— Прочитайте ще раз. Не поспішайте.
Спостерігаючи за виразом обличчя начальника, Оксана зрозуміла, що повідомлення було дуже важливим для нього.
— Ясно! — Горяєв обережно, ніби боячись когось сполохати, опустив трубку на важелі, уважно подививсь на розвідницю. — Щойно одержано шифровку з загону. Встановлено, що якийсь п’яний гестапівець назвав Хауссера експертом у східних питаннях. Він сказав: «Цей кастрат Хауссер пиндючиться, тиче свого носа в чужі справи тільки тому, що він, бачите, експерт у східних питаннях».
Тепер, коли заповнилася ще одна клітинка в «таблиці» полковника Горяєва, все стало зрозумілим. Коло ніби замкнулося.
— Це — він! — сказала Оксана.
Вона знала, що німці люблять давати страшним речам туманні й безневинні назви. Загони, створені для знищення мирних жителів, звались місцевими командами, масові арешти — заходами, спрямованими на оздоровлення населення, чи, коротше — санітарними заходами, розстріли — спеціальними акціями. Все благопристойно і невинно. Землі, населені українцями, білорусами й росіянами, були для них усього лиш життєвим простором, східними провінціями. І от — експерт у східних питаннях… Загальноприйнятою мовою це, очевидно, означало — висококваліфікований консультант катів, що вирішили знищити слов’янські народи.
— Так, це він… — підтвердив Горяєв тоном шахіста, який виграв дуже важку партію: «Так, це мат…» — Гарно ми з вами вивели його на чисту воду! — Він засміявся, радісно потер руки. — Отже, заочне знайомство з паном експертом відбулося. Не будемо гаяти дорогоцінного часу, визначимо ваше завдання. Потрібно одержати відповідь принаймні на два питання. На два — обов’язково. Які це питання, по-вашому?
Легенька зморшка набігла на чоло дівчини й розгладилася.
— По-перше, що потрібно розвідці від експерта…
— Друге?
— Очевидно, важливо довідатися, чим зараз займається Хауссер…
— От, от! — підхопив Горяєв. — Яку чергову капость готує нам цей дружок Розенберга. А він готує, не сумніваюся! По-моєму, ми недооцінюємо один вид зброї, яким охоче, я сказав би, майстерно користуються гітлерівці. Ця зброя вражає непомітно, невидимо, але іноді завдає більшої шкоди, ніж танки й літаки. Я маю на увазі різноманітні провокації. Експерт у східних питаннях доктор Хауссер один з винахідників такої зброї.
— Нам треба вибити цю зброю з його рук… — сказала Оксана.
— Хто це зуміє зробити?
Дівчина стримано всміхнулася.
— Першою повинна спробувати Гелена…
— Бажаю їй успіху, — сміючись, потис руку своїй розвідниці Горяєв. — Від щирого серця. А зараз відпочивати. Ось ключ від сусідньої кімнати, там є постіль.
О восьмій нуль-нуль розбуджу. Попрацюєте з Ярославом. Виліт завтра ввечері, як тільки стемніє.
Розвідниця пішла. Горяєв поклав папери в папку, сховав її в шухляду столу. В кутку лежав скочений матрац. Полковник постеливсь на підлозі, але перш ніж роздягтися, ввімкнув невеликий трофейний радіоприймач, настроїв на берлінську радіостанцію, йшла передача польською мовою. Вже перші слова насторожили Горяєва.
— … розкрито лише три могили, в яких виявлено понад двісті трупів. На трупах збереглася польська офіцерська уніформа, в кишенях знайдено дрібні речі, документи й листи польською мовою. Є підстави вважати, що кількість полонених польських офіцерів, знищених більшовиками в Кабанячій балці, досягає двох тисяч. На запрошення німецьких властей, на місці заховання жертв більшовицького терору побували представники швейцарського Червоного Хреста, польської громадськості й багато журналістів країн Європи. Їх супроводили співробітники міністерства пропаганди Зульцман, Фріге, лікарі-експерти Ернтц, Больдт, Нейман та радник доктор Хауссер…
Горяєв мало не скрикнув. Знову Хауссер! Він хотів був постукати в стінку кімнати, в якій знаходилась Оксана, але стримався: хай відпочиває, для неї дорога кожна хвилина, сну. Він дослухав передачу до кінця. Нова підла, добре продумана провокація… За роки війни гітлерівці вигубили кілька мільйонів поляків. Їх знищували по-звірячому — розстрілювали, вішали, спалювали цілими селами, морили голодом у таборах, душили газом у спеціальних машинах. Велося планомірне знищення народу. Німецькі газети, радіо не сумували з цього приводу, не оплакували загиблих. І от раптом Геббельс почав голосно ридати над могилами польських офіцерів, нібито знищених росіянами, заволав на весь світ про більшовицький терор! Мета цієї пропагандистської кампанії? Звичайно, прагнення викликати в поляків ненависть до росіян, до Червоної Армії. І Хауссер тут як уродився… Чи не ваша це робота, пане експерт у східних питаннях?
Горяєв, після того, як завів будильник і вклався на матраці, довго не міг заснути, лежав з розплющеними очима. Йому вдалося відкрити таємного ворога, й він думав, як вибити з його рук невидиму отруйну зброю.
5. ТІЄЇ Ж НОЧІ, В РІЗНИХ МІСЦЯХ, З РІЗНИМИ ЛЮДЬМИ…
Штрафний табір для радянських військовополонених у Квітчанах вважався зразковим. Усі його будівлі було сплановано таким чином, щоб вартові могли стежити за кожним ув’язненим, який вийде з бараку. Кожна стіна проглядалася з тієї чи іншої вишки. Жодного захистку, все наче на долоні. Гола втоптана земля без жодної травинки, просторий аппельплац у центрі, доріжки, всипані битою цеглою. По землі на відстані трьох метрів від високих, загнутих усередину на зразок букви «Г», залізобетонних стовпів з колючим дротом на ізоляторах — біла смуга. По людині в смугастій табірній робі, яка переступить цю риску, вартові на вишках відкривають вогонь із кулеметів без попередження.
Вночі табір був залитий світлом прожекторів, і біла смуга вирізнялась на землі особливо чітко й зловісно. Вона лякала своєю білизною більше, ніж грізний напис чи окрик. Вона безмовно говорила про смерть.
Вважалося, що здійснити втечу з табору в Квітчанах неможливо. Так, у кожному разі, вважав комендант оберштурмфюрер Еріх Шнейдер, прозваний ув’язненими «Білявою Бестією». Він мав підставу дотримуватись такої думки — всі спроби полонених вирватись на волю закінчувались невдачею. Були випадки, коли хтось із полонених знаходив лазівку й зникав, але не минало й доби, як утікачів, мертвих чи живих, повертали до табору. Мертвих — щоб виставити трупи для загального огляду, живих — щоб скарати на очах їх товаришів. Схоже було, що Білява Бестія радів з кожного такого випадку, який давав йому можливість улаштовувати ефектне, страхітливе видовище. Не виключено навіть, що кілька втеч оберштурмфюрер спровокував навмисне, щоб закріпити в свідомості ув’язнених думку про цілковиту безнадійність таких спроб. З цією метою він при кожній нагоді повторював свій улюблений вираз: «Із мого табору можна втекти лише на той світ».
Військовополонений лейтенант Колесник дотримувався дещо іншої думки. Він вважав, що в принципі втекти можна з кожного табору, але з табору в Квітчанах важче, ніж з будь-якого іншого. Ні, він не виключав такої можливості повністю. Вся справа, вважав він, полягала в тому, як придумано, підготовлено втечу, і в тому, наскільки ласкаво поставиться до втікачів його величність Випадок, інакше кажучи, як складуться дальші обставини втечі, яких ніхто не може передбачити.
Тому несподівана нічна розмова хоч і здивувала, вразила його, та все ж не здалася позбавленою тверезого глузду.
Павло Колесник вийшов із смердючої від хлорки вбиральні, жадібно вдихнув свіже нічне повітря. Глянув на небо — ті самі зорі, що й над рідною Полтавщиною. Хоч цього не відібрали… Назустріч йому від найближчого бараку, налягаючи на праву ногу, йшов в’язень з великою непокритою лисою головою. Колесник упізнав його. В таборі багато хто з в’язнів мав прізвиська. Цього нагородили двома — Башка, Сократ…
Башка зупинився перед Колесником і, дивлячись йому в вічі, звичайним глухуватим рівним голосом сказав, наче йшлося про гудзик чи шматочок паперу для цигарки:
— Є пропозиція, Павле. Припустімо, втеча… Візьмешся?
Колесник відповів таким зляканим, пронизливим поглядом, що Башка аж збентежився.
— Ні, я не збожеволів, — квапливо і з якоюсь досадою промовив він. — Пропозиція цілком серйозна. Є гарантії. Ну?
Башка чекав відповіді. Він мав дуже худе обличчя. Тонка шкіра так щільно облягала череп, що навіть зморшки на високому опуклому чолі розгладилися. Якби не очі, ця голова могла б нагадувати голову добре збереженої мумії. Але світло-карі очі жили на мертвому обличчі, в них відчувалася душевна проникливість, вони мовби випромінювали тепло напруженої роботи думки.
Колесник давно приглядався до цієї людини, що зуміла зберегти якусь стриману внутрішню гідність, і сам не раз ловив на собі уважні, допитливі погляди Башки. Проте до розмови в них не доходило. Сьогодні Башка вперше так відверто заговорив з ним.
— Тут треба добре подумати. — Колесник мимоволі кинув погляд на найближчу вишку. — Я повинен знати…
— Все, що треба, знатимеш. У свій час. Справа, вважай, певна. Організацію, допомогу — забезпечено. В будь-яку хвилину можеш відмовитись. Це на твоєму сумлінні. Зараз у принципі: так чи ні!
Не так просто було промовити це коротке слово. Раптова пропозиція Башки приголомшила Колесника. Він зрозумів лише одне — Башка звертається до нього не від себе особисто, а й від своїх товаришів. Таке припущення було логічним.
— Не можеш вирішити? Тяжко? Добу на роздуми. Якщо погодишся, назви бажаного партнера. Втікатимете вдвох. Поки що маю справу тільки з тобою. Без мого схвалення ні з ким не радься. Домовилися?
Останні слова Башка промовив уже відходячи.
Що за людина? Прізвище — Бахмутов. Артилерист, очевидно, офіцер, у минулому викладач математики, чудово грає в шахи — оце й усе, що знав про нього Колесник.
Павло ввійшов у барак, поліз на своє місце під стелею на третьому ярусі. Бліде жовтувате світло, сморід брудного, просяклого потом одягу, хропіння, лайка і стогін крізь сон. Колесник лежав на спині з напівзаплющеними очима. Він дививсь на потріскані дошки стелі, але не бачив їх. Перед ним в’ється рідний Псьол — чудова річка, яка незмінно з’являється перед ним у думках щоразу, коли він думає про втечу. І чарівна пісня, яку співала вся Україна в передвоєнні роки,
Башка не сам. Існує організація. Ясно. Вони готують втечу. Є якісь шанси на успіх. Чому вибір упав на нього? Він — молодий і ще міцний. Треба погоджуватися. Напарник? Звичайно, Ахмет. Колесник побачив перед собою дружка Ахмета, маленького, худого, жилавого татарина, тіло якого було наче вирізане з мореного дуба, й усміхнувся. Перед війною вони служили в одному танковому полку. Старший сержант Ахмет Хабатулін, чемпіон військового округу серед боксерів ваги «мухи», не надто вже змінився і в таборі. Цей потягне. А Башка ж який! Недарма — Сократ…
І знову срібляста ріка дитинства в зелених кучерявих берегах.
Він поринув у тривожно-щасливий сон.
Яке щастя! Нарешті він у своїх, у партизанському загоні «Вчитель». І відразу ж завдання — на «колію», підривати величезний, розтягнутий до самого горизонту, состав з цистернами, платформами, з танками, гарматами. Поїзд мчить, стукають колеса, але чомусь він ніяк не наблизиться до того місця, де заліг серед кущів Тарас. Тарас чекав, чекав, та й заснув. Ніколи раніше з ним такого не траплялося. А поїзд іде мимо, гітлерівська солдатня дивиться у вікна вагонів, сміється з невдахи партизана-підривника. Тарас сіпає за шнур — вибуху немає. Товариші з жахом дивляться на нього. Командир тут як тут, термосить його за плече…
— Документи! Гей, ги!
Тарас розплющив очі. В вагоні, освітленому ліхтарем, що висів у кутку, чувся стримано тривожний гомін. Перед ним стояла невисока людина в мундирі, всипаному світлими металевими гудзиками, з карабіном за плечем. Поліцай… За ним — німець.
— Чуєш? Документи.
Попався. Все… Головне — німець. Було б товарняком. А то й пішака, від села до села. Не змикитив, зрадів нічному поїздові. А, може, все-таки не причепляться?
Хлопець відстебнув шпильку від внутрішньої кишені свого поношеного, засмальцьованого піджака, дістав два складених учетверо папірці, подав поліцаєві. Оглянувся. В проході серед інших пасажирів стоять троє дівчат із зляканими, сумними обличчями й кремезний парубок років двадцяти шести в добротному синьому френчі. Судячи з вигляду, не був сільський хлопець. Він тримав руку на плечі однієї з дівчат і сердито спідлоба позирав навколо. Затримані. У німця на погонах — личка єфрейтора.
— Злодій? — пирхнув поліцай, прочитавши тюремну довідку.
— Який там я злодій, пане поліціянте? — квапливо й ображено почав пояснювати Тарас. — Злодій утік, а мене схопили помилково. Відсидів ні за що. Ви читайте другий документ. Мене через хворобу з Німеччини відправили. І не доїду ніяк. — Він скривився, наче збираючись заплакати. — Помру, видно, в дорозі…
Другий документ був німецькою мовою, але внизу був один рядок по-російськи: «Хворий. Повертається на батьківщину». І проставлено від руки латинськими літерами — «Полтава»..
Єфрейтор простяг руку, забрав у поліцая документи. Він читав їх, гидливо роздимаючи ніздрі. Не глянувши на Тараса, сховав папірці в нагрудну кишеню.
— Підеш з нами, — сказав поліцай. — Речі маєш?
— Які в мене речі…
— Давай!
Поліцай проштовхався вперед. Дівчата покірно рушили за ним. Тарас опинився поруч із крем’язнем у френчі, який кинув на нього неприязно допитливий погляд. Позаду, переступаючи довгими ногами через вузли, рухався єфрейтор. «Невже й досі діє наказ затримувати тих, хто має відпускні свідоцтва по хворобі, помічені липнем минулого року? — тоскно думав Тарас, — Німці… Від них усього можна чекати. Коли так, значить, суд, штрафний табір і — хана, Спершу будеш ішачити на честь Адольфа, а скінчаться сили — підеш димом через трубу крематорію просто на небо, до господа бога в рай без пересадки».
Напівтемний маленький вагон, що зберігся, мабуть, з часів Франца-Йосифа, обладнаний лише нижніми сидіннями, був забитий пасажирами. Більшість становили літні селянки в коротких сукняних або стьобаних безрукавках, і лише де-не-де серед білих хустин темніла чоловіча голова в старому пропітнілому фетровому капелюсі, з-під обвислих крисів якого визирало вусате зморшкувате обличчя. Весь цей селянський люд повертався з міста: німецькі власті дозволяли продавати на ринках деякі овочі, зелень, ягоди та гриби. Звичайно, такий товар для багатьох служив лише прикриттям серйозніших операцій. У містах процвітала мінова торгівля. За привезений потай шматок сала, курку,_ мішечок борошна чи крупів можна було роздобути цінні речі.
Поліцай, що пробирався вперед, наче нюхом почув щось, розсунув вузли і кошики, присвітив ліхтариком під лавку.
— Вилазь!
— Йой! Та це ж мій онук! — залементувала стара жінка, що сиділа скраю на лаві. — Пане поліціянт, та це ж зовсім малий хлопець, йому й п’ятнадцяти немає, Боже ж мій, боже!
— Вилазь! Чуєш?
З-під лавки помалу виліз вузькоплечий хлопець років сімнадцяти. Він мав знічений, жалюгідний вигляд. Баби в вагоні зчинили галас. Вони почали хором лестити поліцаєві, запевняти, що хлопець вигнався не по роках, що він не ховався, а заліз під лавку поспати. Поліцай зиркнув скоса на німця й гукнув до галасливих жінок.
— Ану тихо мені! Подякуйте, що ваших шмутків не перевіряю. Знаєте, що за спекуляцію? А ти, хлопче, йди за мною.
Тарас раптом відчув, як напружуються під сукном френча м’язи крем’язня, що стояв поруч з ним і глянув на нього. Обличчя сусіда вразило його. На ньому не було й тіні страху, приниженості, покірності. Великі, широко розставлені очі горіли завзяттям; сильні, «зігнуті майже під прямим кутом щелепи були стиснуті так, що шкіра на вилицях аж нап’ялася буграми. Хлопець досадливо позирав на всі боки з таким виглядом, наче шукав важкого предмета, яким би можна було вдарити по голові поліцая. Судячи з усього, його не лякало те становище, в якому він опинився, а тільки дратувало, сердило, і він насилу стримував своє обурення. Це була сильна, непокірна людина, що звикла, очевидно, наказувати, а не підкорятися чужій волі й силі. «Звідки це в молодого сільського хлопця? — запитував себе Тарас, — Хто він? Ким доводиться йому ця гарна дівчина, на плече якої він раз у раз кладе руку, ніби бажаючи заспокоїти, підбадьорити її, — дружина, наречена, сестра?»