Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, Лежнєв обійшов увесь підвал, точніше, те відгалуження, в яке вони потрапили, бо за п'ятдесят кроків од вентиляційної шахти підвал було перегороджено цегляною стіною. Що містилося за перегородкою, сказати важко. В одному місці через щілину пробивався затхлий запах злежаних овочів. Очевидно, по той бік був льох чи склад. Скрізь вогко, плісняво, та Лежнєв і його товариші не претендували на якісь вигоди. Оскара поклали на одну з найбільших овальних ніш, де було трохи сухіше і де, мабуть, містилися колись бочки з вином. Подекуди валялися іржаві залізні обручі і прогнилі бочкові клепки. Лежнєв скинув джгут – дві години вже минуло, – ще раз промив і перев'язав рану. Це було все, що він міг зробити для Оскара.
Прийшов Петро і одвів Лежнєва вбік:
– На шосе з'явилися солдати з собаками. Не інакше як по наші душі. Тільки, думаю, вони незабаром дременуть. Уже стемніло, а вночі я ще жодного разу не зустрічав у лісі німця.
– Вночі і ми в лісі не зорієнтуємося, – відказав Лежнєв, розуміючи, куди гне Петро.
– Чого ж не зорієнтуємося? Карта у нас виправлена, а за три години зійде місяць. Небо, як скельце.
– А як бути з Оскаром?
– Залишимо з ним Яна. Харчів дамо на тиждень, а за тиждень витягнемо їх звідси.
– За тиждень, – невесело всміхнувся Лежнєв. – Ти певен, що Оскар протягне тиждень? Він втратив багато крові.
Петро промовчав.
Четверо сиділи на якомусь трухлявому сундуку і мовчки жували консерви. Розсіяне світло кишенькового ліхтарика, прикріпленого на виступі вогкої осклизлої стіни, ледь освітлювало стомлені обличчя, заляпані грязюкою. П’ятий лежав у ніші і, здавалося, спав. Іноді його губи шепотіли щось нерозбірливе, та ось він виразно промовив кілька фраз по- німецьки. Оскар марив.
Лежнєв підійшов до нього, але той уже замовк. А за кілька хвилин Лежнєв почув інший звук. Він линув десь збоку, з темряви підвалу, звідти, де була цегляна перегородка. Почув цей звук і Терьохін. Манукайтіс і Олійник спокійно вечеряли – вони нічого не чули.
Не змовляючись, Лежнєв і Терьохін підвелись і, прихопивши ліхтарик, пішли в кінець підвалу. Перед цегляною перегородкою стали, прислухались. Нічого. Та ось Лежнєв досить виразно почув молодий жіночий голос.
– Сама гниль. Тут і кошика не вибереш.
– Дарма, набирай, – озвався другий жіночий голос, значно нижчий і хриплуватий. – І не криви пику. Бач, панею стала, руки забруднити боїться.
– Руки! – засміялася молода. – Нас тут з ніг до голови запаскудили, чого вже руки жаліти. Я просто сказала, бо кухар за таку картоплю шию намилить.
– Не намилить. Він був, бачив. Приготує й таку.
Кілька хвилин за стіною мовчали, а потім молода жінка спитала:
– Чого це сьогодні стільки гостей наїхало? І льотчики, і танкісти, навіть моряки. Звідки тут моряки взялися?
– Приїжджі. З вокзалу три автобуси прийшло. Повні-повнісінькі офіцерні. Сьогодні буде тобі і твоїм подругам із другого поверху робота!
– Я хвора. Мені лікар звільнення на три дні дав.
– Сьогодні нікому звільнення не буде: ні хворим, ні здоровим… Ну, кінчай, ходімо…
Голоси за стіною стихли. Потім щось гупнуло – схоже, грюкнули двері. Лежнєв не відходив од перегородки. Невиразна думка, навіяна розмовою за стіною, засіла в голові.
Може, його хвилювала почута фраза про лікаря? Але ж це фантазія, небезпечна для розвідника…
І все-таки він розумів, що цієї думки не позбудеться, що ніколи не простить собі, коли не зробить усього можливого, щоб урятувати Оскара…
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Чому Наталя Супрун не хотіла закрити справу про пожежу на Залісній вулиці? Чому вона, ігноруючи строки розслідування і вмовляння старших товаришів, майже місяць тягнула цю, здавалося б, нескладну справу? І, нарешті, чому вона – не дуже досвідчений, але грамотний і принциповий юрист – кричуще порушила кримінально-процесуальний закон: зробила необгрунтований обшук на квартирі Нетреби? Наталя повинна була відповісти на ці запитання не тільки Лежнєву, але й самій собі. І не для того, щоб заднім числом виправдати свої дії, які не мали виправдання і за які на неї цілком справедливо наклали стягнення, а щоб тепер, коли вона багато чого зрозуміла і ще більше хотіла зрозуміти, розібратися в самій суті своїх помилок і виправити те, що можна було ще виправити.
– Давайте спершу проаналізуємо ваші дії, – сказав він Наталі. – Постарайтеся на якийсь час забути все те, що я встиг розповісти. Оперуйте тільки даними, які дістали ви і працівники Сосновського карного розшуку. Отже, з самого початку.
Починати з того, що вночі, коли сталася пожежа, на місце події мав виїхати помічник прокурора Воронцов і що тільки через судово-медичного експерта Савицького на пожежу виїхала Наталя, означало розповісти Лежнєву про ті далекі від службових інтересів мотиви, якими керувався Савицький. Наряд чи Лежнєва це цікавило. І Наталя почала свою розповідь з того моменту, коли оперативна машина зупинилася біля будиночка, який уже догоряв.
Наталя, Кравчук і Савицький увійшли на подвір'я через хвіртку, біля якої вже стояв міліціонер і через яку туди-сюди снували пожежники. Було близько другої години ночі. Фари пожежної машини освітлювали подвір'я, де лежали обгорілі трупи – хазяйки і дільничного уповноваженого Гургаля. Савицький після побіжного огляду висловив припущення, що обоє загинули від ударів кроквами. Пожежники вважали, що будинок загорівся через несправність електропроводки.
Поки що це були попередні міркування, але вони вже давали можливість зробити деякі висновки. Кравчук не сумнівався, що пожежа – наслідок нещасливого випадку. Та й Наталя після опиту очевидців пожежі, – як і коли загорівся будинок, сказати ніхто не міг, – була схильна думати так само.
Під кінець дня вона вже знала, що робила, де була, з ким розмовляла Ганна Щербак за кілька годин до своєї смерті. Дещо вдалося дізнатися і про Гургаля. Було відомо, чого опинився на Залісній вулиці дільничний уповноважений – його планшет із записною книжкою і пістолет передав Кравчукові слюсар Жовтневого ремонтного заводу Вернигора, який перший прибіг на пожежу і розмовляв з Гургалем, коли той виніс із вогню дитину. Зброю і планшет Гургаль віддав Вернигорі перед тим, як знову влізти в палаючий будинок. Нічого, що могло б насторожити, в цих відомостях не було, і первісна версія видавалася ще переконливішою.
Через три дні Наталя доповіла прокуророві Дубовому про виконану роботу. Той навіть похвалив її за оперативність і порадив готувати постанову про закриття справи за відсутністю складу злочину. А тим часом у Наталі виникли деякі сумніви. Коли ж вона вивчила докладний акт пожежно-технічної та судово-медичної експертиз, ці сумніви зміцніли.
З самого початку Наталя встановила одну обставину, яка не те щоб порушувала, а ніби викривляла конструкцію версії нещасливого випадку. Оглядаючи разом з пожежниками обгорілі зовнішні двері будинку № 47, вона звернула увагу на те, що язички внутрішнього і горішнього «англійських» замків висунуті з пазух. Отже, під час пожежі двері були замкнуті. Поставало запитання: як уповноважений Гургаль пробрався в будинок? Здавалося, просто: через вікно; воно ж було відчинене. Так, сусіди, які вбігли у двір, побачили це вікно відчиненим. Згодом під тим же вікном Наталя знайшла три пістолетні гільзи – стільки разів вистрілив Гургаль. Через те саме вікно Гургаль виніс дитину. Певно, там не було вогню або ж він був менший. Але ж якби вікно було відчинене, коли почалася пожежа, то вогонь насамперед шугонув би до нього. Крім того, закіптюженість стін кімнати свідчила, що пожежа почалася в закритому приміщенні. Виходить, вікно відчинили пізніше. Можливо, Гургаль, помітивши пожежу і не зумівши пройти в будинок через двері, відчинив вікно з двору? Експерти твердили, що вікно було відчинено зсередини. Це перегукувалося з іншим висновком, який зробила Наталя, визначаючи положення стріляних гільз. Те, що Гургаль підняв тривогу пострілами з пістолета, було зрозуміло. Та коли б він помітив пожежу до того, як пройти в будинок, то, логічно міркуючи, мав би вистрелити ще на вулиці чи принаймні у дворі. Однак положення гільз свідчило, що дільничний стріляв – хоч як це дивно, – стоячи на підвіконні кімнати, яка вже горіла. Все це наводило на думку, що Гургаль зайшов у будинок ще до початку пожежі. Що ж привело дільничного в таку пізню пору до Ганни Щербак? Чому вона впустила його у квартиру та ще й замкнула за ним двері на обидва замки?
Дубовий порадив Наталі не чіпати цих питань, оскільки сама постановка їх кидала тінь на людину, яка вчинила справжній подвиг і загинула під час виконання службового й громадянського обов'язку.
Подумавши, Наталя погодилася з Дубовим. «Справді, – міркувала вона, – яке значення для слідства мають колишні стосунки Гургаля і Ганни Щербак?» Вона заспокоювала себе цією думкою, хоча десь у глибині душі не погоджувалася з нею. Скоріше відчувала, ніж розуміла, що справа не в цих стосунках загиблих, а в чомусь іншому. Можливо, її насторожувало те, що Гургаль, як твердили очевидці, вибравшись із охопленого вогнем будинку, сказав Вернигорі, щоб той викликав оперативну групу. Не наряд міліції для підтримання порядку й охорони місця події, а саме оперативну групу карного розшуку. Не розсіяли Наталиних сумнівів і експерти. Так, в акті пожежно-технічної експертизи було сказано, що пожежа виникла внаслідок короткого замикання в несправній електропроводці. А поблизу була речовина, яка легко спалахувала, отож неважко уявити, як виникла пожежа. Але що то була за речовина, експерти визначити не могли.
Хіміко-фізичний аналіз золи, яку зібрала Наталя на пожарищі, теж нічого не дав.
– Деревина, фарба, скло, поліхлорвініл; у невеликій кількості окиси металів: заліза, міді, вольфраму, – сказали їй у лабораторії. – Якщо й була якась горюча рідина, то вона повністю згоріла. Найпевніше, це був етиловий ефір.
Якщо поширенню пожежі сприяв етиловий ефір, то мимоволі поставало запитання: чому ці ліки, та ще й у чималій кількості, були в домі Щербаків? Річ у тому, що етиловий ефір, який широко застосовується в медицині, відпускають хворим у суворо визначених дозах і тільки по рецептах. Щоб перевірити, хто купував ефір у сосновських аптеках, треба було немало часу. В основному ж Наталя покладала надії на судово-медичну експертизу. Але Савицький не сказав нічого нового, хоча його висновок був більш категоричний, ніж висновки пожежників. Та саме цей безапеляційний за своїм характером висновок насторожував Наталю. Савицький вважав, що і Щербак, і Гургаль загинули під дахом, який обрушився. Це не викликало сумнівів. А от твердження про те, що, крім опіків, у них не було інших пошкоджень, не переконало слідчого. Висновок про характер травм Гургаля не зовсім в’язався з констатуючою частиною акту, де з скрупульозною, не характерною для Савицького точністю – одразу було видно, що цю частину писав не він, – перераховувалися пошкодження, які дістав Гургаль під час пожежі. Із усіх цих пошкоджень увагу Наталі привернуло одне, мабуть найнезначніше: садно на потилиці дільничного. Якщо опис садна був правильний, то його слід віднести до прижиттєвих травм. А це була неабияка деталь. Та Савицький відмахнувся: мовляв, практиканти наплутали. Наталя порушила питання про призначення повторної експертизи, однак Дубовий не підтримав її. І вона ще раз посварилася з Савицьким.
Потім у неї була важка розмова з убитою горем людиною – Іваном Гавриловичем Щербаком, чоловіком загиблої. Після цього Наталя виїхала на кілька днів до Рівного, де подружжя Щербаків жило понад десять років. Вона насилу виблагала у Дубового відрядження. Та відрядження нічого не дало.
Почали дзвонити з управління міліції та редакції обласної газети – коли, нарешті, закінчиться слідство і можна буде надрукувати нарис про подвиг лейтенанта Гургаля, а заодно оформити матеріал про його посмертну нагороду?
Невдовзі Кравчук приніс фото Ганни Щербак, знайдені в кублі розпусти на Вітебській вулиці… Справу про це кубло вів старший слідчий обласної прокуратури Олександр Юхимович Трач. Наталя двічі була присутня на допитах господині, немолодої, брезклої жінки із спотвореним обличчям; про неї навіть такий досвідчений слідчий, як Трач, говорив, важко зітхаючи: «Страшна жінка». Анісімова посвідчила, що з Анютою, так вона називала Щербак, познайомилася минулого року в поїзді, розповіла їй, що хоче виїхати з Сибіру, де живе давно, бо останнім часом зле себе почуває. Щербак нібито сказала, що теж збирається переїхати в інше місто – Сосновське; розхвалювала тутешній клімат; обіцяла допомогти влаштуватись. І справді, допомогла. А коли Анісімова одержала квартиру на Вітебській, Щербак почала вчащати до неї з мужчинами. Анісімова запевняла, що приймала Анюту з її залицяльниками, бо зобов'язана їй багато в чому. Згодом Щербак почала направляти до неї парочки, але сама компанії уникала, приходила із своїми приятелями, коли в Анісімової нікого не було. Фотографував відвідувачок хлопець на ім'я Джон, що деякий час жив на квартирі в Анісімової і незадовго перед тим, як міліція розкрила її «заклад», кудись виїхав…
Наталя не повірила Анісімовій – надто вже не в'язалося те, що вона розповідала, з характеристикою, яку дали Ганні Щербак численні свідки: тиха, скромна жінка, дбайлива дружина, любляча мати, сумлінний працівник.
Нові дані, не зацікавили Дубового.
– Навіщо ви бабраєтесь у цьому бруді! – сказав він Наталі і зажадав негайно припинити справу.
Та Наталя і далі бабралася «в цьому бруді», хоча відчувала, що назріває скандал. Посварившись з експертами, Наталя допустилася помилки. Вона дізналася, як дивно реагувала Ганна Щербак на прихід Нетреби до планового відділу фабрики, і вчинила поспішний, до того ж незаконний обшук на квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином. Що її штовхнуло на це? Тепер вона й сама не може пояснити. Можливо, усвідомлення того, що не сьогодні-завтра у неї відберуть справу і вона вже нічого не доведе. Можливо, безвідповідальні чутки про те, що Нетреба нечистий на руку. А можливо, просто не витримали нерви.
На епізоді з Нетребою Лежнєв спинятися не став – на відміну од Дубового, він щадив самолюбство слідчого.
– Коли почалася пожежа? – замість відповіді спитав Лежнєв.
– Експерти гадають, що в нуль тридцять – нуль тридцять п’ять.
– А коли, за вашими розрахунками, Гургаль прийшов до Щербак?
– Десь близько двадцять четвертої години.
– А коли сусіди почули постріли?
– В нуль п'ятдесят п’ять.
– Але ж пожежа почалась о пів на першу. Отже, і Щербак, і Гургаль цілих двадцять п’ять хвилин після того, як спалахнув вогонь, не вживали ніяких заходів і тільки потім Гургаль зчинив тривогу. Як ви це пояснюєте?
– Ми думали про це. Кравчук висловив припущення, що вони спали, – трохи знітилась Наталя.
– Припустімо, що вони спали, – кивнув Лежнєв. – Припустімо, що молодий хлопець – лейтенант міліції під час виконання службових обов'язків зайшов у дім до заміжньої жінки, в аморальності якої нас намагаються переконати, й одразу ж заснув. Заснула й господиня. Припустімо, що це було так. Та ось у коридорі спалахнув вогонь. Через відчинені двері перекинувся в кімнату, де спали троє – не забувайте, там була ще й дитина. Тепер дивіться, що виходить. Півгодини чи близько цього в будинку бушує пожежа, а вони сплять. Навдивовижу міцний сон, правда ж? Нарешті, Гургаль прокидається. Зверніть увагу, прокидається тільки він. Ганна Щербак та її синок сплять. Що робить Гургаль? Будить Ганну? Рятує дитину? Ні. Це він робить пізніше і робить, зважте, спокійно, без паніки. Але, повторюю, робить він це пізніше. А спочатку Гургаль знаходить у диму вікно, відчиняє його, вилазить на підвіконня, тричі стріляє в небо і тільки тоді повертається по дитину. Правдоподібно?
– Ні, – сказала Наталя. – Мені це якось не спало на думку, – призналася.
– Але підсвідомо ви це відчували, – швидко заперечив Лежнєв. – Звідси і ваші метання. Звідси і ваш конфлікт із Дубовим: він не розуміє, а ви не можете пояснити.
Кулінич прийняв Лежнєва не одразу – хвилин десять довелося чекати у невеличкій, по-сучасному вмебльованій приймальні. Чекаючи, мимоволі згадував минуле. Двадцять п’ять років тому командир розвідки рейдового партизанського загону Сміливий, який не раз виправдував своє прізвище, був разом з тим фанфаронистий хлопець. Коли йому щастило пустити під укіс поїзд чи підірвати німецьку машину, він не поминав нагоди власноручно розписатися на обгорілих кузовах; а коли траплялося вбити есесівця, неодмінно зривав з його картуза емблему – металевий череп і, розколовши його тесаком, прикріплював до тонкого кавказького ремінця, яким підперізувався. Одного разу через його фанфаронство мало не провалилася важлива операція, за що Петро Олійник у присутності Дробота і Лежнєва намилив Сміливому шию. Нагадувати зараз про це полковникові Куліничу було б принаймні нетактовно. До того ж Петрова наука пішла тоді на користь Сміливому. Згодом вони розлучилися, не встигнувши навіть попрощатись і не сказавши один одному свої прізвища. І ось тільки недавно, перед від’їздом у Сосновське, Лежнєв дізнався, що нинішній начальник Сосновського управління державної безпеки Сергій Захарович Кулінич і є той самий Сміливий.