За винятком родин, в яких є дорослі дочки, а також вдів та панночок на відданні, які відвагою могли б позмагатися з угорською піхотою, мій бідний Стась не користується симпатією. Та воно й не дивно — він обурив проти себе всіх мануфактурних фабрикантів і купців, котрі продають їхні товари.
Одного разу в неділю (трапляється зі мною це дуже рідко) зайшов я в ресторанчик поснідати. Чарка ганусівки з шматочком оселедця коло шинквасу та порція рубців і чвертка портеру за столиком — ото моя гульня! Заплатив за все менше карбованця, але скільки наковтався диму, скільки наслухався!.. Вистачить з мене на кілька років.
В душній і темній, як коптильня, кімнаті, де мені подали рубці, за одним столом сиділо якихось шість добродіїв.
Це були вгодовані й добре одягнені люди, мабуть, купці, домовласники або й фабриканти. Кожен з них виглядав на людину з трьома або і п’ятьма тисячами річного прибутку.
Оскільки ні я не знав цих добродіїв, ні вони мене, не можу сказати, що вони навмисне підвезли мені візка. Але уявіть собі такий збіг обставин: коли я увійшов у кімнату, вони говорили про Вокульського. Хто саме говорив, в густому диму не можна було добачити, та я з сорому й не міг підвести очей від тарілки.
— Зробив кар’єру! — говорив грубий голос. — Замолоду прислуговував таким, як ми, а на старість хочеться йому підлабузнюватись до великого панства.
— А це теперішнє велике панство, — додав добродій ядушливим голосом, — варте стільки, скільки й він. Де це видано, щоб раніш у графському домі приймали колишнього продавця, який розбагатів на жінчиному посагу… Всі горобці сміялися б!
— Одруження — дрібниця, — відповів грубий голос, трохи закашлявшись, — вигідно оженитися — не ганьба. А от мільйони, які він нажив на поставках під час війни, здалека пахнуть тюрмою.
— Кажуть, що він не крав, — стиха озвався третій.
— В такому разі у нього немає мільйонів! — гримнув бас. — Ну, то чого він тоді гне кирпу?.. Чого пнеться до аристократії?..
— Кажуть;— озвався ще один голос, — що хоче створити спілку з самих шляхтичів…
— Ага!.. Щоб обскубти їх, а потім вшитися, — додав ядушливий.
— Ні, — мовив бас, — від тих поставок він не одмиється навіть сірим милом. Галантерейний купець робить поставки! Варшав’як їде в Болгарію!..
— Ваш брат, інженер, їздив на заробітки ще далі, — озвався тихий голос.
— Так, їздив! — перебив бас. — То, може, він ще й ситець привозив з Москви? Ні, тут інша зачепенька: Вокульський підриває вітчизняну промисловість!..
— Ех-хе-хе!.. — засміявся якийсь новий голос. — Це вже купця не обходить. Купець на те й купець, щоб продавати товар дешевше, а заробити якнайбільше. Хіба ж не так?.. Ех-хе-хе…
— В усякому разі, я не дав би й шеляга за його патріотизм, — відказав бас.
— Але кажуть, — озвався тихий голос, — що той Вокульський довів свій патріотизм не тільки на словах…
— Тим гірше! — перебив бас. — Доводив, поки був голий, а як забряжчали карбованці в кишені — охолов.
— Ну, у нас завжди кого-небудь підозрівають або в зраді батьківщини, або в злодійстві! Не гаразд!.. — обурювався тихий голос.
— А чого ви його так захищаєте?.. — спитав бас, грюкаючи стільцем.
— Захищаю тому, що трохи про нього чув, — відповів тихий голос. — Працює у мене хурщиком один такий Висоцький; він помер би був з голоду, якби Вокульський не поставив його на ноги…
— За гроші, нажиті в Болгарії!.. Добродійник!
— Інші, пане добродію, розбагатіли коштом громадських фондів — і байдуже! Ех-хе-хе!..
— В усякому разі, він — темна особа, — зробив висновок ядушливий. — Кидається на всі боки, магазину не пильнує, ситець завозить, шляхту, мабуть, обшахровує…
Користуючись тим, що хлопець приніс їм нові пляшки, я нишком вислизнув з кімнати. Я не втрутився в ту розмову, бо, знаючи Стася з дитинства, міг би сказати їм тільки два слова: «Ви падлюки».
І все це люди базікають у той час, коли я тремчу зо страху за його майбутнє, коли, лягаючи і встаючи, питаю сам себе: «Що він робить? Нащо робить? І що з цього вийде?..»
І все це базікають при мені, коли я тільки вчора бачив на власні очі, як залізничний майстер Висоцький упав йому до ніг і дякував за перевод до Скерневиць та грошову допомогу…
Простий чоловік, а який порядний: привіз з собою десятирічного сина і, показавши йому Вокульського, промовив:
— Подивись, Петрусю, на оцього пана, бо він — наш найбільший добродійник… Якби він коли-небудь захотів, щоб ти одрубав руку задля нього, то одрубай, бо й тоді ще не віддячиш йому за всі його добродійства…
Або та дівчина, що живе у черниць. Вона писала йому: «Я пригадала одну молитву, яку знала в дитинстві, і буду молитися за вас…»
От вам прості люди, от вам пропащі жінки! Хіба у них не більше шляхетних почуттів, аніж у нас, городян-панів, що по всьому місту вихваляються своїми доброчинствами, в які самі не вірять. Стась правильно робить, що опікується тими бідними людьми, хоч… міг би цікавитись ними з меншим запалом…
Саме цей запал турбує мене, як подумаю про його нові знайомства.
Пам’ятаю, на початку травня заходить у магазин якийсь дуже непоказний добродій (руді бакенбарди, гидкі очі), кладе на конторку візитну картку й каже каліченою мовою:
— Прошу сказати пан Вокульський, сьогодні буду сьома…
І більш нічого. Подивився я на картку, читаю: «Вільям Коллінз, учитель англійської мови». Що воно за кумедія?..
Не буде ж Вокульський учитись англійської мови!..
Проте я все зрозумів на другий день, коли прийшли телеграми про замах Геделя… Або ще одне знайомство: якась пані Мелітон, котра вшановує нас своїми візитами з того часу, як Стась повернувся з Болгарії. Маленька, худюща, язиком меле, мов деркачем, але відчуваєш, що зайвим словом не прохопиться. Влітає якось до нас у магазин наприкінці травня:
— Пан Вокульський є? Мабуть, нема… Здається, я говорю з паном Жецьким?.. Я відразу догадалася… Який гарненький несесер!.. З оливкового дерева, я розуміюсь на таких речах. Скажіть пайові Вокульському, щоб прислав цю річ мені, він знає мою адресу, і щоб завтра, о першій, був у Лазенках…
— В яких, пробачте? — питаю, обурений її нахабством.
— Не клейте з себе дурня… Звичайно, в Королівських, — відповідає дама.
Ну, і що ж!.. Вокульський послав їй несесер і поїхав у Лазенки. Повернувшись відтіля, він сказав мені, що… в Берліні збереться конгрес з нагоди закінчення війни… І конгрес зібрався!..
Та сама добродійка вбігла якось другий раз, здається, першого червня.
— Ах! — вигукнула вона одразу. — Яка чудова ваза!.. Це, безумовно, французька майоліка, я розуміюсь на таких речах… Скажіть панові Вокульському, щоб прислав мені її, і (додала вона пошепки)… і… скажіть йому ще, що післязавтра о першій…
Коли вона вийшла, я сказав Лісецькому:
— Можете закладатися, що післязавтра ми взнаємо важливу політичну новину.
— Цебто третього червня?.. — відповів він, сміючись.
І от уявіть собі наші фізіономії, коли надійшла телеграма про замах Ноблінга в Берліні!.. Я думав, що мене грець ухопить, а Лісецький з того часу перестав шпигати мене непристойними жартами та все випитує про політичні новини…
Страшне діло — мати певну репутацію! Бо відколи Лісецький звертається до мене, як до людини «поінформованої», я не їм і не сплю…
А що ж мусить діятись з моїм бідним Стасем, який підтримує постійні стосунки з тим паном Коллінзом та з тією пані Мелітон?
Господи боже, змилуйся над нами!..
Коли вже я так розбалакався (їй-бо я стаю балакучим, як перекупка), то мушу додати, що й у нашому магазині помічається якесь нездорове заворушення. Крім мене, у нас працює ще сім продавців (чи міг коли-небудь мріяти про щось подібне старий Мінцель!), але єдності між нами нема. Клейн і Лісецький, як давні працівники, тримаються осібно і до інших колег ставляться не те щоб презирливо, але трохи згорда. А три нових продавці — галантерейних, металевих та гумових виробів — знов-таки приятелюють між собою, а з іншими поводяться стримано й похмуро.
Правда, хороший чоловік Земба бігає від нових до старих і все намовляв їх на зближення, але у нього така нещаслива рука, що після цих намовлянь вони ще гірше починають дусатись одні на одних.
Може, якби наш першокласний магазин (а він безумовно першокласний!) розширювався поступово, якби ми щороку приймали по одному продавцеві, то вони розчинялися б серед старих, і гармонія не порушувалася б. Але тому, що їх прийшло одразу п’ять чоловік нових, і часто трапляється, що один одному заважає (бо за такий короткий час не можна ні належним чином розсортувати товарів, ні точно визначити кожному його обов’язки), то цілком природно, що між ними виникають сутички. А втім, чого це я маю критикувати свого хазяїна, який до того ж розумніший за нас усіх…
В одному тільки додержують єдності старі й нові продавці, і в цьому їх підтримує навіть Земба, а саме: в тому, щоб допікати сьомому продавцеві — Шлангбаумові. Цей Шлангбаум (я знаю його давно)— іудейської віри, але чоловік порядний. Маленький, чорний, сутулуватий, зарослий, словом — три копійки за нього не дав би, коли він сидить за прилавком. Та хай-но тільки ввійде покупець (Шлангбаум працює в відділі російських тканин) — господи милостивий! — так і закрутиться, як дзига: тільки що був на найвищій полиці ліворуч, і от він уже коло найнижчої шухляди посередині, а за мить — знову десь під самою стелею праворуч. Як почне кидати сувої тканини, то здається, що то не людина, а парова машина. А як стане розгортати та міряти, то здається, що у нього, чортяки, не менш як три пари рук. До того ж він — природжений рахівник, а як почне вихваляти товар, підсуваючи покупцеві то одне, то друге, кожному на його смак, і все це надзвичайно серйозно, то, даю слово честі, куди там самому Мрачевському!..
Шкода тільки, що він такий малий та миршавий; треба буде дати йому на підмогу якого-небудь придуркуватого, але вродливого молодика — для дам. Правда, з гарним продавцем дами довше сидять, але менш вередують і не так торгуються. (Проте мушу сказати: нехай пас бог милує від дамської клієнтури. Я, може, тому й не наважусь оженитися, що весь час бачу дам у магазині. Творець всесвіту, створюючи чудо природи, що зветься жінкою, напевне, не думав, якого клопоту наробить купцям).
Отож Шлангбаум в усіх відношеннях порядний громадянин, і проте ніхто його не любить, бо він має нещастя бути іудеєм…
Взагалі вже з рік я помічаю, як зростає ворожнеча до іудеїв. Навіть ті, котрі кілька років тому називали їх поляками іудейської віри, тепер знову називають їх жидами.
А ті, котрі ще недавно захоплювались їх працьовитістю, витримкою та здібностями, тепер бачать тільки їх визиск та шахрайство.
Слухаючи таке, я часом думаю, що над людськістю нависає якийсь духовний морок, ніби ніч. Вдень усе було гарне, веселе й добре; вночі все стає брудним і небезпечним. Так я собі думаю, але мовчу; бо що може важити думка якогось там старого продавця поряд з голосами знаменитих публіцистів, котрі доводять, ніби євреї вживають християнську кров на мацу і що їх треба обмежити в правах. Кулі над нашими головами висвистували нам інші гасла, — пам’ятаєш, Каце?..
Таке становище особливим чином впливає на Шлангбаума. Ще торік він називався Шланговським, святкував Великдень і різдво, і, напевне, жоден з найвірніших католиків не з’їдав стільки свинячої ковбаси, скільки з’їдав він.
Пам’ятаю, коли його якось запитали в кондитерській:
— Ти не любиш морозива, пане Шланговський?
Він відповів:
— Люблю тільки ковбасу, але без часнику. Часнику терпіти не можу.
Він повернувся з Сибіру разом із Стасем і доктором Шуманом і одразу ж став на роботу в християнському магазині, хоч єврейські купці пропонували йому вигідніші умови. З того часу він постійно працював у християн, і тільки цього року його звільнили з служби.
На початку травня він вперше прийшов до Стася з просьбою. Тепер він був більш згорблений, ніж завжди, й очі мав червоніші, ніж звичайно.
— Стаху, — «сказав він безпорадно, — я загину на Налевках, якщо ти мене не врятуєш.
— Чого ж ти одразу до мене не прийшов? — спитав Стах.
— Не смів… Боявся, щоб не сказали: жид скрізь про лізе. Не прийшов би й сьогодні, аби не діти…
Стах здвигнув плечима і негайно прийняв Шлангбаума на роботу з платою півтори тисячі карбованців на рік.
Шлангбаум одразу взявся до роботи, а через півгодини Лісецький пробубонів, звертаючись до Клейна:
— Що воно за чорт, пане Клейн: чого це у нас так часником тхне?
А хвилин через п’ятнадцять, не пам’ятаю вже, з якого приводу, додав:
— І чого вони, оці каналії жиди, лізуть на Краківське Передмістя! Мало їм, пархатим, Налевок та Свентоєрської?
Шлангбаум мовчав, тільки його червоні повіки тремтіли.
На щастя, обидві ці зачіпки чув Вокульський. Він устав з-за конторки і сказав тоном, якого я у нього, правду кажучи, не люблю:
— Слухайте… пане Лісецький! Пан Шлангбаум був мені товаришем тоді, коли мені було дуже погано. То, може, ви дозволите мені дружити з ним тепер, коли справи мої трохи поліпшились?..
Лісецький збентежився, відчуваючи, що посада його висить на волосинці. Він уклонився, щось буркнувши, а Вокульський підійшов до Шлангбаума, обняв його і сказав:
— Дорогий Генріку, не зважай особливо на дрібні причіпки, бо ми тут по-товариському всі один до одного чіпляємось. Але кажу тобі: якщо ти коли-небудь і залишиш цей магазин, то хіба що разом зі мною.
Становище Шлангбаума визначилось одразу: тепер швидше що-небудь скажуть (навіть ущипливе) мені, аніж йому. Але хіба винайдено якийсь засіб проти недомовок, гримас та косих поглядів?.. А все це отруює бідоласі життя, і він мені де раз каже, зітхаючи:
— Ах, якби я не боявся, що мої діти виростуть нещасними євреями, одразу втік би на Налевки…
— А чого б вам, пане Генріку, просто не вихреститись?
— Я міг би зробити це кілька років тому, але не тепер.
Тепер я зрозумів, що, як єврей, я ненависний тільки християнам, а як вихрест — став би противним і християнам, і євреям. А з кимось же треба жити. Зрештою, я маю п’ятеро дітей і багатого батька, від якого одержу спадщину…
Цікава річ. Батько Шлангбаума — лихвар, а син, щоб не взяти від нього ні копійки, тиняється по магазинах продавцем.
Часто говорив я про нього віч-на-віч з Ліссцьким.
— За що ви його переслідуєте? — питав я. — Адже вдома він додержує християнських звичаїв, навіть влаштовує своїм дітям ялинку…
— Бо вважає, — відповів Лісецький, — що корисніше їсти мацу з ковбасою, аніж без ковбаси.
— Він був у Сибіру, ризикував…
— Для гешефту… Для гешефту він називався Шланговським, а тепер, коли у його батька об’явилась астма, він знову став називатися Шлангбаумом.
— Ви ж самі знущалися з нього, що він вбирається в чуже пір’я, от він і повернувся до старого прізвища.
— За яке по смерті батька одержить тисяч зо сто, — відповів Лісецький.
Tcnep і я здвигнув плечима й замовк. Погано називатись ПІлангбаумом — погано й Шланговським; погано бути євреєм — погано й вихрестом… Ніч заходить, ніч, коли все здається сірим і підозрілим!..
А від усього цього терпить і Стах. Він не тільки взяв на роботу Шлангбаума, а й дає товари єврейським купцям, до того ж прийняв кількох до своєї торговельної спілки.
Наші кричать і погрожують, та він не з тих, кого можна злякати: затявся й не поступається, хоч на вогні його печи.
Господи милостивий, чим то воно все скінчиться?..
Але заждіть! Я все ухиляюся від теми, через те забув про деякі важливі події. Маю на увазі Мрачевського, який з певного часу або ненароком плутає мої плани, або свідомо вводить в оману.
Цього молодика у нас звільнили за те, що він в присутності Вокульського наговорив трохи зайвого на соціалістів.
Проте Стах дав себе умовити і після великодня послав Мрачевського в Москву й навіть підвищив йому плату.