– Що-о-о?! – від переляку бідолашний Степан здатен вимовити лиш оце єдине слово.
– А ондо він. Дивись-но сам…
Гетьман вказує рукою на землю перед собою, і впавши як підкошений, Степан бачить немовби з високої-високої дзвіниці, але ж глибоко під землею три відкриті домовини.
Дивиться на ліву домовину – і серце холоне від болю: бо лежить там Гелена Капля, нещасна його наречена, збезчещена і вбита ворожими солдатами. Лежить у такому ж вигляді, як її, подейкують, знайшли – напівроздягнена, у роздертому лахмітті, зі страшними синцями на синювато-білім тілі та з розкроєною головою. Який сором, який жах!!!
Дивиться Степан на праву домовину – і аж дихання перехоплює: бо у тій домовині його батько, старий прилуцький сотник Ракович. Причому лежить він не горілиць, а чомусь долілиць. Шкіра на його ногах почервоніла й облупилася, замість п'ят – тільки чорні вуглики. Руки розкидані так, що за край труни позвішувались – бо всі суглоби вмілим катом вивернуті. Уздовж всієї спини вузенькі смужки шкіри зідрані, на ранах кров запеклася. І голова теж якось дивно вивернута…
– А чому батько мій долілиць покладений? – питає Степан Ракович гетьмана.
– Бо інакше не можна. В нього і половина ребер видерта, й серце козацьке теж, – сумовито каже Ян Мазепа, – немає сил на те дивитись. Але чому ти кажеш, що це нібито твій батько?
– Як це – чому?! – дивується Степан. – Бо я син його єдиний.
– Тобто Степан Ракович?
– Так, то я! А хіба ж ваша світлість не впізнають вірного свого слугу?..
– Ні.
– Чому?!
– Бо Степан Ракович – он він!
При цьому вказує гетьман на середню домовину. А там!..
Господи Боже всемогутній!!!
Адже у домовині тій лежить він сам – гетьманський сердюк у повному вбранні й зі зламаною шабелькою в посинілих руках. А ще глибше під його домовиною – ворожі драгуни та солдати, життя яких він забрав в останньому своєму бою.
– Не може бути, не може бути!.. – немов зачарований, повторює Степан.
І тут його несподівано питає сам гетьман, що підводиться при цьому з колін:
– А ти хто такий, чоловіче? І чом розпитуєш мене про сердюка мого невірного, про зрадника, що покинув свого гетьмана на полі бою, – про Степана Раковича?!
І всі його товариші-сердюки питають:
– Хто ти такий, чоловіче?
І Гелена Капля, наречена його бідолашна, запитує зі своєї труни:
– Ти хто такий?
І навіть мертвий батько теж хрипить, щосили намагаючись повернути голову:
– Хто він такий?..
– Як це хто?! – перелякано белькоче Степан… та цієї миті нарешті оглядає себе, починає також вдивлятись у своє віддзеркалення у чорній-чорній глибині підземного озера, що сховало свої мертві води на незмірній глибині…
…І з подивом бачить, що він – то зовсім не він, а якийсь худющий кістяк, обтягнутий блідою шкірою та ще й одягнений у єврейський каптан, з ярмулкою на голові, з величезними пергаментними сувоями в руках!!!
– Це ж я, Степан Ракович!!! – перелякано кричить він, роняє пергаментні сувої й падає на коліна. Та цієї ж миті небіжчик у центральній домовині (себто він сам!!!) теж розплющує мертві очі, простягає до нього, до «земного», мертву руку й повільно промовляє:
– Ні, ти – це не я. Бо я загинув у славетній битві між шведами та московитами року тисяча сімсот дев'ятого від Різдва Христового. А ти – самозванець! Ти – бозна-що!! Ти – тінь моя!!! Зрадник!!! Зрадник!!! Зрадник!!!
Тут раптом з'являється Мошка зі своїми одноплемінниками, всі вони кривляються, підстрибують і, витанцьовуючи дивний танок, поступово оточують Степана. Потім хапають його попід руки та, попри шалений спротив юнака, примушують його теж танцювати, підстрибувати й кружляти разом із ними…
Й уводять все далі й далі від його господаря – гетьмана Яна Мазепи, все далі від товаришів-сердюків, від юрби інших знайомих та незнайомих людей, від трьох домовин, у яких лежать Гелена Капля, старий його батько… та й він сам у вигляді сердюка!
Ведуть до небокраю, уводять аж за небокрай…
* * *
…Бричку трусонуло так, що жахливе марення миттю відлетіло від Степана, і перед очима юнака знов з'явився невеличкий шматочок реальності – грубе, темно-сіре від пилюки рядно пологу. На його тихий стогін Мошка відреагував миттєво:
– Молодий панич прокинувся? Ой, вейз мір, вейз мір!.. Краще б молодий панич спав собі та й спав, бо зараз нас дехто наздоганяє. Я гадав, нам вдасться утекти – та де там!.. Але то нічого, все минеться. Недарма ж кажуть: гам зе ле тойв… Нехай тільки молодий панич лежить собі тихесенько, мовчки – і все буде добре, все буде добре…
Спросоння Ракович не второпав одразу, кому ж це може бути потрібно – єврейську бричку наздоганяти. Тим паче, він і досі не розумів, куди й навіщо везе його Мошка… І чому саме Мошка, а не хтось інший – адже в батька, здається, служників вистачає!.. Та недовго Степанові довелося мучитись цими запитаннями – бо спочатку здалеку й нерозбірливо, а потім все ближче почали долинати дедалі голосніші вигуки:
– Сто-о-о-ой!!! Сто-о-о-ой!!!
– Нехай молодий панич не хвилюється… – вже вкотре пробурмотів Мошка, як крики пролунали зовсім поруч:
– Сто-о-о-ой!!! Ста-а-ая-а-а-ать!!! Тпр-р-ру-у-у-у!!!
Заіржали коні, задзеленчала збруя. Бричку знов добряче трусонуло, і незнайомий голос гукнув до Мошки:
– Ах ты, жидюга проклятый! По какому праву ты, сатанинское отродье, посмел удирать от нас, точно заяц от лисицы?! А?! А-а-атвеча-а-а-ать!!!
Роздираючи повітря, свиснула нагайка, Мошка аж верескнув від болю й миттю заголосив:
– Ваша милость! Ваша милость! Да не прогневается ваша милость на недостойного его высочайшего внимания презренного жида…
Новий свист нагайки, знов жахливе верещання Мошки, знов суворий, тепер уже короткий рик:
– Н-н-на-а-а?!
– Ваша милость, ваша милость! Вейз мир, я не остановился лишь затем, чтобы не причинять никакого возможного вреда вашей милости и его спутникам, а также…
Перелякані зойки бідолашного єврея зупинив голосний розкотистий регіт. А Степан із розчаруванням подумав: «І що це за супутника мені Бог послав?! Це ж боягуз, яких іще пошукати треба! Та такий продасть не те що за тридцять срібників – за три мідяки! О Господи, Господи, не дай лиш загинути козацькій душі від рук безжальних переслідувачів, що нас наздогнали!..»
Між тим нареготавшись досхочу, невидимий московит спитав насмішкувато:
– Ну и чем же ты, свинячье отродье, собрался навредить нам?!
– Я?! Я – и собирался навредить вашей милости?! Ой-вей, да что это такое ваша милость говорить изволит?! Я – и вдруг навредить!..
– Да как же так?! – здивувався другий голос, що належав, очевидно, іншому московиту. – Разве ж не сказал ты только что: «дабы не причинить вреда вашей милости и его спутникам»?! Сказал, а, свинья ты шелудивая?! А ну, сознавайся!..
І знов свист нагайки, знов верещання Мошки.
«Здасть, їй же богу – здасть!!! Пропала моя душа…» – і не в змозі втримати відчай, Степан слабко застогнав.
– А?! Что?! – миттю сполошились невидимі з-за рядна московити. – А ну сказывай, харя ты поросячья, кто это там у тебя?!
– Так я ж, ваша милость!..
– Сказывай сей же час, черт рогатый!!!
– Сказывай, не то!..
– Вейз мир, дайте же презренному жиду поведать вашей милости!..
– Н-ну-у-у-у?!
– Там лежит Хаим – сын моего меньшого брата!
Якби Степан мав сили та здоров'я, то неодмінно плюнув би від розчарування та образи. Ще б пак: подумати тільки, назвати його сином молодшого брата Мошки! Його, гетьманського сердюка, єдиного сина прилуцького сотника Раковича!..
– Н-ну, и какого ж нечистого ты, дьявольское отродье, удирал от нас вместе с пархатым твоим племянником?! А?!
– Так я ж!..
– Н-ну-у?!
– Так я ж только заради вашей милости и его высокочтимых спутников!!!
– Как это – заради нас?!
– Ты, что ль, смеешься над нами, а?!
– Издеваешься?!
– Не извольте гневаться, ваша милость…
– А ну-ка покажь нам свого племянника! Ну?!
Чиясь тінь миттю виросла на рядні пологу брички. Степан хоч і перебував під дією трав'яної настоянки, а відтак був зовсім безпомічним і безпорадним, подумки вирішив, що при першій-ліпшій нагоді, тільки-но скінчиться вплив дурману, треба буде накинутись на московитів… Звісно, якщо вони повезуть його із собою, а не вб'ють тут же, на місці!!! Але тільки-но юнак встиг це подумати, як вуха різонув страшенний крик Мошки, що одразу перейшов у нестерпний для людського вуха виск:
– Не-е-е-е-ет!!! Не-е-е-е-ет!!!
Судячи з передзвону кінської збруї, шаленого іржання та тупотіння, коні московитів дуже злякалися цього вищання. Одразу ж один з переслідувачів гаркнув на єврея:
– А ну заткни пасть, окаянный! Заткни пасть, не то я тя щас саблей!..
– Пусть ваша милость не изволит…
– Ма-а-а-ал-л-л-ча-а-а-а-ать!!!
– Слушаюсь, ваша милость!..
– Что визжишь, точно твой боров под ножом?!
– Потому что вашей милости ни в коем разе нельзя туда заглядывать.
– Эт-то еще почему?!
– Так ведь для блага вашей милости!..
– Ты будешь наконец говорить или нет?!
– Буду, ваша милость, буду!..
– Н-ну-у?!
– То Хаим лежит…
– Н-ну-у?!
– Сын брата моего меньшого…
– Это мы уже слышали! А чего на него смотреть нельзя, ты, кобылячья голова?..
– Потому что он… Ой-вей!
– Н-ну-у?!
– Так у моего же Хаима проказа, ваша милость!..
«Я-а-а-а-ак?! Що це він верзе?!» – здивувався Степан. Затьмарений хворобою та трав'яною настоянкою розум не встиг оцінити хитрого виверту, до якого вдався Мошка. Та нове кінське іржання, дзеленчання збруї й перелякані голоси московитів довели, що вони-то чудово зрозуміли слова єврея…
– Ах ты ж, напасть какая! Господи Иисусе, спаси и сохрани! Свят-свят-свят-свят!.. – долинуло іззовні. Втім, переслідувачі швидко отямились, якщо судити за наступною брутальною лайкою та розлюченим вигуком одного з них:
– Так чего ж ты, свинья шелудивая, сразу не сказал нам всего?! Я вот те!..
– Так ваша милость мне ведь и сказать-то ничего толком не дали…
– Я т-те!..
– А ну погодь, – уже значно тихіше та спокійніше мовив інший московит. – Давай-ка лучше уберемся от проклятого жидовина с прокаженным его племяшем подобру-поздорову.
– Я ему!.. – все не вгамовувався перший. А третій несподівано запропонував:
– А что, может статься, порубаем их обоих, свиней этих пархатых, сей же час вот на этом самом месте да и спалим вместе с проклятущей их бричкой? А?!
– Давай, давай!!! – схоже, першому московиту така ідея сподобалась. Степан внутрішньо весь зіщулився від переляку, приготувавшись до найгіршого. Але другий переслідувач радісно вигукнув:
– Не-е-е-е, погодьте, погодьте! Я тут та-а-акое удумал…
– Что?..
– А вот что: отпустим этот шарабан – пущай себе едут!
– Ну?..
– А вот тебе и «ну» – баранки гну! Куды они едут, ты-то знаешь?
– Не-ет… – розгубився московит.
– Вот то-то же, что «нет»! И я не знаю.
І з цими словами московит суворо звернувся до Мошки:
– Жидовин, а, жидовин? Отвечай нам сей же час: ку-ды-ть вы путь держите-то?
Степан притамував дихання, намагаючись не пропустити ані слова.
– Так прямо ж и едем себе, ваша милость…
У відповідь московити вибухнули презирливим реготом:
– Га-а-а-га-а-ага-а-а!!! Го-о-о-го-о-о-го-о-о!!! Вот уж насмешил, так насмешил!!! Ну, до чего же глуп этот жид!!! Мы видим, что прямо, – а вот куды это? А?!
– Да прямо во владения султана. Ой-вей, там есть наш лекарь, а он такой знаменитый, такой знаменитый – у-у-у-у, какой знаменитый!.. Да будет известно вашей милости, что только этот лекарь и может вылечить несчастного моего Хаима.
– Да плевать мне и на Хаима твово, и на тебя вместе с ним, чертово отродье! – весело гукнув московит і звернувся до товаришів: – Так вот, едут эти жиды от нас подале к таким же нечестивым басурманам, как и они сами! И Хаима этого прокаженного к басурманам везут!
– Ну-у-у?..
– Ну вот, я ж не зря сказал: давайте отпустим пархатых! Пущай они проказу свою басурманам проклятым в подарок привезут. А?! А?!
Ця ідея дуже сподобалась двом іншим московитам, і вони заходилися повторювати:
– Ага, ага… Точно так: пущай везут проказу басурманам! Вот так подарочек окаянным будет…
Як раптом один з них схаменувся:
– А ну пого-о-одь!
– Че-го-о-о?..
– Погодь, говорю! Это ж они скачут аккурат туды, куды мятежник тот удрал – окаянный Мазепа!
– Ну и?..
– Вот те и ну!
– Чего?
– Баранки гну!!! А может статься, они с окаянным гетманом – да вдруг и заодно?! А?!
Вже вкотре за час ідіотичного цього допиту Ракович відчув повну свою безпорадність та огидну безпомічність. Якби ж тільки він не був поранений!.. Або ж якби клятий Мошка хоча б не напував його чаклунським своїм зіллям!..
Утім, все знов-таки вирішилось на їхню користь, бо котрийсь із переслідувачів просто розреготався:
– Ну и что, когда они с Мазепой тем заодно?! А пущай они проказу свою не только султану в подарочек привезут, а и гетману тому, и его дружку-приятелю Карлу Шведскому!..
Така пропозиція вже остаточно розвеселила його товаришів. Нареготавшись досхочу, вони на прощання шмагнули нагайками і самого Мошку, і його коней, тож бричка полетіла немов стріла. Десь із півгодини їхали мовчки, нарешті єврей зупинив екіпаж, зазирнув під рядно і весело гукнув до Степана:
– Ну що? Як почувається молодий панич? Га?..
У відповідь Ракович лише тихенько мугикнув.
– От і добре, от і добре, – посміхнувся Мошка, хоча одразу ж скривився, почухавши спину: – Ой, вейз мір! І що то за люди, що за люди такі?! Тільки щось їм не до вподоби – одразу ж за нагайку хапаються. Гєвулт! Либонь, всю спину сполосували бідолашному Моше. Та то пусте – загоїться. Тим паче, Моше навмисно одразу три каптани натягнув – тоді не так боляче, коли по спині лупцюють. Головне, щоб хорти ці молодого панича не побачили, бо тоді не тільки зі спини шкуру спустять, а й…
У Степановій голові одночасно вертілись десятки запитань, тож він пильно й водночас благально дивився на старого єврея. Либонь, Мошка щось відчув у його погляді, бо одразу ж замовк, немовби язика проковтнувши, і теж невідривно дивився в обличчя пораненого пильними сірими очима. Нарешті ж мовив:
– Ну, гаразд, гаразд! Моше все розповість молодому паничеві… тільки потім, потім – як від'їдемо подалі од скажених тих московитів. Бо ще довго, ой-вей – дуже-дуже довго нам гнати коней! Бо кінця-краю цьому степу ще не видно… А тому нехай молодий панич вип'є ще трохи зілля і поспить. Бо молодому паничеві треба щонайбільше спати, щонайменше рухатись. Інакше молодий панич – вейз мір! – не одужає ніколи і помре. Ой-вей!..
Знов перед обличчям Степана з'явився кухлик із трав'яною настоянкою. Протестуючи, він замугикав, закотив очі під лоба.
– Що таке, ну що таке?.. – з м'яким докором, немовби до маленького неслуха, звернувся Мошка до юнака. – Ой-вей, хіба ж Моше бажає отруїти молодого панича?! Хіба молодий панич уже не пив неодноразово з рук Моше, що от зараз не хоче знов випити?!
Ракович уперто закотив очі.
– Вейз мір, вейз мір! Якщо Моше пообіцяв молодому паничеві розповісти все – отже, розповість! Обов'язково! Тільки коли від'їдемо од московитів подалі… Тому нехай молодий панич п'є і спить, п'є і спить… Ну ж бо!
Кухлик прохально брязкнув об зуби Степана, і він нарешті здався, розціпив щелепи і слухняно проковтнув зілля.
– От і добре, от і добре, – зрадів єврей, – молодий панич може заспокоїтись, бо Моше подбає про нього. Добре подбає заради непорушного слова, даного батькові молодого панича…
Тільки-но Степан встиг подумати: «А з чого б це батькові брати непорушне слово з нечестивого жида?! Навіщо просити дбати про мене саме його?! Тут щось незрозуміле…» – як приємна розслаблююча втома пуховою периною огорнула його змучене зранене тіло і чорна ватяна пітьма знов заволоділа розумом…