І нічого не сталося; він тільки відвоював одне своє місто й завдав поразки старому донові Філіппу. Це буде вже остання поразка: старий хоче укласти мир. Мир! Двадцять шість років його майже не було чи й зовсім не було, бо його то обходили, то порушували. А тепер він має бути укладений на папері, і це зробить його непорушним, найсильніші армії нічого з ним не вдіють. Його ствердять печаткою, і в розтоплений віск увіллється честь королів. Його скріплять присягами, і свідком буде бог.
Те, що має бути священним і остаточним, вимагає часу. Поки посли зі своїми дорученнями та повноваженнями ще в дорозі й розпочати переговори не можна, король Анрі дожидає їх у тривозі. Невже Габсбург справді полишить напризволяще свого старого Філіппа, що так довго був володарем світу? Поки посли десь їдуть, під'їжджають, він щогодини дістає повідомлення про них, щодня вживає якихось заходів, щоб його перемога стала доконаною справою, яку вже годі заперечувати.
Ще в таборі під Ам'єном він призначив Роні начальником усієї артилерії. Зробилось це не без тиску з боку найкращого слуги. Його заслуги вже не полишали королю іншої змоги, а так само й той суворий вираз, із яким пан де Роні нагадував, що врешті-решт він лишається без титулу й без посади. Він — головний розпорядник фінансів держави, але не йменується так, а начальником артилерії лишається, як і доти, пан Жан д'Естре, нікчемний стариган, хоча й рідний батько любої владарки. І та була рада, коли король відкупив посаду в її батька. Це ж багато грошей, і попали вони в їхню ж таки родину. Та для найкращого слуги це знов же підстава докоряти Габрієлі. Вона сподівалась уласкавити його. Але де там! Її поступливість іще посилила ворожість пана де Роні до неї, і те саме було б, якби вона опиралась.
А втім, король під Ам'єном дав своїй коханій титул герцогині де Бофор. Цим він ніби скріпив свою перемогу і публічно підтвердив, що його коханій лишається до трону тільки один останній крок. Його радість від цього була безхмарніша, ніж її радість. Круг неї весь час наростали небезпеки; вона відчувала, що до неї злісно тягнуться якісь щупальця. Жодного дня вже не могла вона зоставатись сама, без короля, і все ж не хотіла показувати йому свій страх. Адже в нього саме щаслива пора, пора швидкого й легкого піднесення до величі, до володіння. Правда, й тут, сердешна красуне, не все таке просте й легке, як ти гадаєш. Він стережеться, як і ти, й вибирає свій шлях обачно. І все ж це правда: він переміг, і цієї години ніхто в нього не відніме.
Анрі писав: «Хоробрий Крійоне, можеш повіситися з досади, що не був тут у понеділок. Може, більш ніколи все не складеться так гарно, і я дуже хотів, щоб ти був коло мене. Кардинал наскочив на нас, надутий, мов індик, а втікав, підібгавши хвоста. В Ам'єні я не затримаюсь, треба зробити ще одне діло».
Габрієль писала: «Вельможна пані, мій великий друже! Ваш любий брат, мій владар, — наймогутніший у світі король. Чи можливо, щоб його столиця не визнала мене? Навіть при його дворі кружляє прізвисько — далебі, такої ганьби я не заслужила. Пані, я не відступлюсь, поки не власкавлю короля, щоб він більше не гнівався на графа де Суассона. Адже то лиш через лиху пораду наш друг відвів своє військо від королівського й ухилився від бою разом з герцогом Буйонським. А герцог — кепський протестант. Якби не це, граф був би вірний королю, як ви. А тепер, вельможна пані, звольте мені сказати: як ви мене приймете, і чи ви й досі мій великий друг?»
Катрін писала — та враз спинилася злякано. Її перо трохи не вивело: «герцогиня де Свиньйон» — прізвисько, що лунало всюди й здавалося людям дуже дотепним. Не всім Габрієль була однаково ненависна. Декотрі просто підхоплювали жарт, що саме був у моді й подобався їм. Інші не хотіли набувати ворогів, заступаючись за зненавиджену фаворитку. Найрозважливіші уникали згадувати непристойне прізвисько. Пані де Сагон задовольнялася кривою міною, коли заходила мова про Габрієль, але й та міна вмить зникала. До відвертого цькування, до свисту й тюкання було ще дуже далеко. Навпаки, тверезіші натури передбачали нове піднесення Габрієлі. Вона ще пройде половину останнього кроку — але тільки половину, не весь. Тож не варто поки що псувати взаємини!
Катрін писала: «Пані герцогине де Бофор, моя люба подруго! Я така задоволена вами, що насилу можу дочекатись вашого повернення, щоб поцілувати вас в обидві щоки. Ви так поводилися з моїм любим братом, королем, і так радили йому, наче я сама. Ви не хвалитеся тим, як відбули пана де Буйона, але я знаю. Знаю й те, що після від'їзду кепського протестанта король прикликав до себе доброго. Я маю на увазі пана де Морнея; це ваша заслуга, що він знов у ласці в нашого владаря. Люба моя, ви й самі цього не знаєте. Бо ви чиста серцем і служите нашій вірі без розрахунку. Але ми бажаємо, щоб ви вміли й молитись, і розраховувати. Я відкрию вам, що принцеса Оранська в Парижі, вона потай живе у мене в домі. Вона так багато страждала й боролася, що я в її присутності шкодую за своїми хибними кроками, хай навіть вони випливали з моєї натури й були неминучі. Графа де Суассона я весь цей час не бачила; він тяжко кається, що під Ам'єном зі своїм військом покинув короля. Ми слабкі. Але пані д'Оранж, сильна й благочестива, називає мою подругу Габрієль доброчесною й щирою християнкою».
Анрі писав: «Пане дю Плессі! Іспанський король хоче укласти зі мною мир і слушно робить. Я його розбив зі своїми двадцятьма тисячами війська, з них чотири тисячі англійців, яких ласкаво надала королева Єлизавета. Добре, що я мав таку людину, пане де Морней, що тішиться її довірою, як тішиться моєю, і зуміла знову зблизити нас. Як свідчення своєї довіри, я зараз посилаю вас до моєї провінції Бретані — провести переговори з паном де Меркером. Він у скруті: прибічники покидають його. Тепер він ще може вимагати з мене грошей за те, що здасть мені мою провінцію, а після укладення миру з Іспанією вже не могтиме, бо я прийду з військом. Покажіть своє вміння — ви ж завжди були моїм дипломатом, ви навіть угадали моє справжнє ставлення до протестантської віри, яке я незабаром доведу. Коли мене поранено в губу, ви всі тоді побачили в цьому осторогу. Що ж, треба в неї вірити — тим паче, що вона була не єдина; бо хоч би як розумно я намагався мислити й діяти весь час, деякі явища, що з ними я стикаюсь, суперечать розумові. Коли я в'їздив до Ам'єна, на моєму шляху стояла шибениця й на ній висів якийсь давній стратенець. Але його, на мою честь, одягли в нову білу сорочку. Зотліле тіло, а вбране наче для воскресіння з мертвих. Я й вусом не моргнув. А от мого маршала Бірона, хоч який він міцний, це видовище злякало дужче. Він мусив повернути свого коня до якогось будинку, сидячи в сідлі, зіперся на стіну й зомлів».
Протестант
Морней і сам наче воскрес із мертвих; дехто лякається його, як маршал Бірон стратенця у свіжій сорочці. Меркер, останній з Лотарінзького дому, що зберіг за собою владу в якійсь частині королівства, зрікається її — насамперед тому, що мусить, бо сам краще за всіх знає: висадки іспанців на бретонському узбережжі, якою він стільки погрожує, він не діждеться. Та Меркер відмовиться від своєї влади швидше, ніж міг би, коли перед ним стане Морней.
Цей Морней зробив із маленького Наварри великого короля, якщо тільки Анрі не домігся цього сам. Визнати це останнє член Лотарінзького дому аж ніяк не схильний. Він скоріш припише все надприродним якостям якогось Морнея. Адже той спромігся навіть повернути королю прихильність королеви Англії після того, як вона гнівно відвернулась від зрадливого одновірця, і, певне, знає й такі заклинання, що впливають на пропащих та мертвих. І не здумаєшся, як зі своїх могил устануть адмірал Коліньї, і жертви Варфоломіївської ночі, і всі гугеноти, полеглі в давніх боях. Чом ні, коли навіть уцілілі були видимо поховані живцем, і здавалося, що протестантам кінець навіки. Бо такому наверненому єретикові, як цей король, менш за все годиться прикликати до себе давніх сподвижників.
Але він ось прикликав цього Морнея, і це тільки початок. Навернений єретик, безнеречно, має на думці відновити протестантів у правах; до нього навіть вони самі не мали таких зухвалих претензій. 1 хто ж тепер йому перешкодить — йому, переможцеві Іспанії? Спочатку він насадить кругом єресь і аж потім погодиться на мир з католицькою величністю.
Герцог де Меркер убачав у всьому, що діялось, кричуще неподобство, несумісне з ладом і зі священними привілеями і взагалі незбагненне, неуявленне — справжнє диявольське наслання. «Десь узявся такий король, що стільки ламає — і весь час здобуває перемоги. Скасовує гідні шани звичаї, переступає через наймогутніші роди, врешті й через самий Лотарінзький дім: через мого брата Гіза, улюбленця народу, через мого гладкого брата Майєнна, а тепер і через мене, хоч я сиджу на найдальшому кінчику суходолу і, так довго протримавшись, уже гадав був, ніби я вічний, як океан або як всесвітня держава. І ось виявляється, що і всесвітня держава не вічна, і сам я мушу сумніватись у собі; отже, незабаром і океан, мабуть, відступить. Цей замок опиниться на сухому».
Та поки що буруни, ревучи, як завжди, ще били в скелі, на яких стояв замок, і крізь залізні грати хлюпали аж у найглибші його підземелля. Володар замку відчинив нагорі вікно; шум його моря був для нього приємний, мав нагадувати йому, хто він, коли протестант із королівським почтом увійде до цієї кімнати. Герцог убезпечився. Скільки почту приведе з собою посол, стільки ж увійде до кімнати правими й лівими дверима його, герцогових, людей. Морський володар уже став химерником — недарма він був рідним братом фурії Монпансьє. Нараз він помітив, що його ключник із дверей подав йому знак, а тоді причинив двері, лишивши тільки вузеньку шпарку. Меркер рвучко обернувся: в кімнаті стояв тільки один чоловік — той самий протестант.
Протестант дивився спокійно, а вельможа з могутнього дому, хоч стояв спиною до вікна, збентежено кліпав очима. Та він швидко отямився, роздивився прибулого й дав йому знак підійти ближче. Морней зачекав, поки герцог сяде, а потім повернув запропонованого стільця так, щоб світло з вікна не падало йому в очі. Герцог був змушений теж повернутись до нього, і тепер вони сиділи лице в лице, однаково освітлені, без помітної переваги на чиємусь боці. Меркер думав: «А все-таки лишається шум моря; цей до нього не звик. Прибій — ось моя перевага». Якусь хвильку він слухав протестанта, а тоді приклав долоню до вуха, і Морней урвав свою мову.
Вів став чекати. Вікна не зачиняли. Він розглядав Mеркера, а той його. Чи можна чекати несміливості від того, хто все життя прожив у подорожах до європейських дворів, від того, перед ким сама найбільша з королев у пам'ятну годину показала себе звичайною жінкою? Несміливості перед людьми — від того, хто тільки бога боїться. Його лоб іще повищав, бо волосся повипадало, і тепер він чи не більший за решту обличчя, але зморщок на ньому нема, відблиск неба сприймає так само гладенька поверхня. Бог пана дю Плессі-Морнея не любить наморщених лобів. На тім'я начесано ще чимало, і за обома мухами ще лежать кучерики, як ведеться у всіх старих протестантів ще з часів їхньої слави. Колись їх носив і король Анрі.
Оперення на послові чорне з білим, як у всіх цих круків. А проте вишукане. Добірні тканини, крапчастий плащ, на шиї відкритий, так що видно: на камзолі вигаптувано хрест, чорним по чорному, дуже скромно й шляхетно, і все ж хрест. Що тут удієш? Вони сповнені гордині, але, на жаль, бувають такі становища, коли навіть можновладець неспроможен покарати їх за ту гординю. Наприклад, крізь ляду в підлозі цієї зали скинути в найглибше підземелля замку. Приплив саме заповнив його так, що людині там можна тільки стояти по шию в воді. Ось що думає можновладець під одноманітний шум моря, що зробив його химерником.
Якби хоч знати, чи цей протестант усміхається. Чоло й очі його неприступно поважні, тим підозріліша тоненька зморщечка, що збігає по щоці, й, можливо, криє в собі непевну усмішечку. Та зморщечка збігає від носа, кінчик якого червоний, до сивого квачика на підборідді, що якраз поміщається між краями збриженого білого коміра. Якби знати, чого той ніс почервонів, від нежиті чи від вина, але насамперед — чи цей протестант усміхається. Це вже загрожує чаклунством. Герцогові де Меркеру здавалось, ніби посол бачить його наскрізь, — таке йому нашепотіли забобонні уявлення про містичні якості протестантів. З ними всіма діло нечисте. А цього-от іще й називають їхнім папою.
Вікно так і лишалось відчинене, тому пан де Морней почав свою мову спочатку. Він просто вирішив, що супротивник, загнаний у кут, хоче по змозі утруднити йому все. Звичайно, досвідчений промовець після стількох успіхів на бурхливих церковних радах його одновірців якось подолає й шум моря, і то не напруженням голосу, а самим лише мистецтвом. Пан де Меркер скоро в цьому пересвідчився; а втім, йому й ішлося не про це. Трохи раніше чи трохи пізніше він мусив поступитись і зректися своєї влади; йшлося щонайбільше про ціну. Його дужче тривожило щось інше.
— Це правда, що у вас свій, окремішній бог? — спитав можновладець, що зістарівся на цьому крайньому кінчику суходолу.
Морней відповів нітрохи не здивовано:
— Мій бог — єдино сущий.
— Чи він якось відкривається вам? — спитав Меркер.
— А хто ж, як не він, і нині, й завжди дає мені всю мою силу? — відказав Морней. Спокійно, без виклику він пояснив, що ніколи не здобував перемог нічим іншим, крім правди, зате правдою перемагав несхибно — навіть наймогутнішого ворога, який не володів правдою. Йому здалося, що на обличчі цього останнього ще могутнього члена Лотарінзького дому відбилась недовіра, і це тяжко образило Морнея, йому аж стало жаль недовірка. І тому він навів найкращі докази зі своїх богословських творів; так докладно він ще ніколи не говорив. Насамкінець він згадав земні вияви вічного. Міжусобна війна в королівстві з самого початку була ділом рук честолюбних чужинців і постійною спокусою для напівфранцузів — «таких, як Лотарінзький дім», вчулося Меркерові, хоч ніякі імена не були вимовлені. В ньому зразу ж загорілася лють. Вона б не дійшла до такого білого жару, якби не була заздалегідь підготована Меркеровим забобонним страхом перед цим протестантом. «У підземелля його!» — вимагала лють, тим часом як на обличчя він, навпаки, напустив спокій. А в душі був близький до того, щоб скористатись потайним механізмом і опустити ляду.
Морней своєю чистою душею гадав, що йому пощастило досягти цілковитого впливу на ворога віри й короля — впливу духовного й світського, на користь богові й мирові в державі. Адже на обличчі пана де Меркера не було вже тривоги й прихованої злості. Тепер господар дивився на нього як на друга, так лагідно, так просвітліло, думав Морней, тим часом як Меркер у своїй зіпсутій душі впивався його страшною повільною смертю в затопленому підземеллі.
Тільки в одному він іще хотів упевнитись:
— А ваш бог і нині творить чудеса? Вони скінчилися разом з Біблією, чи у вас він і далі творить їх?
— Благість господня триває вічно, — відповів протестант. І вперше в цій залі схилив чоло — аби втішити готового до каяття грішника.
Обличчя герцогове зразу спохмурніло. «Цей здатен утекти навіть із підземелля. З'явиться янгол і відкриє йому грати», — подумав він і вирішив не пускати в хід механізму. А до речі, хоч пан де Меркер помітив це не зразу, Морней без ніяких задніх думок так поставив свого стільця, що герцог мусив підсунутись до нього, отож провалився б разом з ним.
Того дня переговори більш не провадились, а в наступні герцог де Меркер завдавав послу більше труднощів, ніж передбачалось. У нього відродилась надія. Місто Вервен лежить у іншому кінці королівства, в герцогстві Гіз, звідки походив весь Лотарінзький дім. Саме у Вервені іспанці мали визнати себе остаточно переможеними й підписати угоду про те, що це королівство в усі майбутні поріччя їм не належатиме й з волі божої не може належати. Меркер отримав найсвіжіші новини, і вони підтвердили йому, що дипломати Габсбурзького дому ще чіпкіші, ніж генерали.