На ефесі був хрестик, як зазвичай на карабелях. Саме на нього й важив пан Заглоба.
Уже втретє почав він розгойдуватися, але цього разу з таким розрахунком, аби повернутися ногами до стіни. Це йому вдалося, і він почав просуватися уздовж стіни. Шабля ще стирчала під колінами і між ліктями, але ефес увесь час черкав хрестиком об нерівності землі; аж ось хрестик зачепився сильніше — пан Заглоба гойднувся востаннє і за мить від радості укляк на місці.
Шабля висунулася повністю.
Шляхтич зняв руки з колін, і, хоч долоні були ще зв’язані, він ухопив ними шаблю. Притримуючи піхви ногами, він витяг лезо.
Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.
Важче було із долонями. Панові Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, ефесом додолу, вістрям угору, і терти мотузки об лезо доти, аж доки він їх розрізав.
Зробивши це, він не лише звільнився від пут, а й був озброєний.
Глибоко зітхнувши, Заглоба перехрестився і почав дякувати Богу.
Але од звільнення від пут до визволення з Богунових рук було ще дуже далеко. «Що ж далі?» — спитав сам себе пан Заглоба.
І не знайшов відповіді. Хлів довкола оточений молодцями, усього їх там близько сотні — миша не прошмигне непоміченою, не те що таке барило, як пан Заглоба. «Бачу, висихають потроху у мене мізки, — мовив він сам до себе, — і кмітливістю моєю вже тільки чоботи шмарувати, та й то в угорців на ярмарку знайдеться мастило ліпше. Якщо Господь мене зараз не напоумить, то дістанусь я крукам на вечерю, а якщо напоумить — дам обітницю цноти, як пан Лонгінус».
Гучна розмова молодців за стіною урвала його подальші роздуми. Він підскочив до стіни і припав вухом до шпарини між колодами.
Сухі соснові колоди посилювали голоси не гірше, ніж деко торбана — чути було кожнісіньке слово.
— А куди ми звідси поїдемо, батьку Овсивію? — спитав один голос.
— Не знаю, певно до Кам’янця, — відповів другий.
— Ба, коні ледве ноги тягнуть: не дійдуть.
— Через це тут і стоїмо — до ранку відпочинуть.
Якусь мить вони помовчали, потім перший голос озвався тихіше, ніж досі:
— А мені здається, батьку, що отаман із-під Кам’янця за Ямполь вирушить.
Заглоба затамував дух.
— Мовчи, якщо молоде життя тобі миле! — прозвучало у відповідь.
Знов запанувало мовчання, тільки з-за інших стін долинав шепіт.
— Усюди вони є, усюди пильнують! — буркнув Заглоба.
І підійшов до протилежної стіни.
Тут він почув хрумтіння фуражу й форкання коней. Певно, вони стояли, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, бо голоси долинали знизу.
— Ет, — казав один, — їхали ми сюди не спавши, не ївши, коней не попасши, і все для того, щоб Ярема нас на палі посадив у себе в таборі.
— А що, й справді він тут?
— Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Страх, що розказують: заввишки він як сосна, на плечах дві голови, а замість коня під ним змій.
— Господи помилуй!
— Нам би цього ляха з жовнірами прихопити та й тікати.
— Кепсько, брати ріднії. Будь я отаманом, я б цьому ляхові в’язи скрутив і в Кам’янець хоч пішки вернувся.
— Ми його з собою у Кам’янець візьмемо. Там із ним отамани наші побавляться.
— Перше з вами чорти побавляться, — буркнув Заглоба.
Попри увесь свій перед Богуном страх, а може, саме через нього він поклявся собі, що живим не дасться.
Він уже звільнився від пут, шаблю має в руці — можна боронитися. Розсічуть його, то розсічуть, але живцем не візьмуть.
Тим часом форкання й хропіння коней, мабуть, надзвичайно здорожених, заглушили подальшу розмову, але натомість наштовхнули Заглобу на одну думку. «А що, як спробувати крізь стіну пробратися й на коня несподівано скочити! — подумав він. — Зараз ніч: поки б вони збагнули, що сталося, мене б уже й не видно було. У цих ярах і розлогах серед дня важко гнатися, а вночі й поготів! Допоможи ж мені, Господи!»
Але не так-то все було просто. Необхідно принаймні проломити стіну, а для цього треба було бути паном Підбип’ятою або прорити попід нею, як лисиця, нору, та й тоді б караульні напевно почули, побачили і злапали втікача за комір перше, ніж він поставив би ногу в стремено.
У голові в пана Заглоби роїлися тисячі фортелів, але саме тому, що їх були тисячі, жодного із них він чітко уявити собі не міг. «Нікуди не дінешся, доведеться платити шкурою, — подумав пан Заглоба.
І пішов до третьої стіни.
Зненацька він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів робився не для свиней, а для худоби, і над ним на половину довжини було піддашшя, куди складали сіно й солому. Пан Заглоба, не довго думаючи, поліз нагору.
А коли виліз, сів, відсапнув і почав поволі витягати за собою драбину.
— Ну, от я і в фортеці! — пробурмотів він. — Хоч би й друга драбина знайшлася, швидко їм сюди не дістатися. Якщо я першої макітри, котра сюди поткнеться, не розчереплю навпіл, хай із мене окости копчені зроблять. От чорт! — сказав він раптом. — А вони й справді не лише закоптити, а й підсмажити, і на лій перетопити можуть. А, хай їм грець! Захочуть хлів спалити — туди йому й дорога! Живим я їм усе одно не дамся, а сирим чи смаженим мене круки видзьобають — мені байдуже. Тільки б вирватися із цих розбійницьких лап, а решта, сподіваюсь, якось та буде.
Пан Заглоба легко переходив від крайнього розпачу до надій. Його враз пойняла така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Ієремії. А становище ж його не набагато поліпшилося. Щоправда, він сидів на піддашші і, маючи в руці шаблю, міг довго захищатися. Та це й усе. Але від піддашшя до волі дорога була як до Варшави пішки, до того ж іще внизу на нього чекали шаблі й списи молодців, що вартували попід стінами хліва.
— Якось-то та буде! — буркнув пан Заглоба і, підсунувшись до стріхи, заходився потроху висмикувати з неї солому, аби собі віконце у світ зробити.
Це йшло у нього легко, бо молодці за стінами, щоб не нудно було стояти в караулі, перемовлялися собі й далі, до того ж піднявся досить сильний вітер і, шумлячи гіллям дерев, що росли поблизу, заглушав шурхіт жмутків соломи.
Невдовзі дірка була готова — пан Заглоба висунув крізь неї голову й почав роздивлятися довкола.
Ніч уже добігала кінця, і на східному боці неба ледь на світ зазоріло. Тож у блідому передсвітанковому світлі пан Заглоба розгледів майдан, геть заповнений кіньми, перед хатою шереги сонних козаків, що розтяглися у довгу нечітку лінію, далі колодязний журавель і корито, в якому поблискувала вода, а збоку один ряд сонних людей і кільканадцять молодців, що із шаблями наголо походжали уздовж цього ряду.
— Це ж мої люди позв’язувані лежать, — пробурмотів шляхтич. — Лелечко! — додав він по хвилі. — Якби ж то мої, а то князівські!.. Добрий я був у них проводир, нічого не скажеш! Завів їх псові у горло. Соромно буде їм на очі показатися, якщо мені Бог поверне волю. А все через що? Через амури і випивку. Що мені було до того, що хами одружуються? Я мав стільки роботи на тому весіллі, як на собачому. Присягаю, більше в рот не візьму цього клятого меду, що не в голову б’є, а в ноги. Усе зло на світі від пияцтва, бо коли б на нас тверезих напали, я б, не будь я живий, дістав би перемогу і Богуна у хліву запер.
Тут погляд пана Заглоби знову впав на хату, у якій спав отаман, і затримався на дверях.
— О, спи, злодію, — буркнув він, — спи. Нехай тобі присниться, як тебе чорти у пеклі лущать, що тебе й так не мине. Хотів із моєї шкури решето зробити? Ну ж бо, спробуй, залізь до мене нагору, і побачимо, чи не посічу я твоєї так, що й собакам на взуванку не згодиться? Тільки б мені звідси вирватися! Тільки б вирватися! Але як?
Завдання й справді здавалося майже нездійсненним. Увесь майдан був так забитий людьми й кіньми, що якби навіть пан Заглоба зміг вибратися з хліву, якби, зсунувшись із даху, скочив на одного з тих коней, що стояли тут під хлівом, йому б не вдалося дістатись навіть до воріт, а не те, що за ворота!
І все-таки йому здавалося, що він виконав більшу частину завдання: він був вільний, озброєний і сидів на піддашші як у фортеці. «Матері його ковінька! — думав він. — Невже я для того із пут вивільнився, щоб на них повіситися?»
І знову всякі витівки почали лізти йому в голову, але їх було так багато, що годі було вибрати найкращу.
Тим часом надворі дедалі дужче розвиднялося. Зникала тінь, що ховала довколишні прибудови, стріха ніби взялася сріблом. Пан Заглоба уже міг легко розрізнити окремі групи на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, що лежали біля колодязя, й овечі кожухи, під якими спали молодці біля хати.
Раптом одна постать із сонних підвелася й почала поволі йти через майдан, зупиняючись тут і там біля людей і коней; якусь хвилю поговорила з козаками, що стерегли полонених, і нарешті підійшла до хліва. Пан Заглоба спершу подумав, що це Богун, бо дозорці розмовляли з ним, як підлеглі з командиром.
— Ех! — пробурчав він, — мав би я зараз гвинтівочку, навчив би тебе, як ногами перебирати!
Цієї миті незнайома постать підвела голову, і на обличчя їй упав блідий відблиск світанку: то був не Богун, а сотник Голодий, котрого пан Заглоба впізнав одразу, бо добре пам’ятав іще відтоді, як водив із Богуном компанію у Чигирині.
— Хлопці! — спитав Голодий. — Ви не спите?
— Ні, батьку, хоч і сон зморює. Час би нас змінити.
— Зараз вас змінять. А вражий син не втік?
— Ой-ой! Хіба що душа із нього втекла, батьку, бо й не поворушився.
— О, це стріляний горобець! Ну ж бо, гляньте, що там із ним, бо він ладен і в землю запастися.
— Зараз! — відповіло кілька молодців, наближаючись до дверей хліва.
— Струсіть заодно й сіна з піддашшя — коней обтерти! Зі сходом сонця вирушаємо.
— Добре, батьку!
Пан Заглоба, мерщій покинувши свій пост біля дірки у стрісі, приповз до отвору в піддашші. Водночас він почув скрип дерев’яного засува й шелест соломи під ногами у козаків. Серце гупало молотом у грудях, а рука стискала ефес шаблі. Пан Заглоба знов поклявся в душі, що радше дасть себе спалити разом із хлівом або посікти на шматки, аніж дасться живим. Він сподівався, що козаки негайно зчинять страшний ґвалт, але помилився. Якийся час чути було, як вони ходять, дедалі швидше, по хліву, нарешті один із них сказав:
— Що за чорт! Я не можу його намацати! Ми ж його сюди кинули.
— Що він, на мишу обернувся? Викреши вогню, Василю, темно тут, як у лісі.
На хвилю залягла тиша. Василь, напевно, шукав трут і кресало, другий же козак почав тихенько гукати:
— Пане шляхтичу, озовися!
— Поцілуй пса у вухо! — буркнув Заглоба.
Та ось залізо зачеркало об кремінь, посипалися роєм іскри й освітили на мить нутро хліва і козачі голови у смушевих шапках, після чого темінь стала ще густішою.
— Нема! Нема! — волали збуджені голоси.
Тоді один із козаків кинувся до дверей.
— Батьку Голодий! Батьку Голодий!
— Що таке? — спитав сотник, показуючись у дверях.
— Нема ляха!
— Як це нема?
— Мов крізь землю провалився! Нема ніде. О, Господи помилуй! Ми й вогонь викрешували — нема!
— Не може бути. Ой, буде ж вам від отамана! Утік чи що? Проспали?
— Ні, батьку, ми не спали. Із хліва він ніяк не міг вийти.
— Тихо! Не збудіть отамана!.. Якщо не вийшов, то мусить тут десь бути. А ви всюди шукали?
— Всюди.
— А на піддашші?
— Як же йому на піддашшя вилізти, коли він був зв'язаний?
— Дурний ти! Якби він не розв’язався, то був би на місці. Шукайте на піддашші. Викресати вогню!
Знову посипалися іскри. Звістка вмить облетіла усіх караульних. До хліва, як це завше буває у таких випадках, квапливо набігло народу; почулися швидкі кроки, швидкі запитання й ще швидші відповіді:
— На піддашшя! На піддашшя!
— А ти постережи знадвору!
— Не розбудіть отамана, а то біда буде!
— Нема драбини!
— Принести іншу!
— Нема ніде!
— Збігайте в хату, там має бути.
— От лях проклятий!
— Лізьте по карнизу на дах, а звідти на піддашшя.
— Не можна, карниз широкий і підшитий дошками.
— Несіть списи. По них і виліземо. От собака!.. Драбину втяг за собою!
— Принести списи! — звелів Голодий.
Одні побігли по списи, другі, задерши голови, не зводили очей із піддашшя. Розсіяне світло крізь відчинені двері просочилося й у хлів, і в напівсутінках стало видно квадратний отвір на піддашшя, чорний і безмовний.
Знизу долинали примирливі голоси:
— Ну, пане шляхтичу! Спускай драбину і злазь. Усе одно тобі нікуди не дітися, нащо людям голову морочити. Злазь! Злазь!
Тиша.
— Ти ж мудрий чоловік! Сидів би собі, якби тобі це допомогло, але ж не допоможе — то ж краще злазь із доброї волі, соколику!
Тиша.
— Злазь, а то шкуру з макітри злупимо і пикою вниз у гній кинемо!
Пан Заглоба лишався таким же глухим до погроз, як і до лестощів, і сидів у темряві, мов борсук у норі, готуючись до затятої оборони. Тільки шаблю міцніше стискав у руці, трохи сопів і подумки шепотів молитву.
Тим часом принесли списи, зв’язали по три вкупі й поставили вістрями до отвору. Панові Заглобі враз сяйнула думка схопити їх і втягти на піддашшя, але він одразу ж схаменувся, що дах може бути занизький і повністю списів не втягнеш. Та й, зрештою, за хвилю принесуть інші.
А поки що у хліві аж кишіло козаками. Дехто присвічував трісками, дехто поприносив дрюки й решітки від возів, які виявилися короткими і їх квапливо стягали ременями, бо по списах справді важко було б вилазити. Проте охочі знайшлися.
— Я полізу! — заволало кілька голосів.
— Зачекайте драбини! — відповів Голодий.
— А чом би, батьку, не спробувати вилізти по списах?
— Василь вилізе! Він як кіт лазить.
— То нехай спробує.
А дехто відразу ж почав жартувати:
— Гей, обережно! У ляха шабля, голову зітне й не зчуєшся.
— Він тебе за чуприну вхопить і втягне, а там як ведмідь придавить.
Та Василя це не злякало.
— Він знає, — сказав Василь, — що коли тільки пальцем мене торкне, отаман йому дасть перцю, та й ви теж, брати.
Це було попередженням панові Заглобі, котрий сидів тихо й не дихав.
Але козаки, народ веселий, відразу ж упали в добрий гумор. Уся ця затія почала їх забавляти, і вони й далі кепкували з Василя:
— Одним дурнем поменшає на білому світі.
— Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Він теж не боязкіший від тебе.
— Хо! Хо! Він несамовитий. Дідько його знає, на кого він там уже обернувся… Це чаклун! Ти, Василю, не відомо кого у тому отворі знайдеш.
Василь, котрий уже поплював на руки й ухопився ними за списи, раптом зупинився.
— На ляха піду, — мовив він, — на чорта ні.
Тим часом позв’язували решітки й приставили їх до лазу. Але й по них вилазити було кепсько — вони відразу ж прогнулися й тонкі щаблі затріщали, ледве на найнижчий із них поставили ногу. Але Голодий сам поліз перший. Підіймаючись, він примовляв:
— Ти, пане шляхтичу, бачиш, що ми не жартуємо. Захотів нагорі сидіти, уперся, то й сиди, але не захищайся, бо ми тебе усе одно дістанемо, хоч би й довелося увесь хлів розібрати. Ти розум май!
Нарешті голова його досягла отвору й поволі у нього заглиблювалася. Зненацька почувся свист шаблі, козак страшно скрикнув, захитався і впав під ноги молодцям із розчерепленою навпіл головою.
— Коли його, коли! — несамовито заверещали козаки.
У хліві зчинився страшний рейвах, почулися крики, зойки, які заглушив громовий голос пана Заглоби:
— Ха, злодії, людожери! Ха, телепні! Усіх вас до ноги порішу, шельми паскудні! Знайте рицарську руку!.. Я вам покажу, як на чесних людей ночами нападати! Як шляхтича у хліву запирати… Ха! Бандити! По одному лізьте до мене, по одному або й по двоє! Ну ж бо, хто перший!
Тільки казанки свої ліпше у гною лишіть, бо постинаю, не Я буду!
— Коли! Коли його! — кричали козаки.
— Хлів спалимо!