У такі миті я хотіла стати для нього всім. Святою і грішницею. Ніколи не підвести його і не розчарувати. Але не так, як свою матір. Бо для матері я хотіла стати ідеальною, щоб вона була задоволена мною, а не для того, щоб почуватися добре самій. Я ніколи не забуду, як на Миколая мати купила мені ковзани і ми пішли на ковзанку. Мені було дванадцять років. Я не вміла їздити. Та й не любила. Але моя мати вважала вміння кататися на ковзанах ознакою «доброго виховання». Я інтуїтивно відчувала, що не просто катаюся на ковзанах. Коли я падаю, то одночасно об лід стукається й еґо моєї матері. Гордої офіцерської вдови, яка «сама здатна належно виховати свою доньку». І я переверталася, соромилася, і не казала їй, що у мене болить рука. Лише ввечері, коли рука вже стала схожою на завеликий протез, а в мене від болю піднялася температура, я сказала їй про це. Рука була зламана у двох місцях. Колись я розповідала йому цю історію і ніколи не забуду його рук, складених як до молитви, здивування в очах і довгу мовчанку після того.
Що у ньому такого незвичайного? Незвичайне у ньому також те, що він постійно хоче мене. Попри свій вік, він почувається настільки молодим, що постійно думає «тільки про це», й ерекція у нього буває навіть тоді, коли він слухає національний гімн. Дослуховує гімн до кінця, знімає патріотичну долоню з лівої сторони своїх грудей і прагне відразу ж притулити цю хтиву долоню до правої сторони моїх. Коли жінку на порозі тридцятиліття хочуть майже по-тваринному і майже постійно, це дуже цілюще відчуття. При цьому трапляється пережити чудові миті, коли перехоплює подих і так приємно тягне внизу живота.
У такі миті він кидав усіх і все, нахилявся до мого вуха і шепотів, що хоче мене. В автобусі, коли «якось так вийшло», що ми їхали до мене додому під час обідньої перерви, щоб через годину повернутися на роботу, де відразу ж зідзвонилися і домовилися зустрітися ще раз у другій половині дня. У театрі, де він затримував мене в антракті, аж поки всі поверталися на свої місця, а потім затягав до жіночого туалету, і ми кохалися там в одній із кабін. У таксі, коли він казав водієві зупинитися біля парку, давав пачку банкнот і просив «на якийсь час» вийти і «замкнути нас ізсередини». Жоден водій не відмовився.
Так! Поруч із ним я відразу ж відчувала, що він мене хоче.
Ти, мабуть, думаєш, що він був такий, тому що не мав часу «вистигнути», бо ми не залишалися разом від ранку до ранку і від понеділка до понеділка. Я теж так думала, особливо коли слухала розповіді товаришок про їхніх свіжоспечених чоловіків або наречених, з якими вони замешкали разом і які десь приблизно через чотири місяці починали відчувати проблеми із «пониженим фактором пожадання своєї коханої», як про це із сарказмом говорила бухгалтерка пані Кася. Мудра, спокійна, бездітна, після двох розлучень і трьох шлюбів.
Але у нього не було проблем із цим фактором. Це я знаю напевно. Протягом тих шести років одного разу трапилися чотири місяці, коли він бував у мене щодня. І щодня ми починали і завершували день у ліжку. Коли я згадую про це зараз, то мені здається, що насправді ми найчастіше взагалі не вилазили з ліжка.
Я часто думала про те, чи був — тоді мені здавалося, що це неможливо у теперішньому часі, тільки зі словом «був» — такий період у його житті, коли він так само сильно хотів свою дружину. Тільки раз, один єдиний раз, я запитала його про це. На пляжі на острові Гель, коли сходило сонце.
У п’ятницю пообіді він приїхав під офіс нашої редакції. Подзвонив знизу, з рецепції.
Я спустилася на паркінг, сіла в машину, і ми поїхали з цього паркінгу до центру Варшави на пляж на Гелі.
— Я знав, що у тебе немає планів на вихідні, — сказав він, примруживши очі. — Поїхали зі мною, будь ласка…
І мені стало так боляче від цього. Від його впевненості, що я не маю жодних планів на вікенд. Упевненості в тому, що мої плани — це він. І що я чекаю на нього. І мій телефон чекає, і мій замок у дверях, і моє ліжко. І що я з думкою про нього поспіхом повертаюсь у суботу вранці з хлібного на розі, бо переживаю, що він міг подзвонити, а мене немає вдома. І що я про всяк випадок купую удвічі більше булочок і удвічі більше яєць, на випадок, якби він не подзвонив, а просто прийшов на сніданок. І помідори теж купую. Бо він любить яєшню з помідорами.
Він планував свій і мій час, не питаючи мене ні про що. Просто приїздив під мою редакцію в п’ятницю після роботи.
Я сідала до машини. Він цілував мої долоні і зап’ястки. Я брехала, що «маю інші плани на вікенд». Спершу він удавав, що розчарований, і мовчки підвозив мене під мій будинок. Я виходила з машини. Він чекав. Потім я робила вигляд, що плани змінилися, поверталася й сідала знову в машину.
— Я змінила плани. Через тебе. Останній раз. Справді останній, — казала я йому і робила вигляд, ніби роздратована.
Він щоразу сміявся, ніби дитина, яка отримала подарунок, і ми їхали з-під мого будинку на Гель, до Казімежа або в Бещади. А колись ми поїхали з-під мого будинку просто до Праги. І щоразу я міняла плани «справді востаннє», і щоразу мені здавалося, ніби здійснюються найпотаємніші мої мрії. Після зміни планів, яких у мене не було.
Я тримала його за руку, а він розповідав мені, що трапилося в його житті останнім часом. Під час кожної з таких подорожей ми трохи нагадували підлітків, яких батьки відпустили з наметом на канікули.
Ми реготали до болю в животі або мовчали цілими годинами, замріяні, трималися за руки. Ти знаєш, що можна відчути оргазм, коли тобі пестять долоні? І що це може статися на автостраді відразу за містом Лодзь або ще перед в’їздом на об’їздну довкола Ґданська?
Часом ми слухали мою улюблену музику, а іноді він несподівано зупинявся на лісовому паркінгу, щоб цілувати мене. Часом він просив мене дорогою читати йому книжки, які завжди хотів прочитати, але ніколи не мав на це часу. Ти знаєш про те, що спільне читання книжок уголос пов’язує людей значно більше, ніж спільне виплачування кредиту?
Часом він розповідав щось, і це спершу здавалося фантазією, а потім виявлялося справжньою лекцією з фізики або космології. Бо він, як сам про це казав, «став програмістом не з власної провини», а насправді відчуває себе фізиком, і коли його питають про фах, він називає фізику. І коли фізика захоплювала його надто сильно, він зупиняв машину на узбіччі, витягав аркуші паперу або візитівки й малював мені на них теорію Всесвіту. Як того разу, коли йому пригадалися немовлячі всесвіти.
Назва так мені сподобалася, що я хотіла чимшвидше довідатися про них. Немовлячі всесвіти! Цілі галактики, схожі на мильні бульбашки, але не з мила, а з часопростору, який утворився після Великого Вибуху або руйнації чорних дір. Немовлята, народжені з космічної піни або з диму чорних дір, які наповнюють батьківські всесвіти.
Продовження батьківських всесвітів, що самостійно функціонують і підпорядковуются законам фізики. Він зупинив машину і захоплено розповідав мені про ці всесвіти.
А коли закінчувалася ця подорож і ми наближалися до Гелю, Казімежа чи Бещад, я була впевнена, що наступного разу теж «зміню плани через нього» і що це теж буде «справді востаннє». Так жінка непомітно перетворюється на коханку.
Подорож завершувалася і все лише починалося. Тільки тепер ми мали розкласти намет і залізти у спальник.
Як тоді, на острові Гель. То було наприкінці серпня. Ми мешкали біля самого пляжу в невеличкому дерев’яному будиночку, який пахнув сосною і живицею. Ми не спали всю ніч. У якийсь момент він приніс із лазнички великий білий рушник і закутав мене ним. Ми вийшли на невеличку терасу, збиту з дощок, з яких шматками відлущувалися рештки фарби, тераса була відокремлена від пляжу низьким парканом, зробленим зі спорохнявілого дерева. Сходило сонце. Тільки на острові Гель і в Кей-Вест на Флориді сонце сходить так, що починаєш вірити в Бога, якщо досі не вірив.
Ми сіли на терасі, зачаровано вдивляючись в обрій. Він запхнув руку під рушник і торкався низу мого живота. Подав мені відкорковану пляшку шампанського. Я досі не знаю, в чому була річ, в алкоголі чи в тому, що Бог того ранку випихав понад обрій таке гарне сонце, але я раптом відчула неймовірну близькість із ним. Ти відчувала колись таке до чоловіка? Відчувала, що він цілковито належить тільки тобі? Чи тобі коли-небудь видавалося, що між вами є містичний і урочистий євангельський зв’язок? Така тантра на сході сонця. Я відчувала все це по черзі на тій облізлій терасі на Гелі. І напевно тому відважилася сказати:
— Я би так хотіла бути твоєю єдиною жінкою. Єдиною! Розумієш?! І знати, що буду мати тебе завтра, наступного понеділка і на Різдво. Розумієш?! — Я заплакала. — Я би хотіла бути твоєю єдиною жінкою. Тільки це.
Він похилив голову. Зіщулився, ніби те, що я сказала, було ударом, і тепер він очікував наступних. Він витяг палець із горлечка пляшки з шампанським і мовчки застиг. За мить устав і пішов у напрямку моря. Я сиділа і не могла зрушитися з місця. Потім він повернувся, торкнувся до моєї голови і тихо сказав:
— Вибач мені.
Тоді пішов у кухню і почав готувати нам сніданок. Того дня ми більше не кохалися. Наступної ночі теж. А потім мовчки верталися машиною до Варшави.
Саме тоді, дорогою з Гелю, я зрозуміла, що він ніколи не буде моїм єдиним чоловіком. Його можна мати цілком тільки на якийсь час. І я мушу змиритися з цим. Якщо не можеш з’їсти весь пиріг, то варто тішитися й тим, що видлубуєш і з’їдаєш родзинки. А крім того, треба жити сьогоднішнім днем, хоча іноді хочеться покласти власне серце до холодильника. І коли, повертаючись з Гелю, ми доїхали до околиць Варшави, я вже настільки змирилася з цим, що знову торкнулася його руки. Там, де у нього найбільше виступають жили. І коли ми доїхали до мого дому, він піднявся разом зі мною на п’ятий поверх. Допоміг мені занести речі. І залишився на ніч. І я досі перебуваю в такому стані, я з усім змирилася.
Завтра мої уродини. І річниця його шлюбу. Уже дев’ять тижнів у мене не було місячного. У мене буде дитина від нього. Я вже зовсім не боюся тої обручки. Завтра я скажу йому, що не можна купувати два букети троянд і думати, що ти даруєш їх жінкам із двох різних всесвітів, надійно відокремлених один від одного.
Він напевно зрозуміє це і піде від нас. Але мені й так залишиться після нього цілий світ. Немовлячий.
Шлюбна ніч
«А Гельґа страшенно мене розчарувала», — подумала вона, зі злістю з усієї сили штовхаючи плечем важкі сталеві двері за спиною та змітаючи з бетонної підлоги шматки тиньку та уламки скла від розбитої жарівки.
Останні дві години їй хотілося побути на самоті. Вона стала обличчям до дверей, щоб повернути ключ у замку, і тут побачила в себе над головою календар, який Гедда повісила на одному з іржавих дверних цвяхів.
«Моя маленька Гедда», — подумала вона, пригадуючи сцену, що відбувалася кілька днів тому. Це було рано-вранці. Усі ще лежали в ліжках. Вони давно звикли до вибухів надворі, але той був такий сильний, що мала Гайда, яка спала, притулившись до неї, прокинулася і почала плакати зі страху. Тоді Гедда встала з ліжка і в самій нічній сорочці, боса, пробігла бетонною підлогою, підсунула до дверей крісло, яке зазвичай стояло біля трюмо, стала на нього і повісила календар на той потворний цвях. А коли злазила зі стільчика, її нічна сорочка зачепилася за спинку крісла й подерлася. Вона пригадує, як голосно засміялася, аж Гельмут розплющив очі, а його, як вона вважала досі, не розбудила б навіть пожбурена під ліжко граната.
Гедда, хоча їй не виповнилося ще й семи років, із почуттям власної гідності спокійно опустила рештки сорочки і з гордо піднятою головою повернулася до ліжка.
Моя маленька, люба Гедда…
Сьогодні вона так само спокійно ковтнула ампулу, яку дав їй той зашмарканий жалюгідний лікар, який сам трусився зі страху. Штумпфеґґер, чи як його там. Ковтнула і опустилася на диван, а Штумпфеґґер при цьому так застогнав, що Гельґа подивилася на мене здивовано.
Моя мала Гедда…
Це вона повісила той календар. А потім усі семеро, вона й діти, — Йозеф мешкав у головному бункері біля фюрера — кожен день починали з відривання листків календаря. І робила це Гедда. По-театральному зосереджена, вона постійно пильнувала, щоб знову не зачепитися краєм нічної сорочки за крісло, а вони дружно усміхалися в цей час. Тільки Гельмут, як завжди, спав. І сьогодні вранці все було так само. Гедда вилізла на стілець і зірвала листок. Останній. 1 травня 1945 року. Четвер.
Моя мала Гедда…
Вона повернула ключ у замку сталевих дверей, які відділяли її комірчину від коридору, що вів до головного входу і далі крутими сходами на два рівні нижче до головного бункера. Вона ненавиділа це місце. Як Йозеф міг погодитися, щоб вона з дітьми мешкала так високо, під самим дахом лівого крила бункера?! Над ними був тільки прошарок землі в саду біля рейхсканцелярії. Вибухи і стрілянина на вулиці стали нестерпними. Він мешкав у зручній коморі на шістнадцять метрів нижче, неподалік від спальні фюрера у головному бункері, і взагалі не чув цього пекла!
Вона відвернулася від дверей і підійшла до канапи біля рукомийника. У неї було дві години і сімнадцять хвилин. Зараз 17.03. Йозеф прийде сюди рівно о 19.20. Він буде, як завжди, елегантно вбраний. Капелюх, білі шкіряні рукавички. Цікаво, чи надягне ті, які вона подарувала йому на сорок четверті уродини?
Рік тому в жовтні Ганна на її прохання полетіла з ними вночі до Венеції. Вони стартували з аеропорту Теґель. Для Йозефа це була цілковита несподіванка. У лімузині вона сказала йому, що вони їдуть «туди, де нам було так добре». Це збуджувало. Вона досі не знає, як Ганні вдалося вибратися тим літаком із Берліна. Йозеф
казав, що Ганна завжди мала доступ до спеціальних карт. Вони оселилися в тому самому готелі, що й в 1936-му, коли їздили за приватним запрошенням Муссоліні. Але як тоді не вийшло. Все було по-іншому. Тоді вони кохалися всю ніч і наступного ранку Йозеф запізнився на прес-конференцію. Зараз Йозеф навіть не доторкнувся до неї і всю ніч читав якісь рапорти, скаржився на «поганих радників фюрера» і «величезне почуття провини, бо так і не вдалося остаточно розв’язати єврейське питання». Плакав від безсилля, а іноді говорив узагалі не до неї, а ніби на мітингу для якихось неграмотних селюків десь під Гамбургом. Наступного дня вона купила йому ці рукавички у крамниці біля готелю, а після обіду вони з Ганною повернулися до Берліна. Їй не хотілося проводити ще одну ніч у Венеції з міністром пропаганди.
Йозеф прийде о 19.20. Вони поговорять про те, що «діти відійшли достойно». Вона йому, ясна річ, не розкаже, як повелася Гельґа. Його первісток, татова улюблениця Гельґа Ґеббельс, яку хрестив сам фюрер. Ні! Вона йому цього не розкаже. Бо він розізлиться, а поки вона його заспокоюватиме, мине час і вони запізняться на прощання. А Йозеф і Маґда Ґеббельси ніколи не запізнювалися. Ніколи. І востаннє також не запізняться. Так повинно бути. І така правда про них має бути записана в історії. Тому вона не скаже йому, що сьогодні по обіді вона змушена була силою вливати в горло Гельзі ціанисту кислоту. І що коли цей зашмарканий кретин, цей нуль без палички, цей Штумпфеґґер, який не заслуговує навіть на розстріл, побачив, як Гельґа стоїть на колінах на підлозі і здригається від ридань, просто заверещав і вибіг геть, у коридор, залишивши її з цим зовсім саму.
Йозеф прийде о 19.20, огляне її з ніг до голови і коли пересвідчиться, що все гаразд, вони спустяться сходами на два рівні нижче, до головного бункера. Рівно о 19.30, як було сказано вчора. Там повинні бути всі. Так вирішив Йозеф. І всі будуть. Тому вона мусить ще випрасувати спідницю і почистити синю маринарку. Вона була в ній чотири дні тому, коли цілком несподівано під час вечері фюрер раптом зняв золотого хреста зі своїх грудей, поволі підійшов до неї, першої дами Рейху, і при всіх причепив нагороду до її синьої маринарки. Тоді вона відчула неймовірну гордість. Містичне хвилювання і безмежну відданість фюрерові, партії та справі. Відчула, як сильно «вирізнила ласкава доля її, Йозефа та їхніх дітей: Гельґу, Гільду, Гельмута, Гольду, Гедду і Гайду, вони можуть бути тут, разом із ним, із фюрером, а потім разом із ним відійти з цього світу». І тоді вона усвідомила, що «Бог дає їй сили, щоб гідно, непохитно і твердо виконати останнє завдання, щоб дійти до кінця». І сьогодні після обіду вона виконала це завдання, а зараз почистить свою синю маринарку, причепить золотий хрест і чекатиме на Йозефа. А потім, невдовзі після 19.30, коли всі вже попрощаються, вони поволі піднімуться сходами і це вже буде кінець. Йозеф застрелиться, а вона ковтне свою ампулу. Ад’ютант Йозефа має наказ спалити їхні тіла, але перед тим «переконатися, що вони точно вже неживі».