Коли вона вночі почала хлипати, закривши обличчя своїми прекрасними руками, Анрі не спитав, чого вона плаче, і Габрієль крізь свої сльози все ж помітила: він не дивиться на неї й на її нещирі страждання, а не зводить погляду з різьбленої стелі, на якій мерехтіли відблиски нічника. Габрієль не розуміла його, але їй стало страшенно важко натискати на свого владаря, як вона пообіцяла тітці. Вона захлипала голосніше й почала просити його, щоб він, заради бога, перемінив віру, — адже він так обіцяв, і це єдиний порятунок. Чи він чув її? Вираз у нього був такий, наче він прислухався не знати до чого. І раптом вона покинула силувано ридати, зовсім змовкла, а потім озвалось її серце. Справжній голос його був тихий, ледве чутний:
— У нас буде син.
Вона вже забула, як двічі швидко кліпнула очима, немов спіймана на гарячому, коли він назвав її матір'ю своєї дитини, і відтоді він мовчав про це. В цю нічну хвилину вона була певна, що він — справді батько, та й надалі трималась цієї думки й ніколи в ній не сумнівалась. Бо це та хвилина, коли вона почала його кохати — зі співчуття і за його незбагненність. Але він несхибно розрізнив ніжний голос її серця, він притулився щокою до її щоки, вона обняла його за шию, і одна її сльоза, вже щира, скотилась йому на губи. Таке було цього разу їхнє поєднання.
Вона заплющила очі, віддалася дрімоті, проте відчувала, що він так само лежить поряд і береже свою таємницю. Вже з напівсну спитала:
— Любий владарю, що ви бачите там, на стелі?
Він прошепотів сам до себе, бо вона вже дихала глибоко:
— Я не побачити, а почути хочу, і чекаю слова. Думати — це не допомагає, треба слухати, прислухатися. Коли в мені всередині все зовсім стихає, тоді лунає скрипка — не знаю, звідки. У неї такий глухуватий звук. Це був би справді найкращий супровід. Мені тільки слова бракує. Я занадто зчудований.
Уранці, прокинувшись, Габрієль уже не побачила його: він знову був зі своїми прелатами, що напучували його в новій вірі, яка мала стати для нього остаточною, бо потім уже не буде вибору й іспиту. І тому вони того дня, останнього, в суботу, п'ять годин не давали йому встати, хоча й сам він не думав нікуди йти, він скоріш боявся, що скінчаться ці розмови, які були, врешті, ще тільки розмовами.
А в іншій кімнаті старого монастиря Сен-Дені, де відбувалось це нелегке діло, сиділи разом кохана короля і його сестра. Принцеса Катрін приїхала сюди так само, як і пані де Сурді, і з такими самими намірами, тільки ці наміри не в кожного мають однакову подобу. Її любий брат мав зректися віри, щоб досягти слави. Вона сподівалася, що це йому проститься, але аж ніяк не була певна, що все скінчиться добре; не знала, чи в бога королівство важить більше за душу. Тому їй було страшенно жаль свого любого брата: адже він глава їхнього дому, який має владарювати і мусить платити за це, — хоч би тільки бог дав, щоб не спасінням душі. «Якби не було іншої ради, — думала Катрін, — я й сама перейшла б у католицтво, щоб із моїм бідолашним Суассоном зійти на трон. Тоді я утратила б царство небесне, але вберегла б свого любого брата. А тепер він стане великим королем; мій Суассон був би не варт нічого, це я знаю найкраще. Власне, я ніколи не прагнула зрадити свого любого брата — скоріш урятувати його».
Насправді вона не просто приїхала сюди, а, по суті, втекла, бо Суассон винуватив Катрін у своїй невдачі на виборах. Він казав, що вона діяла проти нього, на користь свого брата, і тому прощання їхнє було холодне. Це не вперше вони так розлучалися, щоб потім помиритись. Забагато вже вони змарнували обоє, щоб їм варто було жертвувати ще й самими своїми взаєминами. Вони, як і щоразу, зійдуться знов, але тепер Катрін почувала страх. Вона сиділа в братової коханки, пригнічена тривогою — як за нього, так і за себе. Габрієль почувалась так само, і коли не щось інше, то передчуття, яке без слів передавалось одній від одної, вже єднало їх. Цьому сприяло й ще багато дечого, а найголовніше — Катрін знала, що в Габрієлі буде дитина.
Коли вони перемовлялись, то тільки пошепки, але здебільшого мовчали — під впливом напруги й поважного настрою в цьому домі.
— Вже чотири години, як вони насідають на нього. Чи він підписав? — спитала сестра.
— На завтра все буде готове. Мені він не каже ні «так», ні «ні», тільки дослухається до чогось ізгори і все таїть у собі,— відказала коханка. Довгенько обидві мовчали, тоді вона почала ще тихіше: — Я ж хотіла, щоб це обминуло його. Саме тепер… — це вже майже нечутно, — коли я чекаю… Коли він чекає сина від мене.
Сестра зрозуміла по самому віддиху коханки — чи, може, здогадалася, легенько провівши рукою по її животу. Вона обняла Габрієль і сказала їй на вухо:
— Ми — одна родина. Я чекаю твоєї дитини разом з тобою.
Так було висловлене те, що Габрієль мала на думці, відколи сестра її любого владаря ввійшла до неї. Її прийнято… Вона вже не чужа. Зате чужими здалися їй обрахунки її тітки де Сурді. Коли вона, Габрієль, має стати королевою, справді королевою, це станеться природно, завдяки її лону, а ще тому, що сестра короля, яка зацікавлено провела по її животу рукою, віднині й надалі — і її сестра.
Катрін тихо повернулась на своє місце. Вона читала на цьому прекрасному обличчі знемогу й страждання; але вони плідні. «А моє в'яне марно і вже ніколи не розквітне, навіть у іншому, маленькому личку, бо я не матиму дитини. Як жe тут не позаздрити? Мій легковажний брат цього разу лишається сталим і вірним, тут уже нічого не вдієш. Гаразд, люба моя, але королевою? Ти не станеш королевою, постривай, я його знаю. Він тягтиме, поки стане запізно».
Принцесині очі тим часом блукали по кімнаті, обставленій дуже скупо. Єдина цінна річ — образ матері божої, щедро оздоблений самоцвітами. Катрін хотіла спитати про нього, та Габрієль почервоніла й відвернулась. Катрін не спитала. «Добре, люба моя. Вони приносили тобі коштовні подарунки, щоб і ти на нього натискала — сльозами, еге? Тяжким риданням — уночі, у хвилини любовних утіх».
Тільки-но подумавши так, Катрін прикрила рукою очі й сказала:
— Пробачте мені. В тому, що він зробить, вашої вини нема. Тут винні обставини й люди. Перші — всі на нього тиснули, а другі — всі його зраджували. Навіть я свого часу, навіть я.
Вона вперше заговорила голосно, бо озвалось її сумління. «Мій бідолашний брат!» І враз відчинилися двері — не рвучко, не поштовхом, як звичайно робив Анрі. Але то був таки він.
Він увійшов з опущеним поглядом, а тоді звів очі, побачив обох — найрідніших у його житті людей — і зразу став веселим, галасливим. Поцілував обох, сестру крутнув навколо себе, перед Габрієллю став навколішки, погладив її, засміявся. І все ж вони відчували, що йому не терпиться піти; власне, він і не був з ними. Він заходився передражнювати своїх прелатів та єпископів, їхні голоси, їхню поведінку. У Буржського — рило як у свині, а за Бонського доводиться боятись, що в нього ось-ось виростуть крила і він піднесеться на небо. Жінки слухали те все без усмішки. Раптом він умовк, повернув голову до вікна, прислухався, ще почекав і вийшов.
— Наче й не він, — глибоко налякана, сказала сестра. Але Габрієль понурила голову: їй було соромно, що при ній він став таким сумним.
Анрі спустився до старого саду; то була година перепочинку. Він порівнював її з такими годинами в Collegium Navarra, коли він був ще маленьким школяриком і на перервах між уроками бавився з двома друзями, яких тепер не було вже на світі. І раптом він побачив, що прийшов туди, де перед ним з'явилась нещасна Естер в пастором ла Феєм. Між одним і другим лежали невинність і провина, знання й невідання. Він зупинився й почув чиюсь розмову за живоплотом. Говорили півголосом, як і звичайно в ці гнітючі, моторошні дні.
Один голос:
— Тепер він нищитиме своїх давніх друзів. Хто сказав «А», мусить сказати й «Б».
Другий:
— Згодом, може, й так. Якщо доти не забуде про це. Ми вже знаємо, що він невдячний. А нові друзі мають іще вивчити його.
Третій:
— Тонкосльозий, забудькуватий, легковажний, — але хто з нас не любить його?
Четвертий:
— Такого як він став, — ніхто. Але того, що привів суденце аж у цю гавань, — усі.
Анрі хотів був уже показатись їм, та перший почав знову:
— Рятуймося! Хто як може.
— Не потрібно, Тюренне, — сказав Анрі й вийшов із-за живоплоту. — Я ваш — і зостанусь вашим. Ви самі це скажете, коли настане час.
Потім ухопив за руку Агріппу д'Обіньє, відвів його вбік, двічі широко ступнувши, і сказав йому на вухо:
— Я жертвую спасінням душі ради вас.
Очі широко розплющені, почервонілі; ні, він не тонкосльозий, не забудькуватий, не легковажний. Агріппа аж здригнувся з жалю. «І оцього от хтось із нас може не любити?»
І все ж тільки Агріппа був відданий йому всім серцем; аж тепер це виявилося, хоч досі, при сприятливіших обставинах, приязнь оточувала Анрі неначе з усіх боків однаково. І ось тепле почуття цього єдиного на хвилину ще прикувало Анрі до гурту втрачених товаришів, перше ніж він подався далі, щоб за своєю звичкою бути на самоті й прислухатися. Вже зайшовши за живопліт, він обернувся до Філіппа Морнея, посла, що прибув з важливими новинами, а король досі ще не прийняв його.
— Пане дю Плессі, ви зі мною привели наше суденце до гавані, але чи могли ви її вибирати? А тепер опинились у цій.
Він швидко відійшов аж у кінець саду. Там цвірінчали пташки, але, на жаль, не самі вони. За невисоким муром то з'являлись, то зникали дві голови; їхні власники поклонами та випнутими як для поцілунку губами намагались переконати одне одного у своїй найпалкішій приязні. Пані де Сурді щебетала:
— Будьте ж нашим другом, пане де Роні. Та ви, власне, вже наш друг, бо ми вам потрібні, як і ви нам.
— Так, точнісінько так, шановна моя приятелько, — і голова Роні зникла, а голова пані Сурді виринула.
— Хто б там іще пам'ятав про оте командування артилерією, — грайливо й упевнено сказала вона. — Замість того кулика, що спурхнув, ви встрелите десятьох.
— Аби тільки ви не спурхнули, — попросив барон і знову щез за муром.
— Король розірве свій шлюб, щоб одружитися з пані де Ліанкур. Підтримайте його в цьому намірі, то й самі матимете підтримку. Ох ви ж, пустун, — захихотіла дама й зникла. Натомість виринув кавалер — гладеньке обличчя, завжди сповнене гідності, хоч би що він говорив.
— А я з ним наперед уклав такий план, шановна пані. Він тільки для того й переходить у католицтво, щоб піднести на трон свою любу владарку. А як це діло вигорить, тоді зразу всі стануть протестантами — і король, і королева, й навіть ви, шановна пані.
По тих словах пані де Сурді не виринала довго, а коли випросталась, її очі були злі. Вона збагнула, що з неї глузують.
— Ви ще пошкодуєте, — просичала вона й крутнулась так швидко, що сукня аж засвистіла в повітрі. Грюкнула хвіртка. Роні з так само незворушним виглядом рушив алеєю далі. На одній з лав сидів король. Він дочекався, поки тямущий і вірний слуга підійде ближче, а тоді притишеним голосом спитав:
— А яка ваша справжня думка — тепер, у останню хвилину?
— Величносте, якби католицьку віру розуміли й сприймали так, як треба, вона б могла бути дуже корисною.
— Це я вже давно чув від вас. А більше нічого?
— За той світ… — Роні задумався на хвильку. — За той світ я не ручуся. — Гладеньке обличчя неквапно приготувалося засміятись. Та не встигло: король схопився й пішов. Одне здивувало Роні: він співав. Під деревами вже темніло, і він співав, наче дитина в темряві.
В трапезні старого абатства тим часом засвітили, і світло падало з вікон надвір. Коли воно впало на короля, урвався не тільки його дивний спів, — нагорі, на антресолях, скінчилися спокійні розмови, і вчені правникн, яких він скликав до себе, відійшли від повідчиняних вікон зустрічати його.
Анрі швидко збіг по сходах нагору. В переході перед освітленими дверима було ще темніш, і Анрі, не помічений ніким, постояв там, дивлячись у залу; вона здавалася ще просторішою й наче порожньою від того, що людей у ній було так мало. «Оце мої», — подумав Анрі; та по них і видно було: судді й радники у виношеній одежі, глибокі тіні під очима, а очі блищать від гарячки, від злигоднів, від постійних смертельних небезпек. Слуги юстиції — такі самі, як і всі, що були до них і після них, — вони, проте, в ім'я права вперто опирались насильству. Звісно, юстиція — це ще не право. Відомо навіть, що вона звичайно буває спритним засобом викривляти право та обмежувати його. «Серед них нема жодного гугенота, — подумав Анрі,— і все ж вони боролись за королівство, як мої старі сподвижники під Кутра, Арком, Іврі, і без їхніх битв мої були б марні. Вони стояли на боці гнаних, а не можновладних, стояли за бідняків проти могутніх розбійників. Такий я й сам, і я ж таки тисячам і тисячам селян, кожному осібно, повертав, відвоювавши, їхні садиби, і з цього склалось моє королівство. А їхнє королівство — то право. Так вони ставляться до людей».
Він увійшов, не скидаючи капелюха (так само й вони зоставались у своїх зношених капелюхах), і звернувся до них:
— Панове гуманісти! Ми сідали на коней і брали в руки мечі, мої панове гуманісти. Та завдяки тому, що ми були дуже войовничі, ми й стоїмо тепер тут, і брама нашої столиці відчинена для нас. Паризький парламент відкрив її мені, бо жахлива смерть вашого голови Бріссона була першим знаком і останньою осторогою.
Король скинув капелюха й схилив чоло; те саме зробили і його парламентарії. Коли безмовно вшанували пам'ять загиблого, заговорив головний суддя Руана Клод Грулар; хоча й католик, як усі вони, він рішуче наполягав на тому, щоб король не зрікався своєї віри, якщо його сумління проти цього. Анрі відповів:
— Я завжди прагнув тільки спасіння душі й завжди благав господа всемогутнього, щоб він дав мені досягти його. І господь всемогутній дав мені знак отими нелюдськими страхіттями, що їх чинили в Парижі мої супротивники, а відповідати за них мав я, — дав мені знак, що моє спасіння полягає в утверджені права, бо право — найдовершеніша подоба людяності, яку лишень я знаю.
Його слова припали до мислі вченим правникам, і вони загукали:
— Хай живе король!
Анрі не хотів більше дотримувати якоїсь відстані, тому вступив у їхній гурт і почав довірчо пояснювати декотрим, як важко було йому порозумітись із господом всемогутнім, поки той схвалив його перехід в іншу віру. Він не сказав «смертельний стрибок», хоча й подумав. Це сталося з ним під мурами його столиці, коли там панували страхіття. Він тоді по-справжньому змагався в богом. Адже сказано: «Не убий», — і цей закон такий людяний, що справді може бути тільки від бога.
— Як і король, що шанує людей та їхнє життя, — докінчив замість нього хтось інший. Сам він повернув мову скромніше й запевнив, що бесіди з прелатами дали свої плоди, і навіянням святого духа він починає знаходити смак у їхніх повчаннях та доказах. А потім провів своїх парламентаріїв у глибину зали, до накритого столу, й пригостив їх іншими, не духовними плодами: там було досхочу динь та фіг, а також м'яса й вина. Давно вже вони не бачили такої розкоші, отож почали вгамовувати свій голод, а коли котрийсь із них підвів очі, Анрі вже не було.
Він ліг у ліжко не ївши й заснув зразу. Коли він прокинувся, був уже ранок, і до ліжка підходив пастор ла Фей. Анрі запросив його сісти, поклав руку на потилицю старому й спитав його що раз: чи правда, що риси нашої вдачі з часом набувають інакшого змісту, як колись казав йому ла Фей. Так воно й є, відповів пастор.
— І віра наша теж? — допитувавсь Анрі.— Чи може вона тепер стати фальшивою, коли раніш була істинною?
— Величносте! Вам проститься. Ідіть до собору з радістю, щоб радів і наш господь.
Анрі сидів у постелі, уткнувшись чолом у старечі груди — груди людини, що хотіла втішити його. Па грудях наставника своїх юнацьких літ він заговорив:
— Я зрікаюся своєї віри й переходжу в іншу з чисто земних причин. У мене їх три. Пo-нерше, я боюсь ножа. Пo-друге, я хочу одружитися зі своєю любою владаркою. Пo-третє, я прагну здобути свою столицю й мирно володіти нею. А тепер виправдайте мене.