– Що ви знаєте про «Привида»? – спитала Наталя.
– Тільки те, що він був провокатором і виказав у грудні сорок другого велику групу підпільників та партизанів.
– Кіра Назаренко жива? – спитала Наталя.
– Жива. Тільки вона вже не Кіра, а Кіра Матвіївна. Солідна, але й досі ще вродлива жінка, – відповів Бадюк. – Цього листа вона передала Григорію Сидоровичу кілька років тому, коли він почав збирати матеріал про історію сосновсько-русанівського підпілля.
– Можна взяти цього листа на два-три дні? – спитав Лежнєв. – За його цілість можете не турбуватися.
– Що з вами поробиш!
– Тоді я попрошу у вас на тих же умовах і цей твір, – Лежнєв вказав на документ німецькою мовою.
– Втративши голову, за волоссям не плачуть, – засміявся Бадюк. – Беріть.
Незважаючи на заперечення Лежнєва, Бадюк приніс із холодильника і відкоркував пляшку вина, поставив на стіл фрукти. Довелося випити по чарці. Горін сидів недовго. Пішов на кухню писати якусь статтю. На випад Наталі – «Щось новеньке про Феміду?» – він не відповів. Лежнєв і Бадюк дружно розсміялися.
– Не за те батько сина бив, що журналістом став, а за те, що фейлетони писати почав, – усе ще сміючись, сказав Бадюк, та, помітивши, що Наталя насупилася, додав уже серйозно: – Ви не ображайтеся на нього, Наталю Сергіївно. За цього фейлетона він од мене дістав не менше ніж ви на оперативній нараді. А взагалі Женя непоганий хлопець; до того ж дуже здібний. Правда, запальний, упертий.
– У нього багато спільного з однією моєю знайомою, – всміхнувся Лежнєв.
– У нас, журналістів, взагалі багато спільного із слідчими, – підхопив Бадюк. – Змістовній статті, нарису, фейлетону завжди передує певний пошук, розслідування. Одначе нам на це дають значно менше часу, ніж вам. Адже газета живе тільки один день і разом з тим вона повинна жити кожен день. Звідси в газетярів і певна поквапливість – «сьогодні в житті, завтра в газеті», почасти дилетантство – сьогодні пишеш про математика, завтра про селянина, післязавтра про поета. Висвітлюючи конфліктні питання, я завжди дотримуюся чудового правила давньоримських юристів: «Вислухай і другу сторону». Причому, винну сторону, по-моєму, треба вислухати терплячіше, уважніше, ніж потерпілу. Правда теж різна буває. Ви згодні зі мною?
– Не зовсім, – сказав Лежнєв. – Правда – це істина, а двох істин одночасно не буває.
– А ви як гадаєте, Наталю Сергіївно?
– З мене нікудишній філософ, – ухилилася од відповіді Наталя.
– А хочете, я розповім вам історію, яка має безпосереднє відношення до нашої суперечки? – сказав Бадюк. – Не заперечуєте?
– Ми з Наталією Сергіївною, признатися, того, й прийшли, щоб послухати ваші історії, – усміхнувся Лежнєв.
– Це справді моя історія, – почав Бадюк. – Хоча стосується вона не так мене самого, як людей, що колись були моїми друзями. Багатьох із них уже немає на світі, і тому, виносячи їхнє життя на ваш суд, я дозволю собі не називати їхніх справжніх імен. Зробити це мені неважко, бо головні герої історії, про яку я хочу розповісти, довгий час називали себе іменами персонажів відомого роману Дюма: Атос, Портос, Араміс, д’Артаньян. Так, то було велике братерство мушкетерів, хоча ними цього разу стали четверо сосновських хлопчаків із восьмої середньої школи імені Рози Люксембург. Нашими гербами були латки на старих батьківських штанях, а кулаки довгий час замінювали нам шпаги. Походження ми були в основному робітничо-селянського. Одначе був і прошарок службовців. Із службовців походив Атос, він же, як відомо, граф де ля Фер, – найрозсудливіший і найстатечніший серед нас: коли він давав у морду комусь із городенківських хлопчаків, з якими ми частенько билися, то незмінно казав при цьому: «Я дуже шкодую, месьє, але в мене не було іншого виходу». Ми ніяк не могли перейняти в нього цю вишуканість – не вистачало витримки, та й виховання, як то кажуть, було не те: батько Портоса був вантажник; д’Артаньян виріс у селянській родині; ну, а батьки Араміса, сиріч – мої, все життя працювали на тартаку. Де вже нам було таким «штилем» розмовляти!
Згодом до нашої компанії пристав і представник справдешнього дворянського роду. Ми прийняли його у свої ряди тільки через те, що він був особою жіночої статі, а жінкам, як відомо, прощають багато, навіть експлуататорське походження. Тим більше, що титуловані батьки нашої «дами», чкурнувши від більшовиків, лишили свою малолітню доньку напризволяще. Її прихистив і виховав колишній єгер її батька – простий, але дуже добрий чоловік Франц Гімпель. Ми всі називали його дядьком Францом, хоча дядьком він доводився тільки одному з нас. Вихованка дядька Франца взяла і його прізвище, хоча від неї ніколи не приховували, що вона донька обрусілого німецького барона Миколи Ернестовича Рененкампфа. А втім, титул баронеси нашу «даму» не задовольняв: графинею де ля Фер вона не схотіла бути по причині делікатного характеру. Після смерті матері Атос деякий час жив у свого дядька – Франца Гімпеля і підозрював, що наша «дама» мала до нього далеко не сестринські почуття. Вирішили назвати її панею Бонасьє – камеристкою королеви, хоча вона претендувала безпосередньо на титул королеви. Здається, вам не цікаво слухати?
– Що ви, Ігоре Семеновичу! – замахала руками Наталя. – Ви так цікаво розповідаєте.
– Коли прийшли гітлерівці, – вів далі Бадюк, – вона прибрала титул і прізвище своїх батьків, сподіваючись одержати батьківський маєток. Та її падіння почалося раніше. От ви кажете, що правда – це істина. Можливо, я, як і Наталя Сергіївна, не підкований у філософії. Для мене правдою – безхитрісною, чесною – були і лишаються ті наші «мушкетерські» роки, хоча фантазії і вигадки тоді буквально володіли нами. А фантазії і вигадки, як відомо, антиподи істини. З правдою, у вашому тлумаченні, ми зустрілися в тридцять другому році, коли нам було вже по сімнадцять і коли пані Бонасьє заявила, що залишає мушкетерський клан і дім свого названого батька, щоб вийти заміж за працівника «Торгсину». Вона знехтувала нашими шпагами і нашою дружбою заради літерного пайка і двокімнатної квартири в центрі міста. Це була її правда, не наша. А через півроку городенківські куркулі по-звірячому вбили нашого силача Портоса-ватажка комсомольської агітбригади. І це теж була правда.
Два тижні ми в складі групи сприяння ганялися за бандитами Гнучича-Мозгового – вбивцями наших товаришів. Зіткнулися з ними на п’ятнадцятий день, коли дістали наказ повертатися. Нас було шестеро: я, Атос, д’Артаньян і троє чекістів; а бандитів – удвічі більше. І якби не Атос, я б не сидів тепер із вами. Ми зіткнулися з бандитами в Лисичанському урочищі випадково і буквально віч-на-віч. Врятувати нас могли тільки витримка, швидкість. Ці якості мав, певно, тільки Атос. Він вистрелив перший. Я ніколи – ні доти, ні потім – не бачив і не чув, щоб залпом із мисливської двостволки вбивали одразу двох. А він убив. І вбив самого Гнучича – верховоду городенківських куркулів та його помічника – осавула Мозгового. А через місяць Атос прийшов у міськком комсомолу і поклав на стіл секретаря свій квиток. «Знайшовся мій батько, – сказав він так, ніби йшлося про якусь дрібничку. – Він живе в Берліні і є підданим німецької держави. Я їду до батька. Чому? Та хоча б тому, що я німець, як і мій батько». Це теж була правда… Через десять років він знову з’явився в місті мого дитинства. На ньому був зловісний чорний мундир із свастикою, есесівські блискавки в одній петлиці, плетені квадрати штурмбанфюрера[3] – в другій. На сосновському вокзалі гестапівці, що зустрічали його, вишикували почесну варту. І це теж була правда…
Бадюк замовк. Потім наповнив чарки вином.
– Давайте вип’ємо, але без тосту – кожен за своє.
Лежнєв випив, закурив сигарету, встав, підійшов до вікна.
– Ви бачилися з Атосом? – спитав він Бадюка. – Адже в період окупації ви лишалися в Сосновському.
– Не зовсім так, – усміхнувся Бадюк. – Коли почалася війна, я був на зборах запасників. Двадцять третього червня нас кинули в бій північніше Луцька, а через два дні мене поранило. Тільки чудом не попав у полон. Товариші лишили мене непритомного під опікою старого поромника. Поки відлежувався в нього, гітлерівці дійшли до Києва. До Сосновського я добрався наприкінці вересня сорок першого, коли вони тут уже господарювали, як хотіли. З підпільниками зв’язався аж у листопаді, хоча намагався зробити це одразу. Але товариші спершу придивлялися до мене, перевіряли. Це й зрозуміло…
– Ви не відповіли на запитання, – різко, як здалося Наталі, сказав Лежнєв. – Зустрічалися ви чи не зустрічалися з Атосом в Сосновському під час окупації?
– У місті не зустрічався, – похитав головою Бадюк. – Бачив його разів зо два здалеку, – обставини складалися так, що підійти ближче не можна було. Зустрілися ми в іншому місці -в добре знайомому нам обом Лисичанському урочищі, де пан штурмбанфюрер полював на качок. З ним була охорона – п’ять автоматників. Нас було удвоє менше, і озброєні ми були гірше… Символічний збіг, чи не правда?
– Хто ж вистрелив перший? – не витримала Наталя.
Бадюк невесело всміхнувся, покрутив у руках чарку, потім поставив її на стіл ніжкою догори.
– Перший вистрелив я.
Лежнєв необережно зачепив і перекинув стілець.
– Вибачте, – знітився він, підіймаючи стілець.
– Що? – відірвався од своїх невеселих спогадів Бадюк. – Ет, пусте.
– А що сталося з вашим першим коханням, Ігоре Семеновичу? – з’явившись у дверях, спитав Євген Горін.
Очевидно, він усе чув – двері на кухню були відчинені.
– Кого ти маєш на увазі?
– Баронесу Рененкампф, певна річ.
– Пані Бонасьє? – всміхнувся Бадюк. – Втекла з гітлерівцями. Але чого ти думаєш, що я був у неї закоханий?
– Певно, вона була гарненька, – сказав Євген. – Перед поганими не схиляються, а вона зуміла завоювати серця чи принаймні симпатії чотирьох мушкетерів одразу.
– Так, вона була вродлива, – погодився Бадюк. – Але мені не подобалась її манірність, а її забаганки просто дратували. Потім я, мабуть, інстинктивно вгадував пороки, які дрімали в ній, – додав він.
– Пороки? – перепитав Лежнєв.
– Назвіть це як завгодно. Ще до війни вона змінила чотирьох чоловіків. Останньою її жертвою, пам’ятаю, був Михайло Юзефович Савицький, завідуючий райземвідділом.
– Батько Костянтина Михайловича? – вихопилося в Наталії.
– Костянтина Михайловича? – спочатку не зрозумів Бадюк. – А, Кості Савицького? Так, його батько.
– А що робила Гімпель-Рененкампф під час окупації? – спитав Євген Горін.
– Те саме, що й до окупації, – міняла чоловіків. Згодом, за деякими даними, зв’язалася з гітлерівською розвідкою: вербувала дівчат у школу абверу. Цікаво відзначити, що сосновські абверівці робили ставку на агентів із жінок. Агенток закидали до партизанів і в частини Червоної Армії.
– Як, по-вашому, – несподівано спитала Наталя, – «Привид» міг бути жінкою?
Бадюк здивовано поглянув на неї, потім розвів руками:
– Важко сказати. Хоча це не виключено.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Обер-лейтенант Зінгер, мабуть, сподобався полковникові, а певніше, той просто сподівався гульнути за чужий рахунок. Як би там не було, щойно Лежнєв увійшов до офіцерського залу, полковник одразу підбіг до нього.
– Нарешті! Не питаю, де були. Ви перемогли! Я маю на увазі не ваш поєдинок з фон Бюловим, а те, що було потім. Я одразу зрозумів, до якого приятеля ви пішли – фрау Ада зникла слідом за вами. О, ви пройда, Зінгер! Та облишмо це, справжні мужчини не патякають про такі речі. Краще вип’ємо! Ми будемо серйозні вранці, коли настане час роз’їжджатися по своїх частинах. А тепер я забороняю вам бути серйозним. Веселіше, Зінгер!
Він потягнув Лежнєва до столу, де сиділа галаслива компанія льотчиків. Бачачи, що йому не одкараскатися від полковника, Лежнєв вирішив використати ситуацію в своїх інтересах.
Досить було обер-лейтенантові Зінгеру в яскравих барвах змалювати «романтику» унтер-офіцерського кабака, а заодно натякнути, що він хоче почастувати своїх нових знайомих екзотичним російським напоєм, що зветься «самогон», як уся компанія на чолі з полковником посунула у східну прибудову замку.
Хоча все йшло якнайкраще, Лежнєва не покидало внутрішнє напруження. Його вкрай загострена свідомість майже з фотографічною точністю фіксувала як загальний план, так і деталі строкатої обстановки розважального закладу, яким того вечора був офіцерський санаторій. Безтурботність і довірливість нових знайомих не заспокоювала його – те, що він задумав, було надто ризиковане, щоб покладатися тільки на атмосферу п’яного розгулу, яка панувала довкола. Небезпека могла чатувати на нього будь-якої хвилини. І тому для Лежнєва зараз не було дрібниць. Як солдат перед атакою придивляється до місцевості, до кожного горбочка, що за хвилину може врятувати йому життя, так і розвідник, опинившись у незнайомій обстановці, де йому треба діяти, повинен швидко зібрати якомога більше найрізноманітнішої інформації, – дев’яносто дев’ять відсотків її, мабуть, і не знадобиться, але один може забезпечити успіх операції чи врятувати від провалу.
Ідучи широкими сходами, обер-лейтенант Зінгер жваво гомонів із полковником, робив компліменти його дамі – гостроносій, манірній блондинці, перекидався репліками а іншим льотчиком – кремезним моторним майором, а старший лейтенант Лежнєв майже автоматично фіксував у пам’яті, здавалося, найнезначніші деталі, обмовки, навіть погляди. Ось, обігнавши їх, до гардеробу поспішили двоє офіцерів-артилеристів. Старший глянув на годинник, похитав головою, а молодший сумовито озирнувся, помахав рукою танцівниці… У вестибюль із двору ввійшло чоловік десять щойно прибулих офіцерів. А ось спіткнувся і повис на руці своєї приятельки, нафарбованої шатенки з пишною куделею на голові, п’яний капітан-льотчик.
– Грето, – пробурмотів він, – ти славна дівчина. Я подарую тобі золоті сережки. Але ти потанцюєш, як минулого разу.
– А ти, як минулого разу, покажеш мені дулю? – хмикнула дама. – Ні, дзуськи.
В унтер-офіцерському залі солдат-шофер і пишногруда дівиця з напіврозпущеною косою танцювали «бариню» під акомпанемент балалайки та губної гармошки. Солдати, утворивши півколо, плескали в такт музиці. П’яний коротконогий фельдфебель, намагаючись приєднатися до танцюючих, раз у раз падав на підлогу.
Ця картина викликала в льотчиків і їхніх дам неабиякий ентузіазм. Моторний майор, вскочивши у півколо і наказавши розгубленим музикантам грати далі, почав підстрибувати навпочіпки довкола пишногрудої дівиці, гадаючи, що саме так танцюють росіяни. У нього знайшлися послідовники. Сам полковник скочив на стілець і, вихопивши з піхов кортик, почав ним диригувати. Лежнєв гукнув товстомордого буфетника і, моргнувши, зробив замовлення, підкріпивши його новенькими рейхсмарками. Буфетник засміявся і запевнив веселого обер-лейтенанта, що все буде гаразд.
До Лежнєва нетвердою ходою підійшов капітан і, повиснувши у нього на плечі, попросив обер-лейтенанта допомогти вмовити норовисту Грету станцювати пікантний танець.
– Це дурниці, що вони танцюють, – показуючи на танцюючих, белькотів капітан. – Грета їх усіх за пояс заткне. Попросіть, вона вам не відмовить.
– А чим я повинен підкріпити своє прохання? – всміхнувся обер-лейтенант Зінгер.
– Триста марок. Дрібниці. Не скупіться, обер-лейтенанте, ви, я чув, сьогодні виграли купу грошей.
– Через те я й хочу почастувати вас і ваших друзів, – сказав Лежнєв, – не тільки Гретиним танцем.
Саме в цей час на прилавок поставили півтора десятка келихів, по вінця наповнених самогоном.
– Панове офіцери, фрейлейн, – голосно вигукнув Лежнєв, – пропоную тост за рейхсмаршала Герінга!
Музика змовкла, льотчики і їхні дами обліпили стойку.
– О! – ковтнувши, крякнув полковник. – Це варте шампанського! За рейхсмаршала, панове!
Льотчиків не треба було умовляти.
– Пісню! – зажадав обер-лейтенант Зінгер і тицьнув пальцем у бік лисого єфрейтора. – Співай! Не соромся, я чув – у тебе гарний голос.
Єфрейтор спробував відмовитись, але полковник підтримав обер-лейтенанта.
– Співай, єфрейторе!
Єфрейтор схопився на ноги і високим пискливим голосом почав тірольську пісню. Її підхопили два шофери і сам полковник.
До Лежнєва знову підійшов капітан.
– Грета згодна танцювати за двісті. Це таке видовище! Ви не пошкодуєте.
Лежнєв узяв його під руку і повів до дверей у коридор східної прибудови.