— Я приголомшений такою честю, — пробелькотів маленький чужинець, вирячивши очі; обличчя він мав смагляве, пласке й кругле, а стан — наче в жінки.
— То поведіться в цьому ділі так, ніби ви дворянин, — сказав Анрі й хотів уже відвернутись, але ще показав на декого із свого почту. — Голярів я привів із собою, одначе тільки ви тут стрижете всіх. Але затямте: я, як маг, теж на дещо спроможен.
І заквапився до свого місця за гральним столом. Цамет глянув прекрасній масці просто в очі; довкола них обох утворилось вільне коло. Він холодно спитав:
— Скільки?
— Себастьяне, ви вродливий чоловік, — шепнула Габрієль, чи то проворкотіла, засміялась перлистим сміхом і підхилила голову назад, щоб він побачив чарівне підборіддя. А побачивши, що він зачарований, зразу перейшла до наказового тону.
— П'ять торбинок золота, — звеліла вона; голос у неї раптом залунав густо, наче дзвін, коли в нього вдарити злегенька, і, швидко нахилившись уперед, вона просто згнітила низенького чоловічка — самим уже тим, що вона Габрієль, «люба владарка». Йому справді здалося, ніби його щось вдавлює в мармурові плити його власного дому. З переляку він назвав її «високосте».
— Високосте, дозвольте мені хоч дух звести, — видушив він зі своєї куцої шиї й хотів був утекти. Та вона згорнула віяло й зашепотіла:
— Таємна звістка. Король переміг іспанців.
А тоді сама повернулася до нього спиною.
Габрієль обрала для себе один зі столів, за якими їли. Після всієї колотнечі й хвилювання їй раптом страшенно захотілось їсти. Жодна з решти масок не впізнала її — чи принаймні не виказала того. Габрієль щебетала, як і вони, випила келих вина, бо добре знала: найзавзятіша боротьба ще попереду. За спиною в неї хтось шепнув:
— Ходімо!
Габрієль озирнулась через плече, вичікуючи, поки маска назве себе.
— Сагон, — шепнула маска в сукні кольору морської води — такій, як на всіх придворних дамах. Габрієль підійшла за нею до одних дверей; за ними світло було ще скупіше, і кімната здавалась порожньою. На поріг вона не ступила. Її супутниця сказала швидко, крадькома:
— Не входьте.
Сказала, коли вже побачила, що Габрієль остерігається ввійти. А потім у неї розв'язався язик:
— Від таких, як він, можна чого завгодно сподіватися: звідки ж би таке багатство у шевця? Він шив м'які італійські черевики для покійного короля: той мав дуже ніжні ноги. А тоді почав позичати гроші дворянам, проценти наростали, при дворі не було жодного, хто не став би його боржником. Покійний король під кінець не мав уже нічого, а Цамет вивозив усі скарби королівства за кордон. У Франції лишається тільки те, що відбираємо в нього ми, жінки. Бо до нашої породи швець Цамет не байдужий, ласкава пані.
— Сагон, — урвала її Габрієль. — Я хочу знати тільки те, що доручив вам Цамет, а більш нічого.
Дама затнулась, потім вирішила обурено скрикнути. Але не встигла: Габрієль уже повернулась і пішла, й пані Сагон змогла тільки податися слідом. Габрієль зробила так, щоб Анрі побачив її наближення. За своїм столом він усім показував буйну радість, бо перед ним лежала купка золота, а партнери його дивились кисло, як переможені. Побачивши, що йде люба владарка, він моргнув їй з-під маски лівим оком, і це означало щось більше, ніж саму втіху від виграшу. Він помітив, як вона повелася з Сагон. Габрієль зупинилась на певній відстані від нього: звідси її любий владар розчує, що казатиме Сагон. Шевцева посередниця говоритиме тихо, а крім того, покладатиметься на гомін. У кого це слух аж такий тонкий, щоб вирізнити те, що стосується його самого! Але Габрієль знала про цей хист свого владаря: від нього не втаїться ніщо.
Пані де Сагон, щуплява жіночка з гострим носом, прикритим маскою, і тонкими губами, не прикритими нічим, аж задихалася від збентеження або від того, що вдавала дуже збентежену.
— Високосте, — сказала раптом і вона, немовби щойно підслухавши це слово у шевця. — Високосте, за п'ять торбинок, які позичить королю, він хоче одержати десять. Я сперечалась, я кричала, наче папуга. Ви не чули, як я кричала?
— У вас голос надто слабкий, — відповіла Габрієль. — Півторбинки, напевне, призначено для вас.
— А для вас — ціла торбинка, — просичала Сагон. Вона не дуже вміла стримуватись і, як будь-хто, за грішми забувала про все. Шевцеві Цаметові не слід було обирати для цього діла таку недосвідчену помічницю. Габрієль спокійно заперечила:
— Отже, я мала б пограбувати короля на півсотні тисяч екю. Я цього не бажаю.
До Сагон уже повернулась її обачність.
— Ви ж багаті,— вона ледь схилила коліна й улесливо повела далі: — Ви можете подарувати нашому владареві не тільки свою вроду, а й ще дещо. Але, повірте, і я роблю, що можу. Я вже збила безсоромні вимоги шевця з десяти торбинок на сім.
— Це вже інша річ. Більш-менш, — вирішила Габрієль. А Сагон, прикриваючись віялом, провадила:
— Стривайте, ще не все. Хтось відкликав шевця. Коли він повернувся, то вже знав, що Ам'єн узято, й аж сопів від злості. Тепер він менше десяти торбипок не візьме, а завтра, мабуть, зажадає дванадцять.
Габрієль дуже злякалася: що ж тепер буде з її любим владарем? Вона трошечки задовго вагалася з відповіддю, і це особливо привернуло увагу Анрі: він помітив саме її розгублену мовчанку, і в нього потекли під маскою сльози, поки він згрібав у купку золоті монети.
Та Габрієль, на його превеликий захват, швидко опанувала себе й сказала:
— Пані Сагон, вибачте мені. Цього разу ви повелись, як справжній друг. А тепер я вас прошу: скажіть панові Себастьянові Цамету, що я хочу поговорити з ним. Я навіть зайду до тієї напівтемної кімнати.
— Але він не ввійде, — відказала жінка. — Він боїться вас дужче, ніж короля. Треба брати те, що він пропонує, або не дістанете нічого.
— Зробіть те, що я кажу.
Тон Габрієлі не дозволяв непослуху, і пані де Сагон пішла, хоча й нерішуче, кілька разів зупинившись. Поведінка її була цілком природна: так поводиться посередник, коли не хоче, щоб сторони зустрілись особисто. Але та поведінка остерегла пильного Анрі, що тут є небезпека. Він негайно підкликав свого давнього сподвижника Роклора, і пан де Роклор дуже радо підставив вухо. Він сподівався, що зможе тепер загладити те, в чому завинив з легковажності,— комічну сценку.
Вислухавши доручення, він по змозі непомітно проникнув до напівтемної кімнати й став там під зачиненою стулкою дверей; друга була відчинена. Габрієль, якій пані де Сагон дала знак, хотіла вже ввійти, але на порозі її зупинили — не хто інший, як сам господар. Він попросив вельможну маркізу лишатись тут, серед товариства, хоч там панував гамір. Хай навіть їх підслухають, — які таємниці може мати такий чоловік, як він, із любою владаркою його величності? І він прихилився до стулки дверей, під другою стулкою яких стояв пан де Роклор. Може, хтось і підловить хитрого Цамета, але не король.
Габрієль заговорила:
— Себастьяне Цамет, я бачу, що помилилась. Ви — хтось більший, ніж звичайний позикодавець, чиє походження й ремесло не дозволяють йому думати шляхетно. І я з вами не хитруватиму. Так, король у скрутному становищі. Ам'єн він утратив. Але війну він виграє. Я знаю, що кажу, інакше не наважилась би віддати вам у заставу все, що маю.
Він мовчав і тільки дивився на неї круглими в подиву очима. Вона почала знов:
— Я маю свої відомості з війни, таких ви не можете мати. Тому я віддаю вам Монсо — замок і весь маєток, що колись стане герцогством, — у заставу за п'ять торбинок золота.
Вона ще не вимовила останнього слова, а Цамет уже все обміркував і вирішив. Ця жінка свого не проґавить, нема сумніву. Самими тільки ніжними почуттями жодна б не досягла того, що її занепала сумнівна рідня знов піднеслась на висоти, а сама вона… ким вона ще стане? Слова про герцогство схвилювали його найдужче. Він дивувався холодній упевненості цієї жінки й думав, що вона одної породи з ним, а то ще й переважить його. Це враження, хоч воно було й хибне, перешкодило йому вдатись до звичайних у комерції заходів остороги. Яку це звістку дістала вона з війни? І чому ризикує всім своїм майном, ставлячи на таку непевну перемогу короля?
А вона поставила на ту перемогу, бо кохала його. Хоч би його поразка була ще певніша, єдино певним лишалось її кохання. Вона вже давно й з лихвою повернула своєму владареві те, чим він обдарував її від щирого серця; тому Монсо, замок та маєток, належали йому. Але зрозуміти це було над силу такому, як Цамет. Пан де Роклор, стоячи під дверима, запам'ятовував кожне слово «любої владарки», щоб переказати своєму королю.
— Ваш маєток не вартий п'яти торбинок золота, але я дам шість. Не вам, — мені не треба вашої застави. Я даю їх королю, покладаючись на його велич. Після перемоги він про це згадає.
— Неодмінно згадає,— пообіцяла Габрієль. Вона доторкнулась віялом до шевцевої руки; Цамет сприйняв це як дуже велику відзнаку й провів її зачарованим поглядом. Гроші, які він позичав, зводили його з людськими долями. І часто роздуми про ті долі були його єдиним зиском.
Біля одного з гральних столів Габрієль зупинилась і тричі програла. Цамет відчув, що його аж дрижаки беруть. Коли вона підійшла до короля, той скинув з неї маску, тоді відкрив і своє обличчя й сказав: «Це ми», — а тоді привселюдно обняв свою кохану й поцілував. Його партнери, що все попрогравали йому, сиділи, ніби воскові фігурки, й дивились на купку золота. Але Анрі розсипав по столу ту блискучу купку. Золото приємно й мелодійно забряжчало, а він сказав:
— Панове, поділіть це все між собою. Я ж увесь час махлював, і ви напевне це добре бачили, але терпіли, бо впізнали мене, хоч і не сміли признатись. Та, якби я програв вам, це, можливо, стало б лихою призвісткою. Бо знайте, — він заговорив гучніше, — що не далі як за дві години я з усіма вами вирушу на війну.
Тоді все товариство посхоплювалось і загукало:
— Хай живе король!
Цей король рідко покидав товариство, не пожартувавши наостанці. Тепер жертвою його витівки мав стати пан де Варенн — колись кухар, потім носій любовних послань, а врешті дворянин; і майже вся вина за комічну сценку, що мала завдати образи любій владарці, падала на нього.
— Білий фартух і ковпак панові де Варенну! — наказав король. — Хай засмажить мені омлет.
І зразу в відкритій кухні, де куховарили напоказ, загуготів у печі вогонь. Пан де Варенн, весь у білому, з височенним ковпаком на голові, приготував омлет — щоправда, не звичайний, а винайдений нашвидкуруч ним самим, бо тут ішлося за його честь. Він покришив туди трохи лушпинки з помаранчі, трохи імбиру й щедро покропив страву різними настоянками. Над тарілкою спалахнуло полум'я, враз погасло, і пресмачний дух кинув усіх глядачів у захват. Вони прямо тислись перед кухнею, але найревніше захоплювались майстром самі кухарі — їхній старшина та його помічники. Вони цілою процесією йшли за паном де Варенном, коли той на кінчиках розчепірених пальців ніс золоту тарілку до столу, за яким сидів король.
Пан де Варенн став навколішки, за ним повклякали й усі кухарі. Король узяв тарілку з його руки, покуштував страву й щиро похвалив. Усе товариство заплескало в долоні. Пан де Варенн підвівся, відновивши свою добру славу. Декотрі казали йому: «Любий мій, така річ могла й не вдатись, та король однаково похвалив би вас. Цей король любить пожартувати, але нікого не принижує». Власне, такої думки був і сам де Варенн.
А тоді король з маркізою покинули італійський дім шевця Цамета. Той попрощався з ними, торкнувшись кінчиками всіх десятьох пальців кам'яних плит у своєму саду, а слуги його розмахували смолоскипами, і колони та руїни храмів то виступали на світло, то ховались у темряву. На вулиці чекали коні й паланкін. Анрі поїхав поряд з паланкіном; зазираючи всередину, він говорив:
— Люба владарко, мені вже не можна спочивати, але ви ще поспіть. Я проведу вас до своєї сестри Катрін і зоставлю вам сотню гвардійців для охорони.
— Хоч би й тисячу, мій коханий владарю, та не їдьте без мене! Тут я не буду в безпеці.
На вулиці було темно, але він тримав її за руку й відчував по тій руці, як їй страшно.
— Хай буде по-вашому, — зразу сказав він. — Я теж цього хочу. — І почув, як вона з полегкістю зітхнула. — Серце моє,— сказав Анрі в темний паланкін і почув у відповідь:
— Хай ніхто не знає, де я. Я їхатиму потай поперед вас.
— Майбутній королеві не годиться тікати, — заперечив він. І вирішив: — Ви поїдете під захистом двох полків, і з вами їхатимуть ті шість торбинок, що їх я без вас не добув би.
В ту саму годину швець Цамет наказав служникам випровадити на вулицю останніх гравців, що ніяк не могли покинути гру. Дім нарешті спорожнів, усю свою челядь Цамет власноручно замкнув, а тоді спустився в свій найближчий підвал, вхід до якого знав тільки він. Шість важких торбин витяг він одну по одній нагору. Ліхтаря він тримав у зубах. Він мав кволі плечі й широкі кульші і на кручених сходах до третього вглиб підвалу не раз зупинявся знеможено, але тяг і тяг.
Уже нагорі він сів на свої торбини, облитий потом, тремтячи за своє життя. Адже його розмову з вельможною дамою хтось міг підслухати. І, перше ніж посланці короля прийдуть по торбинки, грабіжники можуть убити його й забрати золото. Він погасив у домі все світло, крім свого ліхтаря, якого затуляв спиною, і вхідні двері він замкнув на ланцюги й на залізні шпуги. Під час того тривожного чекання у нього зринали думки — ох, уже не про недавнє задоволення від власної шляхетності й не про віру в велич короля. «Нізащо він не переможе, — думав швець Цамет. — І не слід йому перемагати, — думав він. — Я прикро схибив. Флорентійський посол, мій повірник, повідомить додому, що я зрадив інтереси іспанців. Хоч це й неправда, бо я їм служу. Та й як я міг би не служити Габсбургові,— адже в його землях обертаються мої гроші. Тут іще відчують, які могутні Габсбурги й мої гроші. І нащо я так захопився та повівся шляхетно? Багатіти можна тільки підлими способами або ніякими. Дай господи, щоб цього разу все обійшлося!»
Минали хвилини, а Цаметові здавалося — години. І швець почав молитись.
Його мурмотіння перебив голос ізнадвору, що вимовив умовлене слово. То прийшли посланці короля.
Небезпечні справи
Полками, які попереду головних сил рухались на північ, командував маршал Бірон-син. Хоча й не наділений тактом, з любою владаркою короля він поводився зразково. Він був великий упертюх і через ту впертість згодом іще став зрадником. Але нікчемою він не був — усе ж таки він лишався сином визначного батька. Якби підказали обставини, він міг би зі своїми полками й напасти на короля. Але шанувати й захищати пані д'Естре він би не перестав нізащо.
Попереду — гармати, далі піхота, а посеред загону — залізна скриня на колесах, у якій везли шість торбин золота. Далі, в оточенні кіннотників, друга коштовність — дорожня карета. Потім знов піхота й знов артилерія, — в такому порядку вервечка військ за перший день дісталась до Понтуаза. Бірон рухався б далі й уночі; тільки неоціненна перлина, яку він охороняв, змусила його зупинитись, запевняв він — щиро чи ні. Надвечір він дедалі частіше під'їздив до карети й питав пасажирку, як вона себе почуває. Вона казала, що спатиме в кареті й ладна їхати цілу ніч. І все ж для неї напнули намета.
Вранці виявилося, що авангард колони вже не з ними. Він вирушив раніше, щоб, перетнувши провінцію Іль-де-Франс, якомога швидше дістатись до провінції Пікардії. Габрієль заспала, бо жодна зі служниць не розбудила її. Коли вона послала по маршала, а їй натомість принесли записку від нього, вона дуже злякалася. В записці він дуже чемно виправдовувався, що, на превелику його скруху та досаду, він не може більше супроводити в подорожі найпрекраснішу з жінок. На жаль, він повинен дорогою збирати залоги міст і вести їх за собою. Але хай обожнювана дама не турбується щодо відданості своєї охорони. Всі вояки, як один, дадуть посікти себе на шматки за найдорожчий скарб короля. А під кінець Бірон просив, щоб найласкавіша пані не дуже поспішала, перечекала трохи. Незабаром до неї над'їде кілька дворян. Та при новому почті хай вона не забуває свого відданого Бірона, просив маршал. Габрієль марно допитувалася, хто ж має приїхати. Попри незграбні Біронові лестощі, вона не сподівалась від затримки нічого доброго. Адже, поки вона спала, король міг серед ночі промчати повз неї сам, бо квапився наздогнати її; за лісовою гущиною не помітивши вогнів табору, міг його проминути. І вона знов не при ньому. Її охопив давній страх перед ворогами, що женуться за нею, хочуть її схопити. Вона відчувала круг себе надто велику ненависть: тільки заплющити очі, і зразу з'являються обличчя… ох, на тих обличчях написано: «Смерть їй!» Та ще не зараз; досі їй щастило вберегтись. А Париж вона покинула вже не тією, що була. Віднині постійний супутник її — страх; він ніколи не розвіюється до кінця, а часом зростає, і, тільки тримаючи руку короля в своїй, Габрієль може заспокоїтись і почувати себе в безпеці.