В душі він відчував дивну порожнечу, а на самому її дні — немов краплю гіркоти. Ні сил, ні бажань, нічого, тільки та маленька крапля — непомітна, але така гірка, що нею можна отруїти весь світ. «Це тимчасова апатія, перевтома, брак вражень… Забагато думаю про справи», — казав собі Вокульський.
Він спинився й подивився навкруги. Передсвятковий день і гарна погода виманили на вулицю безліч людей.
Поміж пам’ятником Копернікові й колоною Сигізмунда рухалась валка екіпажів та строката юрба людей, схожа в цю хвилину на зграю птахів, що летіли понад містом на північ. «Цікава річ, — подумав Вокульський. — Кожен птах у повітрі й кожна людина на землі уявляє, що прямує туди, куди хоче. І тільки збоку видно, що всіх їх несе вперед якась фатальна сила — дужча за їхні наміри і прагнення. Може, це та сама сила, яка розносить смуги іскр, що вилітають уночі з паровозного димаря?.. Вони блиснуть на одну мить і гаснуть назавжди, — і це називається життям.
«Де я читав цей вірш? Але однаково».
Безперервний гуркіт і шум здалися Вокульському нестерпними, а внутрішня порожнеча — жахливою. Він хотів чимось її заповнити і пригадав, що один з іноземних капіталістів питав його думки про бульвари над Віслою.
Думка ця у нього вже була готова; Варшава всією своєю масою тяжить над Віслою і насувається на неї. Якби понад берегом ріки поробити бульвари, там постала б найкраща частина міста: великі будинки, магазини, алеї… «Треба подивитись, як би воно виглядало…» — подумав Вокульський і звернув на Карову вулицю.
По дорозі він побачив коло арки босого, обв’язаного вірьовками вантажника, який пив воду просто з фонтана; він забризкався з ніг до голови, але обличчя його було щасливе, очі сяяли. «Ну, цей вдовольнив свою спрагу. А я от лише наблизився до джерела, а воно висохло, та й спрага моя зникла.
А проте мені заздрять, а його, кажуть, треба жаліти. Яке жахливе непорозуміння!»
На Каровій вулиці Вокульський пішов повільніше. Йому здавалось, що він — один з одвійків, які вилітають з млина великоміського життя, і що він повільно спливає оцією канавою, затисненою між стародавніми мурами, кудись униз. «Що ж бульвари?.. — подумав він. — Протримаються якийсь час, а потім заростуть бур’янами і стануть пусткою, як оці мури. Люди, які вклали стільки праці в оті будинки, також прагнули здоров’я, спокою, багатства, а може, розваг та насолод. А де вони тепер?.. Зостались після них потріскані стіни, як скам’янілі скойки після древніх епох. З цього стосу цегли та з тисяч інших стосів тільки й того, що майбутній геолог назве їх витворами людських рук, як ми тепер називаємо коралові рифи або крейду витворами молюсків.
Що має із старань людина?..
З своєї праці — тут, на білім світі?..
Марнотою її дбання повиті.
Людське життя — це мить єдина.
Де я це читав, де?.. Але байдуже».
На півдорозі він зупинився і став дивитись на квартал, що розлігся недалеко внизу — між Новим Узвозом і Тамкою. Його вразила подібність цієї частини міста до драбини, один полудрабок якої становить вулиця Добра, другий — лінія від Гарбарської до Топельні, а кільканадцять поперечних вуличок — ніби щаблі. «Нікуди ми не вийдемо цією лежачою драбиною, — думав він. — Це тісний кут, глухий кут».
І йому ставало щодалі прикріше від думки, що на цьому прибережному клапті землі, засипаному сміттям з усього міста, не зросте нічого, крім одноповерхових та двоповерхових будиночків — коричневих, світло-жовтих, темно-зелених або оранжевих. Нічого, крім білих і чорних парканів круг порожніх ділянок, на яких лише подекуди стримить кількаповерховий цегляний будинок, немов злякана своєю самотністю висока сосна, що залишилась на місці вирубаного лісу. «Нічого, нічого!..» — думав він, блукаючи вузькими вуличками повз розвалюхи з осілими нижче бруку вікнами, з порослими мохом дахами, з зачиненими день і ніч на штаби віконницями, з забитими цвяхами дверима, з покривленими на всі боки стінами, з заліпленими папером або заткнутими ганчір’ям вікнами.
Він ішов і заглядав у каламутні шибки й на кожному кроці бачив шафи без дверей, стільці на трьох ніжках, канапи з продертим сидінням, годинники з одною стрілкою та розбитими циферблатами. Йшов і тихо сміявся, бачачи вічно безробітних чорноробів, кравців, які перебувались лагодженням старої одежі, перекупок, весь капітал яких становив кошик черствих пряників, обдертих чоловіків, хирлявих дітей та страшенно неохайних жінок. «Оце в мініатюрі моя країна, — думав він, — в якій усе йде до занепаду й виродження народу. Одні гинуть від злиднів, другі від розпусти. Той, хто працює; мусить недоїдати, аби дармоїди були ситі; філантропія виховує нахабних нероб, а біднота, не маючи коштів на купівлю найнеобхідніших речей, плодить купи вічно голодних дітей, єдине щастя яких полягає в ранній смерті.
Тут не зарадить ініціатива одної особи, бо круг неї все заповзялось зв’язати їй руки й ноги, аби знесилити в марній боротьбі… за ніщо».
Потім у загальних рисах йому пригадалось його власне життя. Коли він був дитиною і прагнув учитись, його віддали в ресторан при магазині. Коли він надривався там на нічній роботі й разом учився, всі з нього знущались, починаючи від кухтика й кінчаючи підпилими інтелігентами.
Коли ж нарешті вступив в університет — його дражнили назвами страв, які він подавав відвідувачам.
Він зітхнув з полегкістю аж у Сибіру. Там він міг працювати, там він здобув дружбу й пошану Черських, Чекановських, Дибовських. На батьківщину він повернувся майже закінченим ученим, та коли став шукати роботи в своїй галузі, з нього насміялися і змусили знову взятись до торгівлі… «Такий певний шматок хліба в наш тяжкий час!»
Що ж, він повернувся до торгівлі, і тоді всі почали кричати, що він продався, що живе на жінчині кошти, на надбання Мінцелів.
Сталося так, що жінка через кілька років померла, залишивши йому чимале майно. Поховавши її, Вокульський трохи занедбав магазин і знов узявся до книжок. І, може, з галантерейного купця він перетворився б на справжнього вченого-натураліста, якби одного разу в театрі не побачив панни Ізабелли.
Вона сиділа в ложі з батьком і панною Флорентіною, вбрана в білу сукню. Дивилась не на сцену, що прикувала в той час увагу всієї публіки, а кудись поперед себе, невідомо, куди й на що. Може, вона думала про Аполлона?..
Вокульський дивився на неї, мов заворожений.
Панна Ізабелла справила на нього дивне враження.
Йому здавалося, що він уже колись її бачив і добре знає.
Він пильно вдивлявся в її замріяні очі й чомусь пригадав безмежний спокій сибірських просторів, де часом буває так тихо, що, здається, чути шелест духів, які летять на захід. Уже пізніше він зрозумів, що ніде й ніколи її не бачив, але у нього було таке відчуття, ніби він давно її ждав. «Але ти це чи не ти?» — питав він себе в думці, неспроможний одірвати від неї очей.
З того часу він мало думав про свій магазин та про книжки, а все шукав нагоди побачити панну Ізабеллу — в театрі, на концерті або на лекції. Свого почуття він не називав любов’ю і взагалі не був певний, чи є в людській мові слово, яким це почуття можна б визначити. Він тільки відчував, що вона стала для нього якимось містичним фокусом, в якому збігаються всі його спогади, прагнення й надії, якимось вогнищем, без якого життя втратило б гармонію і навіть сенс. Служба в бакалійній крамниці, університет, Сибір, одруження з удовою Мінцеля, нарешті, відвідини театру, куди йому зовсім не хотілося йти, — все це були стежки й етапи, якими доля провадила його до зустрічі з панною Ізабеллою.
З тієї пори час поділявся для нього на дві фази: коли він дивився на панну Ізабеллу, то був цілком спокійний, а коли не бачив її — думав про неї і нудився. Інколи йому здавалось, що в почуттях його криється якась помилка, що панна Ізабелла зовсім не зосередження його душі, а звичайна, може, навіть зовсім простенька панна на відданні. І тоді йому спадав на думку такий план: «Познайомлюся з нею і просто спитаю: чи ти є та, на яку я чекав ціле життя?.. Якщо ні, то я одійду без претензій і докору…»
Але незабаром йому ставало зрозуміло, що це тільки психічне збудження. Отже, питання — та вона чи не та — він вирішив залишити на потім і що б там не було познайомитись з панною Ізабеллою.
Проте виявилось, що серед його знайомих немає людини, яка могла б ввести його в дім Ленцьких. Ще гірше те, що пан Ленцький і панна Ізабелла були клієнтами його магазину, а такі стосунки не полегшували, а, навпаки, утруднювали знайомство.
Поступово він визначив, що саме потрібно для знайомства з панною Ізабеллою. Аби можна хоч одверто поговорити з нею, треба було: не бути купцем або бути дуже багатим купцем; бути щонайменше шляхтичем і мати зв’язки в аристократичних колах; а найголовніше — мати багато грошей.
Довести своє шляхетське походження Вокульському було не трудно. В травні минулого року він узявся за цю справу, а його виїзд у Болгарію так її прискорив, що вже в грудні він одержав потрібний документ. З грішми було набагато складніше, але тут йому допоміг випадок.
На початку російсько-турецької війни через Варшаву проїжджав московський купець Сузін, приятель Вокульського ще по Сибіру. Він відвідав Вокульського і став умовляти його взяти участь в поставках для армії.
— Станіславе Петровичу, — казав він, — збери всі свої гроші і, слово честі, зробиш круглий мільйончик!..
Потім розказав йому про свої плани.
Вокульський вислухав його. Одні проекти він прийняв, другі відхилив, але ще вагався. Йому не хотілось залишати місто, де він хоч зрідка міг бачити панну Ізабеллу. Але коли вона в червні виїхала до тітки, а Сузін став квапити його телеграмами, Вокульський наважився й забрав усю готівку — тридцять тисяч карбованців, які покійна дружина держала недоторканими в банку.
За кілька днів перед виїздом він зайшов до знайомого лікаря Шумана, з яким, незважаючи на обопільну симпатію, бачився не часто. Шуман — старий холостяк, маленький на зріст, чорнобородий і жовтолиций єврей — мав репутацію чудака. Він був досить багатий, лікував хворих безплатно, та й то остільки, оскільки це йому було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм друзям він раз і назавжди дав один рецепт:
— Вживай усі ліки — від мінімальної дози рицини до максимальної дози стрихніну —¦ можливо, щось і поможе, навіть від сапу. Коли Вокульський подзвонив, доктор саме сортував волосся різних особин слов’янської, германської та семітської рас і з допомогою мікроскопа порівнював їх поперечний розріз.
— А, це ти?.. — мовив він до Вокульського, повертаючи голову. — Насип собі тютюну в люльку та закури, якщо хочеш, і лягай на тапчані, якщо вмістишся.
Гість закурив люльку й ліг на тапчані, як йому було сказано, а доктор далі робив своє діло. Деякий час вони обидва мовчали, нарешті Вокульський озвався:
— Скажи мені: чи медицині відомий такий психічний стан, коли людині здається, що її розрізнені досі знання і… почуття немов злилися в одне ціле?
— Звичайно. При постійній розумовій роботі на доброму живленні в мозку можуть утворитися нові клітини або з’єднатися між собою старі. В такому разі в окремих відділах мозку з окремих галузей знання утворюється одне ціле.
— А що означає такий психічний стан, коли людина стає байдужою до смерті, зате починає цікавитись легендами про вічне життя?
— Байдужість до смерті, — відповів доктор, — характеризує зрілість розуму, а прагнення вічного життя — це ознака наближення старості.
Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар возився з мікроскопом.
— Як ти думаєш, — спитав Вокульський, — чи можна… любити жінку ідеальною любов’ю і не прагнути її фізично?
— Звичайно. Це одна з масок, якою частенько прикривається інстинкт продовження роду.
— Інстинкт — рід — інстинкт продовження чогось — продовження роду!.. Три визначення і чотири дурниці.
— Зроби шосту, — озвався доктор, не відриваючи очей від мікроскопа, — й оженися.
— Шосту?.. — спитав Вокульський, підводячись на канапі. — А де ж п’ята?
— П’яту ти вже зробив: закохався.
— Я?.. В мої літа?..
— Сорок п’ять років, — це пора останньої любові, иайнебезпечнішої, — відповів доктор.
— Знавці кажуть, що найнебезпечніша — перша любов, — тихо мовив Вокульський.
— Неправда. Після першої пас жде сто інших, але вже після сто першої — нічого. Женися. Це єдиний порятунок від твоєї хвороби.
— А чому ти сам не оженився?
— Бо моя наречена вмерла, — відповів доктор, одхилившись на спинку крісла й дивлячись на стелю. — Але я зробив усе, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Проте бог послав мені доброго колегу, який висадив двері і врятував мене. Найпідліший гатунок милосердності!.. Я заплатив за зіпсовані двері, а колега перебрав у свої руки мою практику, розголосивши, що я божевільний…
Він знову взявся до волосся і мікроскопа.
— А яка ж відціля мораль щодо останньої любові? — спитав Вокульський.
— Та, що самогубцям не треба перешкоджати, — відповів доктор.
Вокульський полежав ще хвилин з п’ятнадцять, устав з канапи, поставив люльку в куток і, нахилившись до доктора, поцілував його.
— Бувай здоров, Михайле.
Доктор одірвався від стола.
— Ну?..
— Їду в Болгарію.
— Чого?
— Мушу заробити великі гроші, буду робити поставки в армію!!. — відповів Вокульський.
— Або?..
— Або не повернусь зовсім.
Доктор подивився йому в очі й міцно потиснув руку.
— Sit tibi terra levis, — спокійно мовив він, провів Вокульського до дверей і знову взявся до своєї роботи.
Вокульський був уже на сходах, коли доктор вибіг з кімнати за ним і, перехилившись через поручні, закричав:
— Якщо повернешся, то не забудь привезти мені волосся: болгарського, турецького і так далі, чоловічого й жіночого. Тільки пам’ятай: в окремих пакетиках, з написами.
Ну, ти ж знаєш, як це робиться…
…Вокульський опам’ятався від цих далеких спогадів.
Він не був у доктора й не бачив його вже десять місяців.
Зараз перед ним була брудна вулиця Радна, а далі — Броварна. З-за голих дерев на горі виглядали жовті університетські корпуси; внизу виднілись одноповерхові будиночки, пустирі й паркани, а ще нижче — Вісла.
Коло нього стояв якийсь оброслий рудою щетиною чоловік у злинялому кубраку. Він зняв шапку й поцілував Вокульського в руку. Вокульський пильно подивився на нього.
— Висоцький?.. — сказав він. — Що ти тут робиш?
— Ми тут живемо, вельможний пане, он в отому домі, — відповів чоловік, показуючи на низеньку халупу.
— Чому ти не приїжджаєш перевозити товари? — спитав Вокульський.
— А чим я приїду, мій пане, коли ще на Новий рік здох мій кінь…
— Що ж ти робиш?
— Та так — що й нічого. Перезимували у брата, він працює стрілочником на Варшавсько-Віденській залізниці.
Але й у нього біда — його перевели із Скерневиць під Ченстохов. У Скерневидях у нього три морги землі, і жив він багачем, а тепер і йому скрутно і земля без догляду пустошиться.
— Ну, а ви як тепер?
— Жінка потроху пере білизну, але таким людям, що не мають багато чим платити, а я — отак… Бідуємо, пане… та не ми перші, не ми останні. Ще оце поки піст, то цотішаєш себе: сьогодні буду постити за померлі душі, завтра, щоб пам’ятати, що Ісус Христос нічого не їв, а післязавтра задля того, щоб господь подолав зло. Але після посту не буде навіть причини дітям сказати, чому вони не їдять… Та й ви, вельможний пане, наче змарніли?