– У лютому-квітні, під час планомірного відходу наших військ з Північного Кавказу, – почав розповідати фон Бюлов, – у район Барвінкове – Лозова – Синельникове ринув потік біженців, серед яких були колишні радянські громадяни, що активно співробітничали з німецькою владою. Побоюючись, що енкаведе використає переміщення великої кількості людей, аби засилати в наш тил свою агентуру, а також спробує ізолювати деяких німецьких військовослужбовців, деморалізованих почасти сталінградською трагедією, почасти пропагандою так званого «Комітету вільної Німеччини», абвер вжив відповідних заходів. Одним із таких заходів було відрядження на допомогу обер-командам і частинам південної дільниці досвідчених офіцерів-контррозвідників. Я прибув до Полтави 30 березня і одразу поринув у роботу. Після того, як наші війська знову зайняли Харків, я зі своїми колегами переїхав туди. Повірте, Зінгер, від своєї нової роботи я не мав задоволення: не дуже приємно з ранку до пізнього вечора допитувати отупілих від страху бургомістрів, старост, поліцаїв, їхніх жінок, коханок. Коли мені і щастило викрити радянського агента, то цю заслугу одразу ж приписували собі мої нові колеги. Та господь з ними…
Фон Бюлов повернувся до столу, дістав з кишені знайомий Лежнєву золотий портсигар.
– Куріть, – запропонував він і додав цілком серйозно – Я не вдавався по допомогу до цього портсигара в Голубій кімнаті. Придивіться до його кришок – вони вимережені візерунками; такі поверхні не відбивають. До того ж я короткозорий. Так що ваші підозри були безпідставні.
Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:
– Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.
– Якось у середині червня, – після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, – мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД – адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося – ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він – один з небагатьох офіцерів секретної служби СС, з яким я не боявся говорити відверто. Був відвертий зі мною і він. Оскар одразу ж сказав мені, що вся ця історія йому неприємна, що він не сумнівається в порядності більшості співробітників абверу і буде радий, коли його місія не спричиниться до погіршення стосунків між нашими відомствами.
– Нащо ви розповідаєте мені про це? – спитав Лежнєв.
– Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.
– І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? – примружився Лежнєв. – А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?
– Я буду тільки вдячний вам, – Бюлов дістав із портсигара сигарету, закурив не затягуючись. – Я зустрічався з Оскаром Фріснером у Харкові кілька разів і майже переконав його в безпідставності підозр з боку служби безпеки. Оскар навіть допоміг нам залагодити один конфлікт з командуванням СС. Йшлося про дуже важливу дезінформацію, яку генерал Остер вирішив надіслати через надійний канал, щоб завести в оману російський генштаб. Усе, здавалося, було гаразд, і росіяни мали клюнути на цю приманку. Однак сталося непередбачене – у прифронтовій смузі нашого агента затримав пост ваффен СС[6]. Агент мав із собою надзвичайно важливі дані, які вміло сфальсифікувала наша контррозвідка. Командування СС прийняло все за щиру правду, а нашого агента – за радянського шпигуна. Ніякі докази не бралися до уваги – есесівці швидше схильні були звинуватити в зраді самого генерала Остера, ніж визнати свою помилку. Конфлікт уладнав Фріснер, і генерал Остер вдячний йому за це й досі. Та буквально на другий день стався скандал: два офіцери абверкоманди в Синельниковому реквізували у якогось ділка чорного ринку партію брильянтів і намагалися їх привласнити. Про це якось дізнався Фріснер: він зателефонував генералові Остеру і сказав, що вилітає на місце. Остер одразу ж викликав мене і попросив супроводжувати Фріснера в Синельникове…
Раптом різко задзвонив дзвінок. Фон Бюлов підняв трубку. Вислухавши того, хто дзвонив, він скоса глянув на Лежнєва і сказав:
– Хвилин за десять-п’ятнадцять. Передайте полковникові, щоб він через десять-п’ятнадцять хвилин зайшов у російську кімнату. – Поклавши трубку, Бюлов усміхнувся до Лежнєва: – Приїхав автобус. Полковник Шпітцмюллер питає, чи довго ви затримаєтеся. Нічого, підожде! Постараюся бути лаконічнішим… Я побачив Фріснера на аеродромі, але він не взяв мене з собою, посилаючись на те, що в літаку немає місця. Справа, звісно, не в вільному місці – хтось підбурив Фріснера проти мене і генерала Остера. Я зрозумів це одразу. Завжди витриманий і коректний, Фріснер того ранку був у нестямі. Він не вірив нікому, всіх підозрював. Таким я його ще не бачив ніколи. Як дізнався я потім, він навіть відмовився од літака ланки зв’язку, якого люб’язно запропонував йому начальник харківського аеродрому, і викликав «юнкерс» однієї з фронтових ескадрилей, вказавши при цьому, який саме пілот повинен вести машину, – у СД скрізь свої люди. Погода того дня була нельотна, і «юнкере» насилу приземлився в Харкові. Пілот спочатку навіть відмовлявся летіти в Синельникове, та з особливоуповноваженим штабу рейхсфюірера, як ви самі розумієте, не сперечаються. Що сталося потім, я не знаю. Мабуть, вони збилися з курсу і попали в смугу зенітного вогню чи то наших, чи російських батарей. Фріснер, не розібравшись у чому річ. радирував командуванню СС, що в літаку вибухнула міна уповільненої дії і що «юнкере» падає. На цьому зв’язок з літаком обірвався. Пошуки не дали наслідків. Усі прийшли до висновку, що штурмбанфюрер Фріснер загинув. Командування СС створило спеціальну комісію, яка допитувала причетних до цієї справи, у тому числі і мене. Та. як бачите, мене не розстріляли і навіть не розжалували. Повірте, Зінгер, я безмежно радий, що Фріснер живий і дуже прикро почути звинувачення, яке він сьогодні кинув мені у вашій присутності.
– То порозумійтеся з ним, – сказав Лежнєв.
– Навряд чи він захоче вислухати мене, – усміхнувся фон Бюлов. – Зрозумійте правильно, Зінгер. Я не прошу посередництва, але буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви при нагоді передасте Фріснеру зміст нашої розмови.
– Боюся, що найближчим часом ми не побачимося з ним, – сказав Лежнєв.
– Розумію, – мовив фон Бюлов, – у вас свої справи, у нього – свої. Які – не питаю: співробітникам СД не задають запитань. Однак Фріснер ваш товариш і ви, очевидно, провідаєте його хоча б для того, щоб дізнатися про його здоров’я.
– Можливо.
– Отоді і розкажіть йому про нашу розмову, – Бюлов знову дістав золотий портсигар, але не закурив, а поклав його перед Лежнєвим. – У Голубій кімнаті мені здалося, що вам сподобався цей портсигар. На Сході в звичай дарувати гостеві річ, яка йому сподобалася. Росія – це теж Схід, то дотримуймося ж місцевих звичаїв.
– Ви пропонуєте мені хабара? – холодно спитав Лежнєв, водночас роздумуючи над тим, як учинив би на його місці справжній есесівський офіцер.
– Зовсім ні, – відказав фон Бюлов. – Зрештою, що таке портсигар? Звичайна річ курця.
– Не в багатьох курців я бачив портсигари вартістю кілька тисяч марок, – усміхнувся Лежнєв.
– Ви помиляєтесь, він не золотий, – знітився Бюлов, – це імітація під золото.
– Припустімо, я повірив, – сказав Лежнєв. – Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.
Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.
– Вибачте, – пробурмотів абверівець.
У двері постукали.
– Це Шпітцмюллер, – зрадів фон Бюлов. – Прошу вас, полковнику!
Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.
– Їдемо, Зінгер? – звернувся він до Лежнєва. – Автобус у дворі.
Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.
– Мабуть, до міста я вже не встигну, – поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: – А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.
Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.
– Я ваш боржник, Зінгер, – сказав він. – Хто знає, коли ми зустрінемося та й чи зустрінемося взагалі. Ви платили за всіх. Скільки я вам винен?
– Облиште, полковнику, – вирішив бути великодушним Лежнєв.
– Мені ніяково, Зінгер, – пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. – Я ж знав, що ви…
Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:
– Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.
– «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», – насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. – Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?
– Італійською, – підтвердив Шпітцмюллер. – «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.
– Мудро сказано, – підхопив фон Бюлов. – Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.
– Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, – усміхнувся Лежнєв, – хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.
Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.
Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш – головні убори здають і беруть унизу – в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити – не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.
У дворі було так темно, як буває тільки перед світанком. Свіжий вітрець приніс пахощі лісу, і Лежнєв на повні груди вдихнув чисте, напоєне хвоєю нічне повітря; одразу стало якось легше дихати і думати; зникла нервова напруга, яка ось уже кілька годин підряд сковувала його. Нічна тиша дзвеніла у вухах. Та ось неподалік, розриваючи тишу, загурчав мотор, сліпуче спалахнули фари автобуса. Лежнєв подивився на годинник. Було близько четвертої. Скоро світатиме. Товариші, мабуть, ждуть не діждуться його біля водостоку. Але минулий вечір і ця швидкокрила ніч варті будь-яких хвилювань…
Лежнєв уже прощався з фон Бюловим, коли хтось у темряві вимовив прізвище Оскара.
– Здається, небезпеки немає, – відповіла фрау Ада. Лежнєв упізнав її голос.
– Я привіз хірурга, – сказав її співбесідник, перетинаючи смугу світла від автобусних фар.
Лежнєв тільки на мить побачив чіткий, наче вирізьблений профіль – тверде підборіддя, прямий ніс, але запам’ятав це обличчя… Фрау Рененкампф і чоловік із вольовим обличчям увійшли в замок.
– Хто це? – проводжаючи їх поглядом, спитав Лежнєв у фон Бюлова.
Той не відповів.
– Ця людина назвала прізвище мого товариша, – наполягав Лежнєв.
– У вас чудовий слух, – скривив губи фон Бюлов.
– І все-таки, хто цей чоловік?
– Полковник Улінгер.
Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.
– Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?
– Ні, не завжди, – розгубився фон Бюлов.
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ
Секретар комітету комсомолу хіміко-технологічного інституту, статурний хлопець з інститутським значком на спортивній куртці, спитав Наталю:
– Це ви слідчий Супрун?
– Так. Не схожа?
– Та ні, – знітився секретар, – не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.
– Справді.
– А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.
– Був такий гріх, – усміхнулася. Наталя.
– Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!
– І не відрекомендувалися, – усе ще всміхаючись, мовила Наталя.
– І справді! Роман… – він затнувся, а потім додав: – Роман Корнійович Білан.
– Супрун Наталія Сергіївна, – подала вона йому руку і розсміялася. – Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.
– Як летить час! – вигукнув Роман. – Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.
– Не кажи, – переходячи на «ти», мовила Наталя. – Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?
– Четвертий рік, – скрушно зітхнув Білан, – наче в казані… Сім тисяч комсомольців!
– Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.
– Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. – Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: – Ти в якійсь справі до мене?
– Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…
– Вечірників у нас немає на обліку, – швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.
– Я знаю. І все-таки допоможи мені.
Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.
– Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.
– Співробітника з таким ім’ям у вас немає, – сказала Наталя. – Мабуть, це кличка.
– Кличка – річ непевна.
– За словами Пєтухової, він чи то асистент, чи методист.
Білан скуйовдив волосся.
– Канікули тепер. Майже всі співробітники у відпустці; про студентів і казати нічого. Навіть не знаю, як тобі допомогти.
– Ну що ж, нема то й нема, – спроквола мовила Наталя. – Вибач, що потурбувала.
– Стривай-но, – затримав її Білан. – Ми зробимо ось що: ти посидь тут, а я скочу в четвертий корпус. Там наш комсомольський будівельний загін орудує – лабораторію полімерів власними силами будуємо. Побалакаю з хлопцями, може, щось узнаю. Подивись поки що журнали, газети.
Білана не було з півгодини. За цей час Наталя встигла подзвонити в прокуратуру області і міський карний розшук. Та ні Лежнєва, ні Кравчука на місці не було.
Переглянула всю підшивку «Смены», доки повернувся Білан.
– Є такий! – ще з порога крикнув. – Лаборант кафедри колоїдної хімії Георгій Палій.
– Ти певен, що це він?
– Абсолютно! І Джоном його називають. Встановлено точно! Якщо хочеш, можу запросити його сюди. Він в інституті.
– Навіть не знаю, – розвела руками Наталя.
Вона й справді не знала, як бути. Не сподівалася так швидко знайти Джона. Якби не Білан, хто знає, скільки б ще тривали ці пошуки.
– Я можу викликати його в якійсь справі, – запропонував Білан, наче вгадавши Наталині сумніви. – Тобі не обов’язково представлятися.
– З тебе вийшов би непоганий оперативник, Ромо, – всміхнулася Наталя.
– А що ти думаєш! – підхопив він. – Ну то як?