У правдивості цієї чутки ніхто не мав сумніву. Рейментарі вдарять на Хмеля, а Ярема на Кривоноса — це підказував хід подій. Сам Кривоніс повірив, і в нього опустилися руки. Що він мав робити? Рушити на князя? Але ж під Старокостянти— новом і дух інший був у простолюду, і сили більші, а їх було розбито, покарано смертю кожного десятого, ледве живі втекли. Кривоніс був упевнений, що його молодці битимуться на смерть супроти будь-якого війська Речі Посполитої і супроти будь-якого полководця, але варто показатися Яремі — розлетяться, як лебедина зграя від орла, як перекотиполе од вітру.
Чекати на князя під Кам’янцем було ще гірше. І Кривоніс поклав собі вирушити на схід, — аж ген до Брацлава! — аби обминути свого злого духа й об’єднатися з Хмельницьким. Правда, він знав, що, роблячи такий гак, вчасно прийти не встигне, але, принаймні, заздалегідь довідається, чим усе закінчиться, і про власний порятунок подбає.
Аж тут вітер приніс нову чутку, що Хмельницького вже розбито. Цю чутку, як і попередню, зумисне пустив сам пан Скшетуський. У першу мить нещасний отаман не знав, на яку ступити.
Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід і якнайдалі в степи забратися: може, там спіткає татар і, до них приставши, сховається.
Та передусім отаман хотів ці чутки перевірити, тому поквапливо шукав серед своїх полковників на все готового й надійного вояка, якого можна було б послати з роз’їздом по язика. Однак завдання було важке: охочих бракувало, а послати треба ж було саме такого, котрий би, опинившись у ворожих руках, ні на вогні, ні на палі, ні на колесі планів про втечу не виказав.
Нарешті Кривоніс такого знайшов.
Якось уночі він наказав покликати до себе Богуна і сказав йому:
— Послухай, Іване, побратиме мій! Іде на нас Ярема із великою раттю, усі ми, нещасні, загинемо.
— Чув і я, що йде. Ми з вами, батьку, про це вже говорили, але навіщо нам гинути?
— Не здержимо! Іншому б дали раду, Яремі ні. Бояться його молодці.
— А я не боюся, я цілий полк його у Василівці на Задніпров’ї вирізав.
— Знаю, що не боїшся. Твоя слава козацька, молодецька його князівської варта, але я битви дати йому не можу — молодці не схочуть… Згадай, що на раді говорили, як на мене із шаблями та обушками кидалися, буцімто я їх на різанину вести хочу.
— То ходімо до Хмеля, там заживемо і крові, і здобичі.
— Кажуть, Хмеля вже рейментарі розбили.
— Я цьому не вірю, батьку Максиме. Хмель хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.
— І я так думаю, але треба пересвідчитися. Ми б тоді вражого Ярему обійшли і з Хмелем з’єдналися, але спершу треба знати! От якби знайти такого, хто б Яреми не боявся, та й пішов би із роз’їздом і язика взяв, я б йому шапку червонців золотих насипав.
— Я піду, батьку Максиме, але не за червонці, а за славу козацьку, молодецьку!
— Ти моя правиця, а хочеш іти? Бути тобі першим отаманом у козаків, добрих молодців, бо ти Яреми не боїшся! Іди ж, соколе, а потім проси, що схочеш. І ще тобі скажу: якби не ти, я сам пішов би, та мені не можна.
— Не можна, бо якби ви, батьку, пішли, молодці б ґвалт зчинили, що ви голову рятуєте, і розлетілися б по цілому світу, а я піду — серця їхні збадьоряться.
— А вершників багато візьмеш?
— Багато не візьму, з малою ватагою і сховатись легше, і підійти теж… але з півтисячі добрих молодців візьму, а що язиків приведу — головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а великих цабе, від яких про все довідатися можна.
— То їдь мерщій. У Кам’янці уже з гармат палять ляхам на радість і на спасіння, а нам, невинним, на погибель.
Богун вийшов від Кривоноса й одразу ж заходився ладнатись у дорогу. Молодці його, як завше бувало в таких випадках, пили без просипу — «аж поки смерть-матінка приголубить», — і він із ними пив, аж пирхав оковитою, шалів, гуляв, а наостанку звелів бочку дьогтю вкотити і, як був у парчі й оксамитах, занурився у неї раз, другий з головою і вигукнув:
— Чорний я тепер, як ніч-матінка, не завважить мене ляське око!
І, викачавшись на награбованих перських килимах, скочив на коня й подався, а за ним слідом під покровом ночі — його вірні молодці, супроводжувані окриками:
— На славу! На щастя!
Тим часом пан Скшетуський уже дістався до Ярмолинців. Там, зустрівши спротив, учинив криваву розправу над жителями і, пообіцявши, що завтра надійде князь Ярема, дав відпочинок потомленим коням і жовнірам.
Відтак, скликавши товаришів на раду, сказав їм:
— Досі Бог нам благоволив. Судячи зі страху, який поймає простолюд, гадаю, що нас усюди мають за передовий князівський загін і вірять, ніби за нами йдуть головні сили.
Треба подумати, як би й далі ніхто не запримітив, що це крутиться той самий загін.
— А довго ми так роз’їжджатимемо?
— Аж поки довідаємося, які наміри має Кривоніс.
— Ба, так можна й до битви не встигнути повернутися у табір.
— І так може статися… — відповів пан Скшетуський.
— Це, добродію, вельми невтішно, — мовив шляхтич. — Розім’яли ми трохи руки на бунтівниках під Старокостянтиновом, дали їм прочухана, але це як для пса муха!.. А руки ж сверблять…
— Може, тебе, ваша милость, ще більше битв чекає, ніж ти думаєш, — поважно відповів пан Скшетуський.
— О! А це quo modo? — досить стурбовано запитав пан Заглоба.
— У будь-який час можемо на супротивника наткнутися, і, хоч ми тут не на те, щоб йому зброєю дорогу заступати, однак захищатись доведеться. Але повернімося до суті: нам треба діяти ширше, аби відразу у кількох місцях про нас знали, тут і там непокірних для більшого страху вирізати і чутки всюди пускати; для цього, гадаю, нам слід розділитися.
— І я так гадаю, — підтримав Володийовський. — Будемо множитися у них в очах — і ті, що втечуть до Кривоноса, про силу-силенну війська розказуватимуть.
— Добродію поручику, ти, ваша милость, нами командуєш — ти й розпоряджайся, — сказав Підбип’ята.
— Я через Зіньків піду до Солобківців, а зможу, то й далі, — мовив Скшетуський. — Його милость намісник Підбип’ята вирушить униз, до Татариськ, ти, Міхале, підеш під Купин, а пан Заглоба дістанеться до Збруча під Сатанівом.
— Я? — перепитав пан Заглоба.
— Авжеж. Ти, ваша милость, чоловік кмітливий і на вигадки зугарний. Я гадав, ти залюбки візьмешся за це діло, а якщо ні, четвертий загін візьме вахмістр Космач.
— Візьме, але під моєю командою! — заволав пан За— глоба, ураз збагнувши, що буде командиром окремого загону. — А якщо я спитав, то тільки тому, що жаль мені було з вами розлучатися.
— А чи маєш ти, ваша милость, досвід у ратній справі? — поцікавився пан Володийовський.
— Чи маю досвід? Та ще жоден бусол не збирався твоїм, ваша милость, батьку й матері подарунок зробити, коли я вже більші за цей загони водив. Усе життя прослужив у війську і до сьогодні служив би, коли б якось запліснявілий сухар не застряв у животі, аж на цілих три роки. Тож мусив я по тваринний камінь у Галату їхати. Колись про цю мандрівку я вашим милостям розкажу з подробицями, а зараз мерщій у дорогу.
— Їдь, ваша милость, але не забувай поперед себе чутку пускати, що Хмельницького вже розбито і що князь уже минув Проскурів, — мовив пан Скшетуський. — Абиякого язика не бери, та якщо зустрінеш роз'їзд із-під Кам’янця, постарайся взяти полоненого, тільки такого, котрий би знав про Кривоноса, бо попередні дали суперечливі відомості.
— От би самого Кривоноса спіткати! Чом би йому в роз'їзд піти не припала охота — ох і дав би я йому перцю! Не бійтеся, ваші милості, я навчу цих гультяїв не лише співати, а й танцювати!
— За три дні знову з'їжджаємося у Ярмолинцях, а тепер кожен своєю дорогою! — сказав наостанку Скшетуський. — А людей, ваші милості, бережіть.
— За три дні у Ярмолинцях! — повторили Заглоба, Володийовський і Підбип'ята.
РОЗДІЛ VI
оли пан Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому відразу стало якось незатишно і навіть страшно: дорого дав би він за те, щоб поруч були Скшетуський, Володийовський або пан Лонгін, котрими в душі він найбільше захоплювався і при котрих почувався цілком безпечно, безмежно вірячи у їхню спритність і мужність.
Тож спочатку їхав він на чолі свого загону мовчазний і понурий, і, підозріло озираючись навсібіч, подумки перебирав небезпеки, на які міг наткнутися, бурмочучи при цьому:
— Звісно, було б веселіше, якби котрийсь із них був тут. Яким Бог кого задумав, таким і сотворив, а цим трьом треба було Гедзями родитися, бо до крові вельми падкі. Їм на війні так, як іншим при дзбані меду або як рибі у воді. Їм битися — що гратися. Животи у них легкі, а руки важкі. Скшетуського я в січі бачив і знаю, що він peritus Йому людину зітнути, що ченцеві молитву прочитати. Це його улюблене ремесло. Литвин, котрий власної голови не має, а трьох чужих шукає, нічим не ризикує. Найменше я цього малого жевжика знаю, але теж, мабуть, оса нівроку, судячи з того, що я під Старокостянтиновом бачив і що мені про нього Скшетуський розказував, — справжнісінький ґедзь! На щастя, він іде десь неподалік від мене і найліпше було б із ним з’єднатися, бо якщо я знаю, куди йти, то нехай мені грець!
Пан Заглоба відчув себе таким самотнім, що аж самого себе йому шкода стало.
— Отак-то, так! — бурчав він. — Кожен має до кого прихилитися, а я що? Ні товариша, ні батька, ні неньки. Сирота, та й годі!
Цієї миті до нього наблизився вахмістр Космач:
— Добродію командире, куди ми йдемо?
— Куди йдемо? — перепитав пан Заглоба, — так?
І раптом він випростався у сідлі й підкрутив вуса.
— До Кам’янця, якщо буде на те моя воля! Розумієш, добродію вахмістре!
Вахмістр уклонився й мовчки повернувся у стрій, не розуміючи, чому розсердився командир. А пан Заглоба, кинувши довкола ще кілька грізних поглядів, угамувався й бурчав далі:
— Якщо я піду в Кам’янець, хай мені всиплять сто київ по п’ятах на турецький манер! Тьху! Тьху! Хоч би один із трьох був при мені, я б почувався бадьоріше. Що можна зробити із сотнею людей? Волів би я краще бути сам, якось би вивернувся. А так нас забагато, щоб пускатися на хитрощі, і мало, щоб захищатися. Ох і недоречна сяйнула Скшетуському думка — розділити загін. От куди мені йти? Я знаю, що позад мене, але хто мені скаже, що попереду мене? Хто може поручитися, що два дияволи не влаштували там якоїсь пастки, Кривоніс і Богун? Славна парочка, щоб їх чорти облупили! Борони мене Боже принаймні від Богуна. Скшетуський прагне з ним спіткатися — почуй, Боже, його молитви! І я йому цього бажаю, чого він собі бажає, адже він приятель мені… амінь! Дістануся до Збруча й повернуся у Ярмолинці, а язиків приведу їм більше, ніж вони самі хочуть. Це не важко.
Аж тут до нього знову підскакав Космач.
— Добродію командире, якихось вершників видно за пагорбом.
— Нехай ідуть до дідька! Де? Де?
— Он там, за горою. Я значки бачив.
— Військо?
— Здається, військо.
— Собаки б їх кусали! А багато їх?
— Не відомо, бо далеко. Може, сховаємося за оті скелі й нападемо на них зненацька — вони все одно тут ітимуть. Якщо їх багато, пан Володийовський неподалік, постріли почує і прилетить на підмогу.
Панові Заглобі відвага зненацька ударила в голову, як вино. Можливо, це розпука спонукала його до дії, можливо, надія, що пан Володийовський іще близько, тож він блиснув оголеною шаблею, страшно повів очима й вигукнув:
— Сховатися за скелі! Нападемо на них несподівано! Покажемо цим гультяям!..
Вишколені князівські жовніри ураз повернули до скель і вмить вишикувалися бойовим строєм, готові до несподіваного нападу.
Спливла година. Нарешті почувся гомін натовпу, луна донесла уривки веселих пісень, а по хвилі до вух зачаєних жовнірів долинули звуки скрипок, волинок і бубнів. Вахмістр знову під’їхав до пана Заглоби і сказав:
— Це не військо, пане командире, не козаки — весілля.
— Весілля? — здивувався Заглоба. — Ну постривайте, я вам заграю!
Сказавши це, він рушив конем, за ним виїхали жовніри і вишукувалися на дорозі.
— За мною! — грізно крикнув Заглоба.
Вершники припустили клусом, потім чвалом і, обігнувши скелі, враз зупинилися перед самісінькою юрбою людей, збентежених і стривожених несподіваною появою загону.
— Стій! Стій! — пролунало з обох боків.
Це й справді було селянське весілля. Попереду їхали на конях волинник, бандурист, скрипаль і двоє довбишів, трохи вже напідпитку, утинаючи веселих коломийок. За ними наречена, гожа дівчина у темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Її оточували дружки, які співали весільних пісень; у кожної із них на руках було по кілька віночків. Усі дівчата, що по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбрані, заквітчані польовими квітами, й справді здалеку скидалися на загін вродливих козаків. У другому ряду їхав на баскому коні наречений в оточенні дружб, котрі тримали вінки на довгих жердинах, схожих на списи; останніми у почті були батьки новоженців і гості, усі верхи. Тільки барила з горілкою, медом і пивом їхали на легких, вимощених соломою візках, смачно булькаючи на нерівній кам'янистій дорозі.
— Стій! Стій! — знов залунало з обох боків, після чого весільний почет перемішався. Дівчата, зчинивши з переляку крик, сахнулися назад, хлопці ж і старші дружби метнулися вперед, щоб грудьми затулити їх від несподіваного нападу.
Пан Заглоба підскочив до них і, вимахуючи перед очима у переляканих селян шаблею, заверещав:
— Ха! Негідники, собаче охвістя, заколотники! Бунтувати вам закортіло! Кривоносові служите, лайдаки! Шпигувати їздите? Дорогу військові перепиняєте? На шляхту руку підіймаєте? Я вам покажу, собачі душі безчесні! У кайдани звелю закувати, на палі посадити, шельми, нехристі! Зараз ви мені за всі злодійства заплатите!
Старий і сивий як голуб дружба зіскочив із коня, підійшов до шляхтича і, покірливо узявши його за стремено, почав кланятися в пояс і благати:
— Змилуйтеся, ясний рицарю, не губіть бідних людей, Бог свідок, що ми не винні, не до бунтівників ми йдемо, а з церкви вертаємося, з Гусятина, родича нашого Дмитра, коваля, з бондарівною Ксенею повінчали. Тож на весілля йдемо, з короваєм…
— Це не винні люди, пане, — прошепотів вахмістр.
— Іди геть! Це шельми! Від Кривоноса на весілля прийшли! — закричав Заглоба.
— Хай би його трясця мордувала! — вигукнув старий. — Ми його й у вічі не бачили, ми бідні люди. Змилуйтеся, ясновельможний пане, дозвольте проїхати, ми нікому зла не чинимо, а свою повинність знаємо.
— До Ярмолинців у путах підете!
— Підемо, куди скажете, пане! Вам наказувати, нам слухати! Тільки зробіть нам ласку, ясний рицарю! Накажіть панам жовнірам у щоб вони нам зла не чинили, а самі — даруйте вже нам, простакам, — ось, б'ємо вам чолом покірно: випийте з нами за щастя повінчаних… Випийте, ваша милость, на радість простим людям, як Бог і Святе Євангеліє велять.
— Тільки не думайте, що я дам вам потачку, коли вип'ю! — суворо мовив пан Заглоба.
— Ні, пане! — з радістю вигукнув дід, — ми й не думаємо. — Гей, музики! — крикнув він, — утніть для ясного лицаря, бо ясний лицар добрий, а ви, молодці, скочте по мед, по солодкий для ясного лицаря у він бідних людей не скривдить. Хутчій, хлопці, хутчій! Дякуємо, пане!
Молодці щодуху кинулися до бочок, а тим часом задзвеніли бубни, запищали бадьоро скрипки, волинник надув щоки і ну м'яти міх під пахвами, а дружби махати вінками на жердинах. Бачачи таке, жовніри почали підступати ближче, крутити вусами, усміхатися і через плечі молодців на дівчат поглядати. Знову залунали пісні — і страх де й подівся, навіть де-не-де почулося радісне: «Ух-ха! Ух-ха!»
Але пан Заглоба повеселішав не відразу — навіть коли йому подали кварту меду, ще бурчав тихо: «От шельми! От лайдаки!'' Навіть коли вже вуса занурив у темний напій, брови його ще лишалися насупленими. Відхиливши назад голову, мружачись і плямкаючи губами, він покуштував трунок — і на обличчі в нього з’явилося спершу здивування, а потім обурення.