Вокульський підвів голову вище й побачив у свого майстра золоті запонки на досить брудних манжетах.
— Значить, посварились на танцях, — розказував далі молодий франт, — поблискуючи бритвою перед очима Вокульського, — і прошу собі уявити: один хотів загилити другого по фасаду, а вдарив даму!.. Зчинився галас… дуель… Мене, звісно, обрали секундантом, через що я й мав сьогодні клопіт, бо у мене був тільки один пістолет. Коли оце з півгодини тому приходить до мене той, котрий образив, і каже, що нема дурних стрілятись, нехай, мовляв, ображений загилить і його, тільки один раз, не більше. Голівку праворуч, s’il vous plait… Ну, знаєте, я так обурився (лише півгодини тому), що схопив того хлюста за гальорку, дав йому коліном в антресолю і — геть за двері! Ну, хіба ж можна стрілятися з таким йолопом, n’est-ce pas?.. Тепер ліворуч, s’il vous plait.
Він закінчив голити, обмив Вокульському лице і, накинувши на нього щось подібне до арештантського халата, говорив далі:
— От я приходжу до вас то ранком, то вдень, то ввечері, а ніколи не помітив і сліду жінки…
Він узяв в руки гребня й щітку і почав зачісувати.
— Приходжу в різний час, а око в мене, пане добродію, ого!.. І от — ні рубчика спіднички, ні черевичка, ніякої поворозочки! А доводилось мені навіть у одного каноніка бачити корсет; правда, він знайшов його на вулиці і якраз мав анонімно надіслати до редакції. А у офіцерів, пане добродію, особливо у гусарів!.. (Голівку вниз, s’il vous plait.).
Що там тільки робиться!.. У одного, пане добродію, застав аж чотирьох молодих дам, і всі — веселенькі… З того часу, слово честі, завжди кланяюсь йому на вулиці, хоч вігі уже не запрошує мене і заборгував п’ять карбованців. Але, пане добродію, коли я міг заплатити за квиток на концерт Рубінштейна шість карбованців, то для такого віртуоза мені не жаль п’яти… Може, трохи почорнити волосся, je suppose que oui?
— Дякую, — відмовився Вокульський.
— Я так і думав, — зітхнув перукар. — Ви зовсім не дбаєте про свою зовнішність, а це не гаразд!.. Я знаю кількох балерин, які охоче поділили б з вами компанію, а воно варто, слово честі, варто! Прекрасні фігури, дубові м’язи, бюст — як пружинний матрац, рухи повні грації і вимоги не надмірні, особливо у молодих. Бо жінка, прошу пана, чим старіша, тим дорожча, мабуть, через те на шістдесятилітню піхто й не зазіхає, бо вона ціни собі не складе. Тут сам Ротшільд збанкрутував би!.. А початкуючій дасте якихось три тисячі кербелів на рік, кілька подаруночків, і вона буде вам вірна… Ах, жіночки, жіночки!.. Я через них невралгії доскочив, але сердитись не можу…
Він мистецьки скінчив своє діло, вклонився за всіма правилами доброго тону і з усмішкою на обличчі вийшов.
Дивлячись на його величну міну і портфель, в якому він носив щітки та бритви, можна було подумати, що це чиновник з якого-небудь міністерства.
Коли він пішов, Вокульський навіть не згадав про молодих і невибагливих балерин; його цікавило надзвичайно важливе питання, суть якого містилася в трьох словах: фрак чи сюртук? «Якщо одягну фрак, то виглядатиму франтом, що пильно додержує етикету, який мене кінець кінцем зовсім не обходить. А якщо одягну сюртук, то можу образити Ленцьких.
До того ж вони могли запросити й ще кого-небудь… Нічого не вдієш, коли я вже зважився на такі дурниці, як власний екіпаж та скаковий кінь, то доведеться одягти і фрак!..»
Думаючи про все це, він сміявся з тієї безодні легковажних вчинків, у які спихало його знайомство з панною Ізабеллою. «О, мій старий Гопфер! — думав він. — О, мої університетські й сибірські товариші! Хто б з вас міг подумати, що мене цікавитимуть такі дурниці?..»
Він одягнув фрак і, ставши перед дзеркалом, з задоволенням оглянув себе. Це тісне вбрання якнайкраще вирізняло його атлетичну постать.
Власний екіпаж чекав уже хвилин з п’ятнадцять, зараз було пів на шосту. Вокульський одягнув легке пальто і вийшов з дому. Сідаючи в екіпаж, він був дуже блідий і дуже спокійний, як людина, що йде назустріч небезпеці.
Розділ шістнадцятий «ВОНА», «ВІН» ТА ІНШІ
Того дня, коли Вокульський мав прийти на обід, панна Ізабелла повернулась від графині о п’ятій. Вона була трохи розгнівана, трохи замріяна, а взагалі — прекрасна.
Сьогодні її спіткало щастя й розчарування. Великий італійський трагік Россі, з яким вона й тітка познайомилися в Парижі, приїхав до Варшави на гастролі. Він одразу ж відвідав графиню і з цікавістю розпитував про панну Ізабеллу. Сьогодні він мав прийти вдруге, і графиня спеціально для нього запросила панну Ізабеллу. Тим часом Россі не прийшов, тільки надіслав листа з перепрошенням, виправдуючись несподіваним візитом якоїсь високопоставленої особи.
Кілька років тому, в Парижі, Россі був ідеалом панни Ізабелли; вона закохалася в нього і навіть не приховувала своїх почуттів, наскільки, звичайно, це було можливо для панянки її кола. Славетний артист знав про це, щодня бував у домі графині, грав і декламував усе, що просила панна Ізабелла, а виїжджаючи в Америку, подарував їй «Ромео і Джульєтту» італійською мовою з написом: «Все можна мухам, а мені — нічого!»
Звістка про те, що Россі приїхав у Варшаву і що не забув про неї, схвилювала панну Ізабеллу. Вже о першій годині дня вона була у тітки. Вона щохвилини підходила до вікна, на стукіт кожного екіпажа у неї скоріше билось серце, на кожен дзвінок здригалась, плуталась у розмові, на обличчі їй виступали червоні плями… І от — Россі не прийшов.
А вона сьогодні була така гарна! Навмисне для нього одягла кремову сукню (здалека шовк здавався зім’ятим полотном), у вухах у неї — брильянтові сережки (не більші за горошину) і яскраво-червона троянда на плечі.
І більш нічого. Але нехай Россі пошкодує, що не бачив її!
Прождавши чотири години, панна Ізабелла повернулась додому обурена. Проте взяла в руки примірник «Ромео і Джульєтти» і, переглядаючи його, подумала: «От якби сюди раптом увійшов Россі!..»
Тут було б навіть краще, ніж у графині. Без свідків він міг би шепнути їй якесь ніжне слівце, переконався б, що вона зберігає його подарунки, а головне, переконався б (про що так красномовно свідчить велике дзеркало), що в цій сукні, з цією трояндою, в голубому кріслі вона виглядає, як богиня.
Вона пригадала, що на обіді має бути Вокульський, і мимоволі стенула плечима. Галантерейний купець поруч з Россі, яким захоплюється весь світ, здався їй таким смішним, що їй стало просто жаль його. Якби Вокульський в цю хвилину опинився коло її ніг, вона, може, навіть занурила б пальці в його волосся і, бавлячись ним, як великим псом, прочитала. б йому оцю скаргу Ромео перед Лауренціо:
Вона зітхнула. Хто його знає, скільки разів повторював сам собі ці слова великий бездомник, думаючи про неї?..
І, може, у нього навіть немає повірника!.. Вокульський міг би бути таким повірником: він добре знає, як то мучитись за жінкою, коли ризикував задля неї життям.
Перегорнувши кілька сторінок назад, вона знову почала читати:
Як же дивно вони були подібні одне до одного: він, Россі, — актор, вона — панна Ленцька. Занехай своє ім’я, покинь сцену… Так, але що ж би тоді зосталось?.. Зрештою, навіть принцеса могла б вийти за Россі, і весь світ тільки захоплювався б її самопожертвою…
Вийти за Россі… Дбати про його театральний гардероб, може, навіть пришивати гудзики до його нічних сорочок?..
Панна Ізабелла здригнулася. Безнадійно любити його — і все… Любити й інколи поговорити з ким-небудь про цю трагічну любов. Може, з панною Флорентіною? Ні, їй бракує чуйності. Набагато більш придався б на це Вокульський. Дивився б їй в очі, страждав би за себе й за неї, вона звіряла б йому свої думки, вболіваючи над своїми і його стражданнями, і як приємно минав би час! Галантерейний купець в ролі повірника!.. А втім, про це купецтво можна б і забути…
В цей час пан Томаш, походжаючи по своєму кабінету, підкручував вуса й міркував: «Вокульський — чоловік надзвичайно спритний і енергійний! Якби я мав такого управителя (тут він зітхнув), то не позбувся б маєтку… Ну, тепер уже нічого не вдієш, зате зараз він зі мною… Від продажу будинку мені залишиться сорок, ні — п’ятдесят, а може, й шістдесят тисяч карбованців. Але не будемо перебільшувати, нехай п’ятдесят тисяч, в крайньому разі — сорок… Я віддам їх йому, він платитиме мені тисяч з вісім процентів на рік, а решту (якщо діло в його руках піде так, як я сподіваюся), решту процентів скажу йому пустити в обіг… За п’ять-шість років сума подвоїться, а за десять може збільшитись і в чотири рази… Бо в торговельних операціях гроші ростуть, як на дріжджах. Але що я кажу! Вокульський, якщо він справді геніальний комерсант, напевне, заробляє сто на сто. А в такому разі подивлюсь йому в очі і скажу прямо: «Ось що, добродію: п’ятнадцять або двадцять процентів на рік можеш давати іншим, а не мені, бо я на цьому ділі добре розуміюся». І він, звичайно, побачивши, з ким має діло, одразу зм’якне і, можливо, дасть такий процент, який мені й не снився…»
В передпокої двічі задзвонив дзвінок. Пан Томаш швиденько пішов в глиб кабінету, сів у крісло і взяв у руки спеціально приготовлений для цієї нагоди том економіки Супінського. Миколай відчинив двері, й за хвилину в кабінет увійшов Вокульський.
— А… вітаю!.. — вигукнув пан Томаш, простягаючи йому руку.
Вокульський низько вклонився цьому сивоволосому чоловікові, якого радий був би називати своїм батьком.
— Сідайте, пане Станіславе… Може, цигарку?.. Прошу вас… Ну, що ж там чувати?.. Оце читаю Супінського: розумна голова!.. Можна з ним погодитись, що народи, які не вміють працювати й заощаджувати, мусять зникнути з нашої планети… Тільки ощадливість і праця… А наші спільники щось починають вередувати, га?
— Нехай роблять, як їм вигідніше, — відповів Вокульський. — На них я не заробляю жодного карбованця.
— Але я не залишу вас, пане Станіславе, — рішуче сказав пан Томаш. А трохи подумавши, додав: — Цими днями я продаю, тобто дозволяю продати мій будинок. Я мав з ним багато клопоту: мешканці не платять, управителі крадуть, а по закладній мені доводиться платити з власної кишені. Отже, не дивно, що воно мені кінець кінцем обридло…
— Звичайно, — підтвердив Вокульський.
— Сподіваюсь, — казав далі пан Томаш, — що мені з нього залишиться п’ятдесят, або хоч би сорок тисяч карбованців…
— Скільки ви гадаєте взяти за будинок?..
— Сто, сто десять тисяч карбованців… Але скільки б не взяв, усе віддам вам, пане Станіславе.
Вокульський на знак згоди схилив голову й подумав, що пан Томаш, однак, не одержить за свій будинок більш як дев’яносто тисяч карбованців. Стільки він мав зараз у своєму розпорядженні, а заборговувати не міг, щоб не підірвати свого кредиту.
— Вам віддам, пане Станіславе, — мовив пан Томаш, — оце, власне, й хотів запитати, чи приймете.
— Ну, звичайно ж!..
— А за який процент?
— Гарантую двадцять, а якщо діло піде добре, то й більше, — відповів Вокульський, а сам подумав, що нікому іншому не міг би дати більш як п’ятнадцять. «От світоплут!.. — констатував пан Томаш. — Сам, напевне, загрібає процентів зо сто, а мені дає двадцять…»
Але вголос сказав:
— Гаразд, дорогий пане Станіславе, згодний на двадцять процентів, якщо ви мені їх зможете виплачували наперед.
— Платитиму наперед… кожні півроку, — відповів Вокульський, злякавшись, коли б пан Томаш не розтратив гроші дуже швидко.
— І на це згодний, — заявив пан Томаш якнайсердечніше. — А весь прибуток, — додав він з легким притиском, — весь прибуток понад двадцять процентів, прошу вас, не давайте мені на руки, хоч би я… благав вас, — розумієте?.. — а додавайте його до капіталу. Нехай росте, правильно?
— Пані просять, — мовив в цю мить Миколай, з’явившись у дверях кабінету.
Пан Томаш урочисто підвівся з крісла й церемоніальним кроком увів гостя в вітальню.
Згодом Вокульський не раз намагався відтворити в пам’яті, яка була та вітальня і як він увійшов туди, але всіх подробиць так і не міг згадати. Пам’ятав тільки, як у дверях двічі уклонився панові Томашеві, як потім на нього війнуло якимись пахощами, як він уклонився дамі в кремовій сукні з яскраво-червоною трояндою на плечі, потім — другій дамі, високій, в чорному вбранні, яка дивилась на нього з острахом. Принаймні гак йому здалося.
Лише через кілька хвилин він зрозумів, що дама в кремовій сукні — панна Ізабелла. Вона сиділа в кріслі, з невимовною грацією перехилившись у його бік, і, лагідно дивлячись йому в очі, говорила:
— Моєму батькові, як вашому спільникові, доведеться довго практикуватись, поки він зможе вас задовольнити.
Отож від його імені прошу бути до нього поблажливим.
Вона простягнула йому руку, до якої Вокульський ледве насмілився доторкнутись.
— Пан Ленцький, як спільник, потребує тільки надійного адвоката й бухгалтера, які час від часу перевірятимуть рахунки. Решту ми беремо на себе.
Йому здалося, що він сказав несосвітенну дурницю, і він почервонів.
— У вас, мабуть, багато роботи в такому великому магазині… — промовила вбрана в чорне панна Флорентіна і ще більше злякалася.
— Не так багато. На мені лежить відшукання оборотних фондів та зв’язки з клієнтурою, а приймає та оцінює товари персонал магазину.
— Так, але чи можна ж в усіх випадках звірятися на чужих людей! — зітхнула панна Флорентіна.
— Я маю прекрасного управителя, а заразом і приятеля, який провадить всю справу краще, ніж я міг би провадити.