Пані де Сурді з суворою міною прийняла гаманця, якого король видобув з-під свого червоного плащика. Гаманець був шкіряний, вона висипала його вміст на долоню, і аж тоді обличчя її проясніло, бо там були чималенькі самоцвіти. Вона прийняла їх як королівську обіцянку дарувати ще більші — «в належний час», висловила вона свою надію. Під час цього вступного торгу дама стояла перед королем сама, посеред великої зали на першому поверсі замку, з якої був вихід і в сад, а зі стін на них дивилися портрети кількох маршалів, які були в цьому роду, і зброя, яку вони носили, і знамена, які вони добули в бою; все це було аранжовано вельми урочисто.
Король думає: «Як же воно буде? Вже й ці кілька сапфірів та топазів мій Роні позичив мені зі своїх запасів украй неохоче». Це жахлива жінка, від неї ж очей не відведеш. Такими маленькими й сухими, кажуть, бувають тільки отруйниці. Пташине личко, біле-біле — аж неприродно біле, думає він, почуваючи глибоку відразу, хоча, власне, очевидно, що це в них фамільна риса; одначе те, що одній надає принадності, в другій нагадує про отруту й смерть.
Господар замку мав велику лисину, що червоніла від найменшого хвилювання. Він був завзятий мисливець, порядний чолов'яга. Пан Сурді, низенький, широкий у стані, не бентежився нітрохи, хоч поводився тихенько й скромненько. Зате Шеверні, колишній канцлер, вирізнявся з-поміж усіх: він був тут найвищий на зріст і грав роль красеня, хоч десь-інде його б назвали безбарвним і казенно-сухим. Правда, вбраний він був найстаранніше — завдяки своїм взаєминам з господинею.
Анрі окинув усіх трьох панів одним поглядом. Щодо чоловіків він мав великий досвід, який його не підводив. А жінки… Побачимо. Вони завжди вводять нас в оману, і винні тут не вони, а наша уява. Габрієль стоїть поруч своєї сестри Діани. Зворушлива родинна сценка: дві скромні й милі дівчини. Анрі мало не забув, що одна — жадана жінка, незрівнянна в красі й величі, мета життя, яка поглинула все його серце. Нам завжди здається, що ми до останньої миті владні над собою й можемо відступити.
Така жінка, як пані де Сурді, розуміє це. Тому вона рішуче кивнула рукою вбік, понад розчепіреними ребрами-зборками свого барвистого криноліну, і Габрієль випустила Діанину руку й ступила насередину, до Анрі. Він спочатку мовчав, бо відкривав наново свою любов, і такою вона сходитиме перед ним щодня неминуче, як сонце. Ні, він не може відступити, як відступив був колись.
Тим часом зала наповнювалась людьми. Двері до неї стояли навстіж, як і брама замку, і через вестибюль видно було, що па подвір'я одна за одною в'їздили карети. Кавалери й дами в святкових уборах з'їжджалися з усієї околиці. Вони приїздили, наче на заручини, й, зацікавлено перешіптуючись, тислися попід стінами; і ось таки навіч побачили, що зробив король. Він підняв руку красуні д'Естре майже до своїх уст і надів їй па палець каблучку — правда, не таку, щоб у дам загорілись очі. Вузенький обідочок з кількома діамантами, скромний перстеник, якого міг би надіти на палець бідній падчерці найменший син у родині. А тоді господиня жезлом дала знак служникам подавати перекуски. І зразу до зали вступила тріумфальна процесія фруктових вод, мигдалевого молока, мармеладів та шербету; служники вносили й ставили вже накриті столи з паштетами та вином — під наглядом величного кухаря, що корився помахам жезлу. Твердо стискаючи той жезл у сухій руці, пані де Сурді ледь-ледь поводила ним, майже як фея. На її рудій перуці гойдалися зелена й жовта пір'їни. Голову вона повертала достоту як Габрієль — надзвичайно схоже, тільки грація тут оберталась на карикатуру, насолода — у відразу. Яке ж бо споріднене все на світі!
Приваблені стравами, гості забули про свою нерішучість, посунули на середину й почали галасливо сперечатись за місця. Найзначніші з них просили придворних підвести їх до короля, щоб вони могли запевнити його у своїй відданості, а це було так потрібно, бо зовсім недавно вони билися проти нього у війську Ліги. Хоча це був для нього чистий виграш, він сказав просто, що кожен добрий француз визнає його й служить йому; а втім довго ні в ким не затримувався й поговорив тільки з герцогом де Лонгвілем. Той теж залицявся до Габрієлі; вона вагалась чи й досі вагається, кому віддати перевагу — йому чи Бляклому Листові. Оце такі вони… У цього штучно вибілене волосся й дівоче обличчя — такі були в моді при дворі Генріха Валуа. І все ж він не боягуз: якось, бувши в однієї дами, в самій сорочці, вколошкав її чоловіка, коли той удерся до спальні. Розкажи про це Лонгвілю! Король змушує його говорити, і Габріель д'Естре ображено відходить. Вона, звісно, могла б виправдатися, що її віднесло вбік у тисняві, яка пануває в залі, бо всі пхаються чи побачити короля, чи захопити щось із їжі. Все це товчеться, пріє, гостро тхне, над стовпищем колихаються пір'їни, а шиї, в кого довша, підносять над збриженими комірами голови, які наче витають у залі, позбавлені тіла.
Короля й самого крутило туди й сюди і занесло аж у другий кінець зали, де один куток був відгороджений стіною з по-селянському кремезних служників. Господиня чекала його там, піднісши жезл, немов принаджувала короля чарами. Його посадовили за осібний стіл, і панове де'Естре, де Сурді й де Шеверні стоячи прислуговували йому: перший подавав вино й диню, другий — жирного коропа, третій — паштет із дичини, щедро приправлений трюфелями. На короля раптом напав сильний голод, проте він спершу зажадав, щоб Габрієль д'Естре посадили біля нього. Але її не могли розшукати. Замість неї над королем схилявся батько, пан д'Естре, наливав йому вина й говорив із щирим обуренням, бо лисина в нього почервоніла:
— Величносте! Мій дім — це якесь кубло розпусти. Якби я вночі надумав обійти спальні цього замку, щоб помститися за честь родини, від тієї родини нічого б не лишилось. Та яке мені з того пуття буде? Тільки мені й утіхи, що ота парочка перелюбників у Іссуарі.
Він мав на увазі свою дружину й маркіза д'Алегра. Король спитав добрягу, яким це чином саме та парочка може давати йому втіху. Пан д'Естре відповів, що маркіз д'Алегр викликає загальну ненависть у підлеглому йому місті, яке він мусить обдирати задля пані д'Естре: адже її жадоба невситима. І це для них добром не скінчиться… В ту хвилину подали жирного коропа. Пан де Сурді, чия черга була обслужити короля, не говорив про домашні прикрощі, дарма що на лобі в нього було виразно видно гіллясті роги. Ні, його тривожило тільки місто Шартр із округою. Колись він сам правив містом, а округою порядкував його приятель де Шеверні, поки їх обох не прогнано внаслідок дедалі більшого беззаконня й занепаду королівської влади. На думку коропа — бо пан де Сурді був схожий на нього, — королю слід було брати не Руан, а саме Шартр, неодмінно Шартр. Неодмінно, — підтвердив і колишній канцлер, що змінив коропа й подав королю паштет із куріпок, щедро приправлений трюфелями. Цей блідий урядовець виявився спритним як ніхто — насамперед у ролі лакея, але й у своїй незвичайній обізнаності з королевими намірами та уподобаннями.
— Величносте! — мовив він поважно й проникливо. — Ви можете примусити ваше місто Руан здатися вам, і цим зразу вбезпечите свою провінцію Нормандію. Та це коштуватиме дуже багато крові. А ваша величність самі не раз казали, що ви тільки з великою скрухою бачите, як ваші підданці лежать трупом на бойовищах, і що де ви виграєте, там ви й програєте. Тим часом один високий урядовець, якого в цих краях добре знають, запросто зміг би привести Шартр до покори вам шляхом переговорів. — Ось як добре знав він, чого хоче король, та й голос мав такий сповнений гідності!
Настала черга пані де Сурді: на порух її жезла внесли велику накриту миску, і, коли підняли срібний ковпак, з'явилась, наче жива, фігурка Амура, лукавого хлоп'яти з пальчиком біля уст, із трояндами в кучерях, з повним стріл сагайдаком. Поки всі дивувалися з того гарненького лучника і по залі лунали охи та ахи, пані де Сурді, в рудій перуці з жовтою та зеленою пір'їнами, піднесла перед королем свій жезл і спитала:
— Опустити? Шартр для пана де Сурді, а для пана де Шеверні — королівську печатку.
Повіки короля ледь ворухнулись, але пані де Сурді стежила пильно. Вона опустила жезл, і на стільці поряд із королем, зовсім близько, опинилась чарівна Габрієль.
«Йосафатова долина»
На схід від Єрусалима, в протилежний від Середземного моря бік, але недалеко від Мертвого моря, лежить Йосафатова долина. То улоговина між міським муром, що кільцем оточує Єрусалим, і Єлеонською горою. Ми знаємо той край, знаємо й долину, а Гефсіманський сад знаємо аж надто добре. Найпобожніші люди прагнуть, щоб їх поховали тільки в йосафатовій долині, бо сурма воскресіння й суду, коли вона нарешті пролунає, буде почута насамперед там. А отут унизу, між деревами саду, лукавий спокушав нашого господа. Юда мав його зрадити, і це аж ніяк не втаїлось від нього, бо власна слабкість відкрила йому велику схильність людей відпадати від бога. Йому не хочеться помирати, і в Гефсіманському саду, з краплями холодного поту на чолі, він звертається до бога: «Отче, коли можливо, хай обмине мене ця чаша! Та хай не моя воля діється, а твоя».
«Йосафатовою долиною» називався королівський табір під Шартром, і коли одного дня король, весь у болоті, виліз із шанця, кого ж несли в паланкіні йому назустріч? Анрі кинувся бігти, мов хлопчак, щоб подати руку своїй Габрієлі, коли вона сходитиме на землю, і за цим майже забув про пані де Сурді. А потім повів їх обох до «Йосафатової долини». Габрієль була в зеленій оксамитовій сукні, що так пасувала до її золотих білявих кіс; у черевичках із червоного сап'яну ступала вона по грязюці, але всміхалась переможно. Для коханої короля опорядили вузьку й довгу будівлю одного заїзду; вона тієї ж таки ночі, не марудячи його довго, прийняла там того, хто так палко її жадав.
Вона зробила це, бо її досвідчена тітка де Сурді сказала їй, що воно оплатиться, а король такий чоловік, що платитиме й потім: його закоханість розгорятиметься ще дужче. Виявилося, що це справді дуже проникливі слова, і першою відчула вигоду сама пані де Сурді, бо її давній приятель Шеверні отримав від короля печатку й став іменуватися «паном канцлером». Тривалі злигодні виховують у нас недовірливість. Коли блідий урядовець, знаряддя в руках покійної Катерини Медічі, натхненниці Варфоломіївської ночі, увійшов до покою протестантського короля, як було в нього на серці? Лоб йому змокрів, бо він думав, що тут над ним хочуть тільки позбиткуватись, а незабаром його потихеньку усунуть. Адже за його часів робили саме так.
У короля стояв спереду, біля вікна, не хто інший, як його перший камердинер д'Арманьяк, старий, сивоголовий. Цей чоловік усі довгі роки супроводив свого владаря повсюди — в полоні, на волі, у смертельних небезпеках, у щасливі дні. Він рятував йому життя, добував для нього шматок хліба, оберігав від напастей, коли ними загрожували чоловіки. Перед жінками він не остерігав його ніколи, бо, як і його пан, не сподівався від жінок нічого лихого — хіба від бридких. А д'Арманьякові якраз пані де Сурді здавалася вродливою — через руді коси й нахабні голубі очі, що вкидали в подив цього лицаря-південця. Тому він був уже наперед прихильний до пана де Шеверні й по своїй змозі подбав, щоб король добре прийняв приятеля пані де Сурді. На ледве помітний знак д'Арманьяк взяв зі столу печатку й ключі, урочисто, мов на прилюдній церемонії, подав їх королю, й тому нічого не лишалось, як наслідувати свого першого камердинера. Анрі обняв пана канцлера, похвалив його й пробачив йому давні кривди.
— Тепер, — сказав король, озирнувшись, — пан канцлер спрямовуватиме оцю зброю — ключі й печатку — не проти мене, а проти моїх ворогів.
Шеверні, хоча й бував у бувальцях, занімів з подиву. Позаду в кімнаті чути було шепіт, ремство, навіть, коли слух не дурив його, брязкіт зброї. То були дворяни-протестанти, і їхнє невдоволення викликала не тільки ця сцена: присутність обох дам у Йосафатовому таборі їм не подобалась. Їх озлобило те, що заради жінок вони не здобувають ключового Руана, а марнують час під Шартром. Вони сподівались від нового захоплення короля ще більших лих, бо вже не покладались на його твердість у вірі.
Щасливо уникнувши страхіть цього покою, пан де Шеверні спочатку ніяк не міг оговтатись, і тільки його приятелька де Сурді розтлумачила йому, хто сильніший у «йосафатовій долині». Не пастори, де там! Проте обоє погодились, що всі служники Габрієлі мають бути протестантами. Вона й сама зрозуміла, що так буде краще. А втім, вона майже весь час танцювала. Щовечора в «Йосафатовій долині» бували бенкети й танці; то була найвеселіша з облог. Коли вже всі ляжуть спати, король брав сотню кіннотників і їхав у дозор. Його ніч була коротка, сонце заставало його вже за роботою, а вдень він полював — і все тому, що ця кохана своєю близькістю відбирала йому спокій, як жодна жінка досі, й підхльоскувала його снагу та жадобу діяльності так, як іще не бувало з ним. Тим дужче він нетерпеливився, що обложене місто не хоче скоритись. Він добре знав: Габрієль д'Естре піддалась йому, послухавшися практичних порад, а не голосу свого серця.
Анрі заприсягся перед собою, що так буде не завжди; бо в жінок є різні спонуки, і розрахунок не виключає у них почуттів. У сорок років таке вже знаєш. У двадцять ми навряд чи знадились би на коханку, що волоче за собою цілий обоз безпосадних родичів. Ми зроду б не повірили, що завдаватимемо собі такого клопоту, показуючи їй себе в різних подобах, від мізерної до величної: як старого маленького селянина, що йому вона каже: «Який ви бридкий!», а потім — як пишного короля, а потім — як воїна, що наказує, порядкує, ніколи не спить; але врешті вона має побачити переможця. Тоді чуття її напевне не встоять перед ним, бо жінки завжди мріють про завойовників міст і людей і ради них забудуть будь-якого молодого стайничого. «Тоді вона буде моя, і боротьба скінчиться».
Нарешті Шартр таки здався, бо королівські солдати підвели шанці аж під мури. Взяли один бастіон за одним, а врешті — фортецю й само місто; і отак само Анрі здобув Габрієль, яка ще не кохала його, хоча вже ділила з ним спальню в заїзді «Залізний хрест». Отак само його невтомність здобула йому перші бастіони її серця, і він мав підстави гадати, що проник і в найпотаємнішу його твердиню, коли взяв Шартр. Був ясний-ясний день, двадцяте квітня, калатали дзвони, в місті повивішували килими, діти розкидали квітки, духівництво співало, мер ніс ключ, а четверо радників — балдахін із синього оксамиту, під яким верхи на коні їхав король, оглядаючи своє місто, і воно, тільки-но завойоване, радісно вітало його. Чудовий день! Чудовий день, і в цей день на нього дивиться жінка, найлюбіша йому в усьому його житті.
Урочистий вступ святкувався в знаменитому на всю країну соборі, і серед натовпу поперед усіх сяяла його кохана з усім почтом, а король являв перед нею свою велич і, позираючи скоса, пересвідчувався, що вона вже ладна розтанути в його промінні. Та якась таємна причина перешкоджала їй, і вона червоніла, кусала губи… а потім іронічний усміх виказав її. Тому король, на лихо, відкрив, що позад неї хтось чаїться в затінку; Анрі давно вже не бачив його, та й не питав про нього. А він, бач, огинається тут. У першому спалаху гніву Анрі помахом руки підкликає до себе всіх своїх протестантів, вони пробивають йому в натовпі дорогу, і він поспішає на проповідь до одного дому з поганою славою. Так, його пастор, щоб послужити богу, не має іншого місця, тільки оце, де звичайно виступають комедіанти й чинять свої паскудства звідники та злодії. І такому місцю король віддав перевагу перед товариством порядних людей; це так обурило всіх, що йому лишилось тільки покинути Шартр.
Та спершу він помирився з Габрієлою; вона заприсяглася, що його підвели власні очі: той дворянин ніяк не міг бути в соборі, бо інакше б вона знала про те! Це був її найкращий доказ, і Анрі дуже хотілося прийняти його, хоч як била в очі нелогічність. Хто ж йому сказав, що вона насправді про те не знала? В кожному разі, не ухильний, непевний погляд її голубих очей. Той погляд промовляв: «Стережися!» І все ж він дав себе власкавити — саме тому, що досі володів нею не сам і хотів боротися за неї далі.