Добродій увійшов, кінчаючи розмову з кимось, хто залишився на вулиці, але одразу повернувся, щоб попрощатися з ним. Потім знову увійшов і знов вибіг, задираючи голову немов для того, щоб прочитати вивіску. Нарешті він увійшов остаточно, але дверей за собою не зачинив. Раптом він випадково глянув на даму — і в нього злетіло з носа темне пенсне.
— А… а… а!.. — вигукнув він.
Але дама рвучко одвернулася від нього до несесерів і впала иа стілець.
До прибулого вибіг Мрачевський і, двозначно усміхаючись, запитав:
— Чим можемо служити, бароне?..
— Запонки, розумієте, звичайні запонки, золоті або сталеві… Тільки, знаєте, щоб вони мали форму жокейської шапочки і — з хлистом…
Мрачевський відкрив коробку з запонками.
— Води… — простогнала дама кволим голосом.
Жецький налив їй води з графина й подав із співчутливим виразом.
— Вам погано, пані?.. Може, покликати лікаря?
— Мені вже легше, — відповіла дама.
Барон розглядав запонки, демонстративно обернувшись до дами спиною.
— А як ви гадаєте — чи не кращі були б запонки у формі підків? — питав добродій Мрачевського.
— Я гадаю, пане бароне, що вам здадуться й одні, й другі. Спортсмени носять тільки емблеми свого спорту, але люблять різноманітність.
— Скажіть, будь ласка, — раптом звернулась дама до Клейна, — нащо людям підкови, коли вони не мають за що утримувати коней?..
— Отже, будь ласка, — промовив барон, — підберіть мені ще кілька дрібничок у формі підкови…
— Може, попільничку? — запитав Мрачевський.
— Гаразд, попільничку, — відповів барон.
— Може, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою?
— Будь ласка, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою.
— Скажіть мені, шановний пане, — промовила дама до Клейна підвищеним голосом, — вам не соромно завозити оці коштовні дрібнички, коли країна зруйнована?.. Або не соромно купувати скакові коні…
— Дорогий пане, — закричав так само голосно барон до Мрачевського, — запакуйте все оце — запонки, попільничку, чорнильницю — й одішліть до мене додому. У вас прекрасний вибір товарів. Щиро дякую…
І він вибіг з магазину, але ще разів зо два повертався, розглядаючи вивіску над дверима.
Коли оригінал барон вийшов, у магазині запанувало мовчання. Жецький дивився на двері, Клейн на Жецького, а Лісецький на Мрачевського, який за спиною у дами робив двозначні гримаси.
Дама повільно підвелася з стільця й підійшла до конторки, за якою сидів Вокульський.
— Чи можна запитати, — промовила вона тремтячим голосом, — скільки вам винен отой пан, який тільки що вийшов?
— Шановна пані, якби у нас були порахунки з тим паном, то вони стосувалися б тільки його й мене, — відповів Вокульський, вклоняючись.
— Шановний пане, — провадила далі роздратована дама, — я Кшешовська, а той пан — мій чоловік. Його борги цікавлять мене тому, що він загарбав моє майно, за яке ми зараз позиваємось…
— Прошу пробачення, — перебив її Вокульський, — але стосунки між подружжям мене не обходять.
— Ага, так?.. Звичайно, купцям це найвигідніше… Adieu!
І вона вийшла з магазину, грюкнувши дверима.
Через кілька хвилин по тому в магазин вбіг барон. Він разів зо два виглянув на вулицю, а потім підійшов до Вокульського.
— Тисяча пробачень, — сказав він, намагаючись утримати пенсне на носі, — але як постійний ваш покупець дозволю собі спитати цілком конфіденціальпо: що вам казала ота дама, яка тільки-но вийшла?.. Дуже перепрошую за мою сміливість, але конфіденціальпо…
— Вона не сказала нічого такого, що треба було б повторювати, — відповів Вокульський.
— Бо, знаєте, пане, на жаль, вона — моя дружина… Ви знаєте, хто я такий… барон Кшешовський… Дуже шановна жінка, дуже освічена, але в зв’язку з смертю дочки трохи знервована і часом… Ви розумієте?.. Значить, нічого?..
— Нічого.
Барон уклонився і вже в дверях зустрівся поглядом з Мрачевським, який йому підморгував.
— Значить, так?.. — сказав барон, пронизливо дивлячись на Вокульського, і вибіг на вулицю.
Мрачевський остовпів і почервонів, як буряк. Вокульський трохи зблід, проте спокійно взявся до рахунків.
— Що воно за оригінали, пане Мрачевський? — спитав Лісецький.
— А це ціла історія! — відповів Мрачевський, скоса поглядаючи на хазяїна. — Це барон Кшешовський, великий чудак, і його жінка, трохи навіжена особа. Ми навіть якісь далекі родичі, але що ж!.. — зітхнув він, поглядаючи в дзеркало. — Я не маю грошей, через те мушу працювати продавцем, а вони ще мають, тому можуть бути моїми покупцями…
— Мають не працюючи!.. — озвався Клейн. — Гарні порядки на світі, га?
— Ну, ну… ви вже мене до своїх порядків не навертайте, — заперечив Мрачевський. — Отож пан барон і пані баронеса вже рік як воюють між собою. Він хоче розвестись, на що вона не дає згоди, а вона хоче усунути його від управління своїм маєтком, на що він не дає згоди. Вона не дозволяє йому тримати коней, особливо одного скакового, а він не дозволяє їй купити дім Ленцьких, в якому пані Кшешовська мешкає і де вона втратила дочку. Оригінали!.. Смішать людей, наговорюють одне на одного…
Розказуючи все це безтурботним тоном, він крутився по магазину, мов панич, який забіг сюди на хвилину, але зараз піде. Вокульський аж мінився, сидячи за конторкою; він уже не міг стерпіти голосу Мрачевського. «Родич Кшешовських… — думав він. — Одержить любовну записку від панни Ізабелли… Який негідник!..»
Перемігши себе, він знов узявся до рахунків. У магазин заходили покупці, вибирали товари, торгувалися, платили.
Але у Вокульського перед очима миготіли тільки їхні тіні, він весь заглибився в роботу. І в міру того, як зростали колонки цифр, зростав у його серці безпредметний гнів.
За що?.. На кого?.. Байдуже. Головне — хто-небудь за це мусить поплатитися, перший, хто потрапить під руку.
О сьомій годині в магазині вже зовсім не було покупців.
Продавці розмовляли між собою, Вокульський робив свої підрахунки. І от він знову почув нестерпний голос Мрачевського, що говорив нахабним тоном:
— Чого ви, пане Клейн, морочите мені голову!.. Всі соціалісти — злодії, бо зазіхають на чуже добро, і пройдисвіти, бо в них одні черевики на двох, а носових хусток вони зовсім не визнають.
— Ви б так не говорили, — сумно відповів Клейн, — якби прочитали кілька брошурок, хоч би невеликих.
— Дурниці! — перебив Мрачевський, засунувши руки в кишені. — Буду я читати брошури, які закликають до знищення сім’ї, релігії і власності!.. Ні, таких дурнів у Варшаві ви не знайдете.
Вокульський закрив книгу й поклав її в конторку. В цю хвилину в магазин зайшло три дами і зажадали рукавичок.
Вони пробули в магазині з чверть години. Вокульський сидів у кріслі й дивився в вікно; коли дами вийшли, він сказав дуже спокійним тоном:
— Пане Мрачевський.
— Що накажете?.. — спитав молодий чепурун і підбіг до конторки аж пританцьовуючи.
— З завтрішнього дня можете шукати собі інше місце, — коротко відповів Вокульський.
Мрачевський скам’янів.
— Чому, пане Вокульський?.. Чому?..
— Тому, що ви у мене вже не працюєте.
— Яка ж причина?.. Я ж, здається, нічого поганого не зробив? Куди ж я піду, коли ви так несподівано позбавляєте мене роботи?..
— Рекомендацію я вам дам добру, — відповів Вокульський. — Пан Жецький виплатить вам гроші за наступний квартал, навіть — за п’ять місяців… А причина та, що у нас різні характери… Зовсім різні… Ігнаце, будь ласка, розрахуйся з паном Мрачевським по перше жовтня.
Сказавши це, Вокульський устав і вийшов на вулицю.
Звільнення Мрачевського справило таке сильне враження, що продавці не промовили один до одного ані слова, а пан Жецький сказав зачинити магазин, хоч не було ще й восьми годин. Він зараз же побіг до Вокульського на квартиру, але не застав його там. Прийшов вдруге об одинадцятій годині ночі, але в вікнах було темно, і пан Ігнац, пригнічений, повернувся додому.
Другого дня, в страсний четвер, Мрачевський уже не прийшов у магазин. Інші продавці були сумні й час від часу нишком про щось радились.
Десь о першій годині прийшов Вокульський. Але не встиг він сісти на своє місце за конторкою, як двері відчинились і своєю хиткою ходою вбіг пан Кшешовський, насаджуючи на ніс неслухняне пенсне.
— Пане Вокульський! — мало не з порога закричав збентежений відвідувач. — Оце тільки що дізнаюсь… Я Кшешовський… Що цього нещасного Мрачевського через мене звільнено. Але ж, пане Вокульський, я вчора зовсім не мав до вас ніяких претензій… Я шаную, пане, такт, який ви появили в справі моїй і моєї дружини… Я певний, що ви відповіли їй, як належить джентльменові…
— Пане бароне, — відказав Вокульський, — я не просив у вас свідоцтва про мою порядність. Отже, облишимо це. А взагалі чим можу служити?
— Я прийшов просити, щоб ви пробачили нещасному Мрачевському, який навіть…
— До пана Мрачевського я не маю жодної претензії, не претендую навіть на його повернення.
Барон прикусив губу. З хвилину він мовчав, ніби ошелешений гострою відповіддю, потім уклонився і, тихо промовивши «Пробачте…», вийшов з магазину.
Клейн і Лісецький зайшли за шафи і після короткої наради повернулися, час від часу перезираючись сумними, але промовистими поглядами.
Десь о третій годині після півдня з’явилася пані Кшешовська. Здавалось, вона сьогодні ще блідша, жовтіша і вбрана ще чорніше, ніж учора. Злякано оглянувши магазин, вона помітила Вокульського і підійшла до конторки.
— Пане Вокульський, — тихо промовила, — сьогодні я довідалась, що один молодий чоловік, Мрачевський, з моєї вини втратив у вас посаду. Його нещасна мати…
— Пан Мрачевський у мене вже не працює і не працюватиме, — відповів Вокульський, кланяючись. — Отже, чим можу пані служити?
Пані Кшешовська, видно, приготувала довшу промову.
На своє нещастя, вона глянула Вокульському в очі і… сказавши «Пробачте…», вийшла з магазину.
Клейн і Лісецький перезирнулись ще виразніше, ніж раніше, і здвигнули плечима.
Аж о п’ятій годині до Вокульського підійшов Жецький.
Він сперся руками на конторку і тихо сказав:
— Мати цього Мрачевського, Стасю, дуже бідна жінка…
— Виплати йому гроші до кінця року, — відповів Вокульський.
— Я гадаю… Я гадаю, Стасю, що не можна так суворо карати людину за те, що вона має інші політичні переконання, ніж у тебе…
— Політичні?.. — перепитав Вокульський таким тоном, що панові Ігнацові поза шкірою пройшов мороз.
— Зрештою, скажу тобі, — вів далі пан Ігнац, — шкода його, як продавця. Хлопець вродливий, жінки до нього просто липнуть.
— Вродливий? — відповів Вокульський. — То нехай іде на утримання до якоїсь дами, коли він такий вродливий…
Пан Ігнац одійшов, Клейн з Лісецьким навіть не перезирнулись.
Через годину в магазин прийшов пан Земба, якого Вокульський відрекомендував як нового продавця.
Зембі було років з тридцять; він був майже такий вродливий, як і Мрачевський, але незрівнянно солідніший і тактовніший. Ще до закінчення роботи в магазині він з усіма перезнайомився і навіть завоював симпатію своїх колег.
Пан Жецький відкрив у ньому запеклого бонапартиста, пан Лісецький мусив визнати, що порівняно з Зембою він сам — дуже поміркований антисеміт, а пан Клейн дійшов висновку, що Земба мусить бути щонайменше епіскопом від соціалізму.
Розділ дев'ятий
КЛАДКИ, НА ЯКИХ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ЛЮДИ РІЗНИХ СВІТІВ
В страсну п’ятницю вранці Вокульський пригадав, що сьогодні й завтра графиня Карольова й панна Ізабелла збиратимуть пожертви коло гробу господнього. «Треба туди піти і що-небудь дати, — подумав він і вийняв з каси п’ять золотих півімперіалів. А втім, я вже надіслав їм килими, співучих пташок, музичну скриньку і навіть фонтан!.. Мабуть, цього вистачить для спасіння одної душі. Ні, не піду».
Проте опівдні йому спало на думку, що, може, графиня Карольова розраховує на його присутність, отож незручно буде не прийти, незручно також дати лише п’ять півімперіалів. Він узяв з каси ще п’ять і всі разом загорнув у тонкий папір. «Правда, — подумав він, — там буде, панна Ізабелла, а їй незручно жертвувати всього десять півімперіалів».
І він знову розгорнув папір, знову доклав десять золотих монет і ще раз подумав: «Іти чи ні?»
— Ні, — сказав він сам до себе, — не братиму я участі в цій ярмарковій доброчинності.
Вкинув згорток у касу й не пішов у п’ятницю в костьол.
Однак в страсну суботу він подивився на справу зовсім з іншого боку. «Чи я здурів? — подумав, він. — Якщо я не піду в костьол, то де ж я її побачу?.. Якщо не грішми, то чим же іншим я зверну на себе її увагу? Мені просто бракує глузду!..»
Але він ще вагався, і аж о другій годині, коли Жецький з нагоди свята сказав зачиняти магазин, Вокульський узяв з каси двадцять п’ять півімперіалів і пішов в бік костьолу.
Проте він не увійшов туди одразу, щось його ніби стримувало. Йому хотілось побачити панну Ізабеллу й одночасно було соромно за свої півімперіали. «Кинути купу золота!.. Як це ефектно в вік паперових грошей і як властиво для скоробагатька!.. Але що ж робити, коли вони сподіваються від мене саме грошей?.. Може, цього навіть мало?..»
Він ходив туди й сюди перед костьолом, не мігши одірвати від нього очей. «Ну, вже йду, — думав він. — Зараз… іще хвилинку… Та що ж це зі мною сталось?.. — додав, відчуваючи, що його розтерзана душа неспроможна без вагання навіть на такий простий вчинок.
Тепер він пригадав, як давно не був у костьолі. «Коли ж це було?.. Коли вінчався — раз… На похороні своєї жінки — другий раз…»
Але й за першим, і за другим разом він не зовсім добре усвідомлював, що круг нього діється; отже, тепер він дивився на костьол, як на щось зовсім нове для себе. «Навіщо ця озія, на якій замість коминів — вежі, в якій ніхто не мешкає, тільки покоїться прах давно померлих?..
Навіщо було витрачати стільки місця й каміння, для кого тут юрить день і ніч світло, чого сюди сходяться юрби людей?..
На ринок ходять за продуктами, в магазини — за товарами, в театр — за розвагами, а за чим сюди?..»
Він мимоволі порівнював величезні розміри будинку з дрібними фігурками віруючих, і йому прийшла в голову дивна думка. Як колись на землі діяли потужні сили, вивергаючи з плоскої рівнини пасма гір, так колись в масах людськості існувала інша незмірна сила, яка створювала отакі будівлі. Дивлячись на них, можна подумати, що в надрах нашої планети жили велетні, які, видобуваючись на поверхню, підважували земну кору й залишали сліди цих зусиль у формі імпозантних печер. «Куди вони прагнули? Мабуть, в інший, вищий світ.
І якщо морські припливи доводять, що місяць — не ілюзія, а реальна дійсність, то чому ж не припустити, що ці споруди доводять реальне існування іншого світу?.. Хіба він з меншою силою притягає до себе людські душі, аніж місяць — хвилі океану?..»
Він увійшов у костьол, і одразу ж його вразило нове видовище. Кілька жебраків і жебрачок благало милостині, за яку господь на тім світі нагородить милосердних. Одні з молільників цілували ноги Христа, розп’ятого римлянами, другі, ще коло порога впавши навколішки, підводили руки й очі вгору, немов бачили там неземне видиво. У костьолі панувала напівтемрява, якої не могло розігнати сяйво десятків свічок у панікадилі. То тут, то там на підлозі видно було невиразні тіні людей, які лежали крижем або схилилися так низько, немов ховали від інших свою смиренну віру. Дивлячись на ці нерухомі тіла, можна було подумати, що душі на якийсь час залишили їх і перелетіли в якийсь кращий світ. «Тепер я розумію, — подумав Вокульський, — чому відвідування костьолу зміцнює віру. Тут усе влаштовано так, що нагадує про вічність» Від заглиблених у молитву тіней його погляд перенісся до світла. Він побачив у різних місцях костьолу накриті килимами столи, а на них підноси, повні банкнотів, срібла та золота, а навколо них у зручних кріслах одягнених в шовки, оздоблених страусячим пір’ям та оксамитом дам в оточенні веселої молоді. Найпобожніші постукували по столах, щоб привернути увагу нових молільників, всі розмовляли й бавились, мов на рауті.