— Ага, — сказав Каллем. І коли усмішка старого стала ширшою й щирішою, Едді полишили останні сумніви. Вони знайшли саме ту людину, яка потрібна була їм у цьому світі. Правду кажеш і скажи Ґану спасибі велике-велике.
— Едді, начепи свій револьвер, — сказав Роланд, простягаючи йому револьвер з потертими сандаловим руків’ям.
Мій. Тепер він називає його моїм. По спині в Едді пробіг холодок.
— Я думав, ми вирушаємо туди, де нас чекають Сюзанна та Джейк. — Але він досить охоче взяв револьвер і начепив його собі на пояс.
Роланд кивнув.
— Але я вважаю, що спершу ми маємо завершити одну невеличку справу, і стосується вона тих, хто вбив Каллагена, а тоді намагався прикінчити Джейка. — Вираз його обличчя залишався незворушним, але Едді Дін та Джон Каллем обидва здригнулися від холоду, що пробіг їхньою шкірою. Їм дуже хотілося тієї миті відвести од стрільця погляди.
Так було ухвалено смертний вирок для Флагерті, тахіна Ламли та їхнього ка-тету, хоч самі засуджені про це й не підозрювали, що само по собі було більшою милістю, ніж вони заслуговували.
Вісім
«Боже мій», — хотів сказати Едді, та з його губ не зірвалося ні звуку.
Вони їхали на північ Черепаховою алеєю слідом за однією задньою фарою Джонового пікапа, що ще працювала. Попереду Едді бачив сяйво, і воно все яскравіше розгорялося. Спершу він подумав, що то ліхтарі під’їзної доріжки якого-небудь багатія, потім — що то прожектори. Але світіння ставало дедалі яскравішим, сліпуча синьо-золотиста лавина світла ліворуч від них, там, де гірський хребет спадисто спускався до озера. Вони наближалися до джерела світла (пікап Каллема тепер ледве повз дорогою), і зненацька Едді охнув і тицьнув указівним пальцем — від головного сяйва відділилося кружальце і полетіло до них, мінячись різними кольорами: від синього до золотистого й червоного, від червоного до зеленого, потім золотистого й знову синього. А в самому кружальці виднілося щось подібне до комахи з чотирма крильцями. І коли вона шугонула понад пікапом, відлітаючи до темного лісу на східному боці шляху, то глянула в їхній бік, і Едді побачив, що в комахи людське обличчя.
— Що… заради Бога, Роланде, що…
— Тахін, — коротко відказав стрілець. У світінні, що дедалі дужчало, його обличчя було спокійним і стомленим.
Від головного джерела відділялося дедалі більше кружалець світла й ринуло через дорогу кометним потоком. Едді бачив мух, крихітних колібрі, таких гарних, що вони здавалися ювелірною роботою, і щось на зразок крилатих жаб. А поза ними…
Задня фара пікапа заблимала, але Едді так захопився спогляданням, що мало не врізався в Каллема, і врізався б, якби Роланд не крикнув, щоб привести його до тями. Едді зупинив «ґелексі», перевівши ручку коробки передач у нейтральне положення, але не завдав собі клопоту поставити машину на ручне гальмо чи хоча б заглушити двигун. Потім виліз і попрямував до асфальтованої під’їзної доріжки, що спускалася вниз крутим схилом, на якому росли дерева. Його очі в ніжному світлі здавалися величезними, рот був розтулений від подиву. Каллем приєднався до нього і став, дивлячись униз. Обабіч доріжки бовваніло два знаки. На тому, що ліворуч, було написано «Кара Сміхотуха», на другому стояла цифра 19.
— Дивовижно, правда? — тихо спитав Каллем.
«Сто пудів», — спробував відповісти йому Едді, але слова все ще застрягали йому в горлі й з губ зірвався хіба що затамований хрипкий подих.
Світло линуло з лісу на східному боці дороги і ліворуч від під’їзної доріжки «Кари Сміхотухи». Дерева тут (переважно сосни, ялини й берези, які взимку зігнуло завірюхою додолу) росли далеко одне від одного. А між ними походжали неспішно, немов на сільських танцях, сотні фігур. Їхні босі ноги шурхотіли опалим листям. Дехто вочевидь належав до Дітей Родерика, то були такі самі рунти-руїни, як Чевін з Чейвена. Їхня шкіра була вкрита чиряками від променевої хвороби, від волосся лишилося хіба що кілька пасм, та й то в небагатьох. Але світло, в якому вони брели, надавало їм осяйної, мало не сліпучої краси. Едді побачив однооку жінку, яка несла на руках згорток, схожий на мертву дитину. Вона подивилася на нього поглядом, сповненим скорботи, і її губи ворухнулися, та Едді нічого не почув. Він підніс кулака до лоба й зігнув коліно. Потім торкнувся куточка ока й показав на неї. Я тебе бачу, — промовляв той жест… принаймні він сподівався на це. — Бачу дуже добре. Жінка, що несла мертве чи спляче дитя, відповіла таким самим жестом і щезла.
У небі запекло вдарив грім, і в середину сяйва поцілила блискавка. Міцний стовбур старезної ялини, оперезаної мохом довкруж стовбура, розчахнувся. А всередині спалахнуло полум’я. Угору, до низько навислих хмар, шугонув великий стовп іскор — не вогню, а якихось неземних болотяних вогників. У тих іскрах Едді добачив крихітні тільця, що танцювали в потоці, й на мить втратив здатність дихати. Він немовби спостерігав за ескадроном фей Дзвінок: щойно вони були — і враз нема.
— Ти тільки поглянь, — благоговійно сказав Джон. — Нахожі! Боже милий, та їх тут сотні! Шкода, що з нами нема мого друзяки Донні, він мав би це побачити.
Едді зрозумів, що Джон Каллем правду каже: сотні чоловіків, жінок і дітей ішли між деревами, проходили крізь світло, з’являлися, зникали і знову з’являлися. Поки він дивився, на шию йому впала холодна крапля, а за нею ще одна, і третя. Вітер промчав деревами, зірвавши догори ще одну хвилю феєподібних істот і перетворивши дерево, розчахнуте блискавкою, на два велетенські смолоскипи, що потріскували.
— Ходімо, — сказав Роланд, беручи Едді за руку. — Зараз почнеться злива і світло згасне, як свічка. І якщо це станеться, коли ми ще будемо на цьому боці, ми застрягнемо тут.
— Де… — почав Едді, а тоді побачив сам. Ближче до кінця під’їзної доріжки, де ліс поступався місцем нагромадженню каміння, що спускалося до самого озера, був осередок світіння, наразі надто яскравий, щоб на нього можна було дивитися. У той бік і потягнув його Роланд. Джон Каллем ще мить постояв, зачарований видивом нахожих, а тоді рушив услід за ними.
— Ні! — крикнув через плече Роланд. Дощ уже припустив сильніше, холодні краплі били по шкірі, великі, завбільшки з монети. — Джоне, у тебе є робота! Най тобі добре ведеться!
— Вам теж, хлопці! — крикнув Джон у відповідь. Зупинився і помахав на прощання рукою. Небеса прорізав спалах електрики, й на мить його обличчя освітилося яскраво-блакитним сяйвом, відтінене найтемнішою барвою чорноти. — Вам теж!
— Едді, ми забіжимо в самісінький центр світла, — сказав Роланд. — Це не двері стародавнього народу, це портал Приму… магія, розумієш. Вони перенесуть нас, куди забажаємо. Головне — як слід зосередитися.
— А куди…
— Нема часу! Джейк сказав мені куди силою думки! Просто тримай мене за руку й ні про що не думай! Я сам усе зроблю!
Едді хотів запитати, чи впевнений Роланд у цьому на всі сто, проте часу справді не було. Роланд побіг, Едді за ним. Вони припустили схилом униз, у самісіньке світло. Едді відчув його шкірою — наче мільйон маленьких ротиків дихав йому на обличчя. Під їхніми ногами хрускотів товстий лісовий килим. Праворуч горіло дерево. Він відчував, як пахтить смола, й чув сичання кори в полум’ї. Осердя світла вже було зовсім поряд. Спершу Едді побачив крізь його прозору запону озеро Кезар, а потім величезна сила схопила його й потягла вперед крізь холодний дощ у те сліпуче шелесливе жевріння. Лиш на одну мить його око вихопило обриси дверей. Потім він з подвійною силою стиснув Роландову руку й заплющив очі. Вкрита листям земля втекла з-під їхніх ніг, і вони полетіли.
Розділ VII
ВОЗЗ'ЄДНАННЯ
Один
Флагерті стояв навпроти дверей «Нью-Йорк/Федік», на яких лишилися глибокі сліди від кількох пострілів, але в цілому неушкоджених, — нездоланного бар’єру, що якимось незбагненним чином пропустив мале гадюченя. Біля нього принишк Ламла, очікуючи, коли гнів Флагерті вщухне. Решта теж чекала, розважливо не порушуючи мовчанки.
Врешті Флагерті став повільніше гупати в двері. Він востаннє вгатив кулаком у дерев’яну перешкоду, й Ламла поморщився, бо з кісточок пальців г’юма порснула кров.
— Що? — спитав Флагерті, помітивши гримасу. — Що? Тобі є що сказати?
Ламлі геть не сподобалися білі кола під очима у Флагерті й червоні бутони троянд, що розквітли в нього на щоках. А найменше сподобалося те, що рука Флагерті піднялася до руків’я автоматичного пістолета марки «Ґлок», що висів у нього під пахвою.
— Ні, — мовив тахін. — Ні, сей.
— Ну ж бо, не соромся, кажи, що в тебе на думці, як ти не від того, — наполягав Флагерті. Він спробував посміхнутися, але здобувся лише на відразливий вищир — злостивий і божевільний. Тихо, майже безгучно, решта загону відступила назад. — Іншим теж є що сказати, тож чому б тобі не почати першому, хлопчику мій? Він вислизнув від мене! Стань першим, хто почне до мене доколупуватися, ти, бридкий поганцю!
«Я труп, — подумав Ламла. — Ціле життя я прослужив Королю і виказав себе одним необережним виразом у присутності людини, яка шукає цапа-відбувайла. Все, мені кінець».
Він роззирнувся навколо, переконуючись, що ніхто за нього не заступиться, і сказав:
— Флагерті, якщо я тебе чимось образив, то я виба…
— О, ти мене образив, не сумнівайся! — заверещав Флагерті. З наростанням люті його бостонський акцент міцнішав. — Я обов’язково заплачу за сьогоднішню роботу, але ти мені заплатиш перш…
У повітрі довкола них розляглося якесь охкання, неначе рвучко вдихнув сам коридор. Волосся Флагерті й шерсть Ламли сколихнулися. Загін ницих і вампірів почав розвертатися. Зненацька один з них, упир на ім’я Альбрехт, пронизливо завищав і метнувся вперед, відкриваючи очам Флагерті картину: двоє новоприбулих, чоловіки, на чиїх чоботах, джинсах і сорочках темніли свіжі плями від краплин дощу. Під ногами в них були запорошені гунна-гар, на стегнах висіли револьвери. За мить до того, як молодший з них швидше, ніж блискавка вдаряє, витяг револьвер з кобури, Флагерті розгледів сандалові руків’я й миттєво збагнув, чому побіг Альбрехт. Лише одного штибу люди носили зброю, що виглядала, як ця.
Молодший вистрелив один раз. Біляве волосся Альбрехта підстрибнуло, наче його підняла невидима рука, і він повалився вперед, гублячись у купі свого одягу.
— Хайл вам, попихачі Короля, — промовив старший з двох чоловіків недбало-світським тоном. Флагерті (його руки досі кривавили від розлюченого стукоту в двері, крізь які проскочив шмаркач), здавалося, все ще не міг збагнути, як так сталося. Перед ним стояв той, про кого їх попереджали, авжеж, то був Роланд з Ґілеаду, але як він сюди потрапив, та ще й зайшов з тилу? Як?
Холодним поглядом блакитних очей Роланд вивчав ворогів.
— Котрий з цієї жалюгідної отари овець називає себе їхнім діном? Чи зробить він нам честь, виступивши вперед? Ні? — Його очі свердлили їх поглядом; ліва рука облишила револьвер і помандрувала до кутика рота, що розтягнувся в саркастичній посмішці. — Ні? Як шкода. Виявляється, ви страхопуди. Жалюгідне видовище. Як убити священика й переслідувати дитину, то ви перші, а як визнати справу своїх рук, то в кущі. Ви боягузи й сини боя…
Флагерті виступив уперед, міцно стискаючи скривавленою правою рукою руків’я пістолета, що висів у кобурі під лівою пахвою.
— Це я, Роланде з роду Стівена.
— Знаєш моє ім’я?
— Еге ж! Твоє ім’я я прочитав на твоєму обличчі, а обличчя впізнав за ротом. У тебе ж рот твоєї матінки, яка завзято відсмоктувала у Джона Фарсона, поки він не вивергав із себе…
Відвертаючи балаканиною увагу, Флагерті тим часом витяг пістолет. Безсумнівно, він уже не раз вдавався до цього підступу, щоб здобути перевагу над супротивником. І хоч був він спритний, а вказівний палець лівої руки Роланда ще торкався кутика рота, коли рука Флагерті витягла пістолет, стрілець легко випередив його. Його перша куля влетіла до рота головного кривдника Джейка, розтрощивши передні зуби верхнього ряду на скалки, і Флагерті втягнув їх до горла передсмертним подихом. Друга прошила чоло на переніссі, і він вдарився спиною об двері «Нью-Йорк/Федік». Пістолет, яким йому не судилося скористатися, випав з руки й від падіння востаннє вистрелив у підлогу коридору.
За якусь частку секунди витягла зброю і решта загону. Едді пристрелив шістьох спереду — йому якраз вистачило часу, щоб дозарядити револьвер після пострілу в Альбрехта. Коли барабан спорожнів, він відскочив за спину свого діна, як його навчали, щоб перезарядити. Наступних п’ятьох перестріляв Роланд і безперешкодно відступив за спину Едді, котрий узяв на себе решту, крім одного.
Ламлі вистачило клепки навіть не намагатися стріляти, тож він виявився останнім уцілілим. Він підніс волохаті руки, показуючи порожні гладенькі долоні.
— Чи відпустиш ти мене, стрільцю, якщо я пообіцяю дати тобі спокій?
— Нізащо, — сказав Роланд, зводячи курок.
— Тоді будь проклятий, чарі-ка, — мовив тахін. Роланд з Ґілеаду застрелив його на місці, і Ламла з Ґалі впав бездиханний.
Два
Банда Флагерті кучугурою колод лежала перед дверима, Ламла спереду обличчям додолу. Жоден з них так і не встиг вистрелити. Кахляна горлянка коридору смерділа димом від пострілів, що сизим шаром висів у повітрі. Зрештою ввімкнулися очисники, втомлено зафурчали у стіні, й стрілець відчув, як повітря спершу коливнулося, а потім стало всмоктуватися, обвіваючи їм обличчя.
Едді перезарядив револьвер (тепер уже свій, як йому сказали) і вклав його назад у кобуру. Потім рушив до купи мерців і безцеремонно розштовхав їх, щоб мати змогу пройти до дверей.
— Сюзанно! Сюзі, ти там?
Чи насправді сподівається бодай хтось із нас, крім як уві сні, возз’єднатися з найпалкішим коханням свого серця, навіть якщо воно йде від нас лише на декілька хвилин у найбуденніших справах? Ні, зовсім ні. Щоразу, коли кохані щезають з-перед наших очей, ми в глибині душі вже вважаємо їх мертвими. Одержавши в дар так багато, розмірковуємо ми, як можемо ми сподіватися, що нас не скинуть з небес так низько, як Люцифера, за приголомшливу самовпевненість нашої любові?
Так і Едді не сподівався почути її голос, аж поки вона не відповіла — з іншого світу, крізь товщу дверей.
— Едді? Любчику, це ти?
Голова Едді, що кілька секунд тому здавалася цілком нормальною, зненацька нестерпно обважніла, й він прихилився до дверей. Так само нестерпно важкими стали повіки, тож він опустив їх, заплющуючи очі. Напевно, важкість принесли сльози, бо раптом виявилось, що він плаває в сльозах. Вони струменіли по щоках, теплі, неначе кров. І Роландова рука торкалася його спини.
— Сюзанна, — промовив Едді, не розплющуючи очей. Його пальці притискалися до дверей. — Ти можеш відчинити?
— Ні, — долинув з-за дверей голос Джейка. — Зате ви можете.
— Яким словом? — Роланд позирав то на двері, то назад через плече, майже сподіваючись, що до вбитих підтягнеться підкріплення (розбурхана кров вимагала продовження), але кахляний коридор був порожній. — Джейку, яке слово?
Настала пауза (коротка, проте Едді вона здалася довжелезною), а потім Джейк і Сюзанна відповіли хором:
— Часит.
Едді не довіряв собі настільки, щоб спробувати вимовити це слово, бо ж у горлі досі стояв клубок від сліз. Зате Роландові ніщо не заважало. Він відтягнув од дверей ще кілька трупів (а серед них і Флагерті, чиє обличчя так і застигло в передсмертному вищирі), а відтак проказав пароль. І вже вкотре двері між світами, клацнувши, відімкнулися. Розчинив їх Едді, й усі четверо знову постали одне перед одним, Сюзанна з Джейком в одному світі, Роланд та Едді — в іншому, а між ними бриніла, немов жива слюда, прозора мембрана. Сюзанна простягнула руки, й вони пройшли крізь плівку, наче крізь воду, що магічним чином піднялася й стала вертикально до землі.
Едді взяв її за руки. Дозволив її пальцям стиснути свої й перетягти його у Федік.
Три
Коли Роланд переступив через поріг, Едді вже підхопив Сюзанну на руки й пригортав її до себе. Хлопчик підвів погляд на стрільця. Жоден з них не всміхнувся. Юк, що сидів біля Джейкових ніг, усміхався за них обох.