Інші дворяни сприйняли це як натяк, щоб вони відійшли.
— А тепер скажи, чим би ти міг дорікнути їй.
— Пане мій, та я молюсь на неї,— признався вояк. — Я ж увесь ваш і тому шаную вашу кохану, та й квит, із мене цього досить. Ну, а людей — самі знаєте, які вони, — обурила ота хусточка, що була у неї в руці. Мовляв, таку вигаптувати двадцять екю коштує. А хоч би й сто! Це ж кохана мого короля.
— Випий зі мною, хоробрий Крійоне. А що там ще балакають?
— Багато, величносте, і здебільша дурниці.
— Розказуй.
— Ну, я простий собі рубака, такий, як і безліч, тож ходжу між людом тихцем і чую: ви нібито підвищили утримання своїй коханій із чотирьох до п'яти тисяч екю щомісяця й купили їй маєток, а самі маєте тільки борги. Мені воно не вадить. Де є вояки, там є й лихварі. Ваша величність, щоб добути грошей, має отого Гонді або отого Цамета — все чужоземні шахраї, що видушують із вас соки, так каже люд. І через те вам доводиться дерти з народу податки, так балакають. Несправедливі податки, кажуть.
Анрі заговорив — уже не до Крійона, якому полишив випити келих, чи й не один.
— Бідолахи! Вони ще й досі лихі на мене. Й досі не хочуть визнати, що я аж ніяк не обтяжив їхнього життя, а навпаки — по змозі полегшую його. Та вони ще прийдуть до мене зі своєю любов'ю, коли я вже направлю все, як збираюсь і як вирахувано в арсеналі.
Вояк, що сидів за його столом, почув слово «арсенал» і пробурчав:
— Того, що в арсеналі, люди мають за найгіршого з усіх. Чого це раптом вояк ударився в фінанси!
— Це все? — знову спитав Анрі свого бойового товариша. У того почервоніли шрами на лобі й на щоках — не від випитого вина, його він би подужав і більше: навпаки, тільки вино дало йому відвагу говорити, інакше він би нізащо не здобувся на слово.
— Величносте! — сказав хоробрий Крійон. — І чом ви не зостались гугенотом!
— Авжеж, принаймні ти мене вподобав іще як єретика, — Анрі засміявся й поплескав його по плечу.
— Про мене, станьте хоч і турецьким султаном. — Вояк заговорив тихіше, ніби соромлячись. — Я не назву вас ні зрадником, ні лицеміром, але так вас називають проповідники з амвонів і ченці, що ходять в усі доми. А люди здебільшого гадають, ніби ви ні в що не вірите.
Ще тихіше, ніж Крійон, зовсім нечутно, дивлячись у стільницю, Анрі сказав:
— Я й сам часом так думаю. Що я знаю?
Хоробрий Крійон:
— Гадка в усіх така, що ви перемінили віру тільки задля вигоди, щоб вас визнав папа. А надто — щоб розірвав ваш шлюб, і тоді ви пошлюбите свою кохану.
Анрі лайнувся своєю лайкою.
— А я так і зроблю!
— Авжеж. Коли він погодиться. А ми муситимемо дивитись, як ви впокорюватиметесь перед тим святим отцем. Наш король ще ні перед ким не гнувся.
Анрі:
— Так папа ж намісник самого бога.
Хоробрий Крійон:
— Якого це бога? Бога отих ченців, що ходять та нашіптують, ніби ви антихрист? Мовляв, доля ваша вже вирішена і ви від неї не втечете.
Анрі:
— Ото таке балакають?
Він дуже добре знав, що таке балакають, тільки не сподівався, що настане час, коли один з вірних йому людей муситиме переповісти це йому.
А в бойового сподвижника прорвався відвертий гнів, і він наважився сказати дуже сміливі слова:
— Величносте! Розірвуть ваш шлюб чи ні, а вам однаково слід було одружитися з вашою коханою і сьогодні урочисто в'їхати до міста зі своєю королевою. Як людям кортить побачити антихриста, покажіть їм його. Не бійтесь, вони б підібгали хвости. І не король упокорився б, а папа в Римі впокорився б раз назавжди і вволив би вашу волю разом з попами, ченцями й усією братією. Амінь!
— Хоробрий Крійоне, ходімо вже спати, — докінчив Анрі.
Страта
Король наказав розшукати давні плани вже померлого будівничого і за ними почав розбудовувати свій палац Лувр, живучи в ньому. Мало-помалу він найняв аж дві тисячі робітників, що сповнювали гамором усю будівлю. Та під час усіх тих робіт королю частенько доводилось виряджатися в подорожі. Так він називав воєнні походи.
Південний садовий фасад палацу він оздобив орнаментом, у якому переплітались літери H і G — Henri й Gabrielе. Водночас він заходився споруджувати велику галерею від Лувру до Тюїльрі, і цей палац також обновив. Багато років провадитиме він ту розбудову й розширить палац в один бік до павільйону, названого ім'ям богині Флори, і в другий — до розкішного Тюїльрі. Коли все це буде завершене, вже мине й час, приділений йому. Отже, весь вік він матиме у своєму домі недокінченість, неспокій, жваву працю й клопіт, чим за неї платити.
Він почав з одного будинку, а врешті-решт виявилось, що перебудовано багато, все королівство, як помітили врешті. Поки все це відбувається, його не охоплюєш зором і не знаєш, як до нього ставитись. Турботи про користь для всіх завжди супроводяться недовірою, що випереджає вдячність. Та коли хтось щось утрачає — неправедну зайвину могутності, грошей, земель чи впливу, — то неминуче такі зміни набувають слави загального лиха. Про це є кому подбати. Всі вельможі, яких цей король витіснив із їхніх володінь, мали, звичайно, цілі тичби лизоблюдів. І кожен з них злочинно жирував за рахунок трудящих людей, ніби отой чоловік, якого Анрі побачив у гарячці і який їв за шістьох, а голодні селяни не могли не потурати йому.
Роні, згодом герцог де Сюллі (аж через багато років, король із цим не квапиться, бо цей чоловік із соборного фасаду його найкращий слуга й набуває йому найбільше ворогів), так ось, пан де Роні врешті таки справді потрапляє до фінансової ради. Цього домоглась від короля Габрієль д'Естре, і король сам засвідчив це перед паном де Роні. Тому рада поблажливо, крізь пальці дивилась на марнотратство любої владарки та її широко розгалуженої родини.
Королівський радник пан де Роні, як і обіцяв, сам узявся до діла, ризикуючи головою. Домігся, щоб король доручив йому, обминувши всіх старших членів колегії, перевірку фінансових установ по всьому королівству. Вже саме доручення озлобило всіх, а ще ж перевірка! Не було жодної установи, з якої Роні б не вицідив грошей, розкривши хитромудрі махінації й припинивши зухвале розкрадання — коли треба, то й силою. Бо королівський радник приїздив зі збройним супроводом, та й сам зразу ставав із радника вояком. А він же до того ще й протестант, уперто лишається ним і всім тим, хто через нього позбувся легкої поживи, дає нагоду говорити про віру. «Вашу віру переслідують! — це чуло селянство з усіх боків. — Тепер ви знов обробляєте землю, але не здаєте своїх прибутків нам, урядовцям, а це тяжкий гріх. Звільнені від примусових спродажів, ви підгодовуєте свою худобу так, як уже давно не могли, та й дороги вільні — ніякого тобі мита. Провінційний суд, що все ж таки спробував був установити мито, розпущено. А це насильство, і чинять його два єретики. Стережіться, не погубіть своєї душі».
Люди стереглись — і навіть бунтували. Всупереч очевидності, вони гадали, ніби живуть тепер гірше. Ось чого можуть досягти нашіптування, що безнастанно зрошують людські уми, як вода лани. А нашіптували їм, що за спиною у явного єретика Роні таємний єретик, званий тепер королем, хоче знищити католицьку віру, бо він — антихрист!
Король Анрі сміявся. Йому також не краще ведеться, і якби він був селянином, то теж бунтував би. А втім, навіть його вірні прихильники тисли на нього, щоб він угамував Роні. Так, у душі він і сам відчував спокусу усунути Роні від справ, але згадував про твердість, якої йому самому завжди бракувало: з літами вона стає все суворіша, з часом — ще небезпечніша. І свого Роні він волів нагороджувати, бо той не брав хабарів. Грішми великих хапуг Роні гребував з переконання, але залюбки погоджувався на те, щоб його владар відшкодовував йому за таку чесність. Гамани, що були платою за вірну службу, він накопичував так само тверезо, як загарбував свою пайку здобичі в ті дні, коли ще розграбовувано взяті приступом міста. І взагалі, давні звички не paз озивались у ньому: він радив своєму королю краще повісити того чи того вельможу, ніж марнувати на нього гроші, викуповуючи у нього провінцію.
— Дурню, — казав йому тоді король Анрі,— воювати проти одного з моїх підданих стане мені дорожче, ніж купити його.
Вагання й недовіра — ось який був поки що той урожай, що його пожинав король, як не рахувати чистого прибутку від подорожей Роні. Те саме виходило в нього і з майстернями в Луврському палаці. На першому поверсі він улаштував майстерні, де працювали як ремісники, так і митці,— для нього вони були рівні. Він хотів, щоб і народ, і чужинці могли тут, у зручному для цього місці, бачити навіч, як розцвітають ремесла в його королівстві. Він пішов ще далі й розпочав у своїй столиці спорудження Королівської площі: довгі вигнуті аркади круг величезного басейну, і в майбутньому там мало виставлятись напоказ те, чим пишався король, — виробництво шовку. Він його запровадив, він його плекав.
Але тією Королівською площею користуватимуться інші, аж після його смерті, і служитиме вона не ремеслу, а віджилій пишноті. Таке судилось цьому осередкові промислів, бо й найбільшого завзяття цього короля не вистачило для всіх справ, які він мусив звершити сам, за короткий час, відміряний йому. Крім того, його столиця, як і селянство, недовірливо ставилась до новацій і знов же висновувала з них те саме — що король проти їхньої віри. Городяни зі своїми родинами відвідували недокінчену площу, яка спочатку призначалася для них і для їхніх справ. Це їм не подобалось, і вони, зібравшися там, висловлювали сумнів, чи король тримається правої віри. Міський люд за божим велінням мусить працювати в тісноті. А широкий простір, склеписті галереї, басейн посередині — це добре для панів. Нехай вони тут грають у серсо та влаштовують турніри, як із призволу небес було споконвіку.
Та воно знов так буде, ось постривайте. Король Анрі вже й так посіяв невдоволення своїми майстернями, що їх і справді обладнує в Луврі та віддає ремісникам. Стукіт і брязкіт роботи, балачки з клієнтами, люди в робочій одежі, що сновигають туди й сюди, — і все це під одним дахом з королівською могутністю. Чи таке дозволено, чи це не блюзнірство? Ну гаразд, король будує. Ну гаразд, хай він насамперед доручив садівникові Ленотру розбити великі квітники й довгі алеї між підстриженими живоплотами. Ті прибутки, що вичавлює з народу його фінансовий радник Роні, він розтринькував на заморські дерева — пінії, помаранчі та платани, — а тоді все це обгородив і прогулюється сам по своїх зелених покоях. Це — по-королівському. Але те, що він заходить до майстерень, утручається в справи простого люду, дратує. Хіба ж там обійдешся без усяких пригод? А королю не годиться в них уплутуватись — надто цьому королю, бо він ще не твердо сидить на троні.
Ось у майстерні одного каменяра на якусь жінку напала падучка. Багато людей бачили: священна недуга схопила її від погляду на хрест, якого тримав перед нею витесаний з каменю святий. Біс, що вселився в неї, не стерпів цього й почав рватись назовні. Покликали священика, той проказав над одержимою всі владні слова, які слід промовляти в таких випадках, і злий дух напевне втік би. Жінка страшенно билась, металась, кричала нелюдським голосом. І враз надходить король зі своєю вартою, гукає: «Що це тут робиться?» — та лясь, лясь диявола по обличчю. Всі бачили, що під тими ляпасами проступила пекельна пика; жінка запінилась, ось-ось задихнеться. Тим часом надходить лікар — король послав по нього. Лікар кидає одержимій кров, ніби так і годиться. Він роздягає жінку до половини і, хоч вона б'ється й пручається, вгортає їй голову та плечі хустками, намоченими в холодній воді. В ту хвилину вулицею проносять святі дари, і хоч жінка крізь мокру тканину не може того бачити, вона верещить іще жахливіше.
Король зробив негаразд. Він покидає майстерню серед ворожої мовчанки. Ще добре, що з ним варта. Не скоро йому пробачать наругу над одержимою, хоч вона зразу по тому встала й пішла собі. Таке зцілення нічого не важить. І майстерні в Луврському палаці, й Королівська площа, і ще багато дечого, як-от мости, що ними він нарешті пов'язав частини Парижа в одне місто, — все це нічого не важить. Поки що — ні. Король прощає; він прощає всім: і своїм ворогам із Ліги, які залюбки повісили б його, і вельможам, яких би він мав повісити, а не платити їм викуп. Він відпускає на волю тих селян, котрих злидні донедавна гнали в розбійницькі ватаги; і навіть із протестантами, його колишніми одновірцями, не роблять нічого. Відколи цей король вступив до Парижа, там не було жодної страти, і людям це не подобається. Поки що — ні.
І все ж одного дня на Гревському майдані почалось любе й звичне для городян готування: катові помічники споруджують поміст, мастять колесо, щоб воно не заїдало, обертаючи стратенця, поки кат перебиватиме йому руки й ноги. А на додачу напоготові стоять четверо вороних коней, щоб роздерти його начетверо. Будинки, вгорі ширші, ніж унизу, цікаво дивляться слуховими віконцями, що ж тут буде. Люди в натовпі вирячають очі; під високими капелюхами та підстриженими під горщик чупринами носи аж гострішають від великої напруги. Вони й досі не вірять, що буде страта, хоча й чули пронизливе дзеленчання дзвіночка, що її звістує. Але неймовірне справді відбувається: в оточенні солдатів ведуть якогось дворянина.
Він проходив без перешкод, бо люди самі розступались перед ним. Хода його була навіть граційна, не кваплива й не сповільнена, голову він тримав кокетливо, показуючи всім юне, привабне лице. Жінки прикипали до нього очима, і він відповідав на ті погляди з ласкавою настирливістю, незбагненною, як згадати його становище й те, що він накоїв. У тих жінок, котрим він утоплював свій погляд у очі, тьохкало серце зі страху, але вони самі не знали, чи то жах перед ним, чи тривога за нього. Дві жінки, не дуже молоді, дебелі статурою, перші почали волати про помилування засудженого, їх ураз підхопили інші. Чи годиться колесувати кавалера з таким ласкавим поглядом! Такий гречний та люб'язний кавалер не міг учинити того страхіття, за яке його мають четвертувати!
Декотрих чоловіків їхні жінки взивали боягузами, і вони почали знехотя нарікати на королівський суд і на самого короля. В натовпі зчинився рух, усі посунули до помосту. Ще трохи, і передні видерли б пана де Ліонна з рук у солдатів, перше ніж ті передали б його катові. Цього не сталося лиш тому, що кат став навколішки й почав молитись. І в натовпі вирішили, що сам виконавець страшного діла не може наважитись, а до того ж зараз з'явиться гонець від короля й звільнить дворянина. Натомість його схопили катові помічники, а на приступках, що вели на ешафот, раптом з'явився якийсь молодий селянин і почав промовляти серед приголомшеної мовчанки. Голос його аж зривався з люті й ненависті:
— Вона була моя наречена! Він розпоров їй живіт і застромив туди ноги.
Тоді кілька жінок заголосили пронизливо, в лад квапливому дзвіночкові. Бо вони всі знали правду й тільки не хотіли в неї вірити — адже вродливий дворянин поводився так вишукано! А тепер це було неможливе для нього, бо його вже прив'язали, витягти руки над головою, а ноги від колін звисали з поземного колеса. Вслід за молодим селянином виступили й інші свідки. Слухаючи їх, у натовпі загомоніли злякано, приголомшено, гнівно, що цей негідник уже не вперше чинив такі злочинства, а надто у своїх власних володіннях. Тільки боячись його титулів та впливу, його досі не судили. Суддів стримував острах, а селян — давня звичка до покори.
Годі повірити, що може бути й не так. Усі витягували шиї — чи не їде гонець-рятівник? Але кат крутить колесо, здіймає залізну штабу. І над усім майданом пробігає зітхання. Весь цей натовп на Гревському майдані в Парижі хором видихує нестерпну напругу. Отже, справді настало щось нове: дворянина страчують за загальним законом для злодіїв та вбивць. Не стинають йому голову мечем, як усім іншим з його стану, і не за змову проти державця. А колесують і четвертують за знущання з бідних людей.
Якийсь чоловік, що тільки-но ремствував, під'юджуваний жінкою, раптом спаленів на виду й несамовито вигукнув: