Вночі біля сторожки лісника чергував вартовий – один з робітників заводу. Напружено вдивляючись у темряву, він ходив вперед і назад по великій галявині, на якій стояла хата.
Однокімнатний будиночок був набитий до відказу. Тютюновий дим туманом висів у повітрі. Люди сиділи на лаві, на підвіконнях, на підлозі і уважно слухали директора заводу.
Сивко говорив неголосно, трохи хриплуватим голосом:
– … І ми повинні бути напоготові щогодини, щохвилини… Кривов'яз обіцяє підкинути нам вибухівки…
– Нам би автоматиків з десяток… – сказав хтось з темного кутка.
– Ясно, які перед нами ставлять завдання? – продовжував Сивко. – Ми повинні – я ще раз повторюю! – розібрати по команді всі мости в лісі, зірвати вивозку деревини, бо вона спішно вивозиться на будову рубежів за містом, знизити до мінімуму заготівлю цурок, щоб газогенераторні машини зупинилися. Більшого від нас поки що не вимагають, а коли поставлять інші завдання, тоді дадуть і зброю.
– Ясно! Зрозуміло! Чого в ступі воду товкти! – пролунали окремі голоси.
– Тепер відносно сіл… – продовжував Сивко. – Путько піде в Столбове, Панкратов – в Рибицю, Оглядько – в Троєкурово, Заломін – у Пасічне. Вийти треба до світанку. Своїх людей знаєте. Розкажете через них людям, що Радянська Армія в ста кілометрах від міста, що партизанів у лісі біля п'яти тисяч. Попередьте, що фашисти всіх, хто тримається на ногах, спробують вивезти до Німеччини. Їм робочі руки потрібні і тут, і там. Хто не піде, того розстріляють. Приклади є, і ви нагадаєте про них. Закликайте всіх людей підійматися, залишати домівки і йти до лісу. Місця збору відомі. Роз'ясніть усе якомога зрозуміліше. Ну, і кілька слів щодо зв'язку з містом і з бригадою… Повелко! – звернувся він до Дмитра, який сидів на підлозі. – Це тебе найбільше стосується. Слухай уважніше.
Директор проінструктував Повелка. Питань не виникло, і люди почали розходитись. Сивко відчинив вікна, двері, і димовий чад потягло назовні.
– Повелко! – знову гукнув він Дмитра, який ішов останнім. – Зайди в контору і поклич до мене Хапова.
– Хапова?
– Чого ж перепитуєш? Іди клич, і сам з ним повернись.
Через півгодини Повелко повернувся в супроводі Хапова. Дорогою у нього виникло припущення, що Сивко вирішив, мабуть, прикінчити зрадника, і певно, з його, Повелка, допомогою. На думку Дмитра, таке рішення було б правильним і своєчасним: далі терпіти на заводі присутність Хапова небезпечно. Всі без винятку робітники знали, що Хапов регулярно відвідує гестапо в місті, і давно збиралися порахуватися з ним.
Хапов ішов попереду, важко дихаючи: він був людиною літньою – страждав від задишшя.
«Негідник! – думав Повелко. – Знав би він, хто за ним слідом іде, напевно не йшов би так спокійно…»
Сивко чекав біля хати, сидячи на порозі, і запросив обох зайти. Повелко зупинився біля дверей і пропустив у хату Хапова. Він чекав команди і був дуже розчарований, коли Сивко почастував виконроба сигаретою і закурив сам. Обидва мирно сіли за стіл. Повітря в кімнаті вже очистилося від тютюнового диму, полум'я свічки горіло яскраво.
– Сідай, – сказав Сивко, звертаючись до Повелка.
Дмитро сів за стіл.
– Ну, ти думав? – спитав директор Хапова.
Той кинув косий погляд на Повелка і якось неприродно закашляв.
«Починається!», майнуло в голові у Дмитра.
– Думав, – спокійно відповів Хапов і люто подув на вогонь сигарети.
– Ну?
– Зустрінемо їх в шести кілометрах звідси, біля Жовтих пісків… – Хапов знову глянув на Повелка. – Я оглянув місце: кращого не знайдеш Можна добре замаскувати хоч сотню чоловік.
Повелко нічого не зрозумів, і в голову полізли найсуперечливіші думки…
Сивко не вникав у подробиці і не задавав питань.
– Добре, – погодився він, – тобі видніше. Питання будемо вважати вирішеним… А ти запам'ятай, – він повернувся до Повелка, – що справа буде на шостому кілометрі від заводу. Яка – скажу потім.
Повелко кивнув головою. Він, як і раніше, не розумів, про що йдеться.
– Тепер відносно озера, – продовжував Сивко. – Підіть туди разом з Повелком. Він спеціаліст по вибухах. Якщо електростанцію підняв у повітря, то вже з озером справиться…
Сивко пояснив: за озерам починається низина, через яку іде дорога до фронту. Дорогу треба затопити, а для цього необхідно спустити воду з озера. Підготувати цю операцію треба швидко.
– Єсть! – сказав Хапов. – Завтра зранку поїдемо, якщо ви дасте свою двоколку…
І тільки зараз Повелко зрозумів: Хапов не гітлерівський підсобник, а справжній патріот – свій!
XXVI
Кібіц нервував, його дратувала повільність учнів. Він весь час переривав Грязнова або Ожогіна і сам сідав за телеграфний ключ. Працював він швидко, але сьогодні робота не захоплювала. Кібіц думав про щось своє. Навколишнє злостило його, викликало гнів. Часом пін припиняв заняття, підходив до вікна і прислухався. Весь день і всю ніч на вулиці не замовкав шум: через місто проходили німецькі частини – проходили поспішаючи, безладно. На гітлерівців, які жили в місті, це впливало гнітюче.
Сухий, замкнений Кібіц, здавалося, розумів, про що думають у цю хвилину його російські учні, і намагався не зустрічатися з ними поглядом. Можливо, вони сміються над ним, над Кібіцем, тому, що знають про ганебний підступ, про поразку німецьких військ?
Росіяни, яких він ненавидить і зневажає, сміються! Це нестерпно!
Він відходив од вікна, знову кричав, вимагав, лаявся, вишукував неточність в передачі і дрібними причіпками мстив за біль, яку завдавала йому свідомість того, що він безсилий.
– Погано, зовсім погано! – оцінював Кібіц роботу учнів. – Треба працювати вдвічі швидше, втричі швидше… Ви надто ліниві.
Друзі мовчали і намагалися не дивитись на викладача.
– Якби моя влада, – буркотів Кібіц, – я б примусив вас цілу добу сидіти за ключем, усі двадцять чотири години!
Було без чверті дванадцять, коли двері відчинилися і на порозі кімнати з'явився служник Юргенса. Завжди спокійний, сьогодні він здавався розгубленим і стривоженим.
– Пан майор просить вас прибути до нього негайно.
Кібіц замовк і здивовано глянув на служника.
– Мене? – спитав він.
– Так, вас, пане Кібіц, – тихо повторив служник.
Ніколи раніше Юргенс не викликав Кібіца в такий час.
Служник стояв, чекаючи.
– Вас ждуть, – повторив він через хвилину і чомусь кашлянув, наче хотів дати цим зрозуміти, що треба поспішати.
Кібіц схопив з стільця піджак і, накинувши його на плечі, майже вибіг з кімнати.
Друзі перезирнулись. Вони залишилися самі в квартирі Кібіца і не знали, що робити: чекати чи піти. Ожогін запропонував чекати, тим більше, що час уроку не минув. Кілька хвилин вони сиділи, не рухаючись. Однак це було важко. Микита Родіонович встав і почав ходити по кімнаті. Зрідка він зупинявся біля стола або шафи, придивлявся до розкиданих речей і радіодеталей – все було добре знайоме і, крім неохайності господаря, ні про що не говорило. Єдине, що зацікавило Микиту Родіоновича, – це етажерка з книгами. Не торкаючись до них, він прочитав назви на корінцях обкладинок і впевнився, що Кібіц читає тільки політичну літературу. Тут були томики Гітлера, Геббельса, Шахта. Вийнявши навмання один із них, Ожогін почав гортати його. Майже на кожній сторінці красувалися помітки синім олівцем: підкреслені речення, зигзагоподібні лінії на полях_ питання, знаки оклику.
– Кібіц роздумує… – посміхнувся Ожогін.
Помітки олівцем були і в інших книгах. Серед томиків виявився товстий, добре переплетений зошит, в якому рукою Кібіца були зроблені численні записи.
Микита Родіонович зацікавився ними.
На першій сторінці, крім дати, нічого не було. Текст починався з другої сторінки. Першою була цитата з брошури Яльмара Шахта:
«Першим кроком Європи повинна бути боротьба з більшовизмом, другим кроком – експлуатація природних багатств Росії».
«Історію світу творили тільки меншості. Адольф Гітлер».
«Моя справа не наводити справедливість, а викорінювати і знищувати. Герінг».
Микита Родіонович почав читати вголос:
– «Наші вороги можуть вести війну скільки їм завгодно. Ми зробимо усе, щоб їх розбити. Те, що вони нас коли-небудь розіб'ють – неможливе і виключене. Гітлер. 3.10. 1941 року».
Збоку цитати рукою Кібіца були поставлені три величезні знаки запитання.
– «Сьогодні я з певністю можу сказати, що до зими російська армія не буде більш небезпечною ні для Німеччини, ні для Європи. Я вас прошу згадати про це через кілька місяців. Геббельс. Заява турецьким журналістам 15. 10. 1942 року». І напис упоперек: «Я згадав про це рівно через рік. Турецьким журналістам не раджу згадувати».
– Критикує начальство! – розсміявся Андрій.
– Так, схоже на це… «Можна вже мені повірити в-те, що чим ми одного разу оволоділи, ми втримуємо дійсно так міцно, що туди, де ми стоїмо в цю війну, вже піхто більше не прийде. Гітлер. 10. 11. 1942 року». І додаток Кібіца: «Мій фюрер! А Сталінград, Орел, Харків, Донбас, Брянськ, Київ?! Несолідно виходить…». «Відступ великих полководців і армій, загартованих у боях, нагадує відступ пораненого лева, і це безперечно найкраща теорія. Клаузевіц». І постскриптум Кібіца: «Теорія не на нашу користь». Не заздрю фюреру: підлеглі у нього не зовсім надійні, – зауважив Микита Родіонович. – Ну, досить, а то, того й гляди, повернеться сам Кібіц. – І Ожогін поклав зошит на полицю.
– А може, з собою захопимо? – вирвалося в Андрія.
Микита Родіонович похитав головою: не можна. Друзі почекали з півгодини. Кібіц не повертався.
– Ну, ходімо, вже перша година… Зорг, напевне, турбується.
… Друзів прийняла дружина Зорга. Самого його не було вдома.
Вона пояснила, що чоловіка хвилин двадцять тому викликав до себе Юргенс, і провела друзів до своєї кімнати.
В кутку стояв чудовий, майже у зріст людини, трельяж, оздоблений червоним деревом. На туалетному «столику, на етажерці, на піаніно були розставлені химерні статуетки, вишукані флакони з духами, різних розмірів баночки, пилочки та інші речі кокетливої жінки, яка уважно ставиться до своєї зовнішності.
Дружина Зорга сіла за піаніно і бурхливо заграла вальс із «Фауста».
Через кілька хвилин зайшов Зорг, дуже схвильований, і сказав друзям, що занять не буде.
Ожогін і Грязнов, не розпитуючи, відкланялися і вийшли.
– Щось трапилось, – сказав по дорозі додому Микита Родіонович.
– Так, і незвичайне, – погодився Андрій.
Дома друзі заговорили про зошит Кібіца.
З поміток Кібіца виходило, що він вважає винуватцем неминучої поразки Німеччини теперішніх її керівників, які завели Німеччину у безвихідь.
– Цей зошит нам пригодиться, – сказав Микита Родіонович. – Ми його використаємо проти нього.
– Яким чином?
– Відразу сказати важко. Треба добре і не поспішаючи все обміркувати.
Опівдні в парадні двері хтось постукав. Микита Родіонович вийшов відчинити двері і побачив Варвару Карпівну.
– Ви здивовані моїм приходом? – спитала Тряскіна.
– Здивований.
– У вас, звичайно, буде тисяча запитань, як і що трапилось?
– Мабуть, ні.
– Чому? – трохи розчаровано промовила Тряскіна і сіла на диван.
– Тому, що я знаю все: батько відвідував вас, ви розповідали йому, він – сусідам, а ті – нам.
Микита Родіонович допитливо розглядав Тряскіну. В її поведінці, як йому здавалось, з'явилось щось нове: вона стала спокійнішою, схудла, зник зухвалий вираз очей.
– Знати б тільки, випадково в мене куля потрапила чи ні, – примруживши очі, промовила Варвара Карпівна.
– А навіщо це знати? Ну, припустімо, вам скажуть, що не випадково, що ви робитимете? – спитав, ледве помітно посміхнувшись, Ожогін.
– Що?
– Так.
– Від усієї душі подякую… Якби куля обійшла мене, тюрми мені не минути б. Хто повірив би в те, що я тут не замішана!
– Той, хто стріляв у Роде, не мав жодного наміру нанести вам хоча б подряпину, – запевнив Микита Родіонович. І, бажаючи змінити тему розмови, задав нове питання – що Тряскіна збирається робити далі.
Варвара Карпівна вже думала над цим і поділилася своїми думками. Вона вважала неможливим у даний момент сидіти дома без діла, тим більше, що Гунке, який відвідав її в лікарні, сказав, що чекає її в гестапо. Тряскіна знала також, що на її місце ніхто ще не прийнятий.
Ожогін теж вважав, що рвати відносини з гестапо зараз невигідно, але промовчав.
– Я згодна почекати, – сказала Варвара Карпівна. – Але в мене так багато неясностей, в голові – сумбур…
– Тобто?..
Тряскіна нахмурила чоло, зробила над собою зусилля, наче щось пригадуючи, і заговорила раптом швидко, гаряче:
– Як нам удасться реабілітувати себе, виправдатись перед радянською владою? Ми знищили Роде. Ви жертвували собою, а я прийняла кулю. Але хто ж повірить, що вбили, наприклад, ви, а вбивству сприяла я? Подібне може заявити будь-хто, тим більше, що винуватець не знайдений. Чим же ми доведемо те, що зробили?
– На це питання я вам уже відповідав, – спокійно промовив Ожогін. – Покладіться цілком на мене.
– Добре, – зітхнула Тряскіна, – я згодна, але мене хвилює й інше: чи досить того, що ми зробили, для спокутування нашої провини?
– Ні, мабуть, недосить. Точніше, дуже мало.
Тряскіна притулила голову до стіни і замислилась.
– Так, – промовила вона тихо, – але що я можу ще зробити?
– А от про це давайте подумаємо разом.
XXVII
Прийшов яскравий травень, з ніжною зеленню дерев, з ароматом квітучої черемухи, з солов'їними співами на світанку, дзвоном різноголосих пташок. Перестала парувати земля, просохла, прогрілася, вкрилася яскраво-зеленим килимом.
Усі чекали дощу, але його не було. Бездощовим був майже весь квітень. Без дощів почався і травень.
Сьогодні зранку на горизонті з'явилися темні хмарки, загуркотіли перші удари далекого грому, війнуло свіжістю, але дощ так і не пішов.
– Погана справа: посуха буде з весни, – сказав Кривов'яз, уважно розглядаючи чисте небо. – Ось дивись. – Він зірвав струнку кульбабу, яка ледь виділялася над зеленою травою лісової галявинки, і подав її начальнику розвідки Костіну. – Вона в цю пору повинна бути вдвоє більшою, а не таким карапузом…
Начальник розвідки подивився крізь окуляри на подану йому квітку, але нічого не сказав.
Кривов'яз і Костін обійшли маленьке озеро, його дзеркальна поверхня відсвічувала перламутром. Над водою літали комахи. Лякливі бекаси, побачивши людей, спурхнули і зникли на другому березі.
– І озеро недовго проживе без дощу, – сказав Кривов'яз, – висохне…
Костіна дивували слова командира. Чому його турбують відсутність дощу, доля нікому не потрібного лісового озера, всі ці кульбаби, комахи і бекаси? Зараз не до цього. Наступила третя партизанська весна, і чим сухіша вона, чим менше води та вологи в лісі, тим краше для партизанів, тим рухливіші і боєздатніші вони будуть. Причому тут ця весняна лірика?..
Під низькорослою, але розлогою сосною на розісланій плащ-палатці спав Сашурка.
– Повернувся, – тихо сказав командир бригади, побачивши свого ординарця. – Ну, нехай подрімає ще трохи, поговорити встигнемо.
Кривов'яз сів на траву, дістав свою люльку і кисет. Поруч сів начальник розвідки. Набивши люльку махоркою, Інокентій Степанович передав кисет Костіну. Той взяв його, але не закурив: натщесерце курити не хотілося.
Прив'язаний до берези кінь жадібно щипав траву. На ногах і на грудях у нього підсихало клоччя жовтувато-білої піни. Видно, поспішав хлопець. Інокентій Степанович затримав погляд на сонному ординарці, йому і жаль було будити стомленого Сашурку, і в той же час нетерпілося дізнатися про новини. Кривов'яз обережно торкнув Сашурку за плече, і той миттю схопився, протираючи очі.
– Ну? – коротко кинув Інокентій Степанович.
Сашурка розповів про другу зустріч з Повелком. Сто російських військовополонених виведуть вранці у вівторок з міського табору з таким розрахунком, щоб опівдні пригнати на завод. Конвоюватимуть двадцять автоматників. Зустріти колону треба в шести кілометрах від І а воду.