О третій годині Строїлов зібрав оперативну параду; перед тим як доповідати високому начальству, вирішив зв’язати всі епізоди воєдино, якнайретельніше опрацювати версії, перше слово надав Костенкові.
Той підвівся, подивився на членів оперативної групи (зовсім ще хлопчиська, обличчя хороші, з такими можна йти в розвідку; куди тобі в розвідку? відходив; а може, ще ні?), тяжко зітхнув і, спитавши у капітана дозволу закурити, почав доповідати:
— Я вдячний нашому керівникові, капітану Строїлову, за надану можливість поділитися своїми міркуваннями по тому вузлу проблем, який ва… нам треба буде розв’язати… А не вийде — будете… будемо рубати… Отже, перший огляд квартири Зої Федорової, проведений дванадцятого грудня вісімдесят першого року, показав, що в кімнатах не було слідів боротьби, насильства і пограбування. Обстановку у шафах і тумбочках не було порушено; знайдено дорожні коробочки з-під перснів з товарними ярликами — від тридцяти до трьохсот п’ятдесяти карбованців, вилучили дванадцять касет, що були в ужитку, — лежали в тумбочці коло, ліжка, знайшли ощадну книжку на ім’я Федорової — вклад сто дев’яносто сім карбованців вісімдесят дев’ять копійок… У стінці — при ретельному огляді — знайдено ще дві касети, «Лоу Войс» і «Панасонік»; кулон жовтого металу з білим каменем, брошка, перстень. З журнального столика вилучено відбиток пальця на дактилоскопію. В кореспонденції її а піаніно знайдено чотириста сорок карбованців; десять золотих коронок; біля балкона знайшли вироби з білого та жовтого металу: шість пар запонок, підвіску, сережки, персні, браслети… Щось іще було — точно не пригадую… Наступного дня огляд квартири продовжили… Знайшли конверт, де було дві тисячі карбованців, ще кілька перснів, гарнітур — браслет, два персні і кулон… Отже, версія пограбування мала відпасти сама по собі… Але хтось зверху наполягав опрацьовувати саме цю версію… Чому? Не можу відповісти… Незадовго до загибелі Зоя Олексіївна одержала листа… Розпечатавши його, вона знайшла свій портрет із журналу — з виколотими очима; там же була записочка: «брудна американська підстилка, тебе жде саме така смерть за зраду Батьківщині!» Невдовзі вона одержала ще один свій портрет з ідентичною запискою… Запам’ятайте, вистрілили їй у потилицю, куля вийшла через око… Однак версію політичного вбивства нам опрацьовувати не давали… Один співробітник ВЦРПС, якого я допитував, — він кілька разів заходив до Зої Олексіївни — викривав її у своїх свідченнях: «Я слухав розмови тих людей, що в неї збиралися, — про тортури, розстріли й муки у так званих «сталінських таборах» і ніби занурювавсь у бруд. Якось я не витримав і сказав: «Як вам не набрид сморід минулого?!» У відповідь на це вона обізвала мене донощиком і сексотом… Більше я в неї не був…» Одна на допиті показала: «Федорова дуже погано говорила про товариша Сталіна — навіть після того як скинули Хрущова і знову почали писати правду, яким великим стратегом був Йосиф Віссаріонович. І взагалі в неї занадто часто бували якісь дивні типи… Одного разу я в неї зустріла бридкого єврея з довгим носом… Може, її сіоністи вбили?»
Строїлов усміхнувся, процитувавши злу епіграму на одного літератора: «І сам він горбатий, і вірші горбаті, а хто ж винуватий? Євреї винуваті».
Костенко кивнув:
— І все-таки ми й цю версію намагалися опрацювати… А от її квартиранта, соліста ансамблю пісні й танцю МВС, якогось Геннадія Семеновича, нам вдалося допитати лише один раз; згори тисли: «досить, набридло, не туди гнете»… Він твердив, що познайомила його з актрисою — ще в сімдесят сьомому році — адміністратор московського естрадного об’єднання товариства сліпих, а в мене були відомості, що саме цю адміністраторку хтось обачно до соліста підвів… Хто? Я вийшов на Краснодарський слід, тоненький, пунктирний, але — багатообіцяючий… та з Краснодара подзвонили керівництву, найімовірніше Медунов: «Не чіпайте чесних людей»… Я не стомив вас, товариші?
Відповіли, як школярі, заворожені, одним подихом:
— Ні!
— Гаразд, — похмуро всміхнувся Костенко, — підемо далі… Від цього самого квартиранта Гени я вийшов на якогось «Олега» і «Вікторію Іванівну» із Свердловська… Начебто вона — працівник Ювелірторгу, дістала Федоровій гарнітур за п’ятнадцять тисяч карбованців, саме на ту суму, що актриса виручила, продавши свою дачу… Але ж, судячи з огляду місця вбивства, гарнітур цей не було вкрадено… Мені й цю лінію обірвали — не наказом, звичайно, а, як казав великий кормчий, «тихою сапою»… Ну й, нарешті, головне, «Олег»… Чи той це був «Олег», котрого називав квартирант, чи ні, з’ясувати не вдалося — не дали. Про цей епізод я говорю вам першим… Час настав… Не тому, що гласність, а через те, що сталося в Москві за останні дні… Отже, «Олег» цей був артистом, гастролював від Москонцерту, їздив з циганськими ансамблями, з грузинськими, вірменськими і, здається, ще з єврейськими та молдавськими… «Олежек» говорив — і я цю інформацію мав, — що його друг Борис Буряца, артист Великого театру, продав одному з тузів кримінального світу, скупникові краденого, якомусь там «Федору Михайловичу», кулон роботи Фаберже за двадцять п’ять тисяч… А один студент Ленінградської духовної академії розповів, що у Бориса Буряци є покровителька дуже важна і впливова на ім’я Галина Леонідівна і що дома в нього зберігається на мільйон карбованців антикваріату й пістолет, схожий на «Зауер»… Я цю інформацію послав своєму начальству… Ті перекинули по інстанції; минуло години три, й мене висмикнули: «віддайте матеріали». Я заперечував — мовляв, це не за правилами, я ще не збагнув тоді, про кого йшла мова; вліпили догану, інформацію відібрали… Але ж пам’ять відібрати не можна… Отже — я пам’ятаю… А наступного дня я ще одне повідомлення одержав: той же «Олежек» говорив друзям, що про Зою Федорову, про те, хто її оточує, поінформований Борис Буряца… Отак от… А він, Борис, після скандального арешту, пов’язаного начебто з викраденням брильянтів у Ірини Бугримової, приборкувачки тигрів, і досить швидкого звільнення з-під арешту прожив недовго — десь під час поїздки, чи не в Краснодарському краї?! — раптово занедужав, потрапив на операційний стіл і помер зразу, а був же ще молодий чоловік, усі свої таємниці забрав із собою, а їх було багато, ох як багато… І я їх знаю…
Костенко знову витяг сигарету, перепрошуючи, глянув на Строїлова; той знизав плечима:
— Владиславе Романовичу, не ставте мене в незручне становище, ви тут старший…
Костенко закурив і, сильно потерши потилицю, вів далі:
— Тепер давайте подивимось, що сталося десять днів тому… Все йшло б, як ішло, якби не підійшов до мене чоловік, який відрекомендувався Хрінковим Емілем Валерійовичем… Ну підійшов, ну запросив попрацювати в кооперативі, ну назвав нашого спільного знайомого Мишаню Яструба… Все це дрібниці, якби я не побачив у його машині Давидова, якого допитував у справі Зої Олексіївни, — розмовляв я з ним на свій страх і риск, без протоколу, бо він крутився навколо Буряци і його товаришів, а також «дами-покровительки»… І коли я прийшов сюди — подивитися, що лишилося від справи Федорової, — з’ясувалось, що Давидов цей тепер став «Дейвідом», до того ж напрочуд швидко, без будь-яких перепон махнув до Америки — через місяць після вбивства… За нього, як я з’ясував, поклопоталися: згори була вказівка, чи то від Щолокова, чи то від когось іще… Ясно? Ось тому я й запросив дані на Хрінкова. Але того, що до мене підійшов, у столиці серед «хрінкових» не виявилося… Довелося виготувати робот; спочатку робота впізнав Мишаня Яструб: «садист-слідчий, заарештували в п’ятдесят сьомому, били смертним боєм у Саблазі, називали Хріном»; потім упізнав генерал Трехов, який і Зою Федорову звільняв, і слідчого її саджав… Я, саме я, попросив Яструба знайти мені підходи до Хріна, котрий назвав «свій» кооператив… А випадкова у цьому кооперативі працювала подружка Мишані, і, мабуть, Яструб знайшов — найімовірніше через Людку — ці самі підходи, за що його і вбили… І Людку — також… Практично одночасно… А потім — прибрали слюсаря гаража Окунева, де зберігалася машина, з якої знімали номерний знак… До речі, також був у Саблазі… А потім батечко нашого керівника, генерал Строїлов, назвав прізвище робота — підполковник колишнього КДБ Сорокін, Євген Васильович. Тому я ще раз і. ще раз запитую себе: чому Федорову не пускали в гості до дочки? Хто саме? Вона не хотіла емігрувати, мріяла побачити дочку й онука — всього лише. Чому раніше її пускали в Штати, а потім зробили злобною відмовницею?
Я питаю себе: чому через вісім років після вбивства актриси до мене — цілком конспіративно, відчувається професіонал — підійшов Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, який мав пряму причетність до тієї трагедії, яка, зрештою, й розметала її сім’ю? Чому разом з ним був Дейвід, зав’язаний на Бориса Буряцу? І тих, хто його оточував, підтримував, спонукав?
Я питаю себе: чому в квартирі Федорової було так багато магнітофонних касет? Я подивився книжку Вікторії Федорової «Дочка адмірала». Чому мати не розповіла їй про те, що вона звернулася з проханням звільнити її батька до Сталіна? Саме до Сталіна, а вже потім виник Берія… Це мені підтвердив і народний артист Юрій Медведєв під час нашої розмови, це саме він повторив і на допиті у інспектора карного розшуку 40-го відділення Карасьова — п’ятого лютого вісімдесят другого року… Багато свідків говорили, що Зоя Федорова жила досить скромно, але, як кожна мати, мріяла допомагати дочці й онукові — тому так багато гастролювала, — потрібні були гроші… Купувала — для цього ж — золотце та камінчики… Так говорили — фактів немає… Друг Федорової, якого допитував той же інспектор Карасьов, — вони разом знімалися в картині «Іван Нікулін, російський матрос» ще в сорок третьому році — підтвердив, що Вікторія за свою книжку одержала в Штатах двісті двадцять п’ять тисяч доларів, нестатків не відчувала… У одного з допитаних письменників прохопилася фраза, що під час поїздки до дочки Зоя Олексіївна мала намір подати до суду позов на батька Віки адмірала Тейта — нібито він використав її одкровення, опублікувавши їх без її на те згоди: у разі позитивного рішення суду вона одержала б сто тисяч доларів неустойки… Ця лінія також не одпрацьовувалась… А втім, це зрозуміло: ми не входимо до Інтерполу, дикуни… Знову запитую себе: навіщо я, знаючи про справу Зої Федорової більше за інших, знадобився Сорокіну й Джозефу Дейвіду? Дивний симбіоз садиста з колишнього КДБ і так званого імпресаріо з Нью-Йорка… До того ж — знадобився я їм невдовзі після того як вийшов у відставку, на пенсію, аж ніяк не «райську», а всього лише полковницьку. Ну а все подальше вам відомо… І про те, як за мною поставили спостереження, і жучок до телефону, і як дзвонять до генерала Строїлова, дивно дзвонять, почерк відчувається певний, манера сорокових років, абакумовсько-рюмінська школа нагнітання жаху, розладжування людської психіки. Сорокін, він же Хрінков, він же Вітман, — під контролем, Никодимови — також, никодимовські бойовики — виявляються; спостерігачів, що за нами топають, з’ясовано; версія вбивства слюсаря гаража Окунева опрацьовується… І — головне: ждемо прильоту Дейвіда. Як з ним побудувати комбінацію? Чи — одразу брати? Але ж Міністерство закордонних справ не дасть — доказів немає, я на їхньому місці теж був би проти… Що накажете робити?
Строїлов обережно кашлянув, прикривши рот вузькою долонею:
— Мабуть, спочатку ви розкажете, як вам пощастило вийти на адресу квартири Вітмана-Хрінкова-Сорокіна, Владиславе Романовичу…
Він дивився на Костенка, не мигнувши оком, обличчя було недвижне і бліде — аж синє.
Старий дурень, подумав стомлено Костенко, коли ж ти відучишся влюблятися в людей з першого погляду? Мало собі лоба бив? Ну, відповідай; закладай Артиста, зраджуй його, він же тобі вірить, як Богу, а Богу все прощають, навіть зраду…
12
Брежнєв, Андропов і Щолоков жили на Кутузовському проспекті, в одному будинку й одному під’їзді — на третьому, п’ятому й сьомому поверхах.
Ці три чоловіки, будучи члендми ЦК однієї партії, членами «парламенту» однієї країни, були притому індивідуальностями зовсім різними, один одного взаємовиключаючими.
До змови проти Хрущова секретар ЦК Андропов, який відповідав за зв’язки з компартіями соціалістичних країн, примкнув на самій останній її стадії, після того вже як Микита Сергійович, розіграний Сусловим, провів нові постанови проти селянства, коли секретарям сільських партосередків та керівникам райкомів (сільськогосподарських) наказали розгорнути кампанію за здавання корів колгоспам: «поясніть народові, що вигідніше одержувати безплатно молоко на фермі, ніж мучитися з кормами, пасти, вручну доїти». Так самій ідеї селянського господарства було завдано ще одного хрусткого удару. Відтоді й почали наводняти Москву «плюшеві десанти» — селяни, яких відучили працювати так, як вони звикли споконвіку. При Сталіні вони жили й помирали в селах безпаспортними кріпаками, в місто — ні-ні, за це каторга світить, тільки деякі шибеники, окаянні сміливці ризикували прорватися до столиці, аби купити ковбаски та сиру — дізнається хтось із сусідів, у ту ж мить напише куди слід, ну й «воронок» тут як тут — вісім років Особлива Нарада дасть за «економічну контрреволюцію». А коли Хрущов дозволив нещасному класу-годувальнику одержати паспорт, що гарантував свободу пересування по країні, але при цьому знову став відбирати у безправних хазяїв корів та свиней, коли хлібороб дістав замість цього можливість узяти в місті масло, сметану, ковбасу, не вкладаючи у товар тієї любові, солодкої втоми, сили, поетичної світанково-західної години, які вкладали його дід та бабуся, ситуація в країні змінилася кардинально; ще хрусткіше затріщала казармено-планова економіка, почалися закупки зерна за кордоном.
Хрущов, якого апарат підштовхував до сталінсько-сусловської догматики, повторював на кожній «зустрічі з трудівниками села», що тільки надлишкові бюджетні вклади держави змінять обличчя села, тільки трактори, вантажні машини, гігантські агроміста, елеватори, ферми, обладнані за останнім словом техніки, визначать перелом у сільському господарстві.
Він забороняв собі розуміти (та й Лисенко поряд, захотів би — не дозволив, володів распутінською магією, впливав на Хрущова як удав на кролика: тільки дочка починала розмову про Лисенка, що він — гірший за шамана, Микита Сергійович червонів, мало ногами не тупав, хоч дітей своїх ніжно любив), що лише одне може врятувати селянина: гарантоване право власності на землю, на худобу й на корм. Ленін, запровадивши неп, не вклав у сільське господарство жодного червінця — просто на зміну продрозкладочному грабіжництву прийшов розумний податок. І вдячний селянин уже на другий рік продподатку відповів країні тим єдиним, чим міг відповісти — повним достатком продуктів, бо праця лише тоді на втіху, коли видно її результати, якими ти, хазяїн, маєш право розпоряджатися за власним бажанням, а не за наказом чиновного рила.
Андропов вивчив усі праці Леніна, написані після введення непу; особливо ретельно конспектував його кооперативний план, але раз по раз співвідносив це з ситуацією в Угорщині (епізоди будапештського повстання відклалися в ньому навіки, синдром цієї пам’яті жив окремо від нього; він ніколи не міг забути, як пополотніло обличчя сина, коли той побачив на ліхтарі, перед ворітьми резиденції, тіло «Пішти», їхнього служителя по дому дяді Іштвана, повішеного за ноги, хлопчик часто з ним грав у шахи. Він завжди пам’ятав останню зустріч із сталінським гауляйтером Угорщини Матіасом Ракоші; той замислено говорив: «Ви самі ще не розумієте, що натворили на двадцятому з’їзді…» І все-таки, коли діти підросли, Андропов упевнено повторював: «Одноманітність — протиприродна; в однаковій мірі це стосується й соціалістичних моделей»). По-перше, попрацювавши в європейській Угорщині, він бачив наочно, наскільки результативні кооперативні й одноосібні господарства, але, по-друге, будучи явищем, сформованим у сталінський час, він не міг відмовитися від тієї схеми, яку втовкмачили геть чисто всім у країні: «лише через радгоспи й колгоспи, і аж ніяк не через Особистість хлібороба суспільство може прийти до добробуту».
Він ще не був готовий до того, щоб запропонувати свою доктрину (всі ми по краплинах вичавлюємо з себе рабів, та ніяк вичавити не можемо — скільки років уже, майже все двадцяте століття!), але й не міг погоджуватися з тим, куди повернув Хрущов: почалося нове відчуження селянина від останніх решток власності, хоч і безкровне, таке, що різнилося від жаху колективізації, але все-таки моральне по своїй суті, форма цивілізованого сталінізму (якщо такий, звісно, можливий). І коли кривавий вихор колективізації (точніше — знищення селянства як основного ферменту суспільства) можна було звалити на інокровний елемент, підступних і всюдисущих жидомасонів, які пробралися в ЦК у жовтні сімнадцятого, а може, ще й раніше (навколо Леніна багато пронозуватих роїлося), то на кого звалювати експерименти шістдесятих років, коли країною правили росіяни і — якоюсь мірою — українці?