йому те, що не встигла. Чи ти знаєш, що я сказала б йому насамперед?! Сказала б, що дуже шкодую про всі ті гріхи, яких не встигла з ним скоїти?! Ні?! Ти не знаєш цього! Ти, семінарський пророк, месія-аматор, ти не знаєш цього?! Але знаєш, що я повинна думати!
Вона замовкла. Закрила обличчя долонями. Її трусило, як в епілептичному нападі. У кімнаті запала цілковита тиша. Раптом вона опанувала себе, запхнула руку до своєї сумочки, що висіла через плече, витягла хустинку і швидким рухом провела нею довкола вуст знерухомілого від несподіванки семінариста. Потім з огидою кинула зібганий білий папірець хустинки на підлогу, відвернулася і поспіхом вийшла з кімнати, переступаючи по друзках розбитого келиха.
Але так було тільки раз. Один-єдиний раз. Ніколи більше вона не зіпсувала нікому вечірки. Коли її запрошували, вона приходила. А потім якоїсь миті хтось раптом помічав, що її вже немає. Вона виходила геть, не сказавши нікому ні слова, і поверталася чимшвидше додому, найчастіше в таксі, щоб лягти на свою подушку і спокійно поплакати. Бо насправді їй хотілося тільки пити й тужити. І ще часом хотілося померти. Найкраще від нападу спогадів.
Вона підсунула стіл із комп’ютером до ліжка. Щоб було ближче і щоб не перечіпатися серед ночі об речі на підлозі, якщо їй раптом захочеться прочитати листа від нього. Бо вона записала в комп’ютер усі його листи. Двісті вісімнадцять листів, які отримала від нього. Навіть якби згоріло її помешкання, зникнув її комп’ютер, чи був би знищений увесь огидний панельний будинок біля найгарнішого в цілій околиці й усьому світі смітника, то все одно дискетка з його листами залишилася б неушкодженою на металевих полицях у Марти вдома.
Вона прокидалася завжди о третій, під ранок. Сьогодні вночі також. І вчора. І кожної з п’ятисот тридцяти восьми ночей перед тим також. Рівно о третій ночі. Не має значення, взимку чи влітку. О третій ночі постукала до дверей Марти і сказала їй, що Анджей загинув. Дивлячись у підлогу, вона вимовила це речення:
— Анджея вбила бомба на ринку в Сараєві.
Рівно о третій ночі. Понад два роки тому. У травні 1994-го. Тому в неї на стіні висить календар 1994 року, хоча зараз уже 1996-й. І щодня, коли вона відчиняє двері, повернувшись додому, її зустрічає репродукція «Макового поля» Моне з календаря за травень 1994 року. Анджей дуже любив Моне. Це він повісив на стіну той календар. Криво й занадто низько. Вона пам’ятає, як вони сперечалися про це, бо він казав, що «висить так, як треба» і що вона «просто прискіпується». Вона почала кричати на нього. Він пішов геть, ображений. Через годину повернувся. З квітами, ванільним морозивом, яке вона любила, і трускавками для себе. Вона з’їла морозиво і навіть не встигла затягнути його до ліжка. Вони кохалися на підлозі під стіною, де висить календар. Потім, коли вже сиділи втомлені й курили цигарки, він устав і вийшов до кухні. Повернувся з молотком і підійшов до календаря.
— Не роби цього зараз, уже третя ночі. Сусіди мене вб’ють. А крім того, я хочу, щоб він висів так, як висить, — прошепотіла вона і почала його цілувати.
Тому цей календар завжди буде висіти криво й надто низько, і тому вона ніколи не пофарбує цієї стіни. Ніколи.
Вона худла.
Він був для неї ніби духівник.
Саме так. Вона пам’ятає, що від певного моменту не могла окреслити цього по-іншому.
Тільки протягом короткого часу їй здавалося, що це так самовпевнено й абсурдно — думати про Нього саме тоді, коли вони лежали голі, притулившись одне до одного, липкі від поту і сперми, він шепотів їй у вухо євангеліє кохання, а вона відчувала, як після кожного речення, яке він прошепотів, його прутень усе сильніше втискається поміж її стегон.
Духівник із сильною ерекцією.
Можливо, це було гріховно, богопротивно й віроломно, але саме так вона тоді відчувала.
Він був тоді посередником, тобто духівником, поміж чимось містичним, високим і нею. Бо кохання теж містичне та високе і теж має своє євангеліє. Має і своє причастя, коли приймаєш у себе чиєсь тіло.
Тому він був для неї ніби духівник.
Коли його не стало, вона не могла більше збагнути мети своєї тілесності й жіночності.
Навіщо?
Для кого?
Навіщо їй груди, якщо він не торкається їх і вони не годують його дітей?
Ну навіщо?
Вона відчувала огиду до себе, коли чоловіки задивлялися на її груди, бо вранці вона з неуважності не заховала їх під широким чорним светром, а випадково вдягнула занадто вузьку блузку. Ці груди існували тільки для нього. І для його дітей.
Так вона вирішила.
Тому через три місяці після його смерті хотіла ампутувати їх.
Обидві.
Це спало їй на думку котроїсь ночі, коли вона прокинулася після жахливого сну про Сараєво, перед місячним, груди своєю запухлістю та болем так виразно нагадували їй про її існування.
Звичайно, вона цього не зробить. Це надто жорстоко. Але вона зменшить їх, примусить розсмоктатися, розжене, як нариви.
Висушить.
Візьме їх голодом.
Уранці вона виглядала найбільш худою. Тому ранки були вже не такі страшні. Ця її худорлявість була маленькою радістю, крихітною перемогою над жорстокістю дня, який починається своїм дурнуватим сонцем і будить усе до життя, дня з його непотрібною свіжістю, росою на траві і своїми безкінечними дванадцятьма годинами, що їх потрібно прожити.
Вона візьме їх голодом, засушить…
Вона худла.
Відчинила двері. Марта. Сказала, що не зійде з місця, поки Ада не поїде з нею до лікаря.
— Дивися, — показала вона рукою на повний наплічник. — Там їжа мінімум на два тижні. Вода є у крані. Жити зі мною жахливо. Навіть якщо не згадувати про те, що я хроплю.
Ада посміхнулася. Поїхала з Мартою. Виключно для Мартиного спокою. Вона сама зробила б усе для Марти.
— Anorexia nervosa, — сказав психіатр, страшенно худий дідок з білим мов сніг густим чубом. — Я випишу вам скерування до їдальні, — додав він і швидко почав писати щось у своєму записнику.
— До їдальні? — здивувалася Марта, яка теж зайшла в кабінет. Бо Ада тільки за такої умови погодилася на розмову з лікарем.
— Вибачте, — усміхнувся лікар. — До клініки порушень режиму харчування. Але вас візьмуть туди не раніше, ніж через рік. Така туди черга. Зараз це дуже модна хвороба. Наберіться терпіння.
— Я не хочу ніякого скерування, — тихо запротестувала Ада.
Він підняв голову над записником і зручніше вмостився у кріслі.
— І даремно. Дуже даремно. Розповісти вам, що відбуватиметься з вами протягом найближчих тижнів і місяців? Розповісти, як кров у вас стане такою водянистою, що кожна найменша ранка призводитиме до кровотечі? Про те, що ви непомітно для себе можете зламати пальця або й цілу руку? Що у вас повипадає волосся? Все. На голові, під пахвами, на лоні. Розповісти про воду, яка почне збиратися у ваших легенях? Розповісти про те, що ви зупините свій овуляційний цикл, матка практично відключиться і припиняться менструації? — він зазирнув до її картки. — І це у двадцять вісім?
Відсунув від себе папери.
— Але ви не хочете скерування. Ви хочете стати схожою на сіру мишу-гермафродита. Ви хочете просто стати маленькою, нікому не потрібною, неважливою. Який біль штовхає вас на це, примушує хотіти перестати бути жінкою? Я не знаю, який саме, але знаю, що жоден чоловік, навіть той, що помер, не хотів би такого. Бо ви занадто гарна.
Марта плакала. Якоїсь миті вона встала й вийшла з кабінету.
Ада сиділа вражена й дивилася на лікаря. Він замовк. Повернув голову вбік і поглядав у вікно.
Ада сиділа згорблена і тремтіла. За мить, не підіймаючи очей, сказала:
— А ви… тобто… чи могли б ви виписати мені це скерування?
Коханка
Він приходив. Часом кидав піджак на підлогу, іншим разом залишав на вішаку в передпокої. Мовчки підходив до мене, задирав спідницю або так само різко здирав із мене штани, впихав язик мені до рота, а потім розсував мої ноги і запихав мені всередину два пальці. Інколи у мене в піхві було зовсім сухо, і тоді я відчувала його обручку.
Що ти відчувала у цей момент?
Колючий дріт. Просто колючий дріт. Іржавий колючий дріт у своїй піхві і його язик у своїх вустах. Кожна літера, вигравірувана на цій обручці, була ніби гачок, який чіпляв і роздирав мене зсередини. Йоганна 30.01.1978. Мені починало боліти вже на «Й», перші сльози виступали на очах на «а», а по-справжньому кололо на «30».
Я народилася 30 січня. У день його шлюбу, тільки на 8 років раніше. Коли він приходив до мене на уродини, то завжди мав із собою два букети. Один із них для мене. На уродини. Дуже гарний. Такий, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Другий для дружини. Він клав його на підвіконні в кухні. Ніби між іншим. Намагався зробити вигляд, наче це його портфель. Не має значення. Тільки щоб він не лежав у вітальні, коли ми кохаємося там на підлозі, або у спальні, якщо ми доходимо аж туди.
Коли він уже після всього переставав мене цілувати і відвертався, я вставала з підлоги у вітальні або з ліжка у спальні й гола йшла до лазнички. А він лежав і курив. Повертаючись із лазнички коридором, я дивилася на букет. Підходила до шафи у передпокої, брала найбільшу вазу з фіолетового скла, наливала до неї води, йшла до кухні і ставила квіти для його дружини у воду. Такий букет, що, аби втримати його, треба було витягувати обидві руки. Теж дуже гарний. Бо він ніколи не купує квіти поспіхом. Ніколи. Насправді він купує квіти для себе, щоб тішитися радістю тієї, кому їх дарує. Моєю. І своєї дружини також.
Троянди для неї завжди були пурпурові. Перев’язані кремовими стрічками. У целофані за квітами завжди стирчав білий конверт. Незаклеєний. Колись цей конверт уже був у мене в руках.
Він лежав у кімнаті, курив, змучений і заспокоєний тим, що ми робили кілька хвилин тому, а я стояла гола в кухні біля пурпурових троянд для його дружини і притискала до грудей конверт, у якому були слова, які могли зробити боляче тільки мені одній.
Пригадую, як подивилася на той конверт і, побачивши написане його рукою слово Йоганна, знову відчула в собі дріт. Але того разу вже по всьому тілу. І тоді я поклала конверт назад, у квіти. Він упав поміж пурпурових троянд для його дружини. Я мусила відвернутися від тої вази, щоб не дивитися більше на конверт, і стояла спиною до вікна, гола, тремтіла з холоду і болю, з приниження і жалю до себе, чекала, доки минеться це тремтіння. Щоб він нічого не зауважив.
Потім поверталася на підлогу або до ліжка, притулялася до нього і забувала про все. Він допомагав мені в цьому. Часом мені здавалося, ніби він знає, що відбувалося зі мною в кухні й хоче нагородити мене за це. Ніби поцілунками намагається затулити діри у мені від того колючого дроту. І йому це вдається. Бо він кохає жінок так само, як купує для них квіти. Насамперед для того, аби відчувати радість, коли бачить їх щасливими. І напевно саме це так сильно приваблює мене до нього. Відчуття, що без нього неможливо пережити чогось «настільки ж приємного» або «кращого». Просто неможливо.
Часом мені здавалося, що це абсурд. Тільки моя недорозвинута уява. Одного разу я наважилася і сказала про це своєму черговому психотерапевту. Те, що я почула у відповідь, нагадувало лекцію, яка мала би захопити мене. Він сказав, що це не має нічого спільного з уявою і що це «едипальний прояв бажання стати дружиною свого батька, зробити його своєю власністю й народити йому дітей». Уявляєш собі?! Який придурок! Сказав мені таку дурницю. Мені, яка росла без батька від другого року життя. А до другого року життя батько у мене був протягом шести місяців і двадцяти трьох днів, а потім траулер, на якому він служив офіцером, розбився об айсберг неподалік від Ньюфаундленду. Я вийшла з кабінету посеред другого сеансу психотерапії і мені навіть не хотілося гримнути дверима. Цей лікар міг би відчути себе на висоті й подумати, що йому вдалося мене рознервувати. «Едипальний прояв бажання». От придумав! Зарозумілий психіатр у чорному гольфі, штанях, які, здається, не знали про існування пральні, і з огидним кульчиком у вусі. Говорити такі речі мені, тій, яка відразу після «Дітей із Бюллербю» прочитала «Психологію жінки» цієї геніальної Горні!