— Хто їде? — гукнув один з дворян Ліги.
— Пан де Роні, на службі в короля.
— Що? Як? Та ми ж вас знаємо. Дозвольте відрекомендуватись вам, пане де Роні. Будьте такі ласкаві, візьміть нас у полон. Ми сплатимо викуп.
— Що? Як? — зразу перепитав і він. Але слово «викуп» умить прояснило йому мозок. Шестеро заможних дворян, і кожен ладен заплатити свою ціну. Тоді Роні зрозумів, як стоять справи. Під своєю грушею він ненароком став переможцем.
Подячний гімн
А його король тим часом стояв навколішки на бойовищі. За товариство йому були самі трупи — купами й поодинці, і вже смеркало. Кіннотники, що були при ньому в останній сутичці, від'їхали, помітивши, що він читає щось з аркуша паперу, ворушачи губами. Споночіло, і він заховав аркуш, на якому, звісно ж, був написаний подячний гімн — для нього той гімн звучав занадто пишно і водночас занадто сумно. Його власна подяка богові була проста: він назвав бога розважним. Бог завжди на боці розуму, сказав Анрі, стоячи там навколішки після бою; але й згодом, гордо випростаний на троні, він казав те саме.
«У моїх ворогів убогі чванливі мізки, сповнені брехні та облуди, в цьому й річ. Вони амбітні й зарозумілі непомірно, і звідси гнів божий. Віра їхня напевне фальшива — вже тому, що вона їхня, і розум бога діє проти них. Бо він за королівство».
Такий був його символ віри — ясний для нього, як іще ніколи, в тиші й присмерку спустілого бойовища. І тому він уперше не відчув ніякого жалю до переможених. «З тисячу їх, напевне, вбито, не менш як півтисячі взято в полон, а в річці потонуло хтозна й скільки. Все ж таки довготерпіння господнє має межі. А як ми зараз пустимося в погоню, то й весь їхній обоз дістанеться нам, і хоч без нього їм легше буде тікати, цього разу ми повинні прибути до Парижа раніше за них. Дай нам це, о господи, бо довготерпіння твоє мас межі».
Ось як звучала його молитва після перемоги — а не так, як досі, коли він лив сльози за кожним з полеглих співвітчизників. Врешті-решт зло стає непрощенним — це Анрі зрозумів тепер дуже гостро, і зараз він ладен був повісити гладкого Майєнна. Та ось позаду заблищали вогники, що рухались по бойовищу. Король рушив туди: то його дворяни розшукували поміж трупами своїх.
— Це пан де Фук'єр, — упізнав він одного вбитого. — Не слід було йому гинути, він був ще потрібен мені.
Йому сказали, що в полеглого лишилася дружина і що вона при надії.
— Отримуватиме за нього пенсію, — постановив король.
І вони пішли зі смолоскипами далі від трупа до трупа.
Врешті натрапили на полковника Тіша. Король відсахнувся й затулив очі рукою. «Якби ж я не обнімав його! Ми зразу кинулись у бій, і тоді воно, певне, й сталося. Він хотів занадто чесно віддячити мені».
— Моєму хороброму швейцарцеві жертвую свій хрест Святого Духа, — сказав король і хотів зняти орден з грудей. Але хреста не було — загубився в бою, і жоден кіннотник його не приніс. Король понурив голову в почутті власного безсилля. «Отак вони йдуть від мене, а я не маю чого послати їм услід. Що їм тепер з моєї нетривалої перемоги, коли вони самі вже в оселі вічної звитяги?» І зразу йому згадався весь подячний гімн, що його він прочитав на смерканні; тоді гімн здався йому занадто пишним і занадто сумним. А тепер груди його стислися від тривоги.
Він хутко вихопив у одного з супутників смолоскип і заквапився до найближчих мерців. І врешті знайшов того, про кого йому нагадало передчуття. Заридати він не міг — надто болісно стисло йому груди. Тільки світив смолоскипом на свого давнього сподвижника, дивився, як він лежить, склавши руки, і силкувався прочитати в погаслих очах його останню волю. Ні, не прочитав. Звісно, ні. Адже по-перше, це тільки один з багатьох — з колишнього кінного загону. Лишається ще досить гугенотів. Але цей захотів піти. Чому? «Чи надійшов твій час, друже дю Барта? А мій коли ж?»
У відповідь па ці запитання, які зринали в його стиснутих грудях, він сказав дворянам, що вони мають проспівати подячний гімн господові, і зараз він прокаже їм його слова. І почав співати, наче псалом, просто й неголосно. Решта знали мелодію й тихо підхопили:
Доспівавши до кінця, король гірко заплакав, і ніхто не зрозумів, чому. Вже останні рядки гімну він вимовляв невиразно. Побожний речитатив дворян заглушував його голос.
У сільській корчмі панували буйні веселощі, але кілька чоловік за дверима святково прибраної світлиці дожидали короля, що вертав з бойовища.
— Величносте, чекаємо ваших наказів!
— Ще вдосвіта вирушаємо на мою столицю!
— Величносте, цього вимагає від вас ваша слава… На цей раз вас не зможе зупинити ніхто і ніщо… Перед вашою славою брами самі розчиняться! — Ці фрази лунали з різних уст, але поєднувались так доладно, ніби в добре розученій п'єсі. Таке виникло враження в короля — надто коли він почув оці слова:
— Великий король, король-переможець, ніколи не зречеться своєї віри!
Анрі обвів поглядом усіх. То ось які вони — ті, що засумнівались у ньому й у його непохитності! Він давно це знав, розумів, що багато хто в душі починає вагатись, бо гадає, ніби вагається й він. Найкраще він міг бачити це по своїх власних тривогах і сумнівах. Йому знов стисло груди, як над останками давнього сподвижника.
— Бог послав перемогу гугенотові, панове, — сказав він урочисто й владно. — Господь мій учить мене шанувати обидва віровизнання й лишатися вірним своєму.
Саме щодо цього він уже не був певний — та й, поглянувши довкола, переконався, що декотрі з тих протестантів, які тепер слухали його, не дуже вірять його словам. Але Морней — той вірить. Його доброчесний Морней, його дипломат, сповнений практичної мудрості, що дипломатичними нотами завдавав шкоди його ворогам не гірше, ніж гарматами, — саме він певен у його непохитності. «Та звідки він може знати, коли я й сам не знаю?» Дивно, але щиросерда певність доброчесного Морнея дратує Анрі, і він відвертається. В цю мить хтось вимовляє:
— Величносте! Париж вартий меси.
Король рвучко обертається. Ці слова промовив дворянин на прізвище д'О — просто О, та й тільки, і на вигляд він був такий: молодик з кругленьким черевцем, що завдяки ласці покійного короля зробився неробою і злодієм, один з тих ловців щастя, що розпаювали між собою країну та її прибутки. Саме через це Анрі зоставив його тим, ким він був: державним скарбником. Бо державу найлегше збудувати, залучаючи тих, хто хоче на цьому поживитись. А доброчесні й так їй служитимуть. Коли запитливий погляд короля впав на Морнея, той сказав:
— Усі порядні католики служать вашій величності.
Tе саме відповів колись король цьому д'О та його братії, коли вони вперше натисли на нього, щоб перемінив віру. Це сталось над трупом убитого короля, і було воно грізною осторогою. І все ж тоді Анрі вимовив ці слова сам, а сьогодні їх сказав тільки його Морней. Проте король узяв свого Морнея за руку, стис її й спитав довірчо:
— Ми ж билися за віру? І це була найкраща з наших битв.
— Могла бути найкраща, — відказав Морней. — Величносте! Ви вже не маєте права так важити своїм життям, як сьогодні, коли ви кинулись між ворожі списи. Це було найсміливіше навіженство у вашому житті.
— Виходить, тепер усе не так? Що це ви кажете, Морнею!
Коли король увійшов до бенкетної світлиці, сміх і крик змовкли. Всі посхоплювалися з-за столів, забувши про келихи, і, дивлячись на короля, заспівали подячний гімн. То був той самий гімн, що його вперше проспівав Анрі на нічному бойовищі з кількома дворянами. Ті, видно, добре запам'ятали слова — а найкраще Агріппа д'Обіньє, давній друг. Присадкуватий, він витягся, скільки міг, і співав на весь голос. Останні рядки, які Анрі, власне, промимрив чи навіть проковтнув, звучали у нього зовсім виразно:
Агріппине обличчя, від природи зухвале й насмішкувате, стало в цю мить таке промовисте, що в короля не лишилося сумніву: їхній давній приятель дю Барта, перше ніж загинув, показав цей гімн їм обом. Хтось сказав:
— Цей подячний гімн склав наш король.
— Так, — голосно підтвердив Анрі, як і вимагав від нього небіжчик. Він сказав це під насмішкуватим і зухвалим поглядом Агріппи, і той кивнув головою. Анрі подумав: «Але ж це неправда, як і все, що тут діється. Тільки на вигляд воно ще таке, як наші давні гугенотські перемоги».
Стіл без гостей
Так скоро, як наказував король, рушити на столицю не вдалося. Навіть у тій армії, котра перемогла, теж настає деякий безлад, особливо коли треба підбирати багато здобичі й гнатися за втікачами. Король міг тільки чекати, поки його воєначальники зберуть докупи свої загони. А тим часом він перепочивав після важкого бою, розважаючись ловами та коханцям. Цього останнього йому давно вже бракувало. А воно якраз було головною рушійною силою його єства: це вмить визначив ще венеціанський посол. У всьому, що він робить, первісний рушій — любовна жага й те піднесення сил, яке вона викликає, вкидаючи нас в екстаз. Битва кінчається, а екстаз лишається, і Анрі згадує жінок: тих, що він колись кохав і втратив, та й тих, котрих жадав, побачивши.
Він писав листи Корізанді — його музі тих днів, коли він здобував трон. Тепер у неї обличчя було все в червоних плямах, він соромився її й був радий, що вона далеко на півдні, за сотню миль від нього. І все ж вона лишилась у його пам'яті як пережите щастя, тож він, уже не кохаючи графині де Грамон, ще писав їй листи — в цьому він став майстром, коли романтично поклонявся їй. І цю майстерність теж дала йому та сила, яку пробуджує в нас екстаз кохання.
Колишня Корізанда розуміє, що він тільки дурить себе, її він одурив уже давно. Вона пише прикрі зауваження па берегах його сповнених життя листів; за те вона й ненавидить їх, що її життю в них немає місця — тільки його битвам, його вбивцям, ворогам, перемогам, його великим сподіванням, його королівству. Чи він хоч пам'ятає ще, як було в них колись вирішено, що вона стоятиме на балконі як найголовніша особа, коли він вступатиме до своєї столиці! Зрадливий, ти викинув це з голови! Вона хапає ножиці й штрикає ними в лист — у його ім'я.
Він цього не відчув. Навіть королеву Наваррську він жадав у ті дні, але мусив похапцем задовольнятись пестощами якої-небудь мандрівної шукачки пригод. Усе ж таки він, поки був молодий, найчастіше обнімав свою королеву, і то в нещасті, в смертельній небезпеці! Тоді вона була заодно з ним, хоч би скільком чоловікам, на її смак вродливішим, на хвильку віддавала перевагу, — була заодно з ним, рятувала його, приїхала за втікачем до його краю — Наварри. «Невже кінець, Марго? Коли мій шлях повів угору, ти стала моєю заздрісною супротивницею, ти споряджала військо проти мене і робила б це й далі, якби мала гроші. А тепер сидиш сама в спустілому замку й ненавидиш мене. А я б тебе знову полюбив і любив би довіку, о Марго Варфоломіївської ночі!» Так мріяв він після Іврі, а Маргарита Валуа у спустілому замку, дізнавшись про його перемогу, розбила кілька найкращих своїх італійських майолік.
Замок овдовілої графині де ла Рош-Гюйон стояв у Нормандії; Анрі було недалеко туди їздити, і він робив це частенько, відколи познайомився з графинею. Аж до битви під Іврі він звичайно прямував туди вночі — вдень його затримували всякі справи та воєнні клопоти. Вдосвіта він під'їздив під її вікно; молода жінка виходила на балкон, і вони якусь часину розмовляли: Анрі — в сідлі, вона — на безпечній висоті. Анрі казав їй, що вона прекрасна, як сама фея Моргана, коли та фея існує не тільки в мріях. Але тут, над головою в нього, являється йому втілена мрія — білява жінка, висока, гнучка, і якби йому було дозволено торкнутись її тіла, воно, певне, не розтануло б у повітрі, як то буває з феями.
Антуанетта відповідала двозначними жартами в такому ж дусі. Вона то розгортала запинало, що спадало з її пліч, то вгорталася знову, а сині очі ставали то поважні, то задерикуваті, а то спокійні-спокійні. І щоразу ця розумна й вельми порядна дама подавала якісь надії палкому закоханцеві. Але, постоявши трохи під вікном, він мусив вертатися ні з чим: вона його не впускала. Відмагалася тим, що, мовляв, іще ніч. Але тепер, коли робота його скінчена, вона цієї вимовки не матиме. Незабаром після Іврі він сповістив її, що має намір приїхати серед білого дня. «Хоч би як довго ми зволікали, а рано чи пізно Антуанетта зізнається, що любить Анрі. О пані! Тілом я вже відпочиваю, тільки душа моя не звільниться під смутку, поки Ви не стрибнете через цю перешкоду. Моя вірність заслуговує цього. Наважтеся, серденько! Життя моє, полюбіть того, хто божествитиме Вас до могили. Засвідчую це, мільйон разів цілуючи Ваші білі руки».
Так він писав; але згодом, коли все лишилося в далекому минулому і Антуанетта так і не піддалась йому, він ні за чим не шкодував: ні за її опором, ні за своєю пристрастю. З поваги до її доброчесності він навіть надав їй титул королевиної статс-дами.
А тоді, сповістивши про свій візит, він, як і щоразу, приїхав сам-один, без почту. Вона вдала здивовану, зустріла його, спустившись до середини парадних сходів, і завела в замок — до столу, заставленого келихами й тарілками щонайменше на двадцять осіб. Спочатку він не зрозумів і став оглядатися — де ж гості. Вона засміялась, і Анрі нарешті здогадався, в чому річ. Тоді й він відповів жартом на жарт: зажадав, щоб слуги, вишикувані під стіною, подавали страви невидимим гостям. Вона відіслала лакеїв, а він відразу ж повторив усе, що вже писав їй у листі: про зволікання і про стрибок через перешкоду, — тільки багато галантніше й барвистіше, ніж можливо написати в найкращому листі. Далебі, їй нема чого боятися його зради — адже він дав їй слово! В те слово він і сам щиро вірив. Та вона відповіла:
— Величносте! Вірність аж до смерті? Я ще занадто молода й не хотіла б побачити, як ви помрете, коли не дотримаєте вірності.
Вони сиділи вдвох за столом, накритим на двадцять осіб. Миле, тонке обличчя жінки знов стало задумливе й насторожене, і вона сказала:
— Я жартую, величносте, зі страху. Це так, як ото люди в темряві співають, щоб розігнати страх. Ви ж здобули перемогу під Іврі, а це було куди важче, ніж здобути одну самотню жінку.
Тоді він упав їй до ніг, поцілував її в коліно й почав смиренно благати. Але вона не піддавалась:
— Я занадто низького роду, щоб стати дружиною короля, і занадто високого — щоб стати його коханкою.
Та він і далі домагався свого. Тоді вона вдала, ніби вже йде до своєї спочивальні, а насправді вийшла задніми дверима з дому й сіла в екіпаж, що стояв там напоготові. Перше ніж Анрі помітив, що її нема, вона вже була в безпеці.
Шукаючи її, він заходив до кількох кімнат. В останній розчинилися двері навпроти, і якийсь чоловік вийшов з них назустріч йому. Тільки підійшовши зовсім близько до нього, Анрі розгледів, що то він сам, відбитий у дзеркалі. Мабуть, він би здогадався про це раніше, якби не був спантеличений поведінкою господині.