Думка про це мала б потішити Пімлі, але не потішила. А найперше тому, що його думки раз у раз поверталися до Зелених Плащів. Останнього разу близько шістдесяти вирушило до Кальї, звичний загін, і повернутися вони мали за звичні сімдесят дві години зі звичним уловом дітей з Кальї.
Натомість… нічого.
Він запитав у Фінлі, що той про це думає.
Фінлі зупинився і серйозно подивився на Прентиса.
— Я думаю, то міг бути вірус.
— Перепрошую?
— Комп’ютерний вірус. Ми ж бачили, як це траплялося з купою наших комп’ютерів у Дамлі. Ви не забувайте, що Зелені Плащі, хоч селюкам вони й видаються страхітливими, — це просто ходячі комп’ютери, не більше. — Він помовчав. — Або ж фолькен Кальї знайшли спосіб їх убити. Чи так це дивно, що вони піднялися на задні лапи, щоб битися? Я б трохи здивувався, але не надто. Особливо якщо вперед виступив хтось здатний їх очолити.
— Хтось на зразок стрільця?
Фінлі нагородив його поглядом, який межував із поблажливим.
Назустріч їм на десятишвидкісних велосипедах їхали Тед Бротіґен і Стенлі Руїс. Обидва здійняли руки у відповідь на таке саме привітання начальника і голови служби безпеки. Бротіґен не всміхнувся, зате Стенлі Руїс аж розплився в сонячній усмішці, що вказувала на дефекти розумового розвитку. Він мав вибалушені очі, зарослі щоки й заслинені губи, та все одно був потужним Руйначем, Бог свідок, і йому пощастило, що потоваришував з Бротіґеном, котрий геть змінився, відколи його забрали з тієї маленької «відпустки» в Коннектикуті. Пімлі розважили однакові твідові кепки на чоловіках (їхні велосипеди теж були однакові), але погляд Фінлі не сподобався.
— Припини це, — сказав Пімлі.
— Припинити що, сей? — запитав Фінлі.
— Дивитися на мене, наче я мала дитина, яка щойно скинула на землю вершечок свого морозива в ріжку, але їй бракує клепки це збагнути.
Але Фінлі не опустив погляду. Він узагалі рідко це робив і саме за це (на додачу до іншого) й подобався Пімлі.
— Якщо не хочете, щоб на вас дивилися, як на дитину, то поводьтеся, як дорослий. Чутки про те, що з Серединного світу прийдуть стрільці, щоб врятувати світ, повзуть уже тисячу років і хоч би раз справдились. Особисто я думаю, що швидше Людина-Ісус тут з’явиться, ніж вони.
— Роди кажуть…
Фінлі скривився, наче йому заболіла голова.
— Тільки не починайте про те, що кажуть Роди. Я певен, що ви маєте більше поваги до мого інтелекту. Та й свого також, їхні мізки гниють навіть швидше за шкіру. Що ж до Вовків, дозвольте висунути радикальне припущення: не має значення, де вони зараз і що з ними сталося. Нам вистачить підсилювача, щоб закінчити роботу, і це все, до чого мені є діло.
Голова служби безпеки ще якусь мить постояв біля сходів, що вели вгору до ґанку Дамлі-Гауза. Задумливо насупившись, він дивився вслід двом чоловікам на велосипедах.
— Бротіґен останнім часом завдавав чимало клопоту.
— Та хіба тільки останнім часом! — невесело розсміявся Пімлі. — Але його дошкулянням тепер край. Його вже попередили, що його любі друзі з Коннектикуту, хлопчик Роберт Ґарфілд і дівчинка Керол Ґербер, помруть, якщо він і далі буде викаблучуватися. А ще він розуміє: хай навіть чимало колег-Руйначів сприймають його як учителя, а деякі, такі як той недоумкуватий хлопчина, навіть побожно перед ним схиляються, але його… скажімо так, філософські ідеї… ні в кого не викликають зацікавлення. Може, раніше хтось ними й цікавився, але тепер уже ні. А ще я мав з ним розмову після того, як він повернувся. Поговорили відверто.
Для Фінлі то була новина.
— Про що?
— Про певні життєві факти. Сей Бротіґен нарешті збагнув, що його унікальні здібності вже не мають такого великого значення, як колись. Надто далеко вже все зайшло. Два Промені, що досі тримаються, згаснуть з ним чи без нього. І він знає, що наприкінці, швидше за все, буде… сум’яття. Страх і сум’яття. — Пімлі повільно кивнув. — Наприкінці Бротіґен хоче бути тут, хоч би для того, щоб заспокоїти таких, як Стенлі Руїс, коли небо розверзнеться над їхніми головами.
— Ходімо, ще раз глянемо на записи й дані телеметрії. Підстрахуватися ніколи не зайве.
І вони пліч-о-пліч стали підійматися широкими дерев’яними сходами до Дамлі-Гауза.
П’ять
Двоє кан-тої чекали, щоб супроводити начальника і шефа служби безпеки вниз. Пімлі розмірковував над тим, як дивно, що всі — і Руйначі, й персонал Алгул Сьєнто — стали називати їх «ницими людьми». Якраз Бротіґен і був тим, з чиєї подачі прижилася ця назва. «Заговори про янголів — і почуєш, як тріпочуть їхні крила», — могла б сказати його люба Ма. Якщо й існували в ці останні дні справжнього світу звіролюди, то кан-тої, вважав Пімлі, відповідали цьому описові навіть більше за тахінів. Побачивши їх без тих моторошних живих масок, ви могли б подумати, що то і є тахіни, зі щурячими головами. Та на відміну від справжніх тахінів, які ставилися до г’юмів (за винятком таких видатних осіб, як сам Пімлі) як до нижчої раси, кан-тої обожнювали людську форму, вважаючи її божественною. Тож і людські маски носили як священні. Самі вони на цю тему ніколи не розводилися, але Пімлі й без того здогадувався, що причина в іншому. На його думку, вони вважали, що потроху стають людьми. Саме тому, коли вони вперше надягали маску (маски їхні були з живої плоті, вирощені, а не вироблені), то брали собі людське ім’я, аби відповідало їхньому людському вигляду. Пімлі знав, що вони вважали, буцімто після Падіння якимось чином замінять собою людську расу… хоча, як вони могли в це вірити, у Пімлі в голові не вкладалося. Після Падіння точно буде Рай, це було очевидно для всякого, хто бодай раз у житті читав Книгу Одкровення… але щоб Земля?
Можливо, то буде якась оновлена Земля, проте навіть у цьому Пімлі певності не мав.
У кінці коридору два кан-тої — охоронці, Бімен і Трелоні, — охороняли сходи, що вели вниз до підвалу. Для Пімлі всі кан-тої, навіть худорляві й біляві, були схожі на того актора сорокових-п’ятдесятих років — Кларка Ґейбла. Здавалося, у них у всіх повні чуттєві губи й настовбурчені вуха. Та зблизька ставали видимі штучні складки на шиї й за вухами, де людські маски згорталися поросячими хвостиками й переходили у волохату зубасту плоть, що становила їхню істинну сутність (і байдуже, приймали вони її чи ні). А ще їхні очі. Довкола них росла шерсть, і якщо придивитися, можна було помітити: те, що ти спершу прийняв за очниці, насправді було отворами в тих незвичайних масках з живої плоті. Іноді можна було почути, як маски дихають, і Пімлі це видавалося моторошним і трохи відразливим.
— Хайл, — сказав Бімен.
— Хайл, — луною озвався Трелоні.
Пімлі й Фінлі відповіли на привітання, всі приклали кулаки до лобів, і Пімлі рушив перший сходами вниз. У нижньому коридорі, проходячи повз табличку «ВСІ МАЮТЬ ДІЯТИ СПІЛЬНО, ЩОБ СТВОРЮВАТИ ПОЖЕЖОБЕЗПЕЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ» і ще одну з написом «СЛАВА КАН-ТОЇ», Фінлі дуже тихо сказав:
— Вони такі дивні.
Пімлі всміхнувся і поплескав його по спині. Саме за це йому й подобався Фінлі О’Тего. Як Айк і Майк, вони міркували однаково.
Шість
Більшу частину підвалу Дамлі-Гауза займало велике приміщення, напхане технікою. Не всі прилади працювали, а деякими, хоч і робочими, вони просто не вміли користуватися (чимало було таких, в яких вони навіть розібратися не змогли), зате вони були добре обізнані з обладнанням для стеження й сенсорами телеметрії, що вимірювали дарки: одиниці витраченої екстрасенсорної енергії. За межами Читалки Руйначам було заборонено користуватися своїми екстрасенсорними здібностями, та й не всім це вдавалося. Багато хто з цих чоловіків і жінок були мов люди, які настільки привчені ходити на унітаз, що не могли відлити без візуальних стимулів того, що так, це туалет, так, тут можна помочитися. Інші, мов діти, ще не привчені до горщика, не могли стримуватися від неконтрольованих сплесків. Це могло виражатися в таких дрібницях, як викликати у когось нетривкий головний біль чи перекинути лаву в Алеї, але люди Пімлі ретельно за цим стежили, і вибрики, які розцінювалися як «зумисні», каралися: за перше порушення легко, за подальші — з наростанням суворості. І, як Пімлі любив напучувати новачків (у ті давні часи, коли новачки тут ще з’являлися): «Будьте певні, що ваш гріх викаже вас». Заповідь Фінлі була ще простіша: «Телеметрія не бреше».
Сьогодні телеметрія не показала їм нічого, крім випадкових сплесків, настільки ж безглуздих, як, наприклад, чотиригодинні записи групового пердіння чи відрижки. На відеокасетах і в журналах змін чергових теж не виявилося нічого цікавого.
— Задоволені, сей? — спитав Фінлі, і щось у його голосі змусило Пімлі рвучко розвернутися й пильно поглянути на Горностая.
— А ти?
Фінлі О’Тего зітхнув. У такі моменти Пімлі відчайдушно хотів, щоб або Фінлі був людиною, або він сам був тахіном.
Заковика була в чорних очах Фінлі — без жодного виразу, дуже схожих на очі-ґудзики ганчір’яної ляльки, і прочитати в них щось було просто неможливо. Це могло бути до кебети хіба що іншому тахіну.
— Я вже багато тижнів відчуваю, що все негаразд, — нарешті промовив Фінлі. — Забагато п’ю графу, щоб забутися сном, а потім насилу проживаю дні, лаючи людей. Частково це пояснюється тим, що ми втратили зв’язок, відколи накрився останній Промінь…
— Ти ж знаєш, що це було неминуче…
— Авжеж, я знаю. Мені йдеться про те, що я шукаю раціональні причини, щоб обгрунтувати ірраціональні відчуття, а це завжди недобрий знак.
На дальній стіні висіла фотографія Ніагарського водоспаду. Якісь охоронці з кан-тої перевернули її догори дриґом. Для ницих людей фотографія, перевернута догори ногами, взагалі була вершиною почуття гумору. Чому так, Пімлі не мав жодної гадки. Але зрештою яке йому, нахрін, до цього діло? «Я знаю, як робити свою хірову роботу, — подумав він, перевішуючи Ніагарський водоспад так, як йому належало висіти. — Я знаю, як це робиться, а все решта не має значення, скажи Богові й Людині-Ісусу спасибі».
— Ми завжди знали, що наприкінці все піде шкереберть, — сказав Фінлі, — тож я й кажу собі, що цим усе й пояснюється. Усе це… ну знаєте…
— Це відчуття, яке тебе непокоїть, — підказав колишній Пол Прентис. Відтак усміхнувся і поклав вказівний палець правої руки на коло, утворене великим і вказівним лівої. У тахінів цей жест означав: «Я кажу тобі правду». — Ірраціональне відчуття.
— Атож. Я знаю, що на півночі ще не з’явився Закривавлений Лев і сонце ще холонути не почало. Я чув оповідки про божевілля Багряного Короля і про те, що Дан-Тете прийшов посісти його місце, та все, що я можу сказати: «Повірю, коли побачу на власні очі». Те саме стосується чудової новини про те, що з заходу з’явився стрілець, щоб врятувати Вежу, як пророкують давні легенди й пісні. Маячня це все, з першого до останнього слова.
Пімлі ляснув його по плечі.
— У мене серце звеселяється, коли чую, що ти так говориш!
І то таки була правда. На посаді голови служби безпеки Фінлі О’Тего працював надзвичайно добре. За всі ті роки його підлеглі змушені були вбити з півдюжини Руйначів — ті дурні нудьгували за домівкою й намагалися втекти, ще двом зробили лоботомію. І лише Тед Бротіґен спромігся «пролізти під загорожею» (цю фразу Пімлі запозичив із фільму «Табір для військовополонених 17»), але його, слава Богу, вдалося повернути. Всю славу кан-тої приписали собі, і шеф безпеки заплющив на це очі, але Пімлі знав правду: всю операцію, від першого до останнього ходу, провернув Фінлі.
— Але це моє відчуття… можливо, річ не лише в розхитаних нервах, — вів далі Фінлі. — Я справді вірю, що іноді в людей прокидається інтуїція. — Він розсміявся. — Хіба можна в таке не вірити, коли живеш там, де аж кишить екстрасенсами і провидцями?
— Але не телепортами, — уточнив Пімлі. — Адже так?
Телепортація була неконтрольованим даром, якого боялися всі працівники Девару, і небезпідставно. Шкоду, якої могла завдати людина з телепортаційними здібностями, годі було навіть осягнути. Наприклад, вона була здатна створити на чотирьох акрах космічний простір і викликати ураган. На щастя, існував один простий тест, що допомагав виявити цей хист (і його легко було проводити, хоча для цього потрібне було обладнання, яке лишилося від стародавнього народу, і ніхто не знав, чи довго воно ще пропрацює), і за допомогою простої процедури (яка теж дісталася в спадок від давніх) можна було замкнути небезпечні органічні контакти. Доктор Ґанглі розбирався з телепортами за лічені хвилини.
— Це настільки просто, що вазектомія в порівнянні з цим може здатися операцією на мозку, — одного разу сказав він.
— Геть ніяких хрінових телепортів, — кивнув Фінлі й підвів Прентиса до пульта керування, що напрочуд скидався на візуалізацію Догана Сюзанни Дін. Показав на два диски з карлючками древніх (такі самі знаки були на Незнайдених дверях). Стрілка кожного лежала на позначці «0» ліворуч. Коли Фінлі постукав по них волохатими пальцями, вони підстрибнули трохи, а потім знову лягли.
— Достеменно нам не відомо, що мали вимірювати ці давачі, — сказав Горностай, — але одне ми знаємо точно — потенціал телепортації вони показують. У нас були Руйначі, що намагалися приховати свій талант, але їм це не вдалося. Якби серед них був телепорт, Пімлі О’Нью-Джерсі, ці стрілочки б уже тремтіли на позначці п’ятдесят чи навіть вісімдесят.
— Отже. — Напівусміхнений, напівсерйозний, Пімлі почав загинати пальці. — Телепортів немає, Скривавлений Лев не підкрадається з півночі, стрільця теж ніде не видно. О, а Зелені Плащі стали жертвами комп’ютерного віруса. Якщо все це правда, то що ж тебе непокоїть? Що не до шмиги?
— Передчуття кінця, напевно. — Фінлі важко зітхнув. — Я планую надвечір подвоїти варту у вежах, про всяк випадок. І кількість людей біля загорожі теж.
— Бо все тобі не до шмиги-ги-ги. — Пімлі ледь усміхався.
— Не до шмиги-ги-ги, атож. — Фінлі не відповів усмішкою, гострі зубки не показувалися.
Пімлі поплескав його по плечі.
— Ходімо в Читалку. Може, тобі полегшає, коли побачиш Руйначів за роботою.
— Може, й так, — але Фінлі все одно не всміхнувся.
— Все ж добре, Фін, — м’яко сказав Пімлі.
— Та мабуть, — тахін із сумнівом подивився на прилади і перевів погляд на Бімена і Трелоні, двох ницих людей, що поштиво застигли біля дверей, чекаючи, поки великі цабе закінчать бесіду. — Напевно. — Але в душі він у це не вірив. Єдине, в чому він не сумнівався, — що в Алгул Сьєнто більше не лишилося телепортів.
Бо телеметрія не брехала.
Сім
Коридором, обшитим дубовими панелями, Бімен і Трелоні провели їх до службового ліфта, теж оздобленого дубом. На стіні кабіни висів вогнегасник, і ще одна табличка нагадувала фолькен Девару, що всі мають діяти спільно, щоб створювати пожежобезпечне середовище.
Вона теж була перевернута догори дриґом.
Пімлі зустрівся поглядом з Фінлі. Начальникові здалося, що в очах шефа безпеки затанцювали веселі вогники, але, звісно, то могло бути лише його власне почуття гумору, відображене, як обличчя в дзеркалі. Без слів Фінлі зняв табличку й перевісив її як слід. Обидва промовчали про те, що механізм ліфта гучно стукотів, наче міг от-от зламатися. І про те, що кабіна здригалася в шахті. Якби вони застрягли, то вилізти через люк у стелі було б неважко, навіть для такого вгодованого (ну гаразд… надміру вгодованого) кабанця, як Прентис. Дамлі-Гауз — не хмарочос, завжди хтось міг прийти на допомогу.
Вони доїхали на третій поверх, де табличка на дверях висіла як слід. На ній було написано: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. СКОРИСТАЙТЕСЯ КЛЮЧЕМ. НЕГАЙНО СПУСКАЙТЕСЯ, ЯКЩО ВИ ПОТРАПИЛИ НА ЦЕЙ ПОВЕРХ ПОМИЛКОВО. У РАЗІ, ЯКЩО ВИ ОДРАЗУ Ж ДОПОВІСТЕ, ВАС НЕ ПОКАРАЮТЬ».
Поки витягав картку-ключ, Фінлі недбало (чи удавано недбало — чорти б узяли його непроникні чорні очі) кинув:
— А від сея Сейра нічого не чути?
— Ні, — відказав Пімлі (доволі сердито), — і почути я не сподіваюся. Ми відрізані тут від решти світу не без причини. Нас зумисне забули, як науковців проекту «Мангеттен» у 1940-х. Востаннє, коли я бачив Сейра, він сказав мені, що… може, я бачу його востаннє.
— Спокійно, — мовив Фінлі. — Я просто спитав. — Він провів ключем у пристрої читання, і двері ліфта, страхітливо заскреготавши, відчинилися.