— Моєї любої владарки… — повторив Анрі, бо він справді називав її так. — Що ж лихе може мене спіткати через неї?
— Величносте! Зустріньте сміло все, що неминуче. Іди з миром!
Як це розуміти? Королю вже надокучили випади та загадки старого; він покинув кімнату й вийшов на вулицю свого міста Нуайона. Вулицею сунула якась юрба. Аж як підійшов король, та юрба розступилась і випустила зі своїх надр не кого іншого, як самого пана д'Естре, губернатора міста, а з часу блискучого піднесення дочки — губернатора всієї провінції. Він насилу вирвався з юрби, і кілька рук іще тяглося за ним.
— Пане губернаторе, хто це насмів зачепити вас? — гнівно спитав король; а що тим часом надійшла і його охорона, натовп почав розбігатись. Убрання на панові д'Естре було пошарпане, з-під нього звисали якісь дивні предмети: дитяча шапочка, малесенькі черевички, дешевий бляшаний годинник, дерев'яний коник — сивий у яблуках, блискучий від лаку.
— Це я купив, — сказав пан д'Естре.
— Моєї шапочки він не купував, — заявила одна крамарка.
Якийсь ремісник підхопив:
— І черевичків у мене теж ні.
Ще один приязно, хоч і не без глуму, попросив пана губернатора заплатити йому за іграшки. Король у гнітючому чеканні дивився на свого губернатора; той белькотів щось незрозуміле, але почервоніла лисина виказувала його. Капелюх його лежав розтоптаний долі, і несподівано один чепурно одягнений городянин щось із нього вийняв — ти ба, перстень! Не підробка, справжній самоцвіт.
— Це зі скриньки, що її пан д'Естре попросив мене показати йому, — пояснив купець.
— З речей ніщо не пропало, — заявив король. — Це я вабився об заклад із паном губернатором, що він не зуміє купити їх отак нищечком, потихеньку. Я програв і за все заплачу.
Сказав і, широко ступаючи, пішов геть.
Слуга короля
Відтак він негайно, не прощаючись, покинув місто: в Арманьяка подорожні сакви завжди були напоготові, а коні стояли осідлані. Анрі мав намір трохи віддалитись від родини д'Естре, хотів воювати і їздити по країні без турбот. Проте від туги за Габрієллю, а ще від того, що мусив соромитись за неї, він важив своїм життям у шанцях під Руаном. Королева Англії дуже гнівалась на нього за це, як він довідався з листів свого посла Морнея. А тим часом багато дворян-католиків попереджували його, що не можуть довше чекати, поки він наважиться змінити віру. Бо Майєнн призначив їм останній термін, щоб вони перейшли до більшості. І вони могли зволікати лише доти, доки не зберуться Генеральні штати. Але нн було сумніву: ці штати оберуть королем тільки католика. І ось посеред усіх цих турбот Анрі бачить, що Дьєпським шляхом, погойдуючись, наближається якийсь паланкін. Він умить здогадується, хто це прибув до нього; серце його стрепенулось, але не з радості й палкого жадання, як тоді, коли паланкін з'явився вперше, — в «Йосафатовій долині». Відтоді сталося багато чого.
Він пішов до себе додому й дочекався її там. Габрієль, сама-одна, тихо ввійшла до кімнати.
— Величносте! Ви мене принижуєте, — сказала вона, сказала не як скаргу чи докір, сяючи своєю байдужою вродою, і він дивився на ту вроду з мукою в серці, як на щось утрачене. В її досконалості він відкривав риси, звабливіші за саму досконалість. Але обоє мовчали зі страху перед розмовою, яка мала відбутись. Анрі розгледів натяк на подвійне підборіддя. Ледь помітна зморщечка, видна тільки при певному освітленні, але яка безмірно мила!
— Я готовий відшкодувати вам за це, пані,— почув він власний голос, офіційний, наче звернений до чужої людини. Одначе вона відповіла по-давньому щиро, хоч і з гідністю.
— Як могли ви так немудро вчинити, — і похитала головою. — Чому ви не захистили мого батька й мене від нуайонців, що вже не хочуть нас поважати?
— Цього від них і вимагати не можна, — сказав він сухо, проте кивнув водночас на крісло, щоб вона сіла. Вона послухалась, але подивилась на нього ще суворіше:
— Ви самі в усьому винні. Чому ви не покарали зразу ж той зухвалий люд, що посмів зводити наклепи на пана д'Естре?
— Бо люди мали слушність. Куплене висіло в мого губернатора з усіх розпірок на одежі. У мене було таке почуття, ніби я сам це зробив.
— Ви наче дитина! Це в нього маленьке невинне дивацтво. Може, останнім часом воно трохи посилилось. Ми вже звикли до цього; я просто забула вас підготувати. Скільки разів уже моя тітка де Сурді їздила до крамарів та владнувала непорозуміння! До того ж звичайно це бувають якісь марнички.
— Ну, перстень — не марничка, — відзначив він і сторопів, глянувши на її прекрасну руку, що лежала на бильці стільця. На пальці блищав самоцвіт. Вона носить той перстень! — Я дивуюся, — сказав він, хоч у голосі його звучав скоріш захват. — Але поясніть мені, пані, навіщо моєму губернаторові дитячі іграшки.
Вона глянула па нього, і погляд її дивно змінився. Щойно ясний і прямий від гніву через завдані їй образи, він зненацька затуманився ніжністю. О, ця ніжність була не штучна, не напускна!
— Габрієль! — стиха вигукнув Анрі; вже підняті руки його враз опали. — Навіщо ці іграшки? — шепнув він.
— Для дитини, що скоро буде в мене, — сказала вона, схилила чоло й несміливо простягла до нього руки. Покірна й певна свого права, вона чекала поцілунку й подяки.
Під час другої зустрічі вона зажадала більше: щоб король призначив пана д'Еспре начальником усієї артилерії. Він повинен дати її батькові сатисфакцію, наполягала вона. Чому саме таку? Вона не пояснила. Анрі спробував перевести все на жарт:
— А що тямить пан д'Естре у використанні пороху? Адже Сіру вежу підірвав не він.
Підірвав ту вежу барон Роні, коли король облягав місто Дре. Роні, дуже вправний в обрахунках, володів і мистецтвом підкопів та фугасів. «Підкоп пана де Роні» — то був під час облоги Дре ходячий вислів, насмішка над марудними трудами честолюбного педанта. Шість днів і шість ночей минуло, поки він начинив грубезні мури Сірої вежі чотирмастами фунтами пороху. Весь кочовий двір разом з дамами зібрався дивитись на вибух і вправлявся в дотепах, коли спершу тільки повалило багато диму й почувся глухий тріск, а потім на цілих сім з половиною хвилин усе затихло. Здавалось, ученого войовника спіткала кара за самовпевненість; коли це раптом вежа в одну мить розкололася згори донизу, пролунав ще нечуваний грім, і вона завалилася. Ніхто не чекав цього, навіть обложені. Вони стояли на вежі, і їх загинуло без ліку. Кілька уцілілих отримали від короля по срібному екю. А Роні, який мав стати в Дре губернатором, знову відтіснили — насамперед тому, що він був гугенот. Його суперник, гладкий шахрай д'О, міг крім того пообіцяти королю ту частину громадських грошей, що не прилипне йому до рук. То як же міг він не стати губернатором!
Але принаймні посада начальника артилерії лишалась вільною, і Анрі постановив віддати її своєму Роні за заслуги. Цим він хотів його нагородити, коли ревний служака повернеться з міста й фортеці Руана, куди король послав його з дорученням сторгуватися про здачу міста.
— Красо моя кохана! — сказав Анрі Габрієлі д'Естре. — Люба владарко! — попросив він. — Не просіть у мене цього. Виберіть для пана д'Естре щось інше, що тільки спаде вам на думку, тільки не посаду начальника артилерії.
— Чи можу я послухатись вас у цьому! — відповіла вона. — Весь двір гордуватиме мною і моїм батьком, якщо ви не відшкодуєте нас цією посадою.
Може, така впертість пояснювалась вагітністю. Анрі поки що відбувся туманною обіцянкою, а сам негайно послав до Руана наполегливого листа панові Роні, щоб той поквапився. Нехай не шкодує грошей і будь-що-будь відкриє королю руанську браму. Може, Габрієль забуде про всю історію з посадою для батька, коли гордо вступить зі своїм вінценосцем-коханим крізь тріумфальну браму до столиці герцогства Нормандії.
А поки що королів лист виявився його послові вкрай потрібним. Так, коли б не цей лист, король взагалі міг би позбутися свого міста Руана, і його посол Роні — навіть життя.
Роні вже два дні сумлінно сперечався про ціну з паном де Війяром, що правив у Руані від імені Майєнна й Ліги, відкидав усі вимоги губернатора й твердив, що вони не до снаги королівській скарбниці. А тим часом уповноважені Ліги й короля Іспанії пропонували тому самому Війяру незліченні купи золота, погоджуючись на будь-які умови. Розважливий Роні був справжнім сином цих північних країв, і йому не вкладалось у голові, що треба викинути такі гроші: хіба не краще підірвати вежі, а місто розтрощити гарматними ядрами. А з другого боку, Роні, згодом герцог де Сюллі, дуже ревно дбав про свою гідність і заради неї був схильний навіть до пишноти. Особисто його можна було власкавити, бо пан де Війяр оселив його в найкращому заїзді, надав йому до послуг своїх людей, послав до нього навіть свого секретаря й запросив його до дому своєї коханки. Щодо цього все було гаразд. Та губернатор, чоловік прямолінійний, висипав зразу всі вимоги, які лишень міг придумати; і, природно, ті вимоги все наростали в міру того, як інша сторона обіцяла йому чимраз більші купи золота. Нарешті з того вийшов довжезний список: посади й титули, фортеці, абатства, мільйон і двісті тисяч ліврів на оплату його боргів, а понад те ще щорічна пенсія. А далі знов ішли абатства. Усе те вже годі було запам'ятати, і пан де Війяр, чоловік акуратний, записав свої вимоги й тепер зачитував їх з папірця.
Роні відповів не зразу, бо думав собі: «Ах ти ж, грабіжник! От через що ти мені так годиш, навіть до своєї коханки запросив! А коли я викреслю щось із цього списку, ти продаси себе Іспанії. Звісно, ти мав би в цьому слушність, якби не наші гармати. Ну, я ж тобі покажу, як начиняють вежі порохом! А скінчиться тим, що ти повиснеш у зашморгу».
Блакитні очі й гладеньке обличчя Роні не виражали нічого зайвого, коли він почав викладати свої помірковані зустрічні пропозиції; але губернатор перебив його: він забув додати ще одне. Принаймні в околі шести миль біля Руана мали бути заборонені протестантські обряди — таке заявив він єретикові, послові короля-єретика. Через це переговори збились на запальний тон і того дня вже не змогли привести ні до чого. А втім, уклали попередню угоду, але тільки тому, що Роні страшенно любив документи та підписи; без документа, хай найпустішого, він не міг скінчити жодної наради. Через гінця він повідомив короля про безсоромні губернаторові вимоги. І ось, перше ніж устигла надійти відповідь, пан де Війяр забрав собі в голову, ніби Роні надумав його вбити, хоч той був богу духа винен. Це було непорозуміння; насправді губернатора хотів викрасти задля викупу якийсь пройдисвіт. Та хай там як, а коли губернатор зустрівся знову з Роні, в нього очі лізли на лоба і в думках були тільки шибениця та зашморг. Те саме думав Роні минулого разу, але не показував цього так явно. А тепер здоровий глузд підказував йому, що відвернути лихо і врятувати його може тільки якась божевільна вихватка. Тому він зразу роз'юшився ще гірше за губернатора, обізвав його безчесним зрадником, і Війяр так сторопів, що йому відібрало мову.
— Я — зрадник? Та ви ошаліли, пане мій!
— Це ви в шаленому гніві плетете щось про якесь убивство, а мені невтямки, що й до чого! Атож, ви навіть хочете зламати слово, бо я ж маю попередню угоду!
Ця переконлива мова трохи остудила пана де Війяра, і, коли ввійшла його коханка, він сказав:
— Не кричіть, пані, адже й я вже не кричу.
Проте навряд чи він утихомирився б надовго. Безневинність пана де Роні потребувала негайного вагомого доказу, або ж усе ще могло скінчитися для нього погано. І саме в ту мить один із його слуг приніс йому листа від короля. То була ніби відповідь, на безсоромні вимоги руанського губернатора, хоч насправді безпосереднім приводом для листа були вимоги пані де Ліанкур, і без них він не надійшов би, певне, так до речі. А втім, важко сказати, чи посол Роні не отримав його насправді ще зранку, в заїзді. Ефект від його вручення в таку напружену хвилину був аж надто разючий, і згодом, обміркувавши, ніхто вже не вірив у випадковий збіг. Губернаторова коханка незабаром висловила сумнів.
Та хай там як, а король приймав усі вимоги, опріч заборони проповідей; про неї він навіть не згадав, і пан де Війяр теж обминув цей пункт: адже чин генерал-адмірала він таки отримає. Перед послом він вибачився в хибному звинуваченні щодо замаху. На щастя, спіймався один з поплічників справжнього вбивці. Губернатор наказав привести його, власноручно накинув на нього зашморг, і слуги повісили лиходія прямо на очах обох панів, що дивилися з вікна. Після цього лишилося тільки відсвяткувати справу, що скінчилася так щасливо.
— Ліга сіла в калюжу! — брутально, як старий солдат, гукнув губернатор з вікна до люду, що вже зібрався дивитись на повішеного Губернатор наказав: — Гукайте всі: «Хай живе король!»
Люд підхопив, і крик покотився аж до гавані, а там кораблі почали салютувати з гармат. На фортечних валах теж загриміли залпи, і не було в місті жодного церковного дзвону, що не задзвонив би радісно. Подячна відправа в соборі Матері божої — Роні на лаві першого ряду; прихід депутації міських цехів, що принесли королівському послові дарунок — розкішний столовий сервіз із позолоченого срібла; а потім Роні поїхав.
Коли він під час бою при Іврі ліг зранений під грушею, він і там виявився переможцем і навіть узяв кількох багатих бранців, бо цього чоловіка вподобало щастя. Цього разу його заслугою — щастя тут тільки підсобило — король здобув одне з найкращих міст. І щирий слуга короля таки справді був гідний нагороди. Тим часом він приїздить, попадає в обійми, виголошує гарну промову, що сервіз із позолоченого срібла належить королю, бо його слуга принципово не бере подарунків ні від кого. Король лишає сервіз йому й докладає ще три тисячі золотих екю. Що ж, гаразд. Та коли Роні попросив посади начальника артилерії, король ще раз обняв його й призначив губернатором міста Манта. Роні знетямився. Він у вічі дорікає королю невдячністю. Тоді король, за своєю давньою звичкою зводити поважні речі на жарт (Роні до такого ніколи не мав смаку), каже:
— Та це вже не новина — моя невдячність. Стривайте, ось ви почуєте придворні новини.
Дуже скоро Роні вже знав усе. Він на годину замкнувся в себе, а тоді пішов до пані де Ліанкур. Вона зразу здогадалася, що він прийшов через посаду начальника артилерії, хоч по ньому не видно було нічого: він тримався із звичайною гідністю. Одяг його був обсипаний самоцвітами.
— Пані, я прошу у вас честі бути присутнім при вашому вранішньому туалеті. Я слуга короля, то, може, колись придамся і вам.
Габрієль відповіла, не подумавши:
— Дякую. Коли король на війні, мої листи передає йому пан де Варенн.
То був колишній кухар; тепер він возив любовні листи. Роні поблід; власне, фруктова рожевість не зійшла з його обличчя, тільки трохи потьмяніла. Габрієль, звісно, щось помітила, але не здогадалася ту ж мить перепросити його, і хоч згодом не раз пробувала це зробити, та все марно. Якби в ту хвилину при ній була її тітка де Сурді, вона б дала пораду Габрієлі, й та, може, якось би викрутилась і не нажила такого ворога на все життя. Натомість, помітивши свій промах, бідолашна затялась, подивилась на пана де Роні спогорда, аж камеристка покинула зачісувати її, й запала довга мовчанка.
Врешті пан де Роні став коліном на ослінчик і надів дамі черевичок, якого вона була роздратовано струснула в ноги. Габрієль дивилась на те нетерпляче й думала, що навіть це не поможе йому стати начальником артилерії: ним буде пан д'Естре. Ображений не дав узнаки нічого: він похвалив гарненьку ніжку й попрощався. Тільки-но він вийшов, у Габрієлі похололо серце: вона ж не поздоровила його, навіть не згадала про те, як він зі славою здобув місто Руан. А тепер він, мабуть, подався прямо до короля.
— Біжи! Поверни його! — наказала вона камеристці. Марно: Роні не повернувся. Він питав себе, чому ця вродлива жінка до глибини душі ненависна йому. Поки що він ще не збагнув справжньої причини: тому, що вони схожі одне на одного. Обоє з півночі, обоє біляві, світлолиці, холодно-розважливі. З королем, легким на сміх і на сльози, їх пов'язує розрахунок; та помалу в них обох наростає щось таке, чого їх не могли б навчити власна натура й досвід, — почуття, яке міг прищепити їм тільки цей південець. Незабаром кожне з них зажадає від короля більшого: не тільки королівської ласки, а ще й довіри та любові. Обоє вони ревнивці, обоє люблять того самого й прагнуть шкодити одне одному. І так до останку.