Іван знав, чого варті подібні побрехеньки, бо й сам часто уявляв себе сином заможних батьків, а не вбогим сиротою, котрого суворий дядько навряд чи прийме нинішнього літа. Юнак просто хотів дочекатись моменту, коли вони досягнуть примарного «маєтку», Степан зніяковіло потупцює біля закритих воріт, потім плюне на дорогу й, ховаючи брехливі очі, зізнається товаришеві в усьому. Тоді Іван крекне, тусоне його у плече, скаже: «Степане, Степане, нещасний ти брехун! Твоїми б вустами тільки медовуху пити, борща з пампушками їсти». І тоді…
Ні, тоді підуть вони не в Лубни до Йванового дядька – нехай би старий чорт удавився! – а подадуться разом на Січ. Неспокш дедалі більше поширюється Украйною, велика біда зріє у повітрі. Так буває перед грозою, коли блакитним небом пробігають лише перші табунці легеньких білосніжних хмаринок, що поступово змінюються юрбою важких, напоєних зеленувато-свинцевою вологою хмар – і от вже на землю, на жовті від жита лани, на ліси й луки падають потоки води, сліпучі блискавки або навіть град…
Так, щось назріває зараз в Украйні – либонь, щось таке, як за часів Хмельницького чи Сагайдачного. А у періоди неспокою місце юнаків не у тихих академічних класах і не вдома, а на островах посеред Дніпра. Тим паче, справжнього дому в них немає – тож нехай стане їхньою домівкою, їхньою ласкавою матінкою славна Запорозька Січ, що споконвіку приймає таких-от безбатченків, дозволяє їм в люди вийти!
Момент істини наближався невідворотно: після ночівлі під розкидистим дубом, що стояв обабіч дороги, юнаки рушили на світанку в недалеку вже путь і години за чотири побачили на небокраї контури містечка. Це й були Прилуки, де нібито знаходився вигаданий маєток вигаданого Степанового батька-сотника. Хоча майбутнє розвінчання, здається, аніскільки не бентежило зухвальця. Навпаки, юнак почав фантазувати з новою силою, розвиваючи відносно нову тему, що її вони поки не встигли обговорити як слід. Набрівши позавчора на черговий хутір і цілих півтори години проспівавши псалми, юнаки залишились там на обід. І тоді почули від господаря, що сам гетьман набирає нових сердюків.
Потрапити у гетьманський почет! Поряд із такою перспективою блідла навіть ідея податися на Січ… Звісно, бідні хлопці могли тільки заздрити щасливчикам, котрі невдовзі присягатимуть на вірність Яну Мазепі й відтоді супроводжуватимуть його скрізь і всюди, готові накласти головами за ясновельможного господаря. Але Іван заздрив їм рівно до вечора того дня, коли хутір залишився далеко позаду. А от Степан, навпаки, затаївся, глибоко замислився й лише сьогодні зранку, вже на самій околиці Прилук почав неприховано хизуватися: мовляв, варто йому лише слово батькові шепнути – і бути йому сердюком на службі в гетьмана! Отоді всі побачать… І так далі.
Бідолашний Іван мало зубами не скреготав, вислуховуючи Степанові фантазії про те, яким красенем виглядатиме він на баскому конику у розшитому жупані, коли разом з іншими сердюками супроводжуватиме володаря Гетьманщини. І кажучи відверто, навіть потайки сподівався, що несподівана зустріч з прекрасною незнайомкою спрямує товаришеві думки в інше русло.
Та де там! Гарні волошкові очі, туга пшенична коса й гордовита постать панянки тільки підстебнули палку юначу уяву. Степан солов'єм розливався, мріючи, як усе вивідає про гарненьку незнайомку, а потім проскаче – знов-таки на баскому конику і в розшитому жупані! – під її вікнами… Ой, вона ж нізащо не відмовить юному сердюкові, не піднесе йому гарбуза! Не бути такій ганьбі, і край!!! Тільки б дізнатися, хто вона, чия дочка й де живе…
Чим далі слухав Іван товариша, тим більше сумнівався, чи справді варто пропонувати йому похід на Січ. Цілком можливо, Степан здатен тільки язиком молоти, а не шаблею ворожі голови рубати?! Тоді від нього одна лиш морока буде, а навіщо це Іванові здалося… Ні, якщо вже товаришувати, то не з краснобаєм і брехуном, а з тверезо мислячим вірним друзякою, котрий реально дивиться на речі, а не витає десь у піднебессі. Звісно, краще!
За цими думками Іван навіть не помітив, як вони підійшли до високого охайного будинку, обнесеного по периметру широкого двору кам'яним муром.
– Ну от і дійшли! – радісно вигукнув Степан. І перш ніж товариш встиг схопити його за руку, почав стукати у хвіртку, прорізану поруч з міцними воротами, й голосно гукати на всю вулицю: – Гей, ви там, відчиніть негайно!
– Степане, Степане!.. – намагався вгамувати його Іван.
– Га?! Що?.. – не зрозумів той.
«Ти явно забрехався, облиш!» – хотів сказати Іван і вже потягнув нерозумного юнака за край свитки, щоб разом із ним втекти звідси якнайдалі. Ні, занадто пізно: у дворі загавкали пси, хвіртка прочинилась, на вулицю визирнув невдоволений літній челядник, на зморшкуватому обличчі якого читалося палке бажання віддубасити незнайомого жартівника (а разом з ним і його товариша!) важким ціпком, міцно стиснутим у правиці. Та варто було челядникові побачити Степана, як він тіпнувся всім тілом, вронив ціпок, а потім побіг у двір, вигукуючи:
– Панич повернувся! Молодий панич з Києва прийшов! Сам прийшов!..
Не встиг Іван второпати, що й до чого, як із двору висипали ще з півдюжини челядників, підхопили обох спудеїв під руки й затягли у двір. А назустріч їм з будинку виходив уже поважний пан років сорока, вдягнений просто, по-домашньому. Старий челядник, що першим прочинив хвіртку, поспішав за ним.
– Синку, звідкіля ти тут узявся?! – мовив здивований пан потому, коли тричі обійнявся й розцілувався із Степаном. Оскільки той забарився з відповіддю, чоловік кивнув у бік Степанового товариша й запитав не надто приязно:
– А це хто з тобою?
– Доброго вам здоров'я, тату. Я із самого Києва, з академії. А це товариш мій, Іван Богданович. Він теж спудей, а сам із Лубен, тож погодився супроводжувати мене додому, бо удвох у дальній дорозі й веселіше, і спокійніше.
Не знаючи, як поводитись у несподіваній ситуації (бо він і досі не надто вірив, що всі Степанові побрехеньки виявилися чистою правдою), бідолашний Іван тупцював у трьох кроках позаду товариша й позирав спідлоба то на нього, то на сердитого батька. Коли ж його представили сотникові, скинув капелюха та вклонився тому в пояс.
– З Лубен, кажеш?..
Старший Ракович замовк, повільно взявся за довгого лівого вуса і так само повільно пропустив його крізь кулак – жест, за Івановими спостереженнями, також характерний у хвилини глибокої замисленості для Степана. Тільки вуса в юнака були не такими довгими, як у батька, тож він лише посмикував їхні пухнасті кінчики…
– Лубни ж не зовсім по дорозі від Києва до Прилук, – мовив нарешті сотник.
– То що, хіба не можна товаришеві завернути до мене у гості?! – Степана настільки відверто спантеличили батькові слова, що він навіть відсторонився од старшого Раковича. А Іван загалом почувався ніяково, тож почав потроху задкувати. Та зробивши над собою зусилля, сотник приязно посміхнувся йому, обійняв за плечі сина і якомога бадьоріше відповів:
– Ну що ти, синку, гість – це завжди гість! Гостю завжди радіють.
Степан полегшено зітхнув.
– Просто я дуже розгубився, бо не очікував на твою появу, – мовив далі сотник. Чим іще більше спантеличив юнаків: дійсно, навчання у Києво-Могилянській академії скінчилось, розпочалися літні вакансії – то що ж спудеям у Києві робити?! І чом тоді сотник не очікував на приїзд (точніше, на піший прихід) сина додому?..
Відчувши, що сказав зайве (а може, побоюючись наговорити інших зайвих речей), сотник знов посміхнувся до Івана й мовив:
– Гаразд, гостю, почувайся як удома. Невдовзі ми відобідаємо… До речі, ви, хлопці, бодай щось їли зранку?
–Їли те, що із позавчора лишилося, – хліба пожували, цибулею закусили, водою зі струмка запили, – Степан дивився на батька все ще трішечки здивовано, не в змозі розгадати причини різкої зміни його настрою: адже наскільки він пам'ятав, у веселому настрої чи не в гуморі, але батько виявляв бодай трішечки гостинності до будь-кого – до старого й молодого, до знатної персони чи до останнього злидаря. А тут раптом…
– Ну, це ми виправимо, – кивнув сотник і знов звернувся до Івана: – Я би запросив тебе у дім, та в нас іще не прибрано. Сам розумієш: удовець я, нема кому за цим стежити… Тому вибачай, хлопче, – Степан свій, а от тебе запрошувати до неприбраної хати негоже.
І знов здивувався Степан: надворі день давно, то який же розгардіяш мав залишитися з вечора, щоб у домі й досі було не прибрано?! Але тільки-но хотів спитати про це, як батько обернувся до нього й кинув з-під насуплених кошлатих брів такий дивний, просто вбивчої сили погляд, що слова одразу ж застрягли у горлі. Батько же знов перемінився в обличчі, повернувся до гостя і продовжив:
– Тож побудь поки що надворі. Сідай он до на лаву попід яблунею, відпочинь з дороги. Я велю тебе нагодувати трохи, щоб кишки не бурчали невдоволено…
Іван знову мовчки вклонився, тепер уже не так глибоко. Сотник посміхнувся у вуса й гукнув до челядників:
– Гей, винесіть-но нашому гостеві чарку горілки і чогось там попоїсти! А ми із сином поки що підемо в дім: з минулого літа все ж не бачились, є про що поговорити.
І знов Степан здивувався: чом це батько… Але тієї ж миті, немовби схаменувшись, сотник обернувся й суворим тоном наказав:
– І давайте-но, приберіть і подавайте на стіл усе, що є у хаті! Син додому на вакансії повернувся… Гей, Охріме! Не спи, тетеря!..
Миттю старий челядник, що впустив хлопців у двір, кинувся всередину будинку, мало не збивши з ніг здивованого Степана. Але, наскільки міг бачити юнак, побіг служник зовсім не до світлиці, а до невеличкої бічної кімнатки поряд з нею. І поки, обійнявши сина за плечі, сотник повільно вів його у покої, челядник поквапився вивести з тієї кімнатки худорлявого довготелесого чоловіка, вдягненого в чорне. У передпокої було темно, проте Степан майже одразу здогадався, хто то був. Однак висловити здивування знов не встиг: батькова рука владно стиснула його плече, і, підкоряючись цьому жесту, юнак знов промовчав.
Доки старий челядник виводив довготелесого чорним ходом на задній двір, сотник із сином у повному мовчанні увійшли до світлиці. Тут Степан побачив, що його потаємні підозри справдилися повною мірою – в кімнаті був повний і зразковий порядок, ніде ні зайвої порошинки, ані павутинки. Схрещені шаблі як і раніше висіли по стінах, на полицях акуратно вишикувався розмаїтий посуд. Що ж це таке?! І доки батько перевіряв, чи щільно причинені двері, юнак нарешті дав волю обуренню:
– Тату, скажіть, що це все означає?! Чом ви не впустили у дім мого товариша, навіщо збрехали… – Степану було все-таки ніяково казати батькові подібні речі, тож продовжив він уже не так задиркувато: – Навіщо казали, буцімто у хаті не прибрано, коли тут…
– Бо є на те причина.
Сотник заклав руки за спину, пройшовся декілька разів туди-сюди, зупинився, крутонувся настільки рвучко, що, здавалось, мало не вгвинтився у надраєну до блиску підлогу, і повторив мов заклинання:
– На все у цім світі є причина, синку…
– Не розумію, батьку… – почав було Степан, та сотник перервав його несподівано різко:
– Навіщо ти приїхав додому?! Чом не лишився на літо в академії, як я наказав?!
– Ви-и-и?! Наказали?! – вирячив очі Степан.
– А що, хіба ти не отримав мого листа? – здивувався сотник.
– Ні-і-і…
– Вже місяць, як я відрядив до тебе посланця з листом і грішми.
– Ніякого посланця від вас, тату, не було.
– Ти не обманюєш мене?
– Як можна!..
– Присягнися!
– Що?!
– Присягнися, кажу!!! – У голосі сотника було щось таке незвичайне, що син злякався і проказав скоромовкою:
– Христом Богом присягаюсь…
– Та-а-ак.
Сотник знов пройшовся кімнатою і знов зупинився, сумно потупившись.
– Та-а-ак…
– Що відбувається, тату?
– А втім, він і про це знав, – обронив батько, немовби звертаючись до самого себе. Потім підвів очі на сина й мовив різко: – Ну, гаразд. З'явиться Петро… якщо тільки з'явиться, хай йому грець!.. Шкуру з нього спущу, гречаною половою наб'ю й на тин повішу! Нехай усі бачать, що таке мої накази і як їх треба виконувати!..
– Але ж, батьку!.. – Степан губився у здогадках.
– Стривай, синку, спочатку я про дещо спитаю. Скажи, хто цей хлопець?
– Я ж казав: Іван Богданович, теж в академії навчається – красній словесності.
– Богданович, Богданович… – сотник на мить замислився, потім продовжив: – 3 Лубен, кажеш?
– З Лубен.
– І давно ти знаєш цього Івана Богдановича?
– Ну, познайомились в академії.
– Давно?
– Ну, не пам'ятаю… – Степан знизав плечима. – А що?
– Так, нічого… А навіщо він тобі у подорожні нав'язався?
– Чому «нав'язався»?! Як вакансії наблизились, а від вас жодної звістки не було…
Сотник скрегонув зубами, але промовчав.
– Тоді я сам став шукати подорожнього, а Іван згодився йти зі мною. Мандрували попутниками, по хуторах псалми співали, нас за це годували…
– Зрозуміло, – відрубав сотник. – Але ж із Києва на Лубни шлях інший, чом же Іван пішов до твого дому, а не до свого?
Степан почухав потилицю.
– Та-а-а… Він насправді сирота, а в Лубнах мешкає його дядько.
– А-а-а, он воно що! – кивнув сотник. – Ото ж я й гадаю, звідкіля в Михайла Богдановича з Лубен син узявся.
– То ти Йванового дядька знаєш?
– Не надто близько… Але стикалися.
– І що?..
– Не надто він заможний порівняно з нами, Раковичами. Та й загалом, той ще скнара. А от батько його покійний…
І хоча Степан ні про що не питав, лише мовчки слухав, сотник різко мовив:
– Утім, мої міркування тебе не стосуються.
– Тоді що ж означають ваші слова, батьку?
Сотник знов кинув на сина якийсь незвичайний погляд:
– Зрештою, Іван не син Михайла Богдановича, а лише бідний небіж. Але ж я не очікував, що він колись таки з'явиться у моєму домі!.. Що ж, либонь, така наша доля.
Юнак хотів щось запитати, та батько не дав цього зробити.
– А тепер скажи-но мені, синку, от що: чи не хотів би ти зараз же, негайно повернутись до Києва і провести нинішні вакансії в академії?
– Що-о-о?! – відверто кажучи, після всіх непорозумінь сьогоднішнього ранку Степан приготувався до несподіванок. Але ж не до такого!..
– Не вдома – в академії. Я все беру на себе: і листа ректорові відпишу, і за твоє перебування там щедро заплачу. Тільки повернись до Києва, синку…
– Навіщо, батьку?! – щиро обурився Степан. – Чом женете мене з рідної домівки, немов приблудного пса?!
– Не жену, синку, що ти!..
– Тоді навіщо…
– Бо так спокійніше.
– Але кому?!
– Мені. І тобі теж.
– Та мені зовсім!..
– Не гарячкуй, синку. Тільки не гарячкуй.
– Як же…
– Ти не розумієш!!! – раптом скрикнув сотник, і цей крик душі подіяв на Степана, немов цебро колодязної води на мандрівника, котрий весь день брів пішки розпеченим від сонця степом. – Ти не розумієш, синку, – повторив сотник менш схвильовано, – проте це для твого ж блага. Якщо мій син… мій єдиний син уникне смертельної небезпеки, то й мені буде спокійніше. І тобі краще.
Батько підійшов до вікна, сів на невеличкий ослін і сумно мовив:
– Ти зовсім, зовсім не знаєш і не розумієш, що на нас насувається… Та й я теж, якщо чесно, не надто розумію, але…
Мовчанка.
– Але ж небезпеку відчуваю.
Раптом у Степановій голові немовби вдарив грім: він зрозумів, хто саме посіяв зерна смутку у батькову душу! Ах ти ж, клятий паскудник, дідько тебе забирай у самісіньке пекло…
Юнак подумав, що у такій делікатній справі варто діяти не наскоком, а поступово: якщо христопродавець насмілився так явно занепащувати козацьку душу (і не просто чиюсь чужу, а душу рідної людини!), то справа ця непроста. Але запальна юна натура негайно взяла гору, тож назвати його запитання делікатним при всьому бажанні було неможливо:
– Батьку, скажіть чесно: що Мошка робить у вашому домі?
– Мошка? – сотникові очі блиснули, немов у хижого вовка з лісових хащів. – Яке тобі діло до цього юдея?..