– Це можливо лише…
– …лише помстившись реальним ворогам насправді, а не подумки, – спокійно завершив Моше.
– Але ж…
– Може, молодий панич боїться, що це остаточно розлучить його із Всемогутнім? Що після того душа молодого панича буде приречена на пекло? Ой-вей, цього слід було чекати від а'гоя! – і старий процитував: – «А Я кажу вам: не чини спротиву злому…»
– А якщо навіть так?! – відчайдушно скрикнув Степан.
– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – іронія в голосі старого змінилася співчуттям. – Нехай він зверне увагу хоч би на Того чоловіка: проповідь непротивлення злому не завадила Йому проклясти Єрусалим, Капернаум та інші єврейські міста.
Степан відчув, що підлога під ногами захиталася.
– І смоківницю, яка не давала плодів, Той чоловік теж прокляв. І дерево всохло. Хіба Моше не правий?..
Щоб не впасти, Степан змушений був повернутись на ослін.
– Молодий панич і справді так нічого й не навчився, – констатував єврей, – тож чи не варто все-таки дослухатись до порад старого Моше? Ну хоч би зараз – коли старому лишилось вже недовго?.. Московська імперія має зазнати поразки не на полі битви, а на інших теренах: це Моше не сам вигадав, а зрозумів, подорожуючи вищими світами…
– Ти, мій ребе, постійно заводиш мову про імперію, тоді як я прагну звести рахунки всього лише з Іваном Богдановичем.
– Гетьман Пилип Орлик розпочав воювати саме проти імперії, а не проти якихось конкретних людей – хоча людина завжди потерпає від людини, не від держави. А молодий панич вважав його боротьбу справедливою, бо інакше не прагнув би приєднатися до нього! Хіба ні?
– Але ж, ребе, ти не дозволив цього! Щось нічого не розумію…
– Помилка гетьмана Орлика в тому, що він вирішив бездумно воювати зброєю, тоді як імперію спочатку потрібно перемогти духовно, – тому Моше й утримав молодого панича від помилкового кроку.
Степан помовчав трохи й попрохав:
– Поясни.
– Так, ворог молодого панича – Іван Богданович – давно вже перебрався жити до нової імперської столиці – Санкт-Петербурга. Відколи імперія поглинула людину, відтоді молодий панич не має вибору й мусить подолати силу всієї імперії!
– Багатотисячне козацьке військо разом з польськими й татарськими вояками…
– Коли зійшлися два війська, ісроейлім та пелештим – хто воював спершу? Хіба всі проти всіх? – і ребе додав розчаровано: – Невже ж молодому паничеві так важко зрозуміти… Це ж просто!
Степан глибоко замислився, навіть почав погладжувати лівого вуса.
– Ти натякаєш, що спочатку у двобої зійшлися два найсильніших воїни, єврей Давид та філістимлянин Голіаф? – мовив нарешті.
– Так.
– Але ж я щиро прагнув розшукати Івана Богдановича…
– Хіба ж то найсильніший ворог серед ворогів молодого панича?
Знов Степан замислився, потім сказав, розтягуючи слова:
– Найсильнішим в імперії… це може бути… тільки імператор… Імператор Петро, котрого вже почали називати Великим…
– Отже, Га-Шем зберіг життя й сили молодому паничеві, не дозволив витрачати збережені сили на помсту якомусь Івану Богдановичу саме для того, щоб молодий панич помстився імператору Петру! – загадково посміхнувся Моше. – Адже для того в молодого панича є усе необхідне: таємні знання, гроші та людське забуття.
– Ти жартуєш, мій ребе?! Як я хоч би доберусь до імператора?..
Степан гадав, що ребе або з'їхав з глузду від старості, або просто кепкує зі свого учня. Та єврей був абсолютно серйозним:
– Моше передав молодому паничеві таємні знання. Вірний даному пану сотникові слову, Моше вивіз молодого панича до Голландії – туди, де ніхто і нізащо не здогадався б шукати козацьку душу: адже тут навчається корабельної справи сила-силенна московитів! Тут буває стільки петербурзьких вельмож, пильнує стільки шпигунів, що просто жах!.. Проте молодий панич та Моше аж п'ять років спокійнісінько прожили у самісінькому ворожому кублі. А потім іще сім років – у Португалії. Хіба не так?
– М-м-м… Ну, припустимо.
– Отже, московські шпигуни давно вже втратили слід молодого панича, а усі вороги давно вважають, що молодий панич давно загинув бозна-де і як. Сама пам'ять про молодого панича, про сина прилуцького сотника Степана Раковича, давно вже стерлася…
– А про гроші заздалегідь попіклувався ти, мій ребе! – у Степановому голосі відчувався смуток.
– Насамперед, батько молодого панича. Це пан сотник довірив Моше усе своє багатство, дозволив заздалегідь вивезти його сюди та вкласти у тутешні торговельні компанії. Тож стараннями покійного батька та вірного Моше в молодого панича грошей тепер удосталь!
– Знаю, знаю…
– Молодий панич багатий і всіма забутий. Молодий панич не досягнув вершин мудрості, проте все ж володіє знаннями, недоступними іншим гоям. Тож остання порада від Моше: придбавши пристойну маєтність будь-де, молодий панич придбає разом з маєтком також належний титул. А титул та гроші – Це вже півсправи.
– А далі?..
– Далі молодий панич може назватися нащадком якогось славетного роду, шанованого в усіх країнах.
– Ти вважаєш подібний вчинок чесним та пристойним?
– То краще назватися справжнім своїм ім'ям, аби московські шпигуни умить перерізали молодому паничеві горлянку? – відповів запитанням на запитання Моше.
– Мабуть, що ні…
– Отож.
– Але…
– Якби молодий панич назвався сином його світлості Ференца Ракоці?.. Було б зовсім непогано. До того ж, прізвище колишнього угорського володаря трохи скидається на родове прізвище молодого панича! Можливо, це зовсім недарма? Можливо, на то є вища воля?..
– Але ж князь Ракоці досі живий та здоровий!
– Ясновельможний князь переховується на чужині, як і молодий панич. Не в його інтересах привертати загальну увагу скандалом, тож якщо молодий панич назветься сином його світлості князя Ракоці, він, швидше за все, не протестуватиме.
– У Ференца Ракоці є свої сини, – зітхнув Степан, – і вони поки що теж живі-здорові…
– Ну то й на здоров'я княжим синам! – знизав плечима Моше. – Але ж хіба у високородних персон не буває байстрюків?
– То ти пропонуєш мені добровільно назватися незаконнонародженим?! – обурився Степан.
– Краще живий байстрюк, ніж мертвий син мертвого батька, за якого ще належить помститися, – осадив його Моше. – До того ж, у молодого панича все-таки є певне право вважати себе бодай духовним нащадком угорського князя: адже Ференц Ракоці прагне звільнення рідної Угорщини так само, як молодий панич – звільнення рідної Украйни… Ні, то не є велика провина.
– Але ж свого часу князь Ракоці втік до Московії! А як мене раптом спитають, чом я не поїхав разом із батьком?
– Молодий панич забуває, що Ференц Ракоці так само втік звідти до Франції… І загалом, чому син має всюди супроводжувати батька? Молодому паничеві краще удавати, нібито він виконує таємні доручення старого Ракоці, тож навпаки має перебувати не в тій країні, де на даний момент переховується князь. Зараз це Франція – отже, молодий панич може перебувати де завгодно, окрім Франції!
– Що ж, припустимо… – зітхнув Степан із полегшенням. – А кого мені назвати своєю матір'ю?
– Старий Моше над цим теж подумав.
– Як завжди, ти дуже передбачливий…
– Дякую, молодий паничу!
– Ну, то кого ж?
– Приміром, графиню Текелі.
– А графиня не протестуватиме?
– Ні. Жоден чоловік з роду Ракоці не брав собі жінку з роду Текелі.
– Ти певен?
– Здається, молодий панич не перший рік знає старого Моше. Знає, що він ніколи не бреше й усе перевіряє…
– Ну ти ж і пройдисвіт, мій ребе! – мимоволі зірвалося зі Степанового язика.
– Моше заприсягався пану сотнику всім святим, що ніколи й нізащо не полишить молодого панича у біді та в розпачі. То як же міг Моше піти з цього світу, покинувши молодого панича безпорадним?
– Старий пройдисвіт… – зітхнув Степан і почав тинятися по кімнаті, смикаючи себе за вуса та знов і знов обмізковуючи почуте. Нарешті переконався: кращого, мабуть, не придумати…
– Нехай молодий панич не хвилюється: якщо він зробить так, як порадив Моше, все буде гаразд! Молодий панич може назватися принцем Ракоці – це по-перше. По-друге, молодий панич придбає собі титул, а це ще одне ім'я. І по-третє, і в Голландії, й тут молодого панича знають як мого небожа Хаїма.
– А чи не занадто це? – Степан підозріло покосився на єврея.
– Не занадто. Якщо молодий панич представлятиметься у різних місцях під різними іменами, тоді той, хто почне з'ясовувати правду про молодого панича, змушений буде добре посушити собі мізки. Але правди він насамкінець не дізнається! Отак…
Степан нерозбірливо мугикнув.
– Молодий панич мусить зрозуміти: не так вже й важливо, як себе називати. Можна вигадати безліч імен – це все дурниця! Головне – гроші: якщо дзвінка монета не переводитиметься у кишенях молодого панича, на його походження ніхто не звертатиме особливої уваги.
– А про грошики подбають голландські купці…
– Так.
Степан деякий час дивився спідлоба на старого єврея, потім спитав:
– Послухай-но, ребе… якщо ти такий впевнений, що я маю мститися не своєму колишньому товаришеві, а саме російському імператору Петру… І якщо ти справді певен, що на те є Божа воля… Можливо, в тебе знайдеться декілька цінних порад, як саме здійснити цю помсту? Що цікавого угледів ти, перебуваючи у вищих світах?..
Старий Моше дивився на Степана впевнено та спокійно. І мовчки посміхався…
Глава 8
Орлине гніздо
– Ваша милість так вважають?
– Звісно, юний мій друже. Звісно, що так!
Пауль сумно зітхнув.
– А от я… – юнак розгублено замовк.
– Юний мій друже, якщо ти мовчки зберігатимеш свої думки при собі, чим тоді зможу я тобі зарадити? – якомога м'якше запитав граф.
– Я не знаю, в чому полягає Божа воля відносно мене, – похмуро пробурмотів Пауль, відвернувшись від принца. – Мені хотілось би знати, коли Ви, Ваша милосте, зрозуміли своє істинне – тобто вище своє призначення?
І знов обличчя принца осяяла сніжно-чиста приязна посмішка, знов він повторив:
– Так-так, юний мій друже, ти на вірному шляху і маєш усі шанси піти дуже далеко…
Юнак вклонився, висловлюючи графові подяку. Проте все ж таки повторив:
– То коли ж Ваша милість зрозуміли Божу волю?
– А от це облиш, – не змінюючи виразу обличчя, сказав Великий Магістр.
– Гаразд, Ваша милосте, – покірно мовив Пауль.
– Юність нетерпляча, – зітхнув принц, – це її недолік.
– Повністю погоджуюся з Вашою милістю, – неохоче підтакнув юнак.
– А якщо погоджуєшся, то будь досконалим! Викоріни цей свій недолік, мій юний друже!
Пауль ще раз вклонився, цього разу мовчки.
– Втім, властива юності нестриманість минає надто швидко, як і сама юність, – граф знов зітхнув. – Свого часу мій Вчитель і мене навчав стриманості так само, як от я навчаю тебе зараз. Причому, кажучи відверто, тільки з часом я оцінив його мудрість, а попервах теж все поривався діяти, причому якнайшвидше! Бажано навіть – негайно. Нічого доброго з того не виходило, і я таки набив декілька ґуль, перш ніж перестав квапитись. Отакі справи, юний мій друже…
– Вашій милості легко говорити, – зітхнув Пауль. – Ваша милість прожили дві тисячі років, ба навіть більше, а от скільки мені відміряв Всевишній…
– Заспокойся: тобі Він відміряв часу достатньо, аби ти здійснив покладену на тебе місію, у чому б вона не полягала.
– Ви певні, Ваша милість? – Пауль допитливо вдивлявся принцеві у вічі.
– А ти сумніваєшся у безкінечній мудрості Всевишнього?
– Ні! Звісно, ні…
– То як може безкінечно мудрий Бог помилитися щодо міри відведеного людині часу? – розвів руками граф.
Юнак знов вклонився, пробурмотівши:
– Ваша милість мене дуже втішили.
– Якщо так, то давай-но зіграємо в одну непросту гру, – в очах принца раптом спалахнули іскорки лукавства.
– Як це?! – Пауль був ошелешений подібною пропозицією. – Хіба ж ми діти, щоб витрачати життя на забавки…
– Ні, юний мій друже, гра ця зовсім іншого роду, – всміхнувся Великий Магістр.
– У що ж ми гратимемо?
– У мовчанку, друже. У мовчанку.
– Навіщо?!
– Бо то є справжній іспит на витривалість. Ти, молодий і нестриманий, спробуй-но посеред ночі якнайдовше мовчки просидіти тут, біля мене – і при цьому не ворухнутись та не заснути.
– А як же Ваша милість?..
– Я зроблю те саме: сидітиму мовчки й нерухомо, здіймаючись у вищі світи та спостерігаючи за образами минулих епох. То як, згода?
– Якщо Ваша милість накажуть…
– Зважаючи на виявлені тобою, юний друже, особистісні якості, зараз я не хочу тобі наказувати. Ти мусиш погодитись сам – цілковито добровільно.
Пауль подумав трохи, потім кивнув:
– Охоче погоджуюсь, Ваша милосте.
– Тільки вкинь до каміна побільше дров, бо до ранку ще декілька годин, – і почнемо…
Доки юнак порався біля каміна, принц якнайзручніше влаштувався у своєму кріслі, поправив теплий плед і ледь чутно прошепотів:
– Насамперед, у вищих світах мені б хотілося знов побачитись із нащадком роду, що мав таке ж саме горде, по-справжньому орлине серце, як і його предки. Щоправда, разом з тим він, на жаль, не уникнув і деяких їхніх помилок…
Рік 1735 від Р. X ., Франція, замок Орлі
Відсунувши убік шторку з віконця карети, граф уважно придивлявся до маєтку, що стрімко летів назустріч. Принаймні здалеку він справляв добре враження: проста й велична, при цьому без зайвих примхливих забаганок сніжно-біла будівля палацу в центрі гармонійно розпланованого парку… Хоча все ще можливо – адже нова паризька мода на занадто пишні й химерні ліпні орнаменти та інші витребеньки торкнулась в основному внутрішнього убранства та меблів.
«Гарне іззовні, загниваюче зсередини – така ця епоха. Що ж принесе нам вісімнадцяте століття від Різдва Христового? Які підточені гниллю «дуби» зламаються під натиском майбутніх буревіїв, що несподівано здіймались в усі часи, в усіх землях?..» – мимоволі подумав граф. Проте наступної ж миті в нього радісно й схвильовано защемило серце: адже поряд з ошатною гравієвою доріжкою, по якій мчала карета, він побачив череду до болі знайомих дерев, дещо нехарактерних для цієї країни…
Але ж стривайте, люб'язний графе! Ви ж не бували… пам'ятайте – ні-ко-ли не бували у тій землі!!! Навіщо ж вашій високості звертати увагу на чужинські дерева?! Не можна, ніяк не можна…
Напустивши на обличчя кам'яний вираз, він ретельно прикрив віконце карети шторкою, немовби й гадки не мав дивитись назовні, та відкинувся на подушки сидіння. Справді, навіщо у вікно висуватись, дорожну куряву ковтати?..
Втім, на місце карета прибула вже хвилин за десять. Дверцята розчинились, і граф побачив, що на чолі почту з дюжини служників, котрі вишикувались неподалік у дві шеренги, зустріти гостя вийшов сам господар.
– Доброго дня, ваша високосте! Дуже пишаюся приємністю особисто познайомитись із нащадком славетного роду Ракоці та приймати його у своєму скромному маєтку. Одразу ж прийміть мої співчуття з приводу нещодавньої смерті вашого шляхетного батька…
– Доброго дня і вам, графе! Красно дякую, але прошу: будь ласка, принаймні тут і зараз не титулуйте мене принцем – гаразд?
– Чому, ваша високосте?
Їхні погляди схрестились. У глибині світло-карих пронизливих очей господаря маєтку гість побачив добре приховану підозрілість. Одразу ж згадав, що його вважають найкращим шпигуном сучасної Європи – й недарма, між іншим…
– Просто не хочу, – мовив гість якомога спокійніше.
– Пробачте, ваша високосте, та мені якось навіть не віриться…
Продовження фрази гість прочитав у пильних світло-карих очах: «Просто не віриться, що ваша високість – син трансільванського князя, угорського короля Ференца Другого Ракоці,– цурається свого славетного роду!»
– Річ у тім, що як і ви, шевальє, я теж маю графський титул. Отже погодьтесь, коли у гості до графа де Лазіскі завітає принц Ракоці, це саме по собі створить ситуацію нерівності між нами: адже ви мимоволі підкреслюватимете, що я, ваш гість, вищий від вас. Я не хочу цього, бо приїхав сюди просто, по-дружньому. Як граф до графа. Отже, будь ласка, титулуйте мене графом Сен-Жерменом.