— Величносте! — сказав він. — Викиньте того шахрая сюди, він у мене дістане своє.
І зразу той, хто називав себе Олів'є, наче забув про всі земні справи, опріч своїх власних, схованих у душі. Він ніби не почув ні останніх слів короля, ні вигуку його дворянина.
— А тепер я побігаю по-собачому, — шепнув він, ніби сам до себе, і справді впав на руки й напрочуд моторно оббіг кімнату. Випростався, наскільки це було ще дано йому, і з майже людською силою сказав: — Собача подоба — це нескінченна спокута, а до того були недовгі літа втіх. Але спершу звольте помилуватись на архігультяя й півня в курнику: ось він перед вами. Коли я вивіз із палацу священні скарби королів та обернув їх на гроші — о, як швидко мої вельми дорогі дами відібрали їх у мене! Як вони пишалися походженням моїх грошей і як любили мене за них, щирим серцем любили!
— Всі? — спитав Анрі з гидливим співчуттям.
— Усі. А було їх чимало — двозначне число, і друга цифра в чотири рази більша за першу.
Несподівано біле, розпливчасте обличчя вперше за весь час моргнуло до нього, і з-під примружених повік блиснула тьмяна іскринка; таку Анрі вже бачив у останнього зі своїх убивць. А втім, число його не здивувало — те само число коханок, яке приписували і йому. Тільки воно й ніяке більш мало зараз пролунати з уст божевільного; та ні, він не такий уже божевільний, щоб проґавити пагоду приплести й короля до своїх паскудств і тим самим прикрасити їх, в останню хвилину виправдати.
— Двадцять вісім, — ледь чутно шепнув собака й півень, фальшивий владар, вампір, безчесний управитель і примарний шахрай. Тоді Анрі без церемоній ухопив його за комір і викинув у вікно. Пан д'Арманьяк підхопив той клунок і зразу поніс куди треба. Кроки його помалу даленіли.
Останній недогарок догорів, розплився, погас; але королю, що того дня взяв у свої руки владу, в ту мить іще дужче бракувало стільця. День був нелегкий, а остання година його здалась Анрі найтяжчою. Щойно скінчена розмова доконала його; вона була хоч і найзагадковіша, але, безперечно, і найповчальніша. Хай навіть їй бракувало розумного сенсу, та в ній були ущипливі натяки, і той божевільний, що називає себе — ох, як ущипливо! — освіченим гуманістом, не зовсім безглуздо приплітає короля до своїх темних справ. «Зрештою, мені одна жінка обходиться дорожче, ніж усі оті знамениті двадцять вісім коханок, якби я їх справді мав. У мене три сорочки. Свою столицю я на десять років звільнив від усяких податків, чиншів та виплат, і це аж ніяк не полегшить мені викуплення решти міст мого королівства. Я маю привести до розквіту ремесла — замість війни, що досі була найважливішим промислом. І я ще не бачу, звідки в кожного з моїх підданих, хай лише вряди-годи, візьметься півень у горщику».
Він підступив до вікна, в яке нарешті впав з розірваних хмар місячний промінь. «Роботи, — думав він, — не для однієї пари рук. Ще одного, хто працюватиме зі мною, я знаю, а більше — жодного надійного. Це королівство вимагає всього зразу і повинне в день моєї смерті бути першим серед держав Заходу. Тримайтеся ж, король Анрі та його вірний слуга Роні, поки ви ще є на світі. А що буде після мене? Я одружений і не маю спадкоємця. Люба моя владарко, дай мені сина, щоб я справді володів своїм королівством».
— Я ніколи не володітиму ним без тебе й без твого лона, — ці останні слова він вимовив уже не подумки, він послав їх у небо, до місяця, — слова інтимні, як і його світло.
З тої хвилини король, що того дня взяв владу в свої руки, спрямував думки до небесного світила, де, як йому тої миті здавалося, жила чарівна Габрієль. Адже він сам оселив її в скромному палаці, що світить білими стінами неподалік, і сумирне світило теж, здається, так само недалеко. «О цій порі у ваших залах, пані, певне, горять гірлянди воскових свічок. Я стою, прислухаюсь і дихаю вашим відблиском, маркізо».
В отаких буйних мареннях застав його перший камердинер, що зразу повернув його на землю практичнішими повідомленнями. Насамперед — йому пощастило розшукати для короля спальню, і він повів Анрі туди. Король зоставив позад себе чимало сходів та переходів, на які й не дивився. Байдуже було йому й те, що д'Арманьяк устиг іще впорати. І той, роззуваючи владаря, почав оповідати сам.
— Так званого Олів'є вже закуто й ув'язнено.
— Ув'язнений він був і тут, у Луврі, вже давно, — зауважив Анрі, позіхнувши. Д'Арманьяк не без суворості поправив:
— Голову вашого парламенту розбудили вдома, і він мерщій приїхав допитати його. Обвинувачений признався в усіх злочинах; тільки щоб скласти їхній список, потрібно буде кількох писарів. На світанку його судитимуть.
— Ото квапляться. А де він має висіти? І що ти робиш із моїми черевиками, чого ти так довго їх смикаєш?
— Повісять його на Луврському мосту, щоб Париж на власні очі побачив, як карає король. Ваші черевики, величносте, доведеться розрізати. Їх не можна стягти. В них набилось багно з усього міста, і вони присмоктались вам до ніг.
— Найрясніший дощ був, коли відходили іспанці. Зостав черевики в мене на ногах, щоб я тих іспанців і вві сні згадував. А вироку Олів'є я не підпишу.
— Величносте! Народ не любитиме вас, якщо отой собака, півень чи шахрай, що спродав ваші меблі, не повисне на Луврському мосту.
Арманьяк пепомітно розрізав затверділу шкіру і, звільнивши ноги свого пана, відігрів їх у своїх долонях. Роблячи це, він звів обличчя до нього, і Анрі завважив: це вже не той Арманьяк, що двадцять років тому. Той не сказав би: «Величносте! Народ не любитиме вас». Його б це анітрохи не турбувало — по-перше, тому, що він навіть думки такої не припускав, а по-друге — тодішній відважний рубака взагалі не дуже про що задумувався. Він завжди з'являвся вчасно, коли його пан попадав у якусь халепу, і герцога де Гіза, обожнюваного улюбленця народу, Арманьяк розрубав би на дві рівнісінькі половини, як він і оголосив у своїй пишній промові після дуже доречного втручання. Герцог, вислухавши її, поблід.
— Старий друже, — стурбовано промовив Анрі.— Що сталося а тобою?
На обличчі дворянина відбилась лагідність, що межувала з несміливістю.
— Колись ти б не виміряв любов мого народу до мене шибеницею.
«Він старіє,— подумав король, але вголос не сказав. — Мабуть, з літами впевненість у собі згасає», — подумав Анрі ще.
— Ви впізнаєте спальню? — раптом спитав Арманьяк. Анрі сторопіло озирнувся довкола. Звичайна, не дуже й велика кімната, вбоге дощано ліжко з соломою; дивно тільки, що вгорі, під облупленою стелею, висять рештки балдахіна. Це ж вони цілі десятиріччя тримались над тим місцем, де колись молодий король Наваррський лежав із своєю дружиною в подружньому ложі, а його сорок дворян обступали їх обох; але він надто рано покинув те ліжко. Була ще ніч — та, що мала стати ніччю різанини, різанини аж до білого дня.
— Чому це я тут? — спитав король, ще того дня взяв владу в свої руки. — Я не хочу думати про це. Повісьте вашого злодюгу на мосту, щоб моя столиця бачила: привидів звідси вигнано. Мені більш не стрінеться жоден. Я мешкатиму в Луврі, як у новому палаці, і щоб ні слова про старий, ні згадки. У мене й народ новий, він мовчить про те, що було, мовчить, як і я, нерушимо. Я трудитимуся разом зі своїм новим народом. Привид хай висить — і квит. Мій народ любитиме мене, бо я з ним трудитимусь.
Два трудівники
Дивні гості відвідали того ранку майстерню чинбаря Жерома — відкриту повітку між вулицею й подвір'ям, у дуже людному місці. Їх було двоє. Нижчий на зріст — король, вищий — його вірний слуга на ім'я Роні. Про це вся вулиця вже знала, тільки-но вони з'явились. Кілька вояків очищали їм дорогу посеред вулиці, гукаючи:
— Дорогу! Король іде!
Сміхота почалась, коли король спитав старого ремісника:
— Ну як, чоловіче добрий? Підмайстер тобі не потрібен?
Чинбар, сторопівши, сказав, що потрібен; тоді король умить скинув колет, а рукава сорочки закатав аж до пліч і заходився коло роботи: він же бачив щойно, як її робить майстер. Та виходило в нього погано; а найгірше те, що шкури падали з його рук у воду, і їх відносило геть по стічному рівчаку, що тягся через подвір'я до глибокої ями. Кілька шкур уже спливло туди, поки старий чинбар помітив цей збиток. Спершу він завагався, як повестись: чи шанобливо, як підданий з королем, чи так, як майстер з підмайстром. Урешті він надумався вчинити як майстер, а не як підданий, і зажадати, щоб збиток йому відшкодували.
На вході тислися цікаві. Кмітливий господар певен був, що витягне в короля принаймні по золотому за кожну шкуру, впущену в яму. Проте переконався, що тут є людина, яка краще за нього знається на грошових розрахунках: отой показний королівський слуга-дворянин. Цей пан де Роні вперто торгувався, аж поки не зійшлися приблизно на справжній вартості шкур. Чинбар здивовано чухав потилицю, а глядачі сміялися з нього. Король, що доти мовчки працював, нарешті махнув рукою, щоб усі замовкли, і, миючи руки та одягаючись, звернувся до присутніх:
— Люди добрі, я ось тут скуштував нового ремесла і мушу визнати: не дуже воно в мене виходило, бо всяке діло на початку трудне. Та, звісно, й не збиравсь я вчити вас, як слід за всіма правилами чинити шкіру. Ні, я хотів тільки показати вам, чому нашої французької шкіри, колись так високо цінованої в усій Європі, ніхто більш не купує. Причина тут у тому, що після нескінченної міжусобної війни, коли панував безлад і безробіття, чинбарі можуть знайти тільки таких нікудишніх підмайстрів, як оце я. Мій майстер Жером таких більш не найме, бо вони йому всі шкури за водою пустять. Правда, майстре?
— Величносте, золоті ваші слова, — підтвердив чинбар, бо вирішив, що тепер час і шанобу показати. — І звідки лишень така особа, як ви, може знати про ці простацькі справи?
Aнpi знав про них від свого щирого слуги, а той уже вивідав їх хтозна й як. Хист до всього господарського у вояка Роні був надзвичайний, і король вирішив користатися з нього; тому ж то вони вдвох отак по-чудному навідували людні вулиці. Король нишком моргнув своєму слузі, а тоді ще раз звернувся до людей.
— Дітки! — сказав він цього разу. — Дітки, пам'ятайте про добру славу наших ремесел! Адже ви б хотіли відкладати в панчоху дзвінкі екю, га?
Вони відповіли «так» — іще трохи нерішуче. А король допитувався далі:
— А попоїсти добре, дітки? Хіба не любите? Щоб у неділю курка в горщику.
Тепер люди засвідчили свою згоду вже гучнішими голосами. Дві бідні жінки вигукнули: «Хай живе король!»
— А мій народ хай добре їсть, — відказав він. — Ви маєте синів? — допитувався далі.— Великі вже? І що вони роблять?
І дізнався, що хлопці не роблять нічого, «бо ремесла зійшли нінащо».
— Бо ваші сини не вчаться! Де вони? Ану, сюди їх! — звелів король, а що хлопці справді були серед юрби глядачів (а де ж би ще — як на цій вулиці народився, то й товктимешся тут), то король незабаром доручив їх майстрові. Ще й по голівках погладив. Від цього — і ні від чого більше — обидві матері аж заплакали. Інші жінки підхопили, і вся ця сценка вийшла б надзвичайно повчальна та зворушлива, якби Роні з чинбарем ізнов не почали торгуватись дуже вперто щодо плати за хлоп'ячу науку. Нарешті слуга короля таки вручив гроші чинбареві— широким жестом, блиснувши самоцвітами в перснях. Король іще нагадав майстрові, щоб давав хлопцям удосталь білого хліба й вина; а коли виявляться зовсім незугарні до роботи, то половина плати за науку лишається майстрові, а другу половину хай поверне до Лувру.
Така скрупульозність короля сподобалась людям іще дужче, ніж його щедрість. Тому перед ним на вулиці розступалися самі, без втручання вояків. І саме в цю точно розраховану хвилину па вулиці з'явився паланкін. Нa його розмальованому й полакованому дашку гойдалися пишні пір'їни. Перед будинком чинбаря носії поставили його додолу.
— Це вулиця Лa-Феронрі? — спитала в одного з них дама, що сиділа в паланкіні. Але пан де Роні вже стояв поряд і швидко прошепотів:
— Пані, ради бога, мовчіть! Ми ж домовилися, що ви попадете сюди чисто випадково.
— Пробачте. Це моя голова! Я забула свою роль, — сказала Габрієль, справді бліда й утомлена на вигляд. Пан де Роні тоді сам проказав її дальшу репліку, щоб вона не збилася знову:
— Ну чи не диво! В такому великому місті стрілися, немовби тут тільки одна вулиця.
Далі вже Анрі не пропустив своєї черги. В ту ж таки хвилину на найближчій церкві дзвони продзвонили полудень.
— Це ви, пані? — сказав король, скинувши капелюха. — А я саме збирався додому, щоб разом з вами сісти за обідній стіл, як усі порядні люди в цю годину.
Відчувши таку повагу до своїх звичаїв, люд схвально загомонів. Коли паланкін уже підняли, Габрієль швидко кинула ще одне зауваження; вона взагалі весь час порушувала розроблений план.
— Величносте, яка чудна вивіска на цьому будинку, що з нього ви вийшли!
Анрі озирнувся. На стіні над підворіттям було вирізьблене серце, увінчане короною і пробите стрілою.
Анрі злякався; сам не знав чому, але його серце пронизав холодний дрож. Увінчане й пробите!.. Повернувшись до Габрієлі, він промовив:
— Пані! Є одне серце, якому й ви присудили таку саму долю: увінчане й пробите.
Він сказав це тихо, для неї самої. Доторкнувся до кінчиків її пальців, які вона простягла йому, і провів даму в паланкіні поміж людом, що схвально перешіптувався. Роні йшов позаду, і обличчя його не виражало нічого, крім гордої впевненості. А за цією маскою він думав: «Тинди-ринди». Їй тільки цього й треба. А втім, його думку про красуню д'Естре вже й так неможливо було змінити: «Дурепа». Проте він ладен був заплющити очі на цей брак розуму, та й на інші, ще небезпечніші риси її, і поки що ладнати з нею. Це необхідно для слуг молодої держави, аби посіяти віру в нову владу, бо вона має набрати твердої форми в свідомості людей.
Отак вони й ішли: носії з паланкіном, король, його щирий слуга — йшли під захистом нечисленної охорони через багатолюдний Париж, який іще недавно не пропустив би їх отак мирно. Роні всю дорогу пильно прислухався до того, що говорили люди. Анрі вдавав, ніби нічого не чує і зайнятий тільки своєю дамою. Але не пропускав ні слівця. Хтось у натовпі голосно спитав: «Що це за красуня?» Неотеса вояк, відпихаючи цікавого з дороги, відповів: «Це хвойда короля», — промовив без ніякої зневаги, просто вживши знайомого й звичного слова. Та все ж то був охоронець самого короля, і люди засміялися. Перше ніж той сміх став злісним, Анрі підхопив його, і так усе обернулось невинним жартом.
Він і хотів, щоб усе проходило невинно. Перехід від недавнього беззаконня до влади закону мав відбутись непомітно, ніби ніде нічого. Але сам він, навпаки, весь був пройнятий почуттям, що ці дні вирішальні — як для нього, так і для королівства; і того, що тепер пустиш самопливом, потім уже не надолужиш. Уже п'ятий рік він був король тільки за назвою. «І звідки лишень у мене стільки терпіння», — думав він потай. Ним володіло гарячкове напруження, ніби йому треба бути повсюди водночас, бо рятунок залежить від кожної хвилини. Але назовні він не показував нічого — ні людові на вулицях та у своєму наново вмебльованому палаці, ані своїй таємній раді. Був простий, лагідний, добродушний, і саме через це врешті у нього почалась сильна гарячка — та сама, що нею він завжди розплачувався за велике напруження сил і вирішальні повороти в житті. Та недуга вже непомітно назрівала в ньому, але зовні не було видно нічого, — хіба що серед тих багатьох людей, які його оточували, знайшовся б дуже вдумливий спостерігач. Той принаймні згодом дещо зрозумів би. Коли його величність нарешті звалився в тій гарячці й почав тихо мугикати в ковдру щось чутне тільки для його сестри та для першого камердинера, — то були гугенотські псалми, і тепер дехто міг би сказати: «Ага! Он воно що. Тепер не одна загадка стає зрозуміла».
Його звичайний супутник, Роні, до таких розважань не був схильний і, звичайно, не помічав наближення гарячки в короля. Його поглинали економіка й балістика, не беручи вже до уваги турбот про власні успіхи. Губернатор міста Манта — то було все, чого він поки що досяг. Його милостивий, але обережний владар і не думав уводити протестанта до фінансової колегії; члени її, поспіль католики, сприйняли б таке призначення як передвістя справжнього перевороту. І то не стільки з турбот про віру, як із тривоги за власні незліченні прибутки. Досі розкрадання прибутків королівства було для цілого війська фінансових урядовців, аж до його верхівки, чимось природним, дозволенним. І тонке чуття враз підказало їм, що перехід влади в руки короля Анрі ставить їхні звички під сумнів, коли не під загрозу.