— Читав… Письменник має право в книжці на все, на те він божою іскрою наділений… Так от Хрінков цей мене цікавить саме у зв’язку із Зоєю Федоровою…
— Щось не сходиться, полковничку… Якщо ти у відставці, то при чому тут нещасна Федорова?
— Треба вміти віддавати борги.
— Мені віддай… Мені ця влада заборгувала, за все моє розтоптане життя заборгувала…
— Бабок у мене немає, Мишаню. Чим візьмеш?
— Хрінков, Хрінков, Хрінков, — замислено повторив Яструб. — Ану, покажи ксиву…
Костенко простяг йому пенсійне посвідчення. Яструб вивчив його, повернув і сказав:
— У ваших падлючих друкарнях і не таке можна надрукувати…
— До речі, про Щолокова… Хоч він мені генерала зарізав, а обіцяв зірку дати, але я пригадую, як він на зустрічі з детективниками запонки їм показував золоті: «Це подарунок великого радянського музиканта Ростроповича, мого друга, він мені їх дав перед тим, як його вигнали з Батьківщини… А я їх ношу, бо настане час — він героєм сюди повернеться…» Отже, прямолінійно й однозначно ні про кого судити не можна, Яструб, навіть про Щолокова.
— Це він у застої таке ляпнув?
— Так він же після застою одразу й злетів… У зеніті своєї влади офіційно заявив… І ще сказав, що диригентську паличку Ростроповича у себе на столі тримає, як нагадування про російське бездумне марнотратство, коли самі свої ж таланти нищимо. Мовляв, що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо…
— Вважаєш, на нього наклеп звели?
— Яструб, я вважаю лише у тому разі, коли маю докази… Добре, коли згадаєш щось про Хрінкова, зайди, чайку поп’ємо.
— Адреси не змінив?
— А хто лягавим нові квартири дає? Я ж не передовик якийсь чи міністр… Ну, бувай, Яструб… Мені подобається, як ти діло розгорнув… Учиш державних ідіотів комерції…
Костенко вийшов з кіоску, Яструб зразу відчинив вікно, висунувся з мегафоном і вмить зібрав чергу. І раптом крикнув: «Полковнику, підожди!»
Спочатку Костенко вирішив не повертатись — навіщо відкриватись, але потім сказав собі: «Ти відставник, ти ніхто… Кому ти потрібен? Розкриєшся, закриєшся, все кінчено, полковнику, життя — мимо, кінець…»
І — повернувся.
— Послухай, — сказав Яструб, — у таборі зі мною один диявол сидів, ми його розкололи, його в п’ятдесят сьомому взяли, підполковником МДБ був, курва… Ми його крізь стрій ганяли — у-у-у-у… Після з’їзду його вмочили, мордував, казали, п’ятнадцять вліпили… То ми йому кличку дали — «Хрін»; злий був, відмахувався по формі, за себе стояти вмів…
— Хрін? Від прізвища, чи що?
— Від злості. Знаєш, як кажуть: зла гірчиця, злий хрін… Прізвище в нього інше було…
— А шрамик на лівій брові був?
— Він весь у нас в шрамах ходив…
Костенко витяг з кишені фоторобот Хрінкова, простяг Яструбу:
— Він?
— Він, курва, щоб я волі не бачив, він! Ну, сука, га?! Живий, виходить?
— Він не просто живий, Яструб… Він, здається, в ділі. До мене підійшов, пославшись на тебе, інакше я з ним не розмовляв би… Забув усе, що я тобі показав?
— А ти мені нічого й не показував, полковнику…
…У Переславль-Залєський Костенко приїхав, опівночі, бо в автобуса полетів скат. Міняти його — та ще й під дощем — справа довга, матірщинна, пасажири намагалися зупинити машини — де там.
Дивні у нас люди, думав Костенко, спостерігаючи, як мимо нещасних пасажирів, які мало не кидалися під колеса, пролітали «Волги», «Жигулі», «рафики». Варто поговорити з людиною годину чи дві — душу тобі відкриє, останнім поділиться, а от допомогти незнайомому, виявити номінальну культурність — нізащо. Чому у нас мирно вживається Бог з Дияволом? Тому, мабуть, історія наша така трагічна: вбирали Імперію кров'ю, жорстокістю брали, зневагою до людей, у всьому превалювала Державність, але ж походить це поняття від «держати», тобто «не пускати», а будь-яке «непускання» по своїй суті грубе й безжальне, тобто безкультурне…
У якій ще країні так сваряться в чергах, на базарах, у трамваях, у якій, як не в нас, доноси на сусідів пишуть?
Він ніколи не міг забути німецьких військовополонених.
У сорок шостому працювали на Ізвозній — будували «ремеслуху». Цеглу один одному передають, і кожний: «бітте зер» — «данке шен», як тільки язик не зламався за день?
…У Переславлі, звичайно, місць у готелі не було, та їх у жодному готелі країни ніколи не буває, якщо тільки не запасешся заздалегідь начальницькою бронею чи не ткнеш адміністраторові в лапу; вирішив подрімати в кріслі. Чергова розрепетувалась: «Тут тобі що, нічліжка?! Ану геть звідси, у мене люди відпочивають!» Він попросив дозволу подзвонити в міліцію, жінка розлютилася ще дужче: «Ти мене не лякай! Я вже лякана! Мотай, кажу! А то сама міліцію викличу, п’ятнадцять діб умить схопиш».
— Де хоч міліція, поясніть.
— Іди й шукай, я до тебе гідом не наймалася.
— Сука, — сказав Костенко, — гадина…
— Товариші! — жінка заверещала тонко, проразливо. — Бандит! Рятуйте!
Двері відчинилися, повискакували постояльці — хто в довгих сатинових трусах, хто в підштаниках, тільки один визирнув у піжамі, але зразу ж зачинив двері.
Костенко машинально полічив, що дверей відчинилося вісім, а номерів — тринадцять. Чергова голосила в трубку: «Міліція? Колю, це ти?! Ану, давай сюди наряд! Бандюгу забери, в мене свідки, давай мерщій».
Колего був кремезний сержант, він з порога спитав чергову:
— Де хуліган?
— Он, гад! Погрожував, матірщинив… Правда, чоловіки? — опитала вона жильців.
Ті відповідали мляво, незрозуміло, але дивилися на те, що відбувалося, з інтересом.
— Поїхали, — сказав сержант Костенку. — Там розберемось, — Черговій кинув: — Напишеш заяву, і щоб свідки підписалися.
— Ви спочатку перевірте мої документи, — попросив Костенко.
— У відділенні й перевіримо.
— Перевіримо тут, — сказав Костенко й простяг йому свою полковницьку пенсійну книжку.
Коля довго вивчав її, потім сказав глядачам!
— Розходьтеся, громадяни, театр тут. чи що?!
— Ні, а в чому справа? — сказав той, що вийшов у підштаниках. — Ви нам гласно все поясніть… Нам сон перебили… За спиною у народу тепер не можна, не дозволимо…
— Мовчи, «народ»! — відрубав сержант. — Як на базарі виноградом спекулювати, так зрозумів, «індивідуал», я твій номерок давно запримітив, а коли скандал, на «народ» киваєш…
Люди мовчки й швидко розійшлися по номерах.
Костенко запропонував сержантові сісти поряд:
— Нехай громадяночка чергова візьме ключі, і давай-но подивимося п’ять номерів — чи там живуть, чи пустують?
— Колю, він мене матюкав й погрожував око вирвати! — злякано заплакала адміністраторка.
Костенко спитав сержанта:
— По якій статті дамочка проходила?
Сержант понизив голос:
— То ви з контрольною перевіркою, чи що, товаришу полковник?
Почувши останнє слово, чергова заплакала ще дужче:
— Начальнику, не губи, не губи, начальнику, дам я тобі номер, а він же броньований, без виконкому не можу я, заборону наклали на ці номери, раптом начальство нагряне, їх же поселяти треба, пощади…
— Агентів треба вибирати надійніше, — сказав Костенко сержантові, — вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче…
— А я що? — спитав сержант, опустивши очі додолу, — я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…
…Ранок був сонячний, небо — високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди — компонування багатьох думок…
До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера — воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати — під копію з неї — атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки — прообраз танка, кріт — сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному…
На третьому кілометрі на підняту руку відгукнувся нарешті шофер бензовоза — молоденький хлопець, волосся, як солома, очі — сині, величезні.
— Куди вам, дядьку?
— А тут недалечко, на березі, коло Зубанихи старий живе…
— Генерал, чи що?
— Точно.
— Пришелепкуватий…
— Невже? І давно?
— Як Горбачов прийшов. Раніше мовчав, а от почали товариша Сталіна лаяти, то й він — туди ж…
— Любиш товариша Сталіна?
— Його всі чесні люди люблять.
— А сам ти з якого року?
— Старий уже, — посміхнувся хлопець, — з шістдесят п’ятого.
— Еге ж, прямо-таки дід… Ти ж ні Хрущова не застав, ні Сталіна… Звідки у тебе любов до Йосифа Віссаріоновича?
— А татуньо працював у мисливському господарстві, його Василь Йосифович держав, син вождя… І консервів привезе єгерям, і пляшку кожному..: Що не попросиш — покрівлю там чи скло, — всім допомагав, і хабарів, як тепер, не брав: усе від щирого серця… За це його масони з сіоністами й погубили мученицькою — смертю.
— А масони — це хто?
— Як хто? Вороги народу, неросіяни.
— А сіоністи?
— То це ж євреї! Ви що, жартуєте, дядьку?
— Чому? Просто цікавлюсь, як ти собі це мислиш. Радищева у школі вивчав?
— Аякже! Досі пам’ятаю, дуже добре писав про страждання народу…
— До речі, він був масоном, Радищев…
— Ви, дядьку, припиніть наклеп зводити на російського письменника, а то висаджу, та й годі…
— Христом присягаюсь, це так, — серйозно відповів Костенко. — Для інтересу зайди в бібліотеку, подивись видання Радищева, там про це сказано…
— Хіба у нас бібліотека?! Самі зібрання творів — то Брежнєв був, то суслови там усякі з соломенцевими, двох слів сказати не можуть, а туди ж — за Пушкіним у ряд…
— Сіоністи, — засміявся Костенко. — Дорогу, мабуть, також вони, сіоністи, заважають прокласти, на вибоїнах трясемося?!
— У них руки довгі… Якби від нас залежало — давно проклали б…
— Отак би й проклали!
— А ти піди до виконкому, поткнись! З Гушосдором поговори! Завертай голоблі — та й годі!
— Масони там сидять? Неросіяни?
— Та чого ви з цими масонами до мене причепилися, дядьку? Всі про них говорять, що ж, людям не вірити?!
— Про них не всі говорять, про них наші царі говорили з охранкою… Та Гітлер… Добре, біс з ними, з цими масонами… М’ясо дають? Ковбасу? Сир?
Шофер скосив очі на Костенка, примружившись, подивився на нього заново, холодно:
— А взагалі ви наш?
— Ні, українець…
— Ну, тут різниці немає, що хохол, що русак…
— Так думаєш?
— А що? Якби ви чуркою були — я вас по фізіономії розпізнав би, якогось там прибалтійця — по вимові, я з ними в армії служив, акуратні хлопці, своїх скривдити не дадуть, молодці, це лише ми розкололися, тільки й ждемо, аби з’їсти один одного, наче шакали якісь…
…Генерал Трехов відмахнувся від костенківського посвідчення:
— Я кожній людині радий, голубе мій, живу самотній, ласкаво прошу до зали…
У Костенка потепліло на серці: «зала» була кімнатою метрів шістнадцять, уздовж усіх стін стелажі з газетами, журналами й книжками, затишний абажур, такий у бабусі був, тільки в неї білий, а в цього — червоний; спаленька крихітна, метрів шість, зате кухня з російською піччю — справжня, простора, а втім, подумав Костенко, йому тут щось заважало, потім вбагнув — холодильник; чужорідний.
Генерал немовби зрозумів його:
— Погріб чудовий, голубе мій, тільки я двічі впав, насилу вичухався, довелося згвалтувати російську первозданність атрибутом антиекологічної цивілізації… На жаль, молочко з погреба не порівняти з тим, що зберігається в холодильнику, але роки вносять свої корективи… Чайку з дороги? Хлібця з салом?
— Ні від чайку, ні від хліба з салом не відмовлюсь, товаришу генерал…
— Моє ім’я й по батькові легко запам’ятовуються, голубе мій… Я Іван Іванович… А ви?
— Владислав Романович.
— Хороше співзвуччя. Дуже розкотисте, якесь театральне… Сідайте, зараз нагодую… У якій справі прийшли?
— Я з приводу Зої Федорової…
— Хто це?
— Актриса, яку вбили вісім років тому…
— Стривайте, стривайте, я її реабілітував начебто… Так?
— Саме так… Я думав, ви її одразу згадаєте…
— Через мене пройшли десятки тисяч людей, Владиславе Романовичу… Я й Сергія Корольова справу закривав, і Туполєва, і дітей Мікояна, і Тату Окуневську реабілітував, дружину мого фронтового друга Бориса Горбатова, і Павла Васильєва, геніального сибірського поета… Пильняка, Бабеля, Тухачевського, Мандельштама, Мейєрхольда, Вознесенського, Міхоелса — хіба всіх у пам’яті вдержиш?! Мабуть, її справа була легка, а в інших доводилося розбиратись, голубе мій… Таких свідчень понавибивали, стількох свідків виставили… Липа? Ясна річ… Але — доведи! Молотов вимагав розгорнутих довідок по кожній справі, особливо коли це стосувалося військових, його ж підпис там стояв… Каганович звелів довідки на всіх секретарів райкомів Москви йому особисто пересилати… Про Наркомшлях — також… Микита Сергійович безперестану цікавився Україною, тільки Ворошилов і вусом не повів… До речі, знаєте, як він пив? Дві чарки горілки, а після — для похмільної бадьорості — фужер шампанського. І — все. Умів пити, знав, коли зупинитись… Але він уже тоді, голубе мій, мало що сприймав, ширяв, так би мовити, вважав, що коли Хрущов у своїй промові сказав, мовляв, Сталін звинувачував Ворошилова — «німецький шпигун», то з нього всі списки автоматично знімуться, але ж його підпис також стояв під сотнями тисяч…
— Іване Івановичу, ви не пригадуєте, хто був слідчим Зої Федорової?
Генерал поставив на стіл кислу капусту, буханку хліба, сало, нарізане щедрими шматками, і варення:
— Звичайно, не пригадую, голубе мій… Якби я записи вів, а то ж усе тоді було строго секретно… Ніхто не знав, коли надійде наказ припинити реабілітацію й повернутися до звеличання великого керманича, хай йому грець…
Костенко вийняв фоторобот Хріна, показав його генералові. Той довго вдивлявся, потім замислено сказав:
— Я його допитував… Він у Лефортові сидів…
— У якій справі?
— Здається, по тих списках, які підписував Абакумов…
— Зою Федорову заарештували за особистою вказівкою Берії…
Генерал похитав головою:
— Здається мені, там була якась гра… Щось там було дуже підступне… Ви їжте, голубе мій, а я поки що розслаблюсь і згадаю…
Костенко поклав шматок сала на чорний хліб, трохи присолив, з’їв швидко, з неприхованим апетитом; в такі оселі, де частування до смаку, а бувають такі, де совісно шматок зі столу взяти.
— Гарно їсте, — мовив генерал, — а я на сирі живу, рак був, півшлунку відбатували, нічого, третій рік уже, діти всіх лікарів-убивць з’їхалися, чиїх батьків я реабілітував, а їхніх слідчих — саджав…
— Іване Івановичу, лікарів реабілітував Берія…
— Він їх випустив, голубе мій… А справу закривав я… Лаврентій Павлович лише малесенький шматок айсберга трошки відкрив у своїй боротьбі за інтелігенцію, він був гравець мудрий, учитель же був не хтось там, а сам Хазяїн… До речі, у вас фотографії Зої Федорової немає?
Костенко швидко розклав перед генералом фотографії Федорової: і кадри з фільмів, і в шикарному платті із Сталінськими преміями, і вбиту — з телефонною трубкою в руці…
Генерал відсунув усі фотографії, залишивши одну — із Сталінськими преміями.
— Ось що я пригадую точно, голубе мій… Прямо-таки сторінку справи бачу: «…після вручення мені Сталінської премії я набралася сміливості й звернулася до Йосифа Віссаріоновича: «Дорогий товаришу Сталін, у мене батько репресований…» Зоя Федорова була у Сталіна на Ближній дачі… Потім їздила до Берії на вулицю Качалова… Сталін умів давати хабарі, це не брежнєвські дилетанти, той був злий геній дозувань, усе вичисляв наперед:.. Ач як зумів «обойми» створити, організувати класиків… Дитяча література: ба-бах ордени Леніна Чуковському, Маршаку, Михалкову, Гайдару і Барю — генії, найвищі авторитети, тільки їх і читати дітям… Ба-бах премії артистам, яких любить народ: Крючкову, Алейникову, Андреєву, Черкасову, Марецькій, Зої Федоровій — лише вони кажуть з екрана правду, вони, і більше ніхто… Так само і в балеті було, і в театрі, в науці, живопису… Спробуй бодай слово сказати проти Олександра Герасимова, Сєрова, Налбандяна, Йогансона… Що там усякі Гудіашвілі, Кончаловські, Мєшкови, Сар’яци?! Третій сорт… Хоч і тип давав шматок пирога, але орденок трохи менший, премію невеличку, все зважував, фармацевт… Так от я згадав: невдовзі після візиту Федорової до Сталіна на дачу і до Берії в особняк її і забрали… їй же шпигунство пришивали, я згадав, шпигунство й терор, голубе мій, у неї якийсь американець був під час війни, правильно?