…Людмила Миколаївна Дрожжина, по першому чоловікові Сорокіна, була дуже огрядною жінкою; очі в неї — водянисті, трохи витрішкуваті, волосся старанно пофарбоване, хоч сивина біля коріння нещадно відтіняла штучну каштановість; на ній був байковий халат, страшенно некрасивої — як усе зроблене вітчизняною легкою промисловістю — розцвітки.
Прийняла вона Костенка в маленькій кімнаті, захаращеній коробками й дірявими чемоданами, на радіаторах опалення стояли трикутні картонки з-під кефіру й молока, всюди розкладені пожмакані пластикові пакетики; закуток утильника, а не житло…
На запитання жінка відповідала спочатку роздратовано, але, мабуть, вік брав своє — старість любить розмову й спогади про те, що вже давно минуло.
— Та я й не хотіла на розлучення подавати, — говорила вона, швидко лузаючи насіння. — Це його мати, вона тоді зі мною жила, гризла щодня: «Вишвирнуть із квартири, до Сибіру зашлють, подавай, дурепо, папери!» А тут і справді прийшли з ГОЗУ, стали метраж обміряти, начебто він і так їм невідомий; лякали… Щоб словом претензію якусь висловити, — нізащо… У нас слова лише для того, щоб брехати, у нас натяками людей зі світу зживають, усі, кому не ліньки, натякають, ну й починає страх проймати… Я — за ручку, написала по формі: і Хрущову, і Булганіну, і Ворошилову, що, мовляв, так і так, мене за що ж?! Дійшов, мабуть, лист, комісію прислали, а бабуня зразу від страху й померла… Ну мене й залишили в спокої, тільки через півроку надіслали папір, щоб я добровільно одну кімнату звільнила… А я що, дурна?! Одну звільниш, то вони й на другу попруть… От я й подала на розлучення, так, мовляв, і так, не хочу бути дружиною ворога народу… Вони перелякались, викликали мене, кажуть, що зараз ворогів народу немає… А потім я за Дрожжина заміж вийшла, він спочатку у полковника Лібачова шофером був, а як усіх посадили при Микиті, в черговій частині працював…
— Де він?
— Та перепився й зразу ж помер… Я з магазину щодня то ковбаски принесу, то чверточку, то сирку… Це раніше дозволялось, тільки тепер злоба людей поглинула, при Сталіні начальство розуміло, що на сімдесят три карбованці зарплати не проживеш, дозволяли брати, тільки потроху: виніс на п’ятірку чи там десятку, а більше — ні в якому разі, совість треба мати, та й потім не в закордону крадемо, не чужим даємо, а собі, народу…
Костенко зітхнув:
— Відтоді Сорокіна так і не бачили?
— Жодного разу…
— Любили його?
— Взагалі він непитущий був… Культурний… Тільки один раз ударив, і то — по заслузі…
— За що?
— Надька до мене з села приїхала, сусідка… А тоді лише з довідкою можна було в місто податися… Інакше хіба наш народець до роботи привчиш? Тому і їжа в магазинах була, що селянським бар’єр поставили… А вона без усякого тобі дозволу прикотила, ліки для матері хотіла купити, хороша була жінка, Поліна Василівна, наче сьогодні це було, так добре я пам’ятаю… Мій же пізно на роботу їхав, не те що зараз усі валом на дев’яту валять… Він уночі, бувало, приїде, відіспиться, а до себе годині об одинадцятій ішов, не раніше… Ну, посиділи ми, мадерки випили, він з розподільника часто її приносив, розбалакалися, вона й сказала, що, мовляв, голова в них людоїд, нікого в місто не пускає, наче Гітлер якийсь… Він її випитав про все — як змій був хитрющий, так, бувало, стеле, такий ласкавий, так піддається, — а потім мене до спальні запросив та й провчив: «Кого ти в дім пускаєш, сяка-така?! Щоб духу її не було у цю ж мить!» Правильно робив, звичайно, не можна закон порушувати… Я не образилась на нього за те, що побив, він грамотний, краще за мене знав, що можна, чого не можна…
— То вам про нього нічого не відомо, Людмило Миколаївно? Ні листа він вам не написав з табору, ні посилки не попросив?
— Я ж як вийшла заміж, мені з Сорокіним не можна було… Дрожжин, я ж кажу, шофером на службі лишився, приписали б якийсь зв’язок…
Кивнувши на сковорідки, маленькі тарілочки, що стояли на столі, порожні консервні банки, складені під радіатором.
Костенко посміхнувся:
— Пригощати любите? Куховарити?
— Кожна жінка до цього запопадлива…
Мабуть, коли з Сорокіним були, від гостей відбою не було?
— Та що ви?! Тільки Лібачов з Бакаренком приходили… Вони ж у ті роки нових до себе не підпускали, тільки щоб свої! Та й то ми, жінки, на кухні, а вони в їдальні, окремо… У них же все таємне було, ми лише тарілки підносили, холодець, звичайно, насамперед, вінегрет, ковбаску з сирком…
— Після того як Сорокіна забрали, до вас ніхто не приходив від нього?
Вона махнула рукою, погойдуючись, розсміялась:
— Ой, та що ви! У них і раніше, в добрі часи, коли Сталін був живий, царство йому небесне, як кого з їхніх у під’їзді заберуть, то вони, віч-на-віч зустрівши дружину того чи дітей, не помічали їх, крізь них дивилися… Тепер так не вміють, опаскудився народ, безсилі всі… Чому порядок був? Тому що в кожному був страх! Хіба можна без страху жити?! Тільки страх совість береже… Е, якби повернути Лібачова з моїм, дати їм лише тиждень волі, усе налагодилося б! І в магазинах було б повнісінько товару! І базікати перестали б! І депутатів отих самих до Сибіру б — заводи будувати!
— Думаєте, якщо депутатів вислати — вмить продукти з’явилися б?
— А що, ні?! Раніше спробуй слово сказати! Зразу захомутали б! Ну й працювали тому!
— А з артистами як бути? З письменниками? Говорять та пишуть.
— Та від них же вся біда! Єврей цей… як його? Жванецький… Зі сцени з нас збиткується, а глядачі регочуть і в долоні плещуть…
— Сорокін вам про Зою Федорову нічого не казав?
— Як це не казав?! Ще й як казав! Признався, що закоханий був у неї, коли холостякував… У неї всі мужчини вклепувалися… Так уже її любив, так захоплювався, що навіть карточку її на стіні повісив, клеєм приклеїв, потім ножем зчищав, сліди лишились, шпалерів не було тоді, композитором якимсь заклеїли, Будашкіним начебто…
— А чому ж він її здер?
— Сказав «так треба». Запитувати його було не можна, державна таємниця… «Треба» — значить, «треба»… Потім уже люди гуторили, що вона насправді не Федорова була, а якась американка, начебто її підмінили, операцію на обличчі зробили, аби зручніше шпіонити… її ж і вбили за те, що на американця шпіонила… Кара все одно спостигне, куди від неї не ховався б…
— Вважаєте, що й після тюрми займалася шпигунством?
— А вони всі, кого Микита повипускав, шпіонили… Образа їх гризла, ну й баламутили народ… Ні, я правильно кажу, без батога з нами не впоратися, нам строгість потрібна, інакше будинок по цеглинках розберемо…
…Сестра Сорокіна — звали її Нінель Дмитрівна — виявилася двоюрідною, але брата свого любила дуже й пишалася ним неприховано:
— Зорге Зірку дали, Миколі Кузнецову також, а Женю нашого обійшли… Він же в тилу ворога працював, був грозою гітлерівців, і заарештували його по брехливому доносу, ніколи й нікого він не саджав… І вбили його від страху, що він доб’ється правди…
— Як убили? — Костенко здивувався. — Хто?
— З табору лист надійшов, там усе було написано: власовська банда його з світу звела… Милка, його жінка, від нього відмовилась, заяву проти нього відправила, а всі його листи — він спочатку їй писав — мені переправляла… Я тільки-но йому відповіла, як зразу похоронка…
— Коли це сталося?
— Уже при Брежнєві… Тоді і Лібачова випустили, зайшов до мене, чайку попили…
— Симпатичний був чоловік?
— Він страшний був, — відповіла Ніпель Дмитрівна твердо. — Але я його в цьому не звинувачую, його таким зробили… Тепер їх усіх ганять як попало, а в чому їхня вина? Що присяги дотримувалися, були їй вірні? Чесно служили партії? От нехай партію й обвинувачують, вона їх такими зробила, спробуй не виконай наказу — це ж злочин! І тоді так було, і тепер так… Тільки тоді кричали «Ура, Сталін!», а зараз «Геть Сталіна!», оце й уся різниця… Корінь не зачепили, корінь живий…
— А від кого ви дізналися, що ваш брат був розвідником, таким, як Зорге?
— Милка говорила… Коли вона ще його агентом була… Він женитися на ній і в думці не мав… А вона його пузом приперла, мовляв, понесла від-тебе… А вона безплідна, бо нелікованою венерикою перехворіла… Я раз побачила коло Білоруського чоловіка — ну Женя, та й годі! Я за ним… А він не один, з дамою в манто, схожа на іноземку, красуня, тільки дуже худесенька… Я вже хотіла покликати його: «Женечко, дорогий», — а він як крізь землю провалився.
— Де ж це було?
— А як від Білоруського вокзалу до Будинку кіно йти… У костюмчику йшов, у сірому, сивий, статурний, справжній іноземець… Я тоді й вирішила — а може, його для хитрості у табір посадили? А насправді до другої роботи приставили… Я там двічі його бачила, тільки вдруге з маршрутного таксі…
— Давно?
— Та ні… З рік тому…
— Теж у сіренькому костюмчику і в черевиках з золотими пряжечками, так?
— Невже він?! Ви знаєте його, чи що?
— Нінель Дмитрівно, мені здається, що під Євгена Сорокіна інша людина працю є… Тільки тому я до вас і прийшов… Та жінка, що з ним ішла, яка була з себе?
— А навіщо вона вам? Щось я вже розговорилася…
Костенко посміхнувся:
— Тепер не страшно… До речі, у вас похоронка на брата де?
— Та я ж тричі кімнату обмінювала! Хіба папірець при таких переселеннях збережеться? І потім, навіть якби я почала про льготи клопотатись, мені все одно відмовили б — тільки батькам дають, дітям та жінкам… А Милка його матір отруїла. Навіщо мені зберігати? Сенсу нема… Ну а та жінка, що з ним ішла, була вертлявенька, руденька, по землі наче літала, й ніжки, як балеринка, ставила — шльоп-шльоп…
…Син полковника Лібачова, кандидат технічних наук Револт Федорович, призначив Костенкові зустріч під час обідньої перерви у себе в інституті. Вислухавши запитання, кивнув:
— Розумію… Вас, звичайно, спонукає не мирний інтерес?
— Звісна річ, — Костенко зрозумів, що з цим сильце ставити ні до чого: різкий, реагував на кожне слово, він не прийняв би гри, розмовляти треба відверто.
— Я готовий відповісти, якщо зможу…
— Кого з товаришів по службі вашого батька ви пам’ятаєте?
— Я мушу бути впевнений, що мої відповіді не обернуться якоюсь викривальною статтею, де буде паплюжитись ім’я батька…
— Даю слово.
— Я не виправдовую його, аж ніяк не виправдовую, але в мене дорослі діти, самі розумієте…
— Розумію. Тому запевняю ще раз.
— Я вам вірю… Щоб ви краще збагнули, в яких умовах я виховувався, розповім один епізод… У дев’ятому класі один мій друг шепнув, що, виявляється, разом з Леніним у курені під Розливом ховався й Зінов’єв… А Сталін туди приїжджав тому, що найближчі ленінські соратники — Троцький, Каменєв і Луначарський — сиділи в тюрмі у Керенського, в Хрестах… Я взяв і спитав батька — чи це правда? Він відповів не зразу, походив по кімнаті, потім поцікавився, хто розповів мені про це; я сказав, він кивнув, витяг з холодильника пляшку, випив, закусив квашеною капустою й після цього сказав: «Як же ти, Револю, дозволяєш усяким мерзотникам безкарно зводити наклеп на Ілліча?» А через місяць батьків мого шкільного друга заарештували, а його самого вислали за Полярне коло… Він тільки через дев’ять років повернувся, коли мого батька посадили, зустрів мене біля під’їзду й плюнув в обличчя… Битися не міг — без руки, на лісоповалі по плече відбатували… Від нього я це витерпів — по заслузі дістав… А тоді, коли біда з нцм сталась, я батька спитав: «За що ж Льоньку вислали?! Невже ти допоміг?!» Він зняв ремінь і мене до крові відшмагав… Не по сідниці бив — по обличчю, по шиї… Пряжкою, з розмаху, і сховатися нікуди було, скрізь діставав… А вночі прийшов до мене — я в їдальні спав, на дивані, — сів у ноги й заявив: «Синочку, любий, прости заради Господа Бога, в мене серце крається за тебе кожну мить, боюся, знаєш, скільки в мене ворогів, уяви лише, скільки нелюдів радітиме, коли тебе в камеру запроторять?! Нікому вірити не можна, синочку! Любенький мій, зрозумій це на віки вічні! Ні-ко-му! Кожен у нас зрадник, кожен!» Знаєте, як він плакав тієї ночі? Мати його заспокоювала, я скавчав, як щеня, а він сидів і ридав, а потім устав, узяв стілець, почав у всі щілинки заглядати, а сам себе по голові кулаками гатив — боявся, що записали нас: нещасна людина, так йому страшно було жити на землі, так самотньо… Я пригадую, одного разу до нас його вчитель зайшов, Ройтман, дядя Мотя, теж полковник, його звільнили з органів у сорок дев’ятому, тоді всіх євреїв виганяли, а потім саджали під гребінку… Ніколи не забуду, як батько сховався за шафу, а матері шептав: «Скажи, що мене немає дома, не можу я з ним розмовляти!» А той чув усе, стояв, посміювався, а потім крикнув: «Тебе зразу після мене візьмуть, дурень! Краще поговорив би та рапорт написав…» І — пішов… Батько вийшов з-за шафи, плюнув під ноги і кинувся його наздоганяти, але не зміг… Ну, запитуйте, часу в мене обмаль, на госпрозрахунок сіли, треба крутитися, тільки так і можна» з нашої тмутараканячої сплячки виповзти, якщо не задушать країну квасні недоробки…
— Однаково мислимо, — кивнув Костенко. — Кого з батькових товаришів по службі пригадуєте?
— Усі на один кшталт… Хоча одного пригадую… Дядя Женя Сорокін… Цей, мабуть, був серед них найсимпатичніший…
— У чому це виражалося?
Лібачов здивувався:
— Не розумію.
— Ну, «симпатичність» його…
— Він був привітний, без подарунка не приходив, умів слухати… Коли дядя мій — він був фізик — починав говорити про проблеми науки, слухав уважно, решта ж як барани дивилися… Одчайдушний був — це хлопчикам і жінкам подобається: раз стойку на підвіконні зробив, а ми ж на шостому поверсі жили…
— Він у вас з дружиною бував?
— Так… З Кірою… Красуня була, по-англійськи чудово розмовляла…
— Кіра?
— Так… Вона приходила до нас років десять тому — батько вже не піднімався… Також померла… Здається, вони разом працювали…
— Коли батько повернувся, ви з ним про його справи розмовляли?
— Намагався… Але це кінчалося сварками… Він захищав не Сталіна і не Рюміна, він себе захищав, своє життя… Як собі признатися, що кращі роки віддав дияволові?
— Ви знаєте, що він вів справу Вознесенського?
— Здогадувався… Він цієї теми уникав…
— І справу Федорової…
— Про це обмовився… Сказав, що жалів її, але американець, з яким вона була зв’язана, ще в двадцятому році був у Росії, шпигун, працював при штабі Колчака, дружив з адміралом… А її, казав він, Сталін спочатку опікав, хотів знову запросити на дачу… Прямо з камери…
— «Знову»? Вона бувала в нього на дачі й раніше?
— Мабуть, так… Я добре пам’ятаю батькове слово — «знову»… Я, до речі, це припускаю… Сталін зовсім не був монахом… Але, на відміну від Берії, він не був хамом, він, мені здається, хотів любові… І коли жінка поривалася до нього, починався високий зв’язок, не брутальний… Такий зв’язок тримають у таємниці — і мужчина й жінка… ї потім —¦ це мені батько відкрив, — в охороні Берії були сталінські інформатори, тому перелік жінок, яких до нього приводили, лишився в архівах… А сталінського архіву не було, все знищувалося на пні… Відчувався досвід його співробітництва з охранкою…
— Вважаєте, ця версія небезпідставна?
— Певен цього… Інша справа: чи вступив він у цей зв’язок з санкції партії? Чи продав душу дияволу…
— Вас не зачепило, коли батька посадили?
Лібачов посміхнувся:
— Ще й як! У нас завжди б’ють по родичах, інститут заложників, вищий прояв людської злості… Довелося поїхати з дому, працював у тайзі, в Сибіру поступив до інституту, приховав, звичайно, що батька засудили, а коли все відкрилось, я вже дисертацію захистив, за рік упорався, у нас, на моє щастя, бюрократія повільна, гниє, а не діє… Я ще нічого, а як нещасному сину Берії? Чудовий інженер, дуже чесна людина, а живе під чужим прізвищем… А чим він винний? Чи син Ягоди? А того взагалі розстріляли, коли й тринадцяти ще не було… У нас син відповідав, відповідає й відповідатиме за батька — у цьому вся наша вікова жорстокість і дрібне неблагородство… Я пригадую, як батько, хворий уже, його рак з’їдав, телевізор дивився, особливо коли артисти різні виступали, поети… Посміювався презирливо, нігті гриз: «Дружочки мої! Ач, як соловейками розливаються…» Та ось іще що, — обличчя Лібачова стало лагідним, усмішка торкнулася рота, — батько, пригадую, дядю Женю Сорокіна «пересмішником» називав… І справді: він так потішно копіював усіх, хто сидів за столом, так мінявся, зображуючи людей, що, здавалося, в ньому жила не одна людина, а багато абсолютно різних індивідуальностей…