Звістку про те, що відбувалось, напевне внесли у вуха Кейсові, як тільки скінчилась церковна служба, і того ж таки дня він вибрав хвилину, щоб зустріти мене посеред селища. Він напосівся на мене так завзято й вороже, що я відчув: обминути його буде тільки на шкоду.
«Оце називається праведний чоловік! — сказав він тубільною мовою. — Він виголосив казання проти мене, але в серці в нього було не те. В казанні він говорив про любов до Бога, але ті слова були в нього не в серці, а тільки на язиці. Хочете знати, що було в нього на серці? — вигукнув він. — Зараз я вам покажу!» — І, клацнувши пальцями біля моєї голови, він немовби вихопив з неї долар і підніс його вгору.
По юрбі пробіг такий гучний гомін, як той, що ним полінезійці могли б зустріти чудо. А я стояв остовпілий. То був звичайнісінький цирковий фокус, удома я бачив його раз із двадцять, але як переконати в цьому тубільців? Я пошкодував, що сам не вчився ілюзіонізму замість гебрейської мови, аби відплатити цьому пройдисвітові його ж таки монетою. Але що вдієш: я не міг стояти й мовчати, а якихось сильних слів у мене не знайшлося.
«Будьте ласкаві більш не доторкатись до мене», — сказав я.
, Д не подумаю, — відказує він. — І долара вашого не візьму. Ось він», — і кинув монету мені під ноги. Мені потім сказали, що вона там три дні пролежала.
— Мушу сказати, він добре зіграв, — озвався я.
— О, він розумний, — погодився містер Тарлтон, — а який небезпечний, це ви вже самі побачили. Він причетний до страхітної смерті того паралітика; його звинувачують в отруєнні Адамса; він вижив звідси Вігорса наклепами, що могли призвести й до вбивства, а тепер нема сумніву, що він завзявся спекатися вас. Як він гадає це зробити, ми ще не знаємо, та це напевне буде щось новеньке. Винахідливість у нього невичерпна.
— Він завдає собі чимало клопоту, — сказав я. — А, власне, заради чого?
— А скільки копри збирають у цій окрузі, як ви гадаєте? — спитав місіонер.
— Та, мабуть, тонн із шістдесят, — відповів я.
— І який прибуток тутешнього агента? — знов спитав він.
— Десь зо три фунти, — відповів я.
— Тоді можете самі порахувати, скільки він виграє на цьому, — сказав містер Тарлтон. — Але для нас найважливіше побороти його. Ясно, що це він розпустив якусь чутку про Аму, аби віддалити її від усіх і підкорити своїй лихій волі. Це йому не вдалось, а побачивши, що з'явився новий конкурент, він надумався використати її інакше. Але найперше — це з ясувати, що сталося з Наму. Слухай, Амо, а як повівся Наму, коли люди почали цуратися вас із матір ю?
— Однаково, що й усі, — відказала Ама.
— Боюся, що пес повернувся до своєї блювотини, — сказав містер Тарлтон. — Але що я зможу зробити для вас? Поговорю з Наму, попереджу його, що за ним стежать; дивно буде, якщо він і далі поводитиметься негоже, коли буде насторожений. Все ж ця осторога може підвести, і тоді вам доведеться поткнутися кудись інде. У вас тут є двоє людей, до кого можна звернутися. Насамперед — отой священик, що може захистити вас ради католицьких інтересів; їхня громадка тут мізерна, але там двоє ватагів. А потім іще старий Фаясо. О, якби це років кілька тому, вам би не був потрібен більш ніхто; але його вплив дуже ослабнув, перейшов у руки Маса, а Маеа, боюся, один із Кейсових попихачів. У крайньому разі, якщо станеться щось зовсім кепське, пошліть кого або самі приїдьте до Фале-Алії, і хоча в мене з місяць не буде справ на цьому кінці острова, я подивлюся, що можна буде зробити.
Містер Тарлтон попрощався з нами, а за півгодини його веслярі вже завели пісню й за облавками місіонерського човна почали зблискувати весла.
Чортівня
Минув майже місяць без якихось великих пригод. Увечері після нашого шлюбу прийшов Калоша, поводився страшенно люб'язно, а потім заходив на смерканні майже щодня викурити люлечку в родинному колі. Він, звичайно, міг погомоніти з Амою, а мене почав учити тубільної говірки й французької мови відразу. Він був добросердий стариган, тільки бруднющий аж страх, і збаламутив мені голову чужими мовами гірше, ніж коли будували Вавилонську вежу .
То була єдина наша розвага, і завдяки їй я почувався не таким самотнім, але ж вона не давала ніякої вигоди, бо хоча священик приходив, і сидів у нас, і балакав, та ніхто з його пастви не потикався до моєї крамниці, і якби я не придумав іншого способу, на складі в мене не було б і фунта копри. А придумав я ось що: Фаавао, Амина мати, мала десятків зо два родючих пальм. Звичайно, найняти робітників ми не могли через оте табу, і я з жінкою та з тещею заходився робити копру своїми руками. Копра виходила така, що аж слинка текла — я й гадки не мав, як дурили мене тубільці, поки не насушив тих чотирьох сотень фунтів власними руками, і така легесенька, що мені кортіло самому підмочити її.
Коли ми працювали, чимало юнаків цілі дні гаяли, аби подивитись на нас, а одного разу прийшов і той чорнюк. Він стояв віддалеки серед тубільців, і сміявся, і корчив із себе великого пана та бозна-якого дотепника, поки мене взяло за печінки.
— Агов, ти, чорнюче! — гукнув я.
— Я не говорю до вас, сер, — відказав чорнюк. — Я розмовляю осьде з цими джентльменами.
— Я бачу, — сказав я, — але я, з ласки твоєї, говорю до тебе, містере Чорний Джеку. І я хочу спитати тільки одне: ти бачив Кейсову розмальовану пику десь із тиждень тому?
— Ні, сер, — відказав він.
— Ну гаразд, — сказав я, — тоді я десь так хвилини за дві покажу тобі її рідного брата, тільки чорного.
І рушив до нього — повільно-повільно, не піднімаючи рук, але в очах моїх, якби хто не полінувався до них заглянути, світило щось лихе.
— Ви ниций, хулігарний тип, сер, — каже він.
— Ще б пак! — відказую я.
Тим часом він подумав, що підпускати мене ближче вже небезпечно, і чкурнув геть так, що було просто любо дивитися. І більше я не бачив нікого з цієї пречудової банди, аж поки не сталося те, про що я збираюсь розповісти.
В ті дні одною з найперших моїх справ було полювання в лісі, де (як уже сказав мені Кейс) дичини аж роїлося. Я вже згадував про мис, що прикривав селище й мою факторію зі сходу. За той мис, у дальшу затоку, вела стежка понад берегом. Там щодня віяв дужий вітер, а що при кінці мису бар'єрний риф уривався, то на береги затоки накочувався потужний прибій. Скелястий пагорок біля самого берега розділяв долину надвоє, і під час припливу хвиля била прямо в скелю, так що там годі було пройти. Затоку обступали порослі лісом гори, зі східного боку дуже круті й густо залісені, а внизу понад морем голі й урвисті — чорні скелі, поцятковані червоним. Угорі змикались верхівки великих дерев: одні — ясно-зелені, інші — червоні, а пісок на березі був чорний, як ваші черевики. Понад затокою пурхало без ліку птахів, декотрі білі, як сніг, і серед дня там ширяла летюча лисиця, чи то вампір, із вищиреними зубами.
Довгенько я доходив тільки до цих скель, а далі не важився. Стежки далі не було й знаку, а кокосові пальми в пониззі долини були останні з цього боку. Бо все «око» острова — так тубільці називають навітряний кінець — було безлюдне. Від Фалези аж до Папа-Мамулу жодної оселі, жодної людини, жодного посадженого плодового дерева. Рифу там здебільшого не було, берег урвистий, море било прямо в скелі, й пристати човном, можна сказати, ніде.
Слід вам повісти, що відколи я почав ходити до лісу, хоча ніхто з тубільців і далі не підступав до моєї оселі, ходились люди, ладні побути разом зі мною там, де ніхто не міг їх побачити, а що я вже почав трохи белькотати по-тубільному, та й з них більшість знала бодай кілька англійських слів, то між нами потроху зав'язувались розмови, звичайно, не бозна-які змістовні, та все ж вони принаймні відгонили найтяжчу досаду, бо таки нелегко терпіти, коли з тебе роблять прокаженого.
І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.
Я спитав його, чи є яка дорога на схід.
— Колись був дорога, — відповів він. — Тепер він мертвий.
— Ніхто там не ходи? — допитувався я.
— Нема добре, — пояснив він. — Забагато чортяка зоставайся там.
— А! — сказав я. — Там багато чортяка, в той ліс?
— Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, — потвердив мій товариш. — Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.
Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.
— Твій гадай мій чортяка? — спитав я.
— Не гадай чортяка, — заспокійливо мовив він. — Гадай однаково що дурень.
— А Ама, вона чортяка? — допитувався я.
— Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, — відповів юнак.
Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.
— Агов, друже, — сказав я, — твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.
— Есі не однаково, Есі тиявіл, — відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.
Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.
Весь цей час — і всю дорогу додому — я товк собі в думках те тубільне слово: «ти-я-віл», а щоб не забути, придумав для пам'яті таку фразу: «Ти і я запрягли вола».
— Амо, — спитав я, коли прийшов, — що таке «тиявіл»?
— Чортяка, — відповіла вона.
— А я гадав, що чортяка буде «айту».
— Айту — то інакший чортяка, — сказала вона, — зоставайся ліс, їж канаки. Тиявіл великий ватаг чортяка, зоставайся вдома, однаково що християнський чортяка.
— Дякую, — сказав я, — нічого не втямив. Як може Есі бути тиявіл?
— Не однаково, — сказала вона. — Тиявіл він пан Есі. Тиявіл дуже-дуже такий самий, Есі однаково що син його. Коли Есі чогось хочеш, тиявіл давай він.
— Збіса вигідне діло для Есі, — зауважив я. — А які речі він давай він?
Далі Ама розповіла мені купу всяких байок без складу й без ладу; багато їх (як отой долар, що Кейс вийняв із Тарлтонової голови) були зрозумілі мені, але в інших я не міг добрати діла. І саме те, що вражало канаків найбільше, мене здивувало найменше: що Кейс ходив у пущу до всіх отих «айту» — чортів. Правда, декотрі, найвідважніші, супроводили його і чули, як він розмовляв з мерцями та давав їм накази, і під його захистом вернулися живі й здорові. Дехто казав, ніби там у нього є храм, де він ушановує тиявола, а тиявіл являється йому; інші запевняли, що це ніяке не чаклунство, бо Есі творить дива силою молитви, а храм — то не храм, а в'язниця, де він ув'язнив якогось небезпечного «айту». Наму одного разу теж ходив з ним у ліс і вернувся, славлячи Бога за такі дива. Взагалі до мене почало доходити, яке становище Здобув собі тут Кейс і якими способами він цього досяг, і хоча я бачив, що це твердий горішок, але аж ніяк не збирався здаватись.
— Гаразд, — сказав я, — треба самому піти подивитись на той храм пана Кейса, тоді побачимо, кого він там ушановує.
На ті слова Ама страх як затривожилась: коли я піду в ліс, то не вернуся звідти, бо туди можна дістатись тільки під захистом тиявола.
— А я понадіюсь на Бога, — відрубав я. — Я чоловік непоганий, Амо, не гірший ні за кого, то гадаю, що Бог мене оборонить.
Вона якусь часину мовчала. Потім сказала:
— Я гадай… — а потім несподівано: — Вікторія вона великий ватаг?
— Ще б пак! — відповів я.
— Вона люби твій дуже-дуже? — знову спитала вона.
Я відповів, осміхнувшись, що ця старенька дама справді досить прихильна до мене.
— Гаразд, — сказала вона. — Вікторія вона великий ватаг і люби твій дуже-дуже. А не можу допомагай твій тут у Фалезі — не можу нічого зроби, надто далеко. Маса він малий ватаг — зоставайся тут. Гадай, він люби твій — зроби твій добре. Однаково Бог і тиявіл. Бог він великий ватаг — дуже-дуже багато діл. Тиявіл він малий ватаг — він люби дуже-дуже похвалитись, працюй тяжко-тяжко.
— Доведеться вернути тебе до містера Тарлтона, — сказав я. — Твоє богослів'я збочило зі стежки, Амо.
Проте ми клопоталися цим ділом увесь вечір, і вона нарозказувала мені стільки всячини про безлюдну пущу та її небезпеки, що сама себе залякала мало не до істерики. Я, звичайно, не пам'ятаю й десятої частини того, бо не дуже слухав; але дві речі стали мені більш-менш ясні.
Миль так за шість далі берегом є захищена затока, яку тубільці називають Фанга-Анаана, тобто «гавань, повна печер». Я сам бачив її з моря — настільки зблизька, наскільки погоджувались підпливти мої веслярі. Там є вузенька смужка жовтого піску, над якою нависають чорні скелі, подірявлені чорними отворами печер, а нагорі ростуть високі дерева, і з них звисають ліани. А в одному місці, приблизно посередині, водоспадом рине чималий струмок. Якось там пропливав човен із шістьма юнаками з Фалези — всі «дуже гарні», як сказала Ама, і гарні собі на лихо. Віяв сильний вітер, великі хвилі котились на берег, і на той час, коли хлопці порівнялися з Фанга-Анааною та побачили білий водоспад і тінистий берег, вони були всі потомлені й спраглі, а вода в них скінчилась. Один запропонував пристати й напитись, і решта, великі одчайдухи, погодились, опріч одного, наймолодшого. Звали його Лоту; він був дуже славний юнак, ще й дуже розумний. Він сказав, що вони подуріли, бо те місце — володіння духів, чи демонів, та мерців, і миль на шість в один бік, а в другий і на всі дванадцять тут нема душі живої. Та інші посміялися з його слів, а що їх було п'ятеро проти одного, то вони запливли до затоки, пристали до берега й зійшли на нього. Місце було напрочуд гарне, казав потім Лоту, й вода чудова. Вони пройшлися берегом, але ніде не побачили такого місця, де б можна видертись на скелі, і це розвіяло їхні побоювання. Врешті вони сіли підживитися тим, що мали з собою. Та ледве-но посідали, як із однієї чорної печери вийшло шість гарних-прегарних дівчат, що мали квітки в косах, і прегарні перса, і намиста з червоних зернят. Вони почали жартувати з юнаками, а ті з ними — всі, крім Лоту. Але той розумів, що в такому місці не може бути живих жінок, а тому втік, упав на дно човна, закрив обличчя й почав молитись. Увесь час, поки тривала пригода, Лоту безперестану молився і більш нічого не бачив і не чув, аж поки вернулись його друзі, підвели його і випливли в море із затоки, де вже не видно було й сліду від тих шістьох жінок. Але що налякало Лоту найдужче, так це те, що жоден із п'ятьох не пам'ятав нічого з того, що сталося, і всі вони були наче п'яні, співали й сміялись у човні й виробляли всілякі штуки. А вітер усе дужчав, зробився шквалистий, і хвилі котились височезні, одне слово, погода була така, що будь-хто з острів'ян повернув би до берега й заквапився додому, у Фалезу; але ті п'ятеро наче подуріли, розпустили всі вітрила й повели човна проти хвилі. Лоту заходився вихлюпувати з човна воду, але ніхто з решти й не подумав йому допомогти, вони тільки співали, та викаблучувались іще більше, і говорили дивні, незрозумілі для людини речі, й самі гучно сміялись на ті слова. Отож Лоту до самого вечора відчайдушно вихлюпував воду з човна, весь мокрий від поту та холодної морської води; а його ніхто наче й не бачив. Проти всякого сподівання, вони в таку жахливу бурю допливли цілі до Папа-Мамулу, де пальми аж гули під вітром, а кокосові горіхи падали в зелень круг селища, наче гарматні ядра. І того ж таки вечора п'ятеро юнаків захворіли й уже до самої смерті не сказали жодного розумного слова.