Марія дивувалася: «Чудна, загадкова німкеня. Не розбереш, розумна чи наївна. Говорить неясно, недомовками, розумій, як хочеш. Щойно намагалася принизити мене, натякнувши на те, що я належу до нижчої слов’янської раси, а тепер от розчулилася, вибачається за те, що перешкодила розмові з Петром. Здогадалася…»
— Як ви називаєтеся? — запитала Марія.
— Єва.
— Це все дрібниці, Єво. Ви мені теж пробачте, що в розмові з братом… з Петром я нетактовно висловилася щодо вас. І ви вгадали — Петро мій наречений.
— Може, ви влаштуєте мене на цю ніч в іншому місці?
— Що ви, що ви!
— Ну, чому ж? Якщо є можливість… Ми, жінки, повинні допомагати одна одній, особливо в таких випадках. Я скажу радникові, що ночувала в вас.
«Ні, вона добра, щира дівчина. І зовсім не така гордячка, як мені здалося», — подумала Марія.
— Ну, що ж, дорога Єво, я буду вдячна вам. Ви переночуєте в моїх подруг. Вони теж живуть у цьому будинку, на поверх вище. Вранці, як тільки прокинетесь, будь ласка, приходьте до мене.
Маріїні подруги жили на другому поверсі. Вони відступили Оксані ліжко з периною, й вона, не заводячи розмов з господинями, швидко заснула. Здається, вже вранці, перед самим пробудженням, їй приснився Гітлер з булавою в руці, який потім перетворився на злого діда в плащі поверх рицарського обладунку. Але тут же виявилося, що це не фюрер і не гетьман, а Марія. Погрожуючи булавою, вона сказала: «Наша влада, буде страшною!» Цього разу Оксана не стримувалася, відповіла гнівно: «Не надійтеся! Народ не глина, він не допустить зрадників до влади. Ви згинете разом з Гітлером!»
Ранком Оксані довелося бути свідком загадкової події, якій вона того дня не надала особливого значення.
Вийшовши до сходів, щоб спуститися на перший поверх, вона побачила внизу високого офіцера, що гортав записну книжку в голубуватій обкладинці. Як тільки офіцер помітив дівчину, він заховав книжечку в кишеню. Оксана думала, що він запитає про когось з мешканців цього будинку, але офіцер тільки уважно окинув її поглядом і не поспішаючи вийшов на вулицю. Він був довгообразий, білявий, з трохи запалими щоками. На мундирі стрічка залізного хреста, погони гауптмана.
Як тільки Оксана звернула з сходової клітки в довгий коридор першого поверху, вона побачила, як із кімнати вибігла Марія. Журналістка почала неспокійно нишпорити по коридору, шукаючи чогось на підлозі.
— Доброго ранку, Єво, ви не бачили, тут ніхто не проходив?
— Ні. Щось сталося?
— Розумієте, я виходила в коридор почистити братів піджак і, здається, загубила одну річ…
Виявилось, пропала Петрова записна книжка. «Брат» Марії стояв посеред кімнати, поголений, напахчений одеколоном, знову й знову засував руки в кишені й повторював, досадливо хмурячись…
— Така маленька, в голубій обкладинці…
Почали шукати в кімнаті, перекидали все, але так і не знайшли. З тих фраз, якими перекинулись Петро й Марія, Оксана зрозуміла, що в книжечці крім адрес та ініціалів її господаря нічого не було записано. Все ж Петро, ніжно попрощавшись із своєю нареченою, пішов зажурений, та й Марія, що почала частувати Оксану кавою, здавалася дуже засмученою.
«Записна книжка в голубій обкладинці… — думала Оксана, сьорбаючи каву з чашки. — Чи не її я бачила в руках гауптмана? Але для чого потрібна була німецькому офіцерові чужа записна книжка? Просто співпадіння. Мені, в кожному разі, вплутуватися в цю історію нічого».
Оксана не підозрівала навіть, що незабаром історія з загубленою записною книжкою в голубій обкладинці знову нагадає про себе.
16. ЕШЕЛОН ІДЕ ПІД УКІС
Першим побачив озброєних людей на схилі горба по той бік залізниці Василь Гнатишин. Він повинен був, як домовилися, чекати хлопців у лісі на підводі з хмизом, але хотілося на власні очі побачити, як усе відбуватиметься, й він під’їхав до самого узлісся. Начепивши на голови коней торби з вівсом, Василь зліз на воза й, притулившись до стовбура берези, почав спостерігати. Вже добре розвиднілося. З-за кущів Василеві було видно луг, весь у диму ранішнього туману, розкидані на ньому темно-зелені купи верболозу, сіре полотно залізниці, що огинало високі, з рудуватими осипами, горби. От на одному з цих горбів, не близькому, а далекому, Гнатишин побачив людей, що перебігали з рушницями. Сумнівів бути не могло — вони поспішали до залізниці. Німці або поліцаї…
Гнатишина наче вітром здуло з воза. У нього не було часу розмірковувати над тим, яким чином гітлерівці довідались про їх задум і про те, що підірвати ешелон збираються саме на цій ділянці. Він хотів якнайшвидше попередити друзів про небезпеку — Ваня й Михась лежали, причаївшись у кущах майже біля самого полотна й, звичайно, не бачили загону, що наближався до залізниці з другого боку. Треба було вискочити на луг, розвернутись, посадити хлопців на підводу й мчати до лісу. Можна ще встигнути… Василь зірвав торби й почав загнуздувати коней. Тут він почув пихкання паровоза й ритмічний стук коліс поїзда, що вже наближався. Що робити? А якщо він помилився й перешкодить хлопцям виконати те, до чого вони так довго, наче до найбільшого свята, готувалися? Та й поки поїзд не пройде, з лісу виїжджати не можна — побачать, обстріляють.
Василь знову зліз на воза. Поїзд уже був близько. Попереду паровоза рухалося дві платформи, на яких сиділи солдати з кулеметами, позаду кілька вагонів, на даху одного з них ще один кулемет. Мабуть, хлопці встигнуть підірвати. А от чи зможуть відійти… Біда. Німців на горбах не видно, та ось-ось з’являться. Задихаючись від хвилювання, Гнатишин розібрав віжки й почав виїжджати з кущів до дороги. Він чекав вибуху, але паровоз чмихав парою, колеса стукали, стукали, й ось клуби диму почали з’являтися правіше від того місця, де, за розрахунком Василя, лежали в кущах Ваня й Михась. Що сталося? Міна виявилась несправною? Хлопці чогось злякалися? Може, теж помітили небезпеку? Де ж вони?
Поїзд, цілісінький, неушкоджений, наче й не було нічого, віддалявся від лісу. Гнатишин перевів погляд на горби. Вершки їх уже були позолочені сонцем. Раптом там, серед низького чагарника, майнула голова, поруч появилась друга, й тут же зникли обидві. А ось ще один, лівіше, висунувся по пояс і присів. Було схоже, що люди ховаються в кущах або, добігши до них, падають на землю. Василь не міг зрозуміти, що твориться. Де хлопці? Чому німці не спускаються з горба до залізничного полотна? Він виїхав на лісову дорогу, де повинен був чекати друзів, залишив підводу, прив’язавши віжки до дерева, а сам побіг назад до кущів, що росли на узліссі. Ніяких змін. На горбах люди, багато людей — то в одному, то в іншому місці з’явиться голова й зникне. Залягли… Чого вони бояться? Може, влаштовують засідку?
Знову почувся шум поїзда. Шум наростав і наростав. На стиках рейок стукало безліч коліс. Василь витяг шию й побачив другий поїзд, який ішов у тому ж напрямку, що й перший. Цей був довгий. Попереду паровоза також рухалось дві платформи, але позаду на платформах стояли танки, багато танків. За платформами з танками був причеплений пасажирський вагон і ще з десять товарних. На горбах ніякого руху, все завмерло, навіть гілка не ворухнеться. Відійшли, чи що, ті, що були там? Василь уже не міг стояти на місці, кусав губи. Він не знав, що йому робити, і це було найгірше. Пропадуть хлопці, на очах пропадуть, а він, старий дурень, нічим не може допомогти їм. Щоб хоч трохи, заспокоїтись, Василь почав рахувати платформи з танками. Встиг нарахувати вісім.
Паровоз ще не порівнявся з жовтим осипом, як пролунав сильний, але недружний залп рушниць, швидко, люто застукотіли кулемети. Раптом чорний стовп диму підняв першу від паровоза платформу дибки, а слідом за нею почали летіти під укіс інші. Гримнув вибух. Гнатишин побачив, як від кущів, пригинаючись до самої землі, побігли до лісу двоє. Він почекав, поки вони зникнуть серед кущів верболозу, й кинувся до коней. А біля залізниці безперервно тріщали постріли, чулися короткі, й довгі черги. Гнатишину здавалося, що то б’ють по його товаришах, і він спершу не повірив своїм вухам, коли неподалік залунав чийсь голос: «Агов!»
— Агов! Сюди! — закричав він що було сили.
На дорогу вибіг довгоногий хлопець з мокрим від поту, подряпаним до крові обличчям.
— Ваня? А Михась?
Хлопець тільки хитнув головою, підбіг і почав ходити коло воза, широко розводячи руками й хапаючи відкритим ротом повітря.
— Ваню, Михася вбито?
Ваня заперечливо закивав головою, й тут Василь побачив другого. Михась біг, накульгуючи, обличчя його теж було залите потом. Він чи то сміявся, чи то плакав. Ваня допоміг товаришеві злізти на воза, скочив сам. Гнатишин уперіщив батогом коней, і вони помчали дорогою в глиб лісу. Хлопці лежали ниць, учепившись руками за хмиз, щоб не впасти. Вони ніяк не могли відсапатись, стогнали, схлипували. Від’їхали з півкілометра, коли Василь наважився спитати:
— Хлопці, що сталося? Хто стріляв?
— А думаєте, вуйку, ми знаємо? — підвів голову Михась. — Ваню, ти був ближче…
— По-моєму, бандерівці, — озвався другий. Він говорив по-українськи, але акцент зраджував у ньому росіянина. — На кашкетах тризуби блищали.
— Ну, що ти! Ти коли-небудь чув, щоб бандерівці нападали на німецькі ешелони?
— Хто ж тоді? Німці помилково свій ешелон обстріляли?
— Тільки не бандерівці, — стояв на своєму Михась. — Мабуть, це якийсь радянський партизанський загін.
— Що вони, дурні, радянські партизани? — розсердився Ваня. — Вони б у першу чергу підірвати ешелон постаралися. А потім би почали обстрілювати.
— То хто ж вони? — знову запитав Гнатишин, переводячи коней на крок. — Я їх побачив, як перший поїзд появився. Бігом бігли до залізниці. Думав, збожеволію…
— Та що гадати, вуйку. Німці розберуться, вияснять… Тоді й нам стане відомо. Ми своє зробили, хоч набралися страху. Ваня молодець, стримав мене, Я як побачив їх, утікати хотів, а тут поїзд…
Позаду почулися вибухи. Вони були різної сили, то наче вистрілить кілька гармат підряд, то ухне так, що верхівки дерев здригнуться й відгукнуться тривожним шумом. На думку Вані, де рвалися боєприпаси.
Василь звернув на бокову доріжку, погнав коней риссю. Проїхали ще метрів з вісімсот.
— Мабуть, досить, вуйку, — сказав Михась, підводячись навколішках. — Тут ми зліземо. Дякуємо.
— Нема за що. Коли чекати?
— В неділю прийду, вдень, сам. До цього дня щось придумаємо. Правда, Ваню?
— Так. Як удача, то треба ще раз поздоровити Адольфа з іменинами.
— Хіба він іменинник сьогодні?
— Такі іменини я б йому щодня влаштовував.
Хлопці злізли з воза й, попрощавшись з Гнатишиним, зникли поміж дерев. Василь гарненько обітер пучками сіна мокрі кінські боки й рушив ступою до дороги в село. Виїхавши з лісу, він побачив чорний дим, що підіймався з далеких горбів. Пострілів і вибухів уже не було чути.
Ховаючись у вибалку, сотня поспішним маршем відходила від залізниці. Вояки несли бойові трофеї, майже кожен ніс на плечі гвинтівки, а під пахвою — чоботи або скручений у вузол мундир. Кишені було набито всіляким дріб’язком. Корінь той і за пазуху натикав усячини. Тарас ніс трофейний ручний кулемет, він на дурнички не ласився, кишень у вбитих німців не вивертав. Єдиною такою його поживою була плитка шоколаду, та й ту він уже в дорозі просто-таки з рук видер у Кореня. Хлопець жував шоколад, випльовуючи обсмоктані шматочки фольги, й намагався розібратися в тому, що трапилось на залізниці. Картини на диво вдалого бою поставали перед його очима одна за одною.
Що не кажи, а Богдан таки народився в сорочці…
Вночі в поході виявилося, що Богдан веде сотню не на Братин, як спершу думав Тарас, а в інше місце. Чому він передумав, так і лишилося незрозумілим. Може, старшина відрадив його нападати на містечко, де знаходився великий гарнізон німців і поліцаїв, а може, сам спокусився легкою здобиччю, якою йому здався військовий ешелон?
До залізниці намірялися вийти затемна, щоб гарненько підготуватись до зустрічі першого ешелону (німці вночі затримували поїзди на станції й пускали їх зранку), але провідники заблукали, зробили гак, і сотня вийшла до горбів, коли вже розвиднілося. Богдан почув шум першого поїзда й психонув — запізнились, до горба, що нависав над залізницею, залишалося ще метрів зо двісті.
Але вони не запізнились. Пройшов поїзд з баластом, контрольний. До того моменту, як з’явився ешелон, старшина встиг розмістити солдат на гребені горба й проінструктував їх, які цілі потрібно влучати в першу чергу. Все до ладу — приціл два, бити по кулеметниках, що сидять на тендері паровоза й на дахах вагонів, а потім по вагонах.
Богдан сам узявся за кулемет. Тарас лежав поруч і насилу стримував обурення. Хіба так працюють на залізниці! Доручив би Богдан йому цю справу, й він один з невеликою групою прикриття пустив би будь-який ешелон догори колесами. А так легко й напоротись. Пригнали всю сотню, ще постріляють дурнів. Коли з’явився ешелон і Тарас побачив танки на платформах, серце його захололо. Що робиться! Ну, Богданові можна пробачити, а цей бісів «військспец», невже він не розуміє, що зараз трапиться? У відповідь на перші ж постріли танкісти відкриють вогонь, і від сотні залишаться ріжки та ніжки. Старшина, здається, зрозумів, що з танками, навіть коли вони стоять на платформах, жарти погані. Він підповз до Богдана, почав щось йому доводити, але Богдан відштовхнув «військспеца», скомандував «Вогонь!» — і перший дав чергу з кулемета.
Далі все було неймовірним і незбагненним. Зрештою, в той момент Тарас і не пробував знайти якесь пояснення. Він змушений був повірити в те, що відбувалось на його очах: вибух, паровоз відірвався від ешелона, волочачи за собою рештки розбитого вагона, з якого сипалися ящики; платформи, розриваючи зчепи, налітаючи одна на одну, летять під укіс. Пасажирський вагон затріщав, наче порожня сірникова коробка під каблуком, і почав розсипатися на тріски.
Очевидно, багато хто, серед них і Богдан, спершу оторопіли, розгубились від несподіванки, бо постріли зазвучали рідше, а кулемети на правому фланзі зовсім замовкли, але тут Сидоренко скочив на ноги й зарепетував: «Вогонь! Чого злякались? Вогонь! Вогонь по паровозу! По вагонах!»
І почалася стрілянина.
У Богдана щось сталося з кулеметом. Він чортихався. Тарас негайно кинувся до нього. Так і є — поставив нову стрічку косо. Тарас відкинув затискачі, вирівняв стрічку й ледве відхилився — гарячі гільзи з димом сипонули йому в обличчя.
Взагалі Тарас не міг нарікати на себе. В цьому бою він жодного разу не розгубився і, мабуть, врятував життя багатьом, а разом з ними й собі. Коли сотня, вслід за Богданом і Сидоренком, з криками «Слава! Гура! Ура!» скотилася вниз до перевернутих, покороблених платформ і вагонів, Тарас побіг до паровоза, що зупинився, викидаючи на всі боки молочні струмені пари. Він устиг вчасно: з платформи, яка була попереду паровоза, стрибнув на землю закривавлений солдат з кулеметом у руках. Солдат відразу ж розпластався на щебені, розвернув кулемет, але Тарас вистрілив першим.
Так, цей воскреслий кулеметник міг би наробити чимало лиха, й Тарас мав право пишатися своєю кмітливістю, якби незабаром не переконався, що хтось здогадався вчинити значно важливіше — чиркнути сірником чи запальничкою біля калюжі пального, що витікало з бака перевернутого танка. Танки підпалив «військспец». Досить було Тарасові глянути на старшину, як він зрозумів це: обличчя Сидоренка було замащене сажею, лівий рукав, пола френча звисали обгорілим лахміттям. Не вберігся згарячу, прихопило вогнем. Могло бути й гірше, з бензином жарти небезпечні.
Богдан вчасно скомандував відбій. Німці могли наскочити з двох боків, і він поспішав відвести сотню якнайдалі від залізниці. Стомлені, захекані вояки мало не падали з ніг, але Довбня, що крокував позаду, не давав нікому зупинятися, підбадьорював штурханами тих, що відставали. Тараса випередили сотенний і старшина. Хлопець наддав ходу, намагаючись не відстати від них. Йому хотілося почути розмову командирів.
— Я тобі кажу, від чого вибух, — сердився захеканий Богдан, — куля влучила в капсуль снаряда. А від одного снаряда вибухнули інші. Може таке бути?.