Чи дами дуже здивовані, що бачать його в Парижі, безтурботно спитав він обох, а потім — чи їх не пограбовано. Ні? А втім, і їхній бакалійник мав би їм сказати, що в нього ніхто й крихти не взяв, не заплативши, — навіть послідуща потолоч, що увійшла до міста з військом.
— Що ви на це скажете, люба кузино?
Мадам де Монпансьє відповіла:
— Величносте! Ви справді великий король — милосердний, великодушний і шляхетний.
«І оцей страчує мене в моїх снах!» — подумала вона розчаровано й дала собі слово більше не снити. А він вирішив, що вона боїться, і трохи подражнився з нею. Певне, вона проклинає пана де Бріссака за те, що здав йому столицю? Та вона запевнила, що тільки воліла б, щоб це зробив не Бріссак, а її брат Майенн. А він весело вигукнув:
— Цього мені задовго довелось би чекати!
Під час розмови герцогиня помалу випростувалась: його проста поведінка збурювала в ній гордість. Може, він нічого не знає про те, що часом коять жінки уві сні? Він тямить тільки державні справи, і який же він мізерний супроти тої пристрасті, що вона марнувала на нього! Аж шкода. Чи, може, він усе-таки хоче знищити її? Тоді вона не дозволить йому гратися з нею й далі.
— Величносте! — холодно сказала вона. — Переможець ніколи не здійснює того, чого від пього чекають.
Він скипів:
— A то перед кожним будинком стояв би ешафот! — вигукнув гнівно; він і сам не думав, що може так спалахнути.
Герцогиня знітилась у кріслі й заплющила очі. Анрі відступив на крок, потім ще на кілька — так би й пішов. Але пані де Немур затримала його.
— Невже ви не бачите, що вона недужа й стара? — шепнула вона. І раптом ухопила його за руку: — Але ви поблідли, а рука у вас гаряча. Вам самому недобре.
— Мені недобре, — повторив він. — Але я так ніколи й не міг цілком звикнути до того, що в мене є вороги не тільки на бойовищі.
Пані де Немур сказала материнським тоном, немов матрона, ще захоплюється атлетом:
— Хіба ж могли б ви стати великим, якби не мали ворогів!
Тоді він лайнувся — своєю давньою, не зрозумілою для інших лайкою, яку вигадав сам, — і вигукнув:
— Хай кожен пошукає в собі самому, там він знайде досить такого, що треба побороти. А мені хай дадуть робити моє діло, я прагну чогось більшого, ніж тільки остерігатись убивць.
Не для того він сюди прийшов, щоб говорити такі речі, подумалось йому. Він приклав тремтячу руку до скроні й глянув на папі де Монпансьє; та вже оговталась, і її широко розплющені чорні очі дивляться прямо на нього.
— Люба кузино, — Анрі говорить по-дружньому, як на початку. — Мені спекотно. Я б чимось закропився, коли ваша ласка. Трішечки компоту, і все.
Герцогиня підводиться й іде до дверей. Він хоче її зупинити: нащо ж самій іти? Але пані де Немур каже:
— Величносте, вона не повернеться, а пришле когось перепросити вас.
Але вона повернулась у супроводі слуги, що ніс миску. В ній був компот з абрикосів; герцогиня зачерпнула його з миски й піднесла ложку до рота. Але Анрі схопив її за руку:
— Тітусю, як ви могли подумати! — З переляку він назвав її так, бо вона справді була йому тіткою.
— Як? — здивувалась вона. — Невже я ще не досить зробила, щоб стати підозрілою?
— Ніхто вас не підозрює,— і Анрі вже ковтнув ложку компоту. Пані де Немур намагалась ніби ненароком штовхнути його, щоб компот вилився додолу. Вона вважала за можливе, що туди всипано отрути, і аж побіліла, коли король ковтнув його. А він думав: «Невже ця фурія чогось туди підсипала? Тоді вона й сама ладна була отруїтись. Ну, що сталось, те сталось. Я не в такому настрої, щоб труситись від страху». І доїв компот.
Пані де Монпансьє раптом зітхнула:
— Ох! Нам треба стати вашими слугами. — І в неї вирвалося здушене, безмежно болюче ридання. Анрі зітхнув з полегкістю й попрощався з обома дамами: він аж упрів, розмовляючи з ними. Любу кузину він запросив до Лувру. Коли він згодом святкуватиме урочистий в'їзд до своєї столиці, хай вона неодмінно буде присутня. А коли ж це буде, спитала пані де Немур.
— Як тільки моя люба владарка подарує мені сина, — сказав він через плече, вже йдучи до дверей. Обличчя його дивно горіло.
Коли він вийшов, одна з дам сказала до другої:
— Дитина таки справді від нього.
— А ви ж сумнівались, — зауважила друга.
За обідом він майже нічого не їв, хоч звичайно мав чудовий апетит; а після обіду захотів проїхатись верхи. Взяв із собою й Бельгарда. Серед супроводу був і такий собі пан де Ліонн, загальний улюбленець, молодий, вродливий, чемний і люб'язний. Пан де Ліонн умів так чарувати людей, що вони були в захваті самі від себе, особливо жінки. Вони відчували, з яким розумінням і як делікатно намагається він не тільки сподобатись їм, а й їх зробити щасливими. Рідкісний кавалер — жодної не покривдив, такого за ним не знали.
Анрі любив мати його при собі — власне, заради першого стайничого, щоб його старий Бляклий Лист щохвилини бачив, що є й більші, ніж він, улюбленці і що часи несхибних успіхів для нього скоро минуться. Бо Анрі ще трохи побоювався давнього суперника в коханні до чарівної Габрієлі, незважаючи ні на її відданість, якій він не міг сліпо довіряти, ні на її стан, який іще додавав їй жіночності.
Вони їхали через містечко Булонь, кавалери ламали ще не зовсім розквітлий бузок і з коней простягали його дівчатам. Молоді селянки звабливо сміялись, але не давалися, щоб їх брали до себе на коня. Тільки одна взяла гілочку з іще не розпукнутими квітками, споважніла і сіла в сідло до пана де Ліонна.
— Бляклий Листе! — гукнув Анрі.— Згадай, і з нами таке траплялось, як ми були ще молоді й не жовті на виду.
— Величносте, я вже давно забув, коли те було, — запевнив Бельгард. А тим часом вони вже виїхали в поле. При дорозі стояло кілька хатин, укритих соломою; коло однієї хатини по-недільному зібрались селяни. Дві довгі лишки на трьох стовпцях — ото й стіл. Склянки вже спорожніли, зате голоси погучнішали. Товариство співало, і снів не урвався й тоді, коли пани позсідали з коней.
— Агей! — гукнув перший королівський стайничий. — Прогуляйте наших коней, хлоп'ята!
Застільники озирнулись, і кілька голосів відповіло без великої шаноби.
— Тут ми хазяїни! — сказав один. А другий додав:
— Поки ваші збирачі ще не відібрали в нас і стріху над головою.
Король непомітно підсів за стіл і лайнувся своєю лайкою, яку знали в усій країні; тоді декотрі озирнулись на нього.
— А ви не віддавайте! — гукнув він. — А то вони врешті й мене зоставлять без домівки.
Селяни мовчали і тільки зціплювали над мисками вузлуваті кулаки. Німотою дихали навіть їхні спини й плечі. У старших з-поміж них під каптанами з бурої вовни вгадувались тіла, згорбатілі й покорчені від десятиріч мозольної одноманітної праці з завжди однаковими рухами, від тягарів, що гнули їх до землі.
Ті, котрі не повернули до короля голови, поглядали то скоса на нього, то на свої власні неспокійні кулаки. У одних очі бігали туди й сюди, інші кивали головами, і це було схоже не на справжні, звичні, живі людські образи, a на якісь карикатури чи виплоди гарячкової маячні. Король підвівся й відійшов під горіхове дерево — йому стало жарко. Кілька дворян, поміж них і Бельгард, обступили його, відчуваючи якусь небезпеку. Усе врятував пан де Ліонн, коли справді така потреба існувала.
Він вийшов із-за кущів з гарненькою дівчиною, тією самою, яку був посадив до себе на коня. Обоє видимо сховались у кущах, але тепер пан де Ліонн вів молоду селянку за кінчики пальців, наче придворну даму, високо піднявши її руку. Так вони, всміхаючись у добрій згоді, наближалися до столу й до наймолодшого з численних чоловіків довкола нього. Той юнак був ще зовсім не згорбатілий, стрункий, немов дворянин, хоча й важчий та повільніший у рухах — без тієї гнучкості, яку розвиває гра в м'яч та фехтування. Це виявилось тоді, коли він кинувся був на пана де Ліонна; той дуже легко вгамував його, показавши несподівано залізну силу, але від того нітрохи не втратив ані зграбності, ані чарівливості. Він скинув капелюха перед селянином, що знов гепнувся на лаву, і сказав, що має честь привести йому його дівчину, бо завжди намагається оберігати жінок від неприємних пригод на шляху.
Старі люди, що сиділи поряд, схвально закивали головами. А юнакові, що й досі дивився спідлоба, пан де Ліонн запропонував побитись навкулачки і зразу почав молотити кулаками повітря — так весело, жваво, беззлобно, — очей не відведеш. Люди почали сміятись, і пан де Ліонн скористався цим успіхом, щоб обняти юнака. Той не опирався. Доброзвичайність вимагала відповісти на ті обійми, він тільки забарився з цим.
Анрі мовив до свого стайничого:
— Бляклий Листе, і все ж ти мені любіший. Бо це перша цілком бездоганна людина, яку я бачу. І коли я бачу її, мені стає страшно.
Один із селян — уже, видно, немолодий — витяг із-під столу замлілі ноги й підійшов роздивитись короля. Сам він мав згорблені плечі — руки з вузлуватими пальцями звисали мало не до землі — і сумне обличчя шістдесятирічного діда, що ніколи не зазнав у житті справжньої радості. Король спитав селянина:
— Скільки тобі років?
— Пане, я спитав одного з ваших людей, скільки вам, наші літа однакові,— відповів селянин.
— І не тільки це в нас однакове, — сказав король. — На нас обох життя зоставило такі самі сліди. І в тебе, і в мене на виду відбилось багато трудів і турбот.
Селянин помовчав, примруживши очі, тоді відповів:
— Це правда.
Ще подумав, хотів щось сказати, але завагався. Король не квапив його. Стояв і чекав, широко розплющивши очі й звівши брови.
— Величносте, ходімо зі мною, — зажадав селянин. — Недалеко, ось-о до потічка.
Панові де Бельгарду, що хотів був іти за ними, король кивнув, щоб не йшов, і рушив за селянином сам. Селянин вивів його на берег; вода там була гладенька, як дзеркало. Король нахилився над нею; обличчя в нього аж горіло, йому хотілось занурити його в воду. Та воно почало пухнути; відображене в воді, розпухало на очах, хоч він розумів, що це тільки здається, бо насправді хвороба підкрадалася до нього давно. У селянина був тепер глибокий, проникливий погляд. Він сказав:
— Величносте! Їдьте хутчій до вашого королівського палацу. Бо ви або помрете, або виживете, — як вам бог присудив.
— Краще буде і для мене, і для тебе, щоб я вижив, — сказав Анрі й спробував усміхнутись. Та губи не корились йому; з усього, що зазнав він того дня, це було найприкріше. У ту ж мить він почув чиєсь хропіння; так хропуть із повним черевом. І це теж розсердило його. — Що це таке?
Селянин пояснив:
— Це той чоловік, що їсть за шістьох.
Анрі не зрозумів. Уперше він побачив па обличчі в селянина радісну усмішку.
— Як? — здивувався він. — Ти радієш із того, що хтось їсть за шістьох, хоча сам не маєш удосталь і для себе одного?
Замість відповіді селянин показав королю на велику зелену купину; за нею здіймалось і опадало величезне черево. Селянин переступив через купину й почав термосити хропуна.
— Кумцю! — гукав він. — Кумцю Ненажеро! Встань! Король хоче подивуватися з тебе.
Чекати, поки сплюх підведеться, довелось довгенько. Анрі побачив грубезний тулуб, руки та ноги і обличчя наче у велетня-людожера з казки. Зразу над густими бровами починалась чуприна. В пащі й поза щоками помістився б не один фунт їжі, очі геть позапливали салом. Вся та гора м'яса аж хиталась від сонності.
Король спитав:
— Це правда? Ти можеш їсти за шістьох?
Товстун рохкнув.
— Може! — запевнив селянин. — Він прожер усе, що мав, і тепер ми гуртом годуємо його. Ось він і зараз покаже, як їсть за шістьох. Ходімо, кумцю! Покажи королю, як ти їси.
Гора м'яса рушила вперед; лугова земля аж задвигтіла під нею. Селяни за довгим столом зустріли череваня вибухом радості, декотрі знов завели пісню. А коли почули, що той ладен ще раз пообідати за шістьох, умить поназносили всього, що знайшлось у них удома. За хвилину довгі дошки вже аж угиналися від шинки, сала, яєць, а порожні склянки зникли за здоровезними глеками. А потім кощаві, покорчені від тяжкої праці люди обступили гору м'яса й почали підштовхувати її до столу. Король тим часом дав знак, і його дворяни попідганяли селюків, а сам він загримів на череваня:
— То це так ти обжираєш моїх селян? За шістьох їсти — це ти вмієш. Та чи й працюєш за шістьох?
Черевань пробурчав, що він, звісно, працює — по своїх літах і по силі. Хіба легко стравити їжу, коли тебе примушують їсти за шістьох? Оце і є його робота.
Король знову дав знак, і кілька його дворян накинулись на гору м'яса з нагаями й заходились ганяти її по колу. О, товстун міг хіба ж так бігати, коли треба! Селяни аж боки рвали зі сміху, але король щиро гнівився. Червоний і опухлий на виду, він кричав на них, що його королівства не вистачить, щоб напхати таких ні на що не здалих жерунів.
— Якби в мене було багато таких, як ти, — горлав він на товстуна, коли той під ударами нагаїв пробігав повз нього, — то я б вас перевішав! Бо ви, падлюки, враз заморили б моє королівство голодом!
Попри весь той гнів йому раптом стало холодно; його аж трусило, і він подумав, що це від вечірнього туману. Перше ніж сісти на коня, він іще наказав селянам, щоб самі з'їли все, що є на столі, але по їхніх обличчях побачив, що вони цього не зроблять. Вони й далі все, що спроможуться відірвати від свого рота, віддаватимуть тій ненажерливій потворі, бо то їхня гордість. І король роздратовано помчав геть.
— Тобі холодно, Бляклий Листе?
— Величносте, в нас у всіх ноги закоцюбли на вогкому лугу.
Більшість кавалерів не зразу половили своїх коней, хоч король із першим стайничим були вже далеко. Останнім був пан де Ліонн. Він дочекався, поки всі поїдуть. Із-за кущів постежив за селянами; ті ще сиділи, спантеличені неймовірною вимогою короля, щоб вони поїли все самі. Пан де Ліонн підсадив у своє сідло ту саму дівчину, з якою приїхав сюди, і спочатку вів коня за повід, щоб він ішов спокійно й тихо.
Діставшись до Лувру, Анрі мусив визнати, що він захворів. Зір йому застилав туман, і він знав, що плестиме маячню, коли заговорить. Він ліг у ліжко, лікарі зробили йому, що треба, і від того надмірна збудливість перейшла в байдужість до всього. Пізно ввечері до спальні ввійшов Бельгард і зразу почав розгублено, в нестямі:
— Величносте! Пан де Ліонн…
— Занадто бездоганна людина, — прошепотів Анрі.— Мене аж страх бере.
— І недарма, величносте. Бо він, трохи від'їхавши від шляху, розпоров сільській дівчині живіт і застромив туди ноги, щоб погріти їх.
— Оцього ще бракувало, — прошепотів Анрі. Щоб виразити обурення, йому в ту мить не ставало сили. Він насилу спромігся додати: — Нехай його судить мій суд і присудить четвертувати прилюдно.
— Величносте! Він же дворянин, — сказав Бельгард аж занадто голосно і підняв обидві руки над головою, вжахнувшись незбагненним вироком.
— А ти не дворянин? — спитав король Анрі нечутно, але з широко розплющеними очима. Бельгард опустив погляд і тихо вийшов.
Трохи пізніше хворого провідала його люба сестриця, пані Катрін де Бурбон. Її розбудили, бо лікарі сказали, що стан її брата загрозливий. Коли вона побачила його обличчя, у неї ринули сльози: вона не впізнала його. Але перший камердинер пан д'Арманьяк, стоячи в ногах ліжка, показав їй на свого владаря, що ворушив губами. Сестра нахилила вухо і не стільки почула, скільки здогадалась; тоді стала навколішки й тихо заспівала разом із братом псалом. День скінчився, як і почався, спасенно.
Любов народу
Хворобу він поборов куди швидше, ніж гадали: всього за сім з половиною днів, — бо вона була нічим більше, як даниною, що його тіло заплатило духові за повий поворот життя, нову вирішальну годину. А потім Анрі несповна за місяць мусив набратися сили, щоб знову вирушити на війну. З Нідерландів удерлося до країни іспанське військо — цього разу під проводом якогось графа Мансфельда; але справжнім натхненником усіх зазіхань на королівство й досі лишався той самий Майєнн із дому Гізів, і на його боці була більшість таких, як він, вельмож. Король у Парижі; звістка, що він уже володіє своєю столицею, всюди справляє найсильніше враження. Місто за містом, провінція за провінцією здаються йому вже з цієї причини, декотрі губернатори роблять це за гроші. Лишились тільки найвельможніші, які мають забагато зиску зі слабкості королівства і зі злигоднів як короля, так і його народу. Вони не можуть змиришся. На їхнє щастя, король ще й досі відлучений від церкви. Поки вона визнає його (а це станеться не так скоро), заколоти проти нього вважатимуться за добрі діла.