Та це дія вирішальна: вона надійніш, ніж найміцніші мури, відмежовує від королівства місто, що вбиває того, хто ще обстоює закон. Тому вороги президента Бріссона застрахували себе всілякими хитрощами: вони зібрали підписи під вимогою страти невідомо кого і аж потім уписали туди ім'я голови верховного суду. Вони домоглися підтримки іспанських воєначальників, випросили відпущення в найвищої духовної школи Сорбонни, а люд налаштували заздалегідь за допомогою таких промовців, як Буше. Вдосвіта Бріссона виманили на вулицю, підступно схопили й укинули до в'язниці разом із двома його радниками, потім їхні вороги повісили всіх трьох на сволоку й дивилися, присвічуючи ліхтарем, поки вирішили, що всі три трупи витяглись достатньо, а обличчя набули бажаного вигляду. Потім вони відвезли всіх трьох своїх підопічних, прибраних як годиться, на Гревський майдан і почепили там на справжню шибеницю.
Старий правник навіть не уявляв собі, що беззаконня колись дійде до такої межі; існував же корпус законів, перший у країні, він сам його складав. Але праця духу не просто відмежовує нас від поганої дійсності: вона й витісняє цю дійсність, не даючи вірити в неї. Одначе з широким загалом не так. Люд, звичайно, буде святково збуджений, бо ж найвищий суддя загинув такою незвичайною і ганебною смертю. Така наруга над законом — це ніби демонстрація сили, що заворожує дух. Коли розвиднилось, майдан заповнився людом, і ворог повішеного, ставши в нього під ногами, зразу почав репетувати, яким зрадником був Бріссон та як він хотів віддати Париж на поталу королю, а той покарав би городян, і всім їм, усім до одного настав би кінець. Ти врятований, люде, бо онде висить Бріссон. Справді, на шибениці хтось висить, у самій сорочці, з почорнілим обличчям. І це — президент королівського парламенту, це — один із найславетніших клейнодів, які ще зостались у нашій нещасній країні?
Ніхто й не поворухнувся, весь натовп скам'янів від того видовища, і кожен, хто надходить, умить ціпеніє. З усіх кутів майдану поставлені там посіпаки кричать, що страчені змовники були багаті і що їхні оселі з усім добром законно належать людові. Та ніхто й не ворухнеться. Грабувати не щодня вільно, тож користайтеся з нагоди! І все ж цей люд потихеньку розходиться по домівках. Аж відійшовши далеченько від місця страти, люд заговорив голосніше. І до одного з шістнадцятьох старшин долетіли такі слова: цього ранку король Франції виграв свою справу, треба йому тільки зректися своєї неправої віри. Того члена ради шістнадцятьох, кравця з фаху, так це ошелешило, що він розлючено оголосив: він би поперерізав горлянки всім шістнадцятьом (крім себе, звісно).
Королю серед його авантюристів доносили з Парижа кожне слово, але сам він не казав нічого, а тільки вислухував авантюристів — і не просто з цікавості. Він і без того знав, що думають такі люди й що вони можуть йому порадити. Зректися віри, негайно, і столиця розчинить перед ним свої брами! У таких людей у голові тільки власний досвід, власні помилки, проґавлені нагоди. Про це все вони тепер з подвоєним запалом розповідали дворові й таборові, а що вже два дні вони були друзями короля, то їхні перестороги не лишалися зовсім без уваги. Анрі мав тонкий слух. У гомоні великої зали, на вигляд наче поринувши в легковажний настрій, він здалеку вловлював різні розмови, і навіть по кілька водночас. Ось гурт юнаків — королю їх не видно, але він чує, що голоси молоді,— притакуючи, слухає повчання бувалих людей, знавців життя. Злодюга д'О ганить бідність: її треба уникати будь-що-будь.
Таким бідним, як наш король, справді не годиться бути, — підтвердив Роні, і Анрі, хоч саме голосно реготав, чув кожне слово. Після свого Роні він почув і свого розумника Тюренна, — той погоджувався з капітаном Алексісом:
— Такого лиха треба стерегтися, — твердила ця безноса проява.
Тихо радилися старий Бірон і старий ла Ну. Тепер вони не гарячкували, бо зійшлись на одній думці: після приниження, зазнаного від Фарнезе, королю лишається тільки поставити крапку. В такий спосіб, як саме тепер пропонує йому Париж; нічого іншого вони не могли мати на увазі, хоч сором не дозволяв обом полководцям називати речі своїми іменами, і якби хтось вимовив перед ними те сакраментальне слово, вони спалахнули б від гніву — не тільки протестант ла Ну, а навіть Бірон. Як солдати, вони не прагли миру, бо їх годувала війна. І вже зовсім прикро було б їм складати зброю після невдачі. І все ж вони розмовляли про те, чого вимагало нинішнє становище, хоча й не називали його відверто. Але Анрі чув і розумів.
Ось голосно заговорив його гугенот Агріппа д'Обіньє. Він засперечався з німцем-архієпископом, якому перехід у протестантство коштував єпископського престолу; відтоді архієпископ вважав надійною запорукою престолу тільки католицьку месу і тепер також наполегливо радив, щоб король пішов до меси. Анрі вибрався зі свого гурту, пропхався до гугенота Агріппи й уже розтулив був рота, щоб сказати йому прямо в вічі своє слово. Він мав сказати: «Я не зроблю цього», — і Агріппа вже чекав саме цих слів. Та раптом короля торкнув за плече дворянин, прозваний Шіко. Цьому Шіко вільно було казати речі, про які будь хто інший волів мовчати; тому його прозвали королівським блазнем, і він, мавши розважливо-іронічну вдачу, поводився так, ніби це справді його служба. Король теж удавав, ніби взяв його на таку посаду, й інколи дозволяв пойменованому так дворянинові розголошувати речі, в яких сам іще не хотів зізнаватися. Нові істини дозволені насамперед для блазнів. Отож Шіко штовхнув короля і, не давши йому вимовити слова, голосно сказав:
— Друже! У тебе нездоровий вигляд. Постав собі клістир зі свяченої води.
Зі слів людини, яку вважають блазнем, заведено сміятись, адже так? Але ті, хто стояв ближче, враз заніміли, і ця мовчанка розходилась по всій залі, аж поки стала гнітючою. Все товариство, що набилось туди, раптом помітило, що тут уже нема чим дихати; вікна порозчинялись у вечірній присмерк, усі посунули до них, і Анрі зі своїм давнім другом Агріппою лишились посеред зали самі. Обидва поблідли, вони побачили це у світлі внесених свічок. Бони мовчали; кожного поглинало єдине почуття — ніби останнє слово вже вимовлене.
Звичайно Агріппа, коли, на його думку, король платив йому невдячністю, складав ущипливі вірші. Він мав бадьору вдачу, був швидкий на слово й досі ніколи не вагався сказати своєму королю сувору правду. Не страшно викликати невдоволення, можна стерпіти й неласку. Цього разу було інакше: він аж надто виразно бачив, що король страждає. Агріппа опустив погляд і сказав:
— Ви довго й мужньо опиралися.
— Ще ж не кінець, — квапливо відказав Анрі.
Замість відповіді Агріппа звів на нього очі.
— Агріппо! — звелів Анрі.— Ходімо звернімося до господа бога нашого.
— Я звертаюсь до вас, величносте, і прошу: «Жадає серце — відпусти мене».
— За це саме поліг і дю Барта, — сказав Анрі поряд. — Ми з тобою знаємо один одного. Ми хочемо жити.
І вони вийшли. Посідали на коней і виїхали в широке поле, де побачили дозорні вогнища, намети — цілий військовий табір. Ніхто з оточення короля й гадки про це не мав, навіть спостережливий Агріппа. Отже, ти, Анрі, вже подбав про нове військо замість, того, що розбіглося: ти потай від усіх написав чимало листів, ти розсилав гінців, ти знову з далини підбадьорював і надихав своїх дворян — словами, яких не дано поетові Агріппі. Все це ти, Анрі, робив потихеньку, про людське око розважаючись із авантюристами й ладнаючись зректися своєї віри.
— Величносте! — голосно мовив Агріппа. — Не відпускайте мене, серце зовсім не жадає цього.
Король нічим не показав, що почув ті слова; він віддавав накази, і всі вони стосувалися негайного походу на Руан. Коли вже Парижа цього разу взяти не пощастило, треба чимшвидше відібрати в Ліги столицю Нормандії і відтягти Майєнна, та й Фарнезе, на північ, на бойовища, вже знайомі одному з них. Агріппа д'Обіньє, об'їздячи табір зі своїм дивовижним королем, розгадав цей намір і подивувався його мудрості. І саме там його чекала ще одна несподіванка. Анрі покликав одного зі своїх пасторів:
— Пане Дамур! Помоліться з військом.
Цей самий пастор під Арком з наказу короля заспівав псалом, і це повернуло вже втрачену перемогу над величезним військом Ліги, це був рятунок війська борців за волю, за віру. І ось вони, ті самі, знову тут. Із наметів, від дозорних багать збігаються в коло гугеноти, поперед усіх найстарші; на обличчях такі самі зморшки, як у їхнього короля, й такі самі шрами на тілі, і їм досить, що вони знають про це. «Ми боролись за нього, ми боротимемось за нього, а тепер помолімося з ним».
Агріппа д'Обіньє серед хору хрипких, ревних голосів намагається вторувати їм, але його власний внутрішній голос уриває його. Він думає: «Це — спасенна брехня. Величносте! Ви дурите своїх давніх борців за волю й за віру. Бо те, що ви зробите насправді, вже обдумане й вирішене. Ви нічого не зміните, бо цього не хоче бог. О господи! Хай буде воля твоя. Коли мій король мусить зрадити свою віру й вірність, я лишуся вірним і богові, і йому». Отак Агріппа почав нарешті молитися з усіма, і ніщо більш не відвертало його.
Наша частка
Король обложив місто Руан; якщо він його візьме, то знову перетне довіз припасів до Парижа. Нарешті Майєнн виступив на допомогу місту. Цей проводир Ліги встиг тим часом більш-менш напоумити Париж шибеницями та розстрілами, саме коли столиця в сліпому завзятті вже ладна була стати зовсім іспанською. Але потім йому знов довелося кликати з Фландрії іспанського полководця собі на поміч, бо він уже не сподівався розбити короля без Фарнезе. Його небезпечний союзник і сам з не меншою охотою, ніж король, захопив би Руан, тому Майєннові коштувало неабияких зусиль усякими вимовками стримати Фарнезе від походу на це місто. Хай, мовляв, король, якому так кортить битися, сам прийде назустріч їм у те місце, яке вони визнають зручним для себе. Та король уже почав розгадувати стратега Фарнезе і замість відкритого бою вирішив показати йому деякі мистецькі трюки в його ж таки дусі. Тому він наблизився до ворога тільки з загоном легкої кавалерії — от диво! всього дев'ять сотень вершників! І ніхто не розуміє, що він надумав.
Дорогою йому доповіли, що іспанці йдуть із сурмами й барабанами — сильне військо з вісімнадцяти тисяч піхоти й семи тисяч кінноти, — і посуваються вони зімкнутим строєм, посередині кіннота, по боках обози, а найлегші ескадрони розкинулись на флангах і літають уперед-назад, наче крила вимахують. То було захопливе видовище для знавця — отой наступ Фарнезе по хвилястій, пагористій місцевості. Король побачив його з-під омальських мурів, де стояв у захистку зі своєю кіннотою; але, бажаючи побачити більше, він виїхав з того прикриття сам-один.
Чудове військо враз зупинилося, заворожене якимсь духом. І Анрі серед білого дня побачив його, навіть не сподівавшись. Дух мав старе, зів'яле і воднораз якесь хлоп'яче обличчя — безбороде, свавільне, втомлене. Згорбившись, наче від болю, через що здавався ще меншим, він сидів у візочку попереду, на чолі свого чудового війська, і на ногах мав капці. Отак цей дух їздив на двох колесах перед строєм і порядкував усім. Один помах його руки — і кожен маневр, чи то перед очима в нього, чи то в найдальшому кінці, виконувався так, ніби це відбувалось на сцені, між кулісами, і театральні машини здійснювали все в бездоганному порядку, а здавалось, ніби всім керують боги з вогненних хмар; і саме це надавало такої високої дієвості людському мистецтву. То була розкішна вистава: глядача, що виїздив усе далі в чисте поле, вона просто прикувала до себе, вона б його зовсім задовольнила. Якби тільки…
Якби тільки не оте зів'яле хлоп'яче личко й не оті капці. Анрі здавалося, що вітер з того боку доносить до нього запах хворості. Він подумав: а чи не відчувають того запаху і солдати Фарнезе? Здоровим людям, певне, вчувається щось моторошне в полководці, якого треба носити чи возити і який сам не владає ніякою зброєю. Цікаво, чи до нього підсилають убивць? Ні. Головне, що цього ніхто й не пробував. Він немічний, але й невразливий. Паланкіни й візки обережно переносять його по всій Європі, щоб він здобував перемоги для повелителя світу. І він перемагає — холодно й безрадісно. Він неначе віддає своє велике мистецтво в жертву й наказує нести себе далі, дозволяючи простим солдатам грабувати й палити для перепочинку від суворої дисципліни. Та на сигнал барабана вони мусять кидати все, бо інакше їх повісять. Вчинків духа не передбачиш, і його бояться — попри всю його тілесну неміч і безрадісність. Різномовні народи, підкорені всесвітньою державою, впізнають себе в ньому.
Король Франції Анрі — чи то Генріх Четвертий — стоїть без ніякого захистку серед поля, нечисленні супутники тихо радяться, як остерегти його, але йому й не в думці тікати. Він аж нахилився вперед і затамував дух. Цього видовища він більше ніколи не побачить, та й сам подбає, щоб воно не повторилося. Александр Фарнезе, герцог Пермський, забуває свій квітучий край, своє місто-перлину, мармурові статуї, картини — все забуває, все кидає задля зовсім не потрібного йому походу, який він сам вважає безглуздим і безсоромним: йому не терпиться явити своє мистецтво. Він переходить Марну під Ланьї, і Париж ніби чарами отримує припаси: оце його шедевр. І тут, зі своєю великою театральною машиною, він знов випробовує своє мистецтво, готує магічну несподіванку, ще один шедевр стратегії.
Ясний, розважний голос барона Роні перебив думки короля й нагадав йому про дійсність.
— Величносте! Ці ось панове люблять вас дужче, ніж власне життя. Тож не наражайте більше на таку небезпеку свого!
— Ет! Ви, мабуть, просто боїтеся! — сказав король, здивувавши й трохи образивши своїх супутників. Проте Роні від їхнього імені ще раз нагадав йому, що з дев'ятьма сотнями війська ніяк не можливо нападати на таку велику, майстерно вишикувану армію. Він і не збирався так робити, але з якоїсь дивної прихильності до цього супротивника дорікнув своїм людям, що цей чоловік — перший, кого вони злякалися. Вони почали присягатись, що їм дороге тільки його життя. Він дозволив себе власкавити, але тим часом кіннота герцога Пармського вже налетіла на них. Він зі своїми дев'ятьма сотнями мусив відбиватися від видимої смерті — та багато їх і не уникли її. Самого короля легко поранили, і йому пощастило втекти лиш завдяки тому, що його уславлений супротивник не міг повірити, ніби це справді він, король Анрі, і ніби в ньому так багато гусарського і так мало королівського.
Проте Фарнезе судилося краще взнати цього короля, перше ніж від'їхати в далекі краї, де він незабаром і помер. Сталося так, що Анрі маршами й контрмаршами відтіснив його на півострів між Сеною й морем, як і намірявся з самого початку; а сутичка під Омалем тільки маскувала цей намір. І враз мандрівний митець зі своєю армією, своїм досконалим знаряддям, попав у пастку. На півострові — ніяких припасів, а на підмогу королю вже поспішає голландська ескадра. Фарнезе поранено; здавалось, йому кінець. І що ж він зробив? Те самісіньке, що й під Ланьї. Сена тут широка, як море, і все ж він перейшов її по наплавному мосту — вночі, в цілковитій тиші. Коли королівське військо прокинулось і побачило, що спійманого в пастку ворога вже нема, розітнувся гнівний крик. Анрі сміявся, він визнавав, що трюк удався чудово. А його супротивник, вислизнувши, вимовив кілька слів, з яких випливало, що він урешті все-таки став думати інакше про короля Франції; слова ті свідчили також про передчуття смерті: «Цей король стопче більше чобіт, ніж капців».
Згодом дійшла звістка, що Фарнезе прибув до Парижа; але й тамтешнім своїм друзям він уділив не більше часу, ніж звичайно вділяв ворогам. «Я тут своє скінчив», — нібито тільки й сказав він, урвавши пусту мовчанку. Він справді таки зробив багато дивовижного, незважаючи на мінливий воєнний талан. Як митець, що йому ще раз удався його твір, покинув те, що вже було йому непотрібне, — цю країну, цей народ — і під звуки сурм та барабанів поніс свою зістарілу славу в далекі краї.