Раніше, при картках, хоч щось обламувалось, а як відмінили їх, то для нашого рівня людей почався справжній голод, відтоді про картки й мріємо — як-не-як, а все-таки гарантія, що не вмреш з голоду… От і пішов я в шістнадцять років на завод, якраз у тридцять сьомому це було, тоді й пояснювали нам, чому з продуктами перебої, житла немає й черевики не можна купити… Хто правив країною? Промисловістю? Сільським господарством? Ось вони, перед вами, на лаві підсудних, дивіться: Розенгольц, Радек, Ягода, Дерібас, Ратайчак, Лівшиць, Пятаков… Усіх не перелічиш… Троцькісти як один, та й нація однакова… Правда, про націю пошепки говорили, натяками, бо на Мавзолеї поряд зі Сталіним стояв Лазар Мойсейович… Та, слава Богу, хоч один, а раніше — страшно й лічити! Троцький, Зінов’єв, Каменєв, Кон, Цеткін — а росіяни де?! Один Калінін?!
У тридцять дев’ятому мене призвали, провчили рік, дали габардинову гімнастерку и синє галіфе, повісили трикутник і направили в НКВС… До цього я справді гвинтиком був, що скажуть, те й повторював, як папуга, спробуй не повтори, країна притихла, лише на мітингах усі один перед одним викручувались, щоб ніхто не мовчав — кругова порука! Дали мені кімнату на Можайському шосе, вісімнадцять метрів, підлога паркетна, у ванній — газова колонка, гаряча вода цілий день, мийся — не хочу! Маму до себе привіз, до лікарні її прикріпив — і душі там усякі, і ліки, і синє світло від бронхіту, просто рай!
Перший допит я не один проводив, із старшим лейтенантом Лібачовим, — він нарешті підвів очі на Федорову, — так, так, з вашим головним слідчим, який на мене ногами тупотів: «Слинько, не можеш від американської шлюхи показання добути! В білих рукавичках вирішив працювати?! Це на фронті стріляти кінчили, а ми продовжуємо, поки всю погань не випалимо!» Ніколи не забуду перший допит, Зоє Олексіївно, помиратиму — не забуду… Я ж хлопчиськом ще був, всього лише двадцять років, нічого не тямив…
— Лєрмонтов у двадцять років був уже великим поетом, — заперечила Зоя Федорова і мерзлякувато зіщулилась, слухаючи сповідь свого ката.
— То він же геній був! Йому культура всього світу була відкрита, тому що французькою й англійською розмовляв як рідною мовою… А я? Що я знав у житті? Що мовчати треба — знав! Не висовуватись — також знав! Беззаперечно вірити тому, хто над тобою сидить, — втовкмачили! А хіба ви не схилялися перед Сталіним, як перед Богом?
Немовби чинячи опір самій собі, Федорова відповіла:
— Не те щоб схилялась, але принаймні…
— Ех, Зоє Олексіївно, Зоє Олексіївно! Навіщо собі брехати? Згадайте, як благали мене: «Дозвольте написати Йосифу Віссаріоновичу! Він не знає, що ви тут зі мною робите! Він негайно звільнить мене!» Хіба не було такого? Забули? Не сердьтесь, я ж вам не докоряю… Коли мене збиралися після смерті Сталіна виключати з партії, я також писав листи «дорогим товаришам», членам хрущовського Політбюро, ми споконвіку чолобитні несли вождям, лише вони можуть врятувати й зберегти… Не від Сталіна у нас це — від усієї гіркої історії нашої… Ну та гаразд, відступив я від теми… Я ж іще й не почав вискрібатися перед вами, я тільки підходжу до цього… Так от, викликав мене вночі Лібачов… Було це, добре пам’ятаю, чотирнадцятого червня сорок першого року… На стільці посеред його кабінетика сидів чоловік у шовковій сорочці якогось ніжно-кремового відтінку, штани на ньому були модні, широчезні, розкльошені, з срібною іскоркою, черевики, хоч і без шнурків, на босу ногу, але — лаковані, з тупим носком, я такі тільки в кіно бачив…
— Ось, — сказав Лібачов, — дивись на цього типа! Дивись і запам’ятовуй кожне його слово!
— Я не «тип», а дзержинець, — відповів арештант з досить помітним акцентом. — Мене в Чека особисто Фелікс Едмундович приймав…
— Один він? — спитав Лібачов. — Чи ще хтось з ним був?
— Були.
— Прізвища, звичайно, забув?
— А чому ви мені «тикаєте»? Навчіться дотримуватися чекістського кодексу.
Лібачов замислено повторив слова заарештованого, немовби оглядаючи їх, як дивину якусь, і карбовано повторив запитання, перейшовши на «ви».
— Прізвища пам’ятаю, — відповів заарештований. — Артузов там був, Уншліхт і, здається, Бєленький.
— Дуже добре, — кивнув Лібачов. — А Кедрова не було?
— З товаришем Кедровим я познайомився наступного дня… Я з ним працював до двадцять сьомого року.
— Я можу записати ваше показання в протокол?
— Це — можете.
Лібачов надряпав запитання й відповідь, дав підписати, промокнув здоровенним прес-пап’є й вів далі:
— А як ви ставилися до товариша Кедрова?
— Дивне запитання… Це мій учитель… Більшовик, у партії трохи не з початку віку, конспіратор, він мене в перше відрядження посилав.
— Коли?
— У двадцять другому.
— Куди?
— Ваше запитання є посяганням на державну таємницю… Запросіть моє командування в розвідці, якщо там вважатимуть за потрібне — дадуть відповідь… І поясніть: мене викликали у нагальній справі з Берна, викликали шифром тривоги, я залишив групу, щоб повторити тут дату початку війни, а мене — замість того щоб негайно почати роботу по переведенню групи на нові завдання — тримають у камері… Ви хоч доповіли Сталіну, що я тут? — Товаришу Берії, нарешті.
— Доповіли… Скажіть, у вас ніколи не було підозр щодо Кедрова?
— Та ви що, з глузду з’їхали!
— Підбирайте вирази!
— Війна ось-ось почнеться! Про що ви думаєте?!
— Ви стверджуєте, що війна почнеться «ось-ось»?
— Так!
— Кого з ким?
— Нацистів проти нас.
— Нацисти — це хто? Дружній нам рейх?
— Це він вам дружній, — вибухнув арештант. — Вам! А не мені!
— Що ж ви від інших чекістів відгороджуєтесь? Даремно, ми також дзержинці… Гаразд, це у вас нерви розходилися… Давайте запишемо ваші свідчення про те, що Кедров — справжній більшовик і що Німеччина нападе на нас найближчими днями… Якого числа, до речі?
— Двадцять першого.
Лібачов зареготав:
— Хто ж війни у будень починає? Справжні стратеги війну до святкових днів приурочують… Не відмовтесь підписати правильність відповідей?
— Цих — не відмовлюсь.
Лібачов знову промокнув бланк протоколу допиту своїм прес-пап’є і, підійшовши до заарештованого, схилився над ним гачком:
— Так от, «дзержинець» паршивий, Упшліхт і Артузов призналися в своїй троцькістській контрреволюційній диверсійно-шпигунській діяльності, і їх розстріляли! А «товариш» Кедров іде під трибунал за те, що, будучи старим агентом англійської розвідки, виконував завдання своїх хазяїв і сіяв панічні чутки про майбутній напад Німеччини на Радянський Союз! Ти був його людиною — сам признався, за язик не тягли. Отже, коли хочеш, щоб твоя сім’я не опинилася в сусідній камері, сідай і пиши власноручне признання: коли й де одержав вказівку Кедрова завербуватися до англійців, аби зруйнувати союз двох великих держав Європи.
— Ви що, збожеволіли?
Лібачов тоді подивився на мене так, що я на все життя запам’ятав:
— От як поводяться справжні вороги… Затям це… і примусь його говорити… Зараз… при мені…
У мене навіть голос сів: «Як?»
— А так, як тобі підказує революційна свідомість.
Я підійшов до арештанта й, тамуючи тремтіння в голосі, сказав:
— Наших товаришів мордують у буржуазних катівнях… Революція не мститься… Скажіть правду, і ми передамо вашу справу в наш пролетарський суд.
— Я сказав усю правду. Я ніколи ні до кого не вербувався. Кедров для мене був, є й залишиться більшовиком.
Лібачов обгриз усі нігті — й без того майже до м’яса обгризені — й сказав тихо:
— У зуби тільки не бий. Він на процесі з розквашеним ротом не потрібен. У нас тиждень строку, двадцять другого Кедрова трибунал судить, цей — співучасником піде, якщо не хоче свідком обвинувачення.
— Які у вас докази? — спитав арештант. — Докази які?
— Ну! — Лібачов прикрикнув на мене. — Слабий, чи що?! Чи — жалієш вражину? Ось на нього показання, — він тицьнув пальцем у папку, — дев’ять чоловік на нього показали як на шпигуна, продажну шкуру, за фунти працював, сволота! Щоб відняти у нас усе те, що дала революція!
І я, замружившись від страху, з усієї сили вдарив арештанта у вухо, і так ударив, що він, злетівши зі стільця, лишився лежати на підлозі…
— З графина хлюпни, — сказав Лібачов. — Зразу заворушиться.
Вилив я на нього воду тремтячими руками, арештант відкрив очі, подивився на мепе з невимовною тугою й жалістю, повільно підвівся, сів на свій стілець посеред кімнати й сказав:
— А я не вірив, що нацизм — заразливий… Ти ж гітлерівець, синку, справжнісінький гітлерівець.
Узагалі у сорок першому слово «гітлерівець» не вважалося за образу… У якійсь багатотиражці навіть надрукували «товариш Гітлер», здається, на заводі імені Сталіна… Але ж недавно ще ми «Професора Мамлока» дивилися, «Сім’ю Оппенгєйм», там фашистів ганьбили, тільки у сороковому ці фільми заборонили, але я все-таки образився і ще раз заїхав йому у вухо — ніякий я не гітлерівець, а молодий більшовик, учень великого Сталіна, страж завоювань революції…
І знову він упав, але не обм’як, був готовий до удару.
— Бийте, — сказав він. — Можете до смерті бити, нічого від мене не доб’єтеся, наклепи зводити не буду, гітлерівці погані.
Тут вискочив Лібачов з-за столу й став його штовхати чобітьми у пах, у живіт, у груди.
— Ну, чого ти?! — задишливо крикнув він мені. — Помагай! Що я кажу?!
Ніколи я не зможу описати, а вже тим більше пояснити, як і чому в мені збурилася невідома доти, але все-таки якась рідна тьма й забилося щось давно забуте, але — тепле…
Я не міг погамувати тремтіння, яке мене пройняло, наче лихоманка трясла; в очі наче піску насипали, вилиці звело, жах і шалене відчуття волі стали нероздільними, в мені з’явилася величезна сила, щось рисяче, тягуче, я аж замружився від того, що думка зникала, поступаючись місцем ознобному, некерованому інстинкту..; А потім мене охопило дивовижно-солодке відчуття вседозволеності влади — особливо коли і мій носок увійшов у м’який живіт арештанта, що корчився на підлозі…
…Замучившись, Лібачов подзвонив по телефону й дав команду, щоб привезли дружину арештанта:
— Він молодий, — кивнув на мене, не одводячи очей від сірого обличчя арештанта, що лежав нерухомо, — стінки тут тонкі, фанера, послухаєш, як він з нею на диванчику соватиметься, посопуть уволю, от весело буде, правда?!
…Словом, дав арештант показання, спробуй не дати…
Сторгувалися, що візьме на себе англійське шпигунство, але Кедрова закладати відмовився… Кедрова вивели на трибунал двадцять другого червня, коли вже війна йшла, — судили за «поширення заздалегідь брехливих, панічних чуток про підготовку Німеччиною війни проти свого союзника — СРСР». Судити почали вранці, а після виступу по радіо Вячеслава Михайловича виправдали… А двадцять третього забрали знову — свідок, як-не-як… Ну й шльопнули зразу. — Сорокін витер піт, що виступив на лобі, й несподівано спитав: — У вас дошки якої-небудь немає, Зоє Олексіївно?
— Що? — Федорова спочатку не зрозуміла його, слухала з жахом, кусаючи губи…
— Дощечка, може, якась є на кухні? — Сорокін зараз говорив тихо й спокійно, немовби й не він щойно істерично хрипів у магнітофон.
— Підставка є хохломська…
— Якщо вас це не обтяжить, то принесіть…
Жінка насилу підвелася, сторожко оглядаючись, вийшла на кухню, повернулася з хохломською дощечкою, простягла гостеві…
Сорокін розчепірив ноги, поклав дощечку на коліна й, коротко змахнувши рукою, ударив ребром долоні; дошка хряснула, як кістка, забіліло свіже дерево — з тією лише різницею, що відкритий перелом тільки в першу мить сніжно-білий, потім закривавиться, а дерево — неживе, не боляче йому; як було білим, так і лишилось…
— Отак-от, Зоє Олексіївно, — сказав Сорокін. — Це тепер, коли я не молодий уже… Уявляєте, яка сила в мені була, коли я вас допитував? Що з вами сталося б, якби я вдарив хоч раз по-справжньому? Я ж вас жалів, Зоє Олексіївно, жалів… Думаєте, знімаю з себе вину? Ні. Я коли з Абакумовим в Угорщині був, книжок заборонених начитався, дещо зрозумів про нашу професію, знав, що план женемо — для поповнення безплатної робочої сили! Але я ніколи не міг забути того страшного відчуття, коли сильний, здавалося б, чоловік, такий, як той нелегал з розвідки, якого ми з Лібачовим нівечили, ставав дедалі підвладнішим мені, маленьким і беззахисним, а ніщо так не розбещує людську душу, як відчуття владарювання над тим, хто слабший за тебе й покірний… Кого ж мені винуватити в цьому, Зоє Олексіївно? Кого? Ви Сталіну вірили, і я Сталіну вірив… Ви своєму режисерові вірили — мовляв, так грай, а не інакше! — і я своїм начальникам-режисерам не міг не вірити: «Ось показання на вражину — два, п’ять, десять! А він мовчить! А що він справді задумав?! Яке зло може принести народові?!» Я ж не людину бив! Шпигуна! Диверсанта! Фашиста! Хіба я вас бив боляче? Скажіть?
— Не в цьому справа, — Федорова судорожно зітхнула. — Біль перетерпіти можна, жінка до болю звикла… Але не можна передати словом стан, коли здоровенний чоловік замахується на тебе, дав ляпаса, за волосся тягає, Господи… Ви ж з мене людське вибивали, на тварину мене перетворювали…
— А що мені було робити?! Якби ви не підписали бодай щось, мене бракоробом оголосили б! А бракороб — це той же шпигун! За ним пильнуй… Я знав, що значить потрапити в камеру… Я знав, що для мене це одним строком навряд чи кінчиться, найімовірніше — кулею… Так, так, так! Тому мені, катові, було страшніше жити, ніж вам, жертві… Думаєте, я не знав, що ви ні в чому не винні? Знав… Співчував вам, ох, як співчував! Але що я міг зробити?! Як мав повестися я — кат за фахом, який знав, що його жертва ні в чому не винна?! Якби він, кат, сказав про це голосно при всіх, то Берія його, ката, перетворив би на шматок м’яса! На відбивну! Дайте пораду, благаю, дайте! А то мені важко буде розповідати вам, як страшно було вести вашу справу, мабуть, найстрашнішу з усіх… Адже про вас сам Сталін запитував, розумієте?! Особисто він!
— Господи, та що ж мені вам порадити? Ви, який мучив мене, позбавив материнства, жіночого короткого життя, ви, який… Ви, той самий, ви… просите поради в мене?
Підборіддя її затремтіло, очі налилися слізьми, вона одвернулася до вікна, і в цю коротку мить він обняв її холодним оцінюючим поглядом, знову похнюпився, лоб вкрився зморшками (він навчився міняти обличчя, особливо — враз старити його) й прошепотів глухо:
— Що ви відчули, коли вас привезли у внутрішню тюрму?
— Сором, — відповіла Федорова, не роздумуючи, і, витерши очі пальцями, знову обернулася до нього.
— Що?!
— Сором…
— Це коли вас роздягли, обшукуючи?
— Та ні… Жінки до цього інакше ставляться, ми ж до гінеколога ходимо, така доля… Мені за все стало соромно… За те, що мене — артистку, яку знає народ, могли заштовхнути в машину й запроторити в тюрму… За те, що безсловесна жінка в радянській військовій формі полізла пальцями… Навіщо? Шукала, чи не сховано там чого? Ті, хто мене забирав, знали, що я навіть не встигла одягтися… Хіба не могли їй про це сказати? Соромно стало за те, що немає у нас людей, а тільки істуканчики, які не прислухаються до своєї думки й серця, а дотримуються лише інструкції. Соромно стало за той мертвотний запах карболки й затхлості, убогий дух одвічної, знайомої нам неволі… За вас мені стало соромно — за те, що мучили мене, знаючи, що я ні в чому не винна… Достоєвського почитайте… У нього все про це сказано… За країну було соромно… Тільки це вже потім сталось, у Владимирі, коли я — слава тобі, Господи, — з Лідією Руслановою в одній камері опинилась… Там і за нас, арештанток бідолашних, бувало соромно, коли жінка голосила під вікнами: «Юноша с лицом слоновой кости, карне глаза! Откуси, отгрызи два моих соска…»
— А страшно було?
— Не знаю, — замислено відповіла Федорова. — Якби ви все швидко робили, а ви ж по-обломовськи працювали, ізмором брали… Місяці минали, роки… За цей час смерті собі бажаєш, як порятунку… Мабуть, Сталін зрозумів наш характер, коли в засланні серед росіян, жив, відчув, що хоч ми й невмілі обломи, зате совісливі, соромимося сказати, коли бачимо, що не так, боїмося словом людину скривдити, ворогом назвати ворога — якщо тільки не чужоземець він, усе думаємо, схаменуться, помилка сталась… От він на хребет нам і вліз… І роз’єднав народ на квадратики, щоб вам легше було тримати його на мушці… І в кожному квадраті радіотарілка з ранку до ночі у вуха — бу-бу-бу-бу… Одне й те ж, одне й те ж, а раніше цього самого репродуктора ніхто і в очі не бачив, новинка, спробуй не повірити, коли місяцями й роками товчуть однакові слова, а хто їх не повторяє — зникає з життя… Якщо повторюватимеш людині місяць, що вона свиня, — повірить… А тут роки бубоніли… Аби сором наш гнівом залило й бунт запалахкотів, треба такого натворити, щоб кожного зачепило, — а найбільше жінок, у яких на руках голодні діти, й дров немає, щоб буржуйку розтопити… А Сталін усе міряв жменею: одного — на тортури, другому — орден, третьому — нову кімнату, четвертому — розстріл… Черезсмужжям народ роз’єднав, поставив одного проти одного… Соромно мені було, — повторила Федорова, — одне лише й тримало, що дочка лишилася на волі… Та яка там «воля»… Я була в тюрмі за стіною, вона — в тюрмі без стін, різниця невелика, гарантій ні в неї, ні в мене не було, не знали ми, що таке гарантії, та й не взнаємо ніколи…