— Сумочки, звичайно, немає? — спитав Костенко.
— Звісна річ, — зітхнув Глинський.
— Розмножте її фотографію — живої і вбитої — і завтра посилайте людей у всі ресторани: хто її бачив? І — на бензоколонки… Так, так, — Костенко чомусь розсердився, — могли підзаправитись, збили ж її не в Москві, правда?
— Перевертень ви, Вячеславе Романовичу… Біля Архангельського її збили…
— Там поряд є ресторан?
— Так. Я туди сам махну.
— Це безглуздо. Працює банда професіоналів, вони її поїли в іншому місці… А втім, для страховки покажіть, всяке буває…
…Вахтер у міністерстві досить ретельно вивчав пенсійну книжку Костенка, потім дзвонив кудись (відгороджений товстим склом, нічого не чути), після цього книжку повернув:
— Ви відставник… Не можемо пропустити… Треба, щоб перепустку спустили…
Костенко зайшов у кабіночку, де були внутрішні телефони, знайшов номер відділу рідкісних сплавів; відповіла секретарка, голосочок тоненький, дитячий.
— Я хотів би, сонечко, з вашим начальством порозмовляти…
— По-перше, я вам не сонечко, а по-друге, начальство зайняте.
Відбій. «Ми — «най-най»! Нація великої культури! Та ні в якому Таїланді не дозволять собі так поводитись в офісі».
Костенко набрав номер ще раз:
— Пробачте, я щойно дзвонив вам…
— Я вже сказала вам: іде нарада!
Відбій.
Костенко подзвонив у партком, пояснив. Пообіцяли спустити перепустку, чекав півгодини, подзвонив ще раз. Дівка розгнівалась:
— Ми — режимне міністерство! Сказала чекати — чекайте.
— Я чекати не буду, а поїду в Міністерство внутрішніх справ і подзвоню вашому міністру по «кремльовці»! А ви з парткому йдіть геть! Через таких, як ви, вішатимуть комуністів!
— Що, що?! Та ви…
Костенко люто кинув трубку на важіль, розпахнув двері ногою (ніякої вентиляції, весь укрився потом), пішов до виходу; день втрачено; це ж злочин; вирішив був подзвонити у перший відділ, але побоявся за серце: а що, коли й там такі ж держиморди?
Коло міліціонера (перший кордон) його окликнули:
— Де тут Костенко?
— Я.
— Перепустку замовляли?
— Так…
— Оформляйтесь…
Заступник начальника відділу рідкісних сплавів — високий, широкоплечий чоловік з негритянською чуприною, похмуро вислухавши Костенка, спитав:
— Аналіз проб у вас з собою?
Костенко простяг йому висновок НТВ.
Він уважно ознайомився з висновком, викликав секретарку (розчепурилося, стерво, звідки в гарненької дівки — якщо грим стерти — стільки холодного хамства?), попросив зробити дві копії й запросити товариша з першого відділу…
— Як мені вас величати? — спитав Костенко. — Ви не відрекомендувались.
— Ах, так, пробачте, товаришу Кузьменко, мене…
— Не Кузьменко, а Костенко, з вашого дозволу.
— Пробачте ще раз… Я Іван Спиридонович Назарян. Ви мене, скажу відверто, ошелешили вашою експертизою… Це ж стратегічна сировина особливого призначення… Ми обчисляємо її по грамах…
— Де видобуваєте?
— Я не можу відповісти на це запитання, скажу відверто… Секретні дані…
— Американці з розвідсупутників НАСА мають про це інформацію?
— Звичайно… Але навіщо нам самим підтверджувати їхні висновки?
— Ув’язнених на видобутку цього елемента використовують?
— Зараз прийде наш перший відділ, — Назарян відкинувся на спинку крісла, — з ним обговорите деталі, я згоден допомогти тільки технічними специфікаціями.
Співробітником першого відділу виявився зовсім ще молодий чоловік років тридцяти п’яти, веснянкуватий, одягнений аж надто шикарно, з доброю усмішкою — несподіваною й відкритою.
— Я — Ромашов Сергій Георгійович, — відрекомендувався він, — служба безпеки і таке інше.
— Костенко Влади…
— Знаю, знаю, Владиславе Романовичу… У зв’язку з чим ваших колег зацікавив наш метал?
— Він не колег зацікавив, а мене…
— Ви ж у відставці, як мені відомо… А справу про вбивство Яструба доручили вести капітану Строїлову… Вас затвердили позаштатним консультантом…
— Добре працюєте, — кинув Костенко. — Мене про це ще не сповістили… Звідки цей Строїлов?
— З академії, Владиславе Романовичу… З кафедри слідчої роботи.
— Треба розуміти так, що розмовляти ви маєте намір з ним? Консультант, та ще й позаштатний, вас не влаштовує?
— Ну чому ж… Ми згодні розмовляти з вами й відповісти на ті запитання, які входять у нашу компетенцію…
Хто ж мене так підцикнув, подумав Костенко, я ж у рапорті чорним по білому написав, що прошу дозволити мені довести до кінця припинену (не з моєї вини) роботу; справді, як скорпіони в банці…
— Тоді я викладу суть справи, а ви вже вирішите, чи маєте право мені відповідати, чи ні, згодні?
Назарян і особист кивнули одночасно, але Назарян мигцем глянув на великий годинник з вестмінстерським боєм, що стояв у кутку в кабінеті.
— Отже, вчора шилом чи, якщо хочете, штиком було вбито кіоскера Яструба, що має… мав виходи на того, хто контактує з якимсь американцем… Яструб сидів у одному таборі з супутником американця — відбував строк за садизм: до п’ятдесят третього був слідчим КДБ… Номер «Волги» використовували з чужої машини, відгвинчували викруткою, в ній також знайдено домішку вашого хитрого металу… Вночі вбито жінку, її ударили ребром долоні по шийних хребцях, а потім кинули під машину… У неї дома триває обшук, і я… точніше, керівництво групи… зорієнтували оперативних співробітників на пошук усіх металевих предметів — чи немає там якихось статуеток, ножичків чи виделочок з домішкою вашого металу. От, власне, і все.
— Що значить стара гвардія, — сказав особист. — Уся доповідь — дві хвилини.
— До поняття «стара гвардія» я здебільшого відношу Молотова чи Кагановича, — відрубав Костенко.
— Мерзотники, звичайно, але працювати все-таки вміли, цього не можна не визнати… Авіаційні заводи під час війни ставили за три місяці, — озвався Назарян.
— Тільки тому, — сказав Костенко, — що Байбаков вимолював у Берії додаткове харчування для каторжан, в основному політпрацівників ленінської пори… Будували, справді, швидко, але поховали там не менш як сто тисяч більшовиків…
Немовби намагаючись відійти від цієї теми, особисто спитав:
— У вас є оперативні дані на американця?
— Я допитував його свого часу…
— Ви ж не служили в Чека…
— Цей американець цікавив мене з вісімдесят першого… А втім, — відіграв Костенко, — він був росіянином, емігрував, ішов по моєму профілю, у справі «катал»; афери, але з виходом на мафію… Для вас, гадаю, він інтересу не становив… Інша справа — той, хто возив його на машині з фальшивими номерами до п’ятдесят третього, повторюю, був майором чи підполковником колишнього МДБ… Потім його судили й дали п’ятнадцять років…
— Прізвище?
Костенко всміхнувся, відповівши запитанням на запитання:
— Прізвище? Якби я знав усіх, хто сидів у Саблазі у справах Берії чи Абакумова, я назвав би прізвище…
— Ні фото, ні робота?
— Є фоторобот.
— Можна подивитися?
— Зайдіть до капітана Строїлова, він тепер шеф… Але по роботу його впізнав убитий, Михайло Яструб; кличка в цього садиста була Хрін.
— Можна познайомитися з вашою розробкою? — спитав Ромашов.
— До начальства звертайтесь…
— Ми дамо наш висновок про метал завтра надвечір. Згодні, Іване Спиридоновичу? — Ромашов обернувся до Назаряна.
— Не встигнемо. Днів через три. І крім того, нам потрібен цей самий штик… До завтра не встигнемо.
— Час втрачаємо, — сказав Костенко.
— Ми надішлемо відповідь завтра ввечері, — повторив Ромашов.
Дружньо розпрощавшись, уже біля дверей, Ромашов зупинив Костенка запитанням:
— Це допоможе розкриттю обставин вбивства Федорової, Владиславе Романовичу?
Костенко стримався, щоб не крутнутися на підборах, таким несподіваним було це запитання; поклав руку на мідну ручку масивних дверей і спитав:
— У вас було дуже мало часу, щоб дізнатися про мою причетність до розслідування вбивства Федорової…
— Було. Ще у вісімдесят другому, коли мене перевели сюди… А до цього я працював у КДБ, чув про справу Федорової, ваше прізвище знаю дуже добре… Якщо хочете перекинутися кількома словами — милості прошу, перепустку випишуть без свинської тяганини… Прізвище моє запам’ятали?
…Костенко вирішив був поїхати на Петровку — новина з капітаном Строїловим його приголомшила, але потім сів у холі на диванчику біля рахітичної пальми; три крісла, дві попільнички; дивно, зараз насувається нова кампанія — цього разу проти куріння; невже начальство не розуміє, що будь-яка заборона породжує поступовий, але грізний протест мільйонів?
Заборонили горілку — піднялася наркоманія, самогон повсюдно, тепер ввели карточки на цукор…
Заборонять куриво — ще страшнішою стане наркоманія, спекуляція буде чорною, хоч усі внутрішні війська проти цього кинь.
Дозвіл — на добро, заборона — на загибель. Який плід солодкий? У тому й річ, що заборонений, це тобі не «Короткий курс», це — Біблія.
Скільки ж часу він там просидить у Назаряна, подумав Костенко про особиста Ромашова; напевне до Назаряна зараз ітимуть люди з папками…
Справді, через кілька хвилин захекавшись прибігли два співробітники з папками під грифом, потім жінка, потім генерал з шкіряним портфелем.
…Ромашов вийшов через півтори години; не здивувався з того, що Костенко чекав його, кивнув:
— Ходімо до мене. Відповім, що пам’ятаю.
Костенко витяг фоторобот, показав Ромашову.
— Цього чоловіка не зустрічали?
— Ні, — відповів Ромашов.
— Твердо?
— Абсолютно.
— Прізвища слідчих Федорової не забули?
— Один помер. Лібачов, здається. А Бакаренко, по-моєму, живий, працював у ВОХОРі Академії наук, але начебто звідти його вигнали — спивається.
— Їх судили?
— Не пригадую. Здається, з партії виключили.
— Звання й пенсію залишили?
— Зняли. А чому вас так цікавить цей? — Ромашов кивнув на фото.
— А тому, що він сидів разом з Яструбом… А Зою Федорову мучили садисти… І працював цей чоловік на руднику Саблагу, де добували той метал, з якого зроблені шило й викрутка… Хто ж такий Бакаренко?
— Нікчема. Після арешту Берії розвалився до сідниці, руки трусилися, плакав…
— Тоді він боявся, що посадять, а тепер страх минув…
— Чому ви у Назаряна сказали, що у вас немає фото?
— Тому, що не знав про вашу участь у роботі по розслідуванню справи Федорової.
— Ось моя картка, — сказав Ромашов, простягти Костенку візитку. — Дайте я допишу домашній телефон. Дзвоніть, якщо можу бути чимсь корисний. Від Назаряна відповідь одержите завтра. Метал справді з рудників Саблагу. Але цього в назарянівському висновку не буде. Коли зустрінетесь з Бакаренком, я дам вам заяву старого більшовика Савушкіна — на цьому він попливе.
…На Петровку, після того як Костенко знайшов домашню адресу Вакаренка, подзвонили з квартири Люди: ножик для розрізання сторінок в книжках зроблений з такого ж металу, що й шило з викруткою.
Ну, Хрін, тепер держись, подумав Костенко, тепер я на тебе надіну; кайдани, сука! Тоді од «вишки» втік, тепер не відкрутишся, курвин син…
З таким настроєм він і пішов до заступника начальника Московського карного розшуку.
— Дозвольте ввійти позаштатному консультантові, товаришу підполковник?
Заступник начальника свого часу стажувавсь у Костенка; прилюдно величав «Майстром»; зараз, не підводячи очей від паперів, розкладених на столі, сухо відповів:
— Так, будь ласка… Сідайте, я закінчу роботу, а потім поговоримо.
— Ти потім доробиш свої вошиві папери, — з холодною люттю відповів Костенко. — А спочатку поговориш зі мною, ясно?
Підполковник повільно підвів голову — круглу, з приплющеними вухами боксера й скрученим носом; очі в нього були стражденні, розгублені, ворушкі.
— Я завізував папір, що ти керуєш роботою як головний науковий консультант, Майстре. З правом на проведення оперативних заходів… А мене викликали на килим, і я з боєм відстояв для тебе титул «позаштатного консультанта»…
— Хто на мене попер?
— Не скажу. Хоч убий…
— Причина?
— Ти з Мишанею Яструбом дружив?
— Якщо не буде кощунством об’єднати такі поняття, як «дружив» і «профілактував», я дам тобі позитивну відповідь.
— Ти знав, що він купив завскладом тієї друкарні, що випускає найдорожчі ротапринтні видання?
— Ні.
— Але ти знав, що він ними торгує з-під поли?
— Здогадувався.
Підполковник витяг аркуш паперу.
— Це знайшли у Яструба при повторному обшукові: «Костенку — подарунок — набір ротапринта».
— Ти знаєш, що я його двічі саджав на лаву підсудних?
— Так. Але при цьому просив прокурора не крутити йому на повну котушку.
— І суддів просив, бо радянська влада винна у тому, що він став злодієм у законі: батька розстріляли, мати спилася, він уму-розуму набирався в дитячому приюті.
— Романичу, зміни ім’я на Дон Кіхота. Ти що, мала дитина? Не розумієш, що найвища благодать у нас — з’їсти свого?
— Розумію. Поясни: що входить у функцію «позаштатного консультанта»?
— Нічого не входить! Ні-чо-го! А Строїлов — сука, чийсь синок чи племінник! Але оскільки мозком справи — так чи інакше — будеш ти, він одержить позачергове звання й тему для дисертації! А тебе потім розбиратимуть на парткомі. І приклеять зв’язок з кримінальним елементом! Невже не зрозумів?
— Де Мишанин папірець знайшли?
— На смітнику.
— Більше нічого?
— Ні.
— Почерк його дружини взяли?
Підполковник зітхнув:
— Ні, звичайно… Чому ти не підказав?
— Тільки зараз уторопав… Може, вона якісь телефони для нього записувала…
— Ще одне: як тільки ти вліз у діло, на місто повісили два вбивства: Яструб і Людка. Думаєш, приємно? Дзвінки, запити, виклики…
— Поясни мені ще раз мої права — у новій якості.
— Давати ідеї, коли вимагатиме Строїлов.
— І все?
— І все.
— Права контролю за реалізацією своїх ідей я не маю?
— Ти нічого не маєш. Ніяких прав… Операцію веде Строїлов.
— Передай йому від мене привіт… А я вже краще повернуся до себе в бібліотеку… Припаду до динаміту знань… Шкода, що Мишаню звели з світу… Він же на Хріна вийшов, через Людку вийшов… Їх тому й уколошкали… Дитині ясно… Ти завтра з Кольорових металів відповідь одержиш, потримай у себе годину, даси подивитись, добре?
Підполковник похитав головою:
— Ні, Романовичу. Я з тобою по горло набрався біди. Не проси, не став мене в скрутне становище, шкуру здеруть.
— А коли ти в Розки здихав, — розлютувався Костенко, — з мене шкуру не здирали? Вона ж «малину» тримала, і санкції тобі ніхто не давав, щоб її трахкати! Я це на себе взяв?! Може, не так? А коли ти виступав на бігах, п’яний як чіп, я на себе це ЧП узяв?! Чи, може, хтось інший?!
Костенко підвівся й вийшов з кабінету, люто грюкнувши дверима…
…У квартирі, де жили афганці, Костенко спитав, хто тут старший за званням; ним виявився Ігор, капітан, інвалід другої групи, двадцять вісім років. Приймав із стриманою солдатською доброзичливістю, відкрито.
— Я хочу відрекомендуватись, — сказав Костенко, простягши свою пенсійну книжку. — З Афганістану мене вислали через п’ять днів після введення наших військ…
— Були радником у «Царандої»?
— Був.
— Чому вислали?
— Тому що не хотів консультувати нацизм… Амін — нацист: «революцію в білих рукавичках не роблять»… Улюблена його фраза, цитував Сталіна, як «Отче наш»… Нещасного Таракі задушив, сім’ю його вирізав, інтелігенцію й духовенство запроторив у тюрми, розстрілював з кулеметів, без суду й слідства… Коли наші висадились, коли відчинили ворота тюрем і звільнили в’язнів, я вважав, що, звільнивши тих, кого ще можна було врятувати, наші хлопці повинні одразу повернутися додому… Та коли я зрозумів, що це — надовго, з прицілом на Перську затоку, я передав злий рапорт, послався на здоров’я, і мене відкликали, так би мовити… Розповів вам усе, щоб не було недомовок… Згодні поговорити про справу? Чи щось у моїй поведінці вам здається неправильним?